На відміну від проаналізованої перша і друга типові конструкції подібні між собою в тому, що вони ґрунтуються на поєднанні ознак, які у конкретному складі злочину є суспільно небезпечним діянням або передбачені як інший самостійний склад злочину. З точки зору формальної логіки у судженнях, якими є розглядувані склади злочинів, терміном «поєднаний» позначений зв’язок між предметами, тобто явищами самостійними, такими, що можуть існувати відокремлено, що цілком відповідає лінгвістичному значенню цього слова.

Відрізняє їх те, що в першій типовій ситуації таке поєднання формує окремий основний склад злочину, тобто є умовою криміналізації основного діяння. В цьому випадку термін «поєднаний», вказує на одну з істотних ознак «основного» діяння, бо визначаючи умову його існування як діяння злочинного, стає однією з невід’ємних рис суспільно небезпечного діяння. В другому — поєднання з іншим діянням (самостійним складом злочину) утворює кваліфікований склад злочину, тобто є підставою диференціації кримінальної відповідальності. Але в цьому випадку термін «поєднаний» позначає умови існування певного явища, яким є конкретний склад злочину, що є зовнішніми відносно нього.

Розглядаючи першу з наведених ситуацій, слід зауважити, що у кримінально-правовій літературі не висловлюється сумнівів, щодо того, що самовільне присвоєння влади або звання службової особи, поєднане із вчиненням злочину «підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів — за ст. 353 КК та статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинене при цьому діяння»^[259]. Водночас, твердження, що об’єктивну сторону аналізованого злочину «утворює сукупність двох взаємопов’язаних ознак: 1) самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи; 2) вчинення особою, яка присвоїла такі повноваження чи звання суспільно небезпечного діяння»^[260], яке перекочовує і в судові рішення^[261], є юридично неточним. Тому що, якщо наведені діяння утворюють об’єктивну сторону аналізованого злочину, то кваліфікація за сукупністю злочинів не потрібна.

Необхідність же кваліфікації самовільного присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднаного із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь за сукупністю злочинів ґрунтується на такому. Умовою криміналізації основного діяння — самовільного присвоєння влади або звання службової особи у диспозиції ст. 353 КК України названо вчинення абстрактного суспільно небезпечного діяння. Вчинення ж конкретного злочину в поєднанні із самовільним присвоєнням влади або звання службової особи, виходячи з принципів точності та повноти кримінально-правової кваліфікації, потребує самостійного відображення у формулі кримінально-правової кваліфікації.

На перший погляд, роль терміну «поєднаний» у конструкції складу злочину, закріпленого у ч. 1 ст. 181 КК України «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів», така сама, як у проаналізованому вище прикладі. Тому окремо потрібно розглянути використання терміну «поєднаний» у ч. 1 ст. 181 КК України у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою». Стосовно поняття «заподіяння шкоди здоров’ю людей», вжитого у диспозиції ч. 1 ст. 181 КК України «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» науковці демонструють різні підходи. Бачення деякими авторами поняття «шкода здоров’ю людей» у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою» як такого, котре охоплює суспільно небезпечні наслідки відповідного складу злочину виявляється у їхніх пропозиціях кваліфікувати відповідні діяння за сукупністю злочинів лише у випадках вчинення поряд з «основним» діянням, передбаченим ч. 1 ст. 181 КК України, діянь, що фігурують у конструкції складу відповідного злочину, як поєднані з ним, і становлять собою самостійні, але більш небезпечні склади злочинів^[262].

Алогічну позицію щодо розуміння змісту логіко-граматичної конструкції, що міститься у ч. 1 ст. 181 КК України, позначеної терміном «заподіяння шкоди здоров’ю людей», демонструють С.Ф. Денисов та Д.О. Сіц. Спочатку, вони стверджують, що до поняття «заподіяння шкоди здоров’ю людей» у складі злочину, передбаченому ч. 1 ст. 181 КК України, можна віднести як заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, розлад психічного стану, фізичне виснаження організму, так і заподіяння смерті. А вже у наступному реченні, суперечачи самі собі, пишуть про необхідність додаткової кваліфікації «у разі заподіяння середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121, 122 КК України), мордування (ч. 2 ст. 126), катування (ст. 127), доведення до самогубства (ст. 120), умисне убивство (ст. 115), вбивство через необережність (ст. 119), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155)». С.Ф. Денисов і Д.О. Сіц відносять логіко-граматичну конструкцію «поєднання із заподіянням шкоди здоров’ю людей» до одного з двох «основоположних елементів суспільно небезпечного діяння»^[263].

