Розділ 8. Місце одиничного злочину в системі інституту множинності злочинів

Після визначення поняття та видів одиничного злочину, постає нагальна потреба у з'ясуванні його місця в системі кримінального права, зокрема, встановленні того, до якого кримінально-правового інституту це поняття належить.

Як відомо, найменшим елементом системи права є норма права. Первинним структурним утворенням системи права, яке складається із норм права, є правовий інститут. У теорії кримінального права поняття кримінально-правового інституту дотепер не отримало належного аналізу^[403], не досліджені підстави виділення інститутів та їх значення для побудови системи кримінального права. Між тим загальне вчення про кримінально-правовий інститут наразі є конче потрібним, адже з ним безпосередньо пов'язана перспектива подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства, яке розвивається як за рахунок покращення вже існуючих інститутів. так і завдяки появі нових інститутів права.

Для з'ясування змісту кримінально-правового інституту, передусім, слід звернутися до загальнотеоретичних положень з цього питання.

У літературі із загальної теорії права майже одностайно зазначається, що будь-яка галузь права складається із особливих структурних утворень — правових (юридичних) інститутів, а її норми обов'язково належать до того чи іншого інституту^[404].

У теорії права під правовим інститутом звичайно розуміють сукупність правових норм, які забезпечують цілісне, самостійне регулювання певної групи суспільних відносин. Іноді уточнюють, що інститут — це відокремлений комплекс правових норм, які є частиною галу зі права і регулюють певний вид суспільних відносин^[405].

На думку С.С. Алексеева, правовий інститут (інститут права) — це порівняно невелика, усталена група правових норм, які регулюють певний різновид суспільних відносин. Якщо юридична норма є початковим елементом, «живою» клітиною правової матерії, то правовий інститут представляє собою первинну правову спільність^[406].

С.С. Алексеев виділяє такі ознаки правового інституту: 1) наявність певної сукупності норм, яка має свою власну структуру; 2) специфічність юридичних конструкцій даної сукупності норм; 3) зовнішнє відокремлення даної групи норм; 4) забезпечення самостійного регулятивного впливу на певне коло суспільних відносин: 5) галузева чистота норм^[407].

Дещо інший підхід до визначення правового інституту пропонує В.І. Гойман, який зазначає, що інституту притаманні такі риси. По-перше, це однорідність фактичного змісту, тобто кожний інститут призначений для регулювання самостійної та відносно відокремленої групи відносин або окремих вчинків людей.

Другою ознакою є юридична єдність правових норм, які утворюють єдиний комплекс, що виражається у спільних положеннях, специфічних правових поняттях і створює особливий, характерний для даного виду відносин, режим правового регулювання.

По-третє, ознакою інституту є нормативна відокремленість, тобто групування норм, що його утворюють, у главах, розділах, інших структурних частинах закону чи іншого нормативного акту.

По-четверте, це є повнота регульованих суспільних відносин, тобто інститут права містить у собі такий набір норм (дефінітивних, забороняючих, уповноважуючих тощо), який дає можливість забезпечити відсутність «прогалин» у відносинах, що ним регулюються, і не потрапляє у колізію з іншими структурними елементами системи права^[408].

На нашу думку, більш прийнятним є визначення інституту, сформульоване С.С. Алексєєвим. а відповідне поняття та ознаки, запропоновані В.І. Гойманом. мають певні недоліки. Зокрема, навряд чи правильно говорити, що правовий інститут призначений для регулювання окремих вчинків людини, адже це є функцією норми права. Також вважаємо, що правовий інститут не може утворити одна (одинична) норма, який би важливий припис вона в собі не містила, тому що одна норма не спроможна охопити всебічним правовим регулюванням окрему групу суспільних відносин або відповідну одну суспільну відносину.

Крім того, відсутність прогалин та цілісність правового регулювання можуть забезпечити тільки такі правові інститути, які містять загальні (так би мовити, об'єднувальні) положення, що розповсюджуються на всю групу норм, які до них входять. Щодо відсутності колізій у праві, яку, на думку В.І. Гоймана, начебто забезпечують інститути, то, як справедливо зазначає В.П. Коняхін. це є очевидна ідеалізація правових реалій, а існування правових інститутів, що містять внутрішні колізії — звичайне явище в праві^[409].

У теорії правові інститути розрізняються за обсягом і змістом. Наприклад, кримінально-правовий інститут покарання регулює окрему групу суспільних відносин, а інститут добровільної відмови забезпечує регулювання однієї суспільної відносини.

