Тема 10 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ (ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ)
§ 40. Рівноправність громадян
Рівноправність громадян означає, що всі громадяни України рівні перед законом і судом, мають рівні конституційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забороняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Слід визначити, що це положення не означає абсолютну юридичну рівність і однаковість всіх прав громадян України. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених у Конституції України. Таким чином, Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті. Що ж до переліку і змісту прав громадян, що регламентуються іншими нормативно-правовими актами, то у повсякденному житті вони визначаються рядом факторів: рівнем освіти, службовим становищем тощо, тобто залежать від того, наскільки успішно громадянин використав можливості, що надані йому Конституцією.
§ 41. Невід'ємні права людини. Єдність прав і обов'язків
Права і свободи людини є не відчужуваними через те, що належать кожному від народження. Саме через це права і свободи людини мають бути об'єктом захисту з боку держави, незалежно від того, має людина громадянство чи ні. Цей принцип закріплено в Конституції (ст. 21), де стверджується, що "...права і свободи людини є невід -чужуваними та непорушними". Невід'ємність прав людини означає, що всі права і свободи людина набуває від свого народження ("від природи"), ніхто свавільно не може бути позбавлений жодних прав і свобод, їх гарантування, охорона і захист є обов'язком держави, а сфера реалізації невід'ємних прав і свобод утворює автономний соціальний простір дій індивіда в межах, вільних від державного втручання.
Єдність прав і обов'язків громадян означає, що користування правами та свободами неможливе без виконання відповідних обов'язків. Право кожного на вільний розвиток може здійснюватися лише до того, поки при здійсненні цих прав не порушуються права і свободи інших людей, суспільства в цілому.
Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідальність перед державою, а вона відповідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компенсувати заподіяну шкоду.
Кожному праву громадянина відповідає обов'язок інших суб'єктів створювати умови для реалізації цього права.
§ 42. Боротьба за юридичне закріплення
прав людини та сучасні міжнародно-правові
стандарти в галузі прав людини
Невід'ємним елементом історії цивілізації була боротьба за юридичне закріплення прав людини. Ця боротьба велася століттями в напрямку закріплення рівності людей перед судом і законом, ліквідації станових привілеїв, захисту від незаконних арештів та сваволі урядовців, захисту свободи слова тощо. Серед найважливіших актів, які стали наслідками такої боротьби, були: в Англії — Велика Хартія вольностей 1215 p., Хабеас корпус акт (Акт з метою кращого забезпечення свободи особи і запобігання ув'язненням за морем 1679 p.); у США — Конституція СІЛА 1787 р. та Білль про права 1787—1791 pp. (перші 10 поправок до конституції); у Франції — Декларація прав людини і громадянина 1789 p.; у Росії — Судові статути 1864 р. та проголошення "рівного для всіх, гласного і швидкого суду".
Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини є результатом діяльності міжнародного співтовариства, спрямованої на проголошення і забезпечення прав і свобод людини. Цей процес набув особливої інтенсивності після розгрому фашизму, закінчення Другої світової війни, створення Організації Об'єднаних Націй (ООН), інших демократичних міжнародних інституцій.
Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини містяться в багатьох міжнародних документах. Першим міжнародним актом з прав людини універсального характеру була Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких уперше в історії людства і міжнародних відносин проголошено перелік основних громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав і свобод людини. Серед особистих громадянських прав проголошено право на життя, свободу і особисту недоторканність. Зазначено, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, в підневільному стані, що ні до кого не повинні застосовуватися тортури, свавільні арешти. Кожен має право на недоторканність особистого і сімейного життя, житла, право на таємницю листування, на захист об'єктивним судом. У Декларації детально передбачені такі політичні права, як свобода переконань, совісті, мирних зборів, виборчі права. Особливе значення мало включення до Декларації права на працю і на справедливу винагороду за неї, права на рівну оплату за рівну працю, на створення профспілок, на відпочинок і соціальне забезпечення, на освіту та участь у культурному житті, на особливий захист материнства і дитинства.
Важливими документами є також:
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 p.);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.);
Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (1950 p.);
Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.);
Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.);
Конвенція про права дитини (1989 p.).
Серед цих міжнародних актів особливе місце посідають міжнародні пакти 1966 p., в яких конкретизується зміст відповідних прав і свобод, передбачаються гарантії їх реалізації та механізм контролю за їх дотриманням з боку міжнародного співтовариства.
Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють поло-Конституції України, згідно з якими "...чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "...спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).
З огляду на подальший процес захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що "...кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна". Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини.
Відповідно до сфери суспільного життя, в яких реалізуються права і свободи, вони поділяються на такі:
особисті;
політичні;
соціально-економічні;
культурні.