Для того, щоб зробити висновок про дійсний зміст аналізованого поняття в контексті складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 181 КК України, потрібно встановити місце розглядуваної логіко-граматичної конструкції в системі ознак складу злочину. Ключем для цього стане визначення ролі терміну «поєднаний» у ч. 1 ст. 181 КК України у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою». Наведена логіко-граматична конструкція є однією з двох обов’язкових характерних рис групи, за організацію якої або керівництво якою встановлена кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 181 КК України. Але діяльність цієї групи, як обґрунтовано стверджує М.І. Хавронюк, знаходиться за межами аналізованого складу злочину, а злочин є закінченим з моменту організації групи^[264]. Заподіяння шкоди здоров’ю людей не може бути визнано таким структурним елементом розглядуваного складу злочину, як суспільно небезпечні наслідки. Адже наслідок у вигляді шкоди здоров’ю людей не може перебувати у необхідному причиновому зв’язку із діями, що полягають у організації і керівництві відповідною групою. Шкода здоров’ю людей може бути наслідком певних інших дій організатора, керівника чи учасників такої групи. Очевидно, що все таки криміналізації у аналізованій статті піддана організація і керівництво групою, діяльність якої спрямована на заподіяння шкоди здоров’ю людей або статеву розпусту. Це все дає підстави для висновку, що термін «поєднаний» вжитий у диспозиції ч. 1 ст. 181 КК України недоречно — неузгоджено з лінгвістичним значенням цього слова. Мова йде не про поєднання, а про спрямованість, мету діяльності відповідної групи. На це звертає увагу й М.І. Хавронюк у запропонованій ним новій редакції ч. 1 ст. 181 КК України^[265]. Тому не можна погодитись з авторами, які ведуть мову про сукупність злочинів лише у випадках вчинення поряд з «основним» діянням, передбаченим ч. 1 ст. 181 КК України, діянь, що фігурують у конструкції складу відповідного злочину, як поєднані з ним, і становлять собою самостійні, але більш небезпечні склади злочинів^[266]. Заподіяння будь-якої кримінально-караної шкоди здоров’ю і будь-які кримінально-карані прояви статевої розпусти, вчинені такою групою підлягають самостійній кваліфікації.

Розглядаючи другу типову ситуацію, слід зауважити, що щодо кваліфікації діянь, вчинених у поєднанні з іншими злочинами, у випадках, коли таке поєднання є кваліфікуючою ознакою, Пленумом Верховного Суду України стосовно різних злочинів висловлювалися різні підходи. Так, у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. та у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. сформульоване правило кваліфікації умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом: за сукупністю п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України та за ч. 4 ст. 152 КК України чи ч. 3 ст. 153 КК України. Такий підхід виконується судами України^[267]. У кримінально-правовій науці сприйняття правової позиції Верховного Суду України неоднозначне. Одними вченими вона підтримується^[268]. Іншими — заперечується^[269]. В окремих випадках це заперечення мотивують, апелюючи до принципу non bis in idem. Якщо абстрагуватись від того, що у наведеній постанові Пленуму Верховного Суду України пропонується смерть потерпілої особи кваліфікувати двічі: як наслідок умисного вбивства, і як особливо тяжкий наслідок зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, то загальний концептуальний підхід Верховного Суду України щодо кваліфікації поєднаних злочинів, юридичний склад одного з яких містить вказівку на поєднання, виражений ним стосовно умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, за двома статтями, як кваліфікованого виду умисного вбивства і як відповідного злочину проти статевої свободи, є підстави вважати правильною. Така кваліфікація була б більш точною, якби при цьому у формулі кваліфікації фігурувала не ч. 4, а залежно від конкретних обставин справи — ч. 1, 2 або 3 ст. 152 чи ст. 153 КК України. Т.Д. Лисько висловлює підтримку позиції тих вчених, котрі, через порушення принципу недопустимості подвійного ставлення вину, заперечують коректність застосування у формулі кваліфікації умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням, ч. 4, а не ч. 1 ст. 152 КК України^[270]. Проте, суди України йдуть шляхом, вказаним їм Верховним Судом, в тому числі двічі, а то й тричі, відображуючи у формулі кримінально-правової кваліфікації одні й ті самі наслідки злочину (смерть потерпілої особи)^[271], кваліфікуючи вчинене як умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом і як зґвалтування, що потягло особливо тяжкі наслідки, і як розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. Водночас слід зауважити, що залежно від конкретних обставин справи кваліфікація вчиненого щодо однієї потерпілої зґвалтування і вбивства, поєднаного із зґвалтуванням і за ч. 4 ст. 152 і за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України може бути правильною, якщо мала місце реальна сукупність вказаних злочинів^[272].