За змістом інститути поділяються на прості і складні. Простий інститут, як правило, невеликий і не містить у собі інших структурних підрозділів. Складний (або комплексний) інститут є відносно великим і має у своєму складі більш дрібні самостійні утворення, які називають субінститутами^[410].

Правовий інститут, що об'єднує групу інститутів і субінститутів у літературі називають генеральним інститутом^[411].

Розглянуті теоретичні положення цілком розповсюджуються і на поняття кримінально-правового інституту, яким, на думку Е.С. Тенчова, є об’єктивно існуюча в середині галузі кримінального права сукупність кримінально-правових норм, що регламентують відповідальність за посягання проти групи однорідних суспільних відносин (інститути Особливої частини) або визначають принципи, функціональне призначення та підстави кримінальної відповідальності (інститути Загальної частини)^[412].

І.Я. Козаченко, який також виділяє інститути Загальної та Особливої частини, впевнений, що інститути Загальної частини виконують роль своєрідної кримінально-правової матриці: вони мають значення фундаментальних положень, які зумовлюють всю систему кримінального права, структуру його Особливої частини, коло її інститутів та перелік діянь, що визнаються злочинами^[413].

Зауважимо, що погляди Е.С. Тенчова та І.Я. Козаченка на сутність кримінально-правового інституту поділяють не всі криміналісти. Зокрема, Ю.Є. Пудовочкін, Т.В. Кленова та інші вважають, що приписи Загальної частини КК самі по собі не можуть утворювати інститутів. Так, Т.В. Кленова вказує, що про інститути Загальної та Особливої частини можна говорити з певною мірою умовності, тому що норми і окремі правові приписи, що стосуються кожного інституту, як правило, виражаються в статтях, як Загальної, так і Особливої частин КК. В.П. Коняхін взагалі стверджує, що в структурі Загальної частини виділяються не правові інститути, а інститути кримінально-правових нормальних приписів, які є частинами кримінально-правових норм^[414].

Таким чином, істотні розбіжності, які спостерігаються в точках зору науковців, свідчать, що єдиного розуміння сутності кримінально-правового інституту поки що немає.

У науці кримінального права також пропонуються різні підходи до визначення системи кримінально-правових інститутів.

Наприклад. Н.Ф. Кузнецова вважає, що зміст кримінального права складають чотири інститути: «кримінальний закон», «злочин», «покарання», «звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання». Ці інститути, на її думку, систематизовані в Загальній і Особливій частині КК і поділяються на більш дрібні інститути і норми^[415].

Е.С. Тенчов пише, що в кримінальному праві існує дві підсистеми інститутів: підсистема інститутів Загальної частини кримінального права і підсистема інститутів Особливої частини. Перша підсистема має ієрархічний характер і містить у собі інститут функцій кримінального права, інститут злочину і інститут покарання, які деталізуються у більш дрібних інститутах Підсистему інститутів Особливої частини кримінального права складають інститути окремих видів злочинів, що утворюються на підставі спільності родового об'єкту посягання^[416].

І.Я. Козаченко вказує, що найбільш великими є інститути злочину і покарання, які в свою чергу містять у собі більш дрібні за обсягом, але значні за змістом підінститути, наприклад, стадії злочинної діяльності, співучасть, множинність, види покарань, судимість тощо^[417].

Ю.І. Ляпунов зазначає, що Загальну частину кримінального права складають чотири основних «інтегрованих» інститути: інститут злочину, інститут покарання, інститут кримінальної відповідальності та інститут примусових заходів кримінально-правового характеру. У ці інститути, на його думку, входять більш обмежені за обсягами правової регламентації і сфері дії конкретні інститути — співучасті, незакінченого злочину, множинності, обставин, що виключають злочинність діяння, видів покарання тощо^[418].

Із нашої точки зору, більш прийнятливою і аргументованою є система кримінально-правових інститутів, запропонована В.П. Малковим. Спочатку цей автор систематизує їх на інститути Загальної та Особливої частини, після чого в межах кожної частини виділяє генеральні інститути, інститути, субінститути і навіть підсубінститути.

Зокрема, до генеральних інститутів Загальної частини В.П. Малков відносить: кримінальний закон; злочин; покарання; призначення покарання і звільнення від покарання; примусові заходи медичного та виховного характеру. У свою чергу генеральний інститут злочину, на його думку, включає до себе інститути вини, осудності, співучасті, множинності та інші. Генеральний інститут покарання складається із інститутів позбавлення волі, виправних робіт, штрафу, призначення покарання тощо. Кожен із названих інститутів, у свою чергу, може поділятися на субінститути.

Генеральними інститутами Особливої частини виступають, наприклад, інститут злочинів проти власності; інститут злочинів проти особи; інститут злочинів проти громадської безпеки тощо, які також можуть мати субінститути і підсубінститути^[419].