Що ж до кваліфікації хуліганства, поєднаного з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. «Про судову практику у справах про хуліганство» пропонується абсолютно протилежне, ніж у наведеному вище прикладі, правило кваліфікації. Такий самий підхід відтворений і в узагальненні практики розгляду судами кримінальних справ про хуліганство, підготовленому суддею Верховного Суду України Ю.М. Кармазіним і науковим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики О.Г. Литвишко: опір, який має місце в період вчинення хуліганства, «охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака, передбаченого нею злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2, 3 ст. 342 цього Кодексу»^[273].

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004 р. «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» наведений перелік статей, котрими поряд зі ст. 304 КК України встановлена кримінальна відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, що містять норми, які є спеціальними відносно тієї, що закріплена у цій статті. Вчинення злочину, передбаченого такою нормою, як сказано у цьому пункті постанови, не потребує кваліфікації дій винної особи ще й за ст. 304 КК України. В цьому переліку ч. 2 ст. 181 КК України не названа.

Стосовно кваліфікації одержання хабара^[274], поєднаного з його вимаганням, чи як одиничного злочину, чи як сукупності злочинів, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 2002 р. «Про судову практику в справах про хабарництво» немає прямих вказівок. Судовою практикою традиційно такі діяння розглядались як одиничний злочин і кваліфікувались лише за ч. 2 ст. 368 КК України, що містила вказівку на таку кваліфікуючу ознаку, як поєднання одержання хабара з його вимаганням. У доктрині кримінального права така кваліфікація не піддавалася сумніву^[275]. Інша дослідниця — О.В. Ільїна, вважаючи, що наявність у ч. 2 ст. 189 КК України кваліфікуючої ознаки «вимагання, вчинене службовою особою з використанням службового становища» «створює складнощі при відмежуванні вимагання, вчиненого службовою особою від одержання хабара, поєднаного з його вимаганням (ч. 3 ст. 368 КК України)^[276], пропонувала виключити з ч. 2 ст. 189 КК України зазначену кваліфікуючу ознаку. Мабуть, висуваючи цю пропозицію, вказана авторка виходила зі сприйняття вказаних кваліфікуючих ознак як спільних ознак відповідних складів злочинів.

Законодавчі конструкції: як складу умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України), так і складу хуліганства, поєднаного з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку (ч. 3 ст. 296 КК України), так і складу одержання неправомірної вигоди службовою особою, поєднаного з вимаганням неправомірної вигоди (ч. 4 ст. 368 КК України), так і складу порушення законів і звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України)^[277], сформовані так, що діяння, яким заподіюється шкода об’єкту злочину, вчиняється поєднано з іншим діянням, яке передбачене у КК як самостійний склад злочину. Зв’язки між поєднаними ознаками тут є юридично тотожними. Системний підхід^[278]передбачає, що мають бути чіткі й однакові правила, як тлумачення, так і кваліфікації для всіх юридично тотожних ситуацій у правозастосуванні.