Погоджуючись у цілому із запропонованою В.П. Малковим класифікацією інститутів, додамо, що інститути Загальної та Особливої частини не є «статичними» та відокремленими один від одного утвореннями, так би мовити, «інститутами в собі», адже кримінально-правові норми, що належать до інститутів Загальної частини, перебувають у тісному взаємозв'язку із нормами інститутів Особливої частини КК та часто містять положення, що конкретизують останні. Також не виключається взаємопроникнення (зворотний зв'язок) між нормами окремих інститутів Особливої та Загальної частини кримінального права.

Отже, вважаємо, що система інститутів кримінального права має будуватися із урахуванням єдності предмета правового регулювання і змісту кримінально-правових норм, які до нього входять. За такого підходу система інститутів у принципі буде відповідати структурі кримінального права, за винятком окремих, складних (комплексних) інститутів, які складаються із норм Загальної та Особливої частини КК. Прикладом такого комплексного кримінально-правового інституту, на нашу' думку, є інститут множинності злочинів

Ідею виділення множинності злочинів як самостійного кримінально-правового інституту вперше запропонував В.П. Малков у 1982 році. Він вказував, що матеріальною підставою всякого правового інституту є наявність особливого предмета регулювання в межах галузі права. З точки зору цієї ознаки існують всі підстави для виділення множинності злочинів як окремого інституту кримінального права. По-перше, в межах предмета регулювання кримінального права існують суспільні відносини, пов’язані із вчиненням винним більше ніж одного злочину, які потребують спеціального правового регулювання, а, по-друге, в законодавстві існує певна сукупність правових норм, що регулюють даний вид суспільних відносин. А оскільки вказані норми належать до Загальної частини кримінального права, то і множинність злочинів слід розглядати як інститут Загальної частини кримінального права^[420]. При цьому автор наголошував, що відсутність в КК РФ окремого розділу «Множинність злочинів» істотно ускладнює цілісне сприйняття даного інституту і доводив необхідність виділення такого розділу в чинному КК РФ.

Більш конкретно місце інституту множинності в системі кримінального права визначається іншими російськими науковцями. Так. Ю.І. Ляпунов вважає, що інститут множинності входить до складу основного «інтегрованого» інституту злочину. С.С. Пірвагідов зазначає, що інститут злочину включає до себе інститут множинності злочинів. Ю.Є. Пудовочкін вказує, що загальний інститут злочину включає до себе субінститути категоризації та множинності злочинів тощо^[421].

Визначення місця інституту множинності в системі кримінального права України наразі не є особливо дискусійним питанням, тому що це здійснено на законодавчому рівні. З прийняттям в 2001 році нового Кримінального Кодексу в Україні відбулося докорінне реформування кримінального законодавства. У новому КК інститут множинності вперше набув своєї законодавчої регламентації шляхом закріплення таких її видів, як повторність, сукупність та рецидив злочинів безпосередньо в Розділі VII Загальної частини КК (статті 32-35). Як видно, вказані норми розташовані в межах генерального інституту Загальної частини кримінального права — злочину.

У той же час частина норм, що належать до інституту множинності, міститься в Розділі XI Загальної частини (ст. 70-72 КК). Вони регулюють особливості призначення покарання за окремі види множинності і належать до іншого генерального інституту Загальної частини КК — покарання.

Крім того, ціла низка норм, які передбачені в Особливій частині КК і які встановлюють відповідальність за злочини, вчинені за наявності окремих видів множинності (біля 100 статей Особливої частини КК передбачають такі кваліфікуючі ознаки, як повторність та рецидив), також, на наш погляд, певною мірою належать до інституту множинності, бо вони сконструйовані із врахуванням особливостей кваліфікації і караності окремих її видів.

Таким чином, інститут множинності злочинів отримав у Кримінальному Кодексі України 2001 року достатньо повну правову регламентацію і наразі складається із цілого комплексу норм як Загальної, так і Особливої частини КК, які і забезпечують цілісність та закінченість регулювання суспільних відносин, пов'язаних із вчиненням декількох злочинів. Зазначена особливість інституту множинності дає підстави розглядати його як особливий комплексний кримінально-правовий інститут в межах генерального інституту злочину.

У теорії права зазначається, що комплексні правові інститути є складними за своєю структурою і можуть містити в собі менші за обсягом самостійні утворення — субінститути, які характеризуються певним складом і послідовністю. При цьому важливо пам'ятати, що і субінститути, і окремі правові норми у складі будь-якого правового інституту утворюють їх систему^[422] і перебувають між собою у тісному взаємозв’язку (взаємозалежності) та взаємодії. Наявність стійких зв'язків між ними є показником того, що одні норми (субінститути) можуть існувати і здійснювати правове регулювання лише за наявності інших норм (субінститутів), з якими такий зв'язок передбачається. У цьому розумінні і розглянемо систему комплексного інституту множинності злочинів.

Як випливає із КК України наразі інститут множинності складається із трьох субінститутів: повторності злочинів та рецидиву, які включають норми як Загальної, так і Особливої частини КК. а також сукупності злочинів. Крім того, вважаємо, що до інституту множинності входять і окремі норми, які не утворюють субінститутів, наприклад норми, що визначають ознаки продовжуваного злочину та сукупності вироків,

На нашу думку, існуюча система норм інституту множинності злочинів зараз є неповною і потребує вдосконалення за рахунок доповнення її субінститутом одиничного злочину.

По-перше, це буде відповідати логіці даного інституту, адже одиничний злочин є структурним елементом будь-якого виду множинності, так би мовити, первинною клітинкою, із яких вона утворюється. Немає одиничного злочину — відсутня і їх множинність.

По-друге, певні початкові кроки у формуванні вказаного субінституту законодавець вже здійснив, визначивши в ч. 2 ст. 32 КК ознаки одиничного продовжуваного злочину.

По-третє, закріплення на законодавчому рівні ознак та правил кваліфікації деяких видів одиничних злочинів (триваючих, складених, злочинів з похідними наслідками тощо) припинить їх неоднозначне тлумачення як у науці кримінального права, так й в слідчо-судовій практиці, допоможе розмежувати їх із окремими видами множинності, що сприятиме правильній кваліфікації вчиненого і справедливому призначенню покарання.

Нарешті, це забезпечить всебічне правове регулювання всіх випадків вчинення особою декількох злочинних діянь і підвищить ефективність чинного кримінального законодавства.

Із урахуванням висловленого, система норм інституту множинності в Загальній частині КК України, могла б виглядати таким чином (як один із можливих варіантів de lege ferenda)^[423].

 

Розділ VІІ.

ПОВТОРНІСТЬ, СУКУПНІСТЬ ТА РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНІВ

 

Стаття... Повторність злочинів

 

Стаття... Продовжуваний злочин

Повторність злочинів, передбачена ст..., відсутня у разі вчинення особою одиничного продовжуваного злочину, який складається з двох або більше юридично тотожних, не співпадаючих у часі діянь, що посягають на один об'єкт, спричиняють єдиний злочинний наслідок та об'єднані єдиним умислом і спільною метою.

Продовжуваний злочин кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

Стаття... Триваючий злочин.

Повторність злочинів, передбачена ст..., відсутня у разі вчинення особою одиничного триваючого злочину, який характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину шляхам тривалого умисного невиконання обов'язків, покладених на особу кримінальним законам (бездіяльність) або шляхом тривалого умисного порушення встановленої законом заборони (дія).

Триваючий злочин кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

 

Стаття... Сукупність злочинів та її види

 

Стаття... Складений злочин

Сукупність злочинів, передбачена ст..., відсутня у разі вчинення особою одиничного складеного почину, який об'єднує декілька внутрішньо пов'язаних між собою, супідрядних умисних діянь, кожне з яких передбачене в кримінальному законі як окремий самостійний склад почину.

Складений почин кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

 

Стаття... Злочин із похідними наслідками

Сукупність злочинів, передбачена ст..., відсутня у разі вчинення особою одиничного почину з похідними наслідками, в якому умисне суспільно небезпечне діяння спричиняє два окремих наслідки — основний (прямий) та додатковий (похідний), що настають послідовно і характеризуються різним психічним ставленням особи: до прямого наслідку -умисел, а до похідного — необережна форма вини. У цілому почин із похідними наслідками визнається умисним і кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

 

Стаття... Рецидив злочинів

 

Стаття... Правові наслідки повторності, сукупності та рецидиву злочинів

 

Запропонований варіант удосконалення системи інституту множинності злочинів, безумовно, не претендує на істину в останній інстанції. Як варіант, запропоновані норми можна було б сгрупувати і в одній статті КК, назвавши її, наприклад, «Правила кваліфікації одиничних ускладнених злочинів» чи знайти будь-яке інше рішення. Однак не викликає сумніву, що потреба у законодавчому закріпленні окремих видів одиничних злочинів існує, а вказана проблема вимагає подальшого наукового обговорення, нових рішень та пропозицій з боку наукової громадськості.

Завершуючи питання про можливі напрямки вдосконалення інституту множинності злочинів, зазначимо, що, на нашу думку, виділяти в її окремий субінститут сукупність вироків наразі достатніх підстав немає, хоча в новітній літературі з кримінального права окремі автори пропонують розглядати сукупність вироків як вид множинності злочинів. Зокрема, В.П. Малков зазначає, що виділення сукупності вироків в окремий вид множинності є цілком обґрунтованим, тому що поняттями сукупність злочинів і рецидив злочинів не охоплюються всі можливі варіанти вчинення двох чи більше злочинів однією особою^[424].

М.М. Становський також стверджує, що сукупність вироків є одним із різновидів множинності злочинів, оскільки вона хоча і відрізняється особливим порядком призначення покарання, однак все ж таки її основу утворюють декілька злочинів (у тому числі й ті, за які особа вже засуджувалась, але судимості на погашені), що підлягають врахуванню при призначенні покарання^[425].

Вказана думка, на перший погляд, має раціональне зерно. Дійсно, за чинною редакцією ст. 34 КК рецидив злочинів не можна ототожнювати із сукупністю вироків, тому що ці поняття не співпадають за змістом. Рецидив наразі пов'язується лише із вчиненням умисних злочинів, тоді як сукупність вироків має місце у всіх випадках вчинення нового злочину після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання за попередній злочин. Крім того, рецидив злочинів не утвориться, якщо попереднім вироком особа була засуджена за злочин, вчинений у віці до 18 років, хоча сукупність вироків в цих випадках матиме місце. Отже зміст поняття рецидиву є вужчим за зміст поняття «сукупність вироків», хоча останній часто пов'язують саме із цим видом множинності злочинів.

Згідно із абз. 1 п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», «...за сукупністю вироків (ст. 71 КК) покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбування основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили»^[426].

Як бачимо, сукупністю вироків наразі охоплюються не тільки випадки рецидиву, але також вчинення будь-якого умисного чи необережного злочину після винесення вироку і до набрання ним законної сили, тобто за відсутності у особи судимості за попередній злочин.

За загальним правилом сукупність вироків не може співвідноситись також і з сукупністю злочинів, передусім тому, що якісною ознакою останньої є вчинення особою всіх злочинів до постановлення обвинувального вироку хоча б за один із них (ч. 1 ст. 33 КК).

Однак у судовій практиці іноді зустрічаються випадки сукупності вироків, які можуть сполучатися із сукупністю злочинів. Про ці винятки йдеться в абз. 6 п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», де роз’яснюється: «...коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші — після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку — за правилами ч. 1 ст. 70 КК — за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; після цього за правилами ч. 4 ст. 70 КК; потім за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку; і остаточно — за сукупністю вироків»^[427].

Сукупність вироків не спроможна охопити і всі можливі випадки повторності злочинів, яка пов'язана із засудженням особи. Згідно із ст. 32 КК повторність утворюється лише тотожними злочинами, іноді однорідними (якщо це прямо зазначено в Особливій частини КК), а для сукупності вироків має значення не вид злочину, а час його вчинення — між постановленням вироку, але до повного відбуття покарання.

Отже, якщо засудженим за необережний злочин після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинено, наприклад, новий необережний чи умисний злочин, різнорідний з першим, то дана ситуація має розглядатися як сукупність вироків, однак вона не є ні повторністю, ні сукупністю, ні рецидивом злочинів.

Таким чином, можна погодились із В.П. Малковим щодо існування особливих випадків поєднання двох чи більше злочинів, які не охоплюються визначеними в законі видами множинності злочинів. Однак найменування таких випадків «сукупністю вироків» викликає певні сумніви.

Вирок це — найважливіший акт правосуддя, який виноситься від імені держави. Це завжди письмовий офіційний процесуальний документ. Згідно із ст. 327 КПК України якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене кримінальним законом. У кримінальному праві поняття сукупність вироків наразі пов'язане із особливими правилами призначення покарання, визначеними в ст. 71 КК, а не з видом злочинної діяльності особи.

Множинність злочинів, навпаки, є об'єктивно існуючою ситуацією вчинення особою (групою осіб) двох чи більше злочинів. Вона має місце незалежно від судових рішень, хоча інколи (при рецидиві) може бути з ними пов'язана.

Ось чому при віднесенні сукупності вироків до виду множинності злочинів порушуються логічні принципи поділу понять, зникає єдина підстава для класифікації множинності, перекручуються її специфічні юридичні ознаки.

Ґрунтуючись на сказаному вважаємо, що сукупність вироків не можна розглядати ні як вид множинності, ні як субінститут інституту множинності, хоча вказана проблема, безумовно, потребує подальшого наукового обговорення.