6.2. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки злочину з похідними наслідками

Розглянемо об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів з похідними наслідками.

До об'єктивних ознак цих злочинів належать такі.

1. Наявність двох чи більше об'єктів (поліоб'єктність). Один із цих об'єктів є основним, а інший — додатковим обов'язковим об'єктом, якому завжди у разі вчинення вказаного злочину завдається шкода. Можна погодитися із Є.В. Шевченком, який аналізуючи співвідношення даних об'єктів з точки зору їхньої соціальної цінності, дійшов висновку, що додатковий обов'язковий об'єкт у злочинах із похідними наслідками завжди є більш важливим соціальним благом, ніж основний об'єкт. Найменування «додатковий» об'єкт у цих випадках характеризує не його цінність порівняно з основним об'єктом, а лише місце даного складу злочину в системі Особливої частини КК, яке визначається відповідно до основного безпосереднього об'єкту як складової частини об'єкта родового^[321].

На перший погляд, за ознакою багатооб’єктності злочини з похідними наслідками співпадають зі складеними злочинами, які також завжди викликають соціально шкідливі зміни у сфері декількох об'єктів кримінально-правової охорони. Однак співвідношення основного і додаткового об'єктів у них відрізняється. Багатооб'єктність складеного делікту обумовлена тим, що він утворений із декількох окремих злочинів, кожен з яких посягає на певні (свої) суспільні відносини. Ці окремі злочини, як частини складеного, перебувають між собою у відносинах супідрядності: один з них завжди є основним діянням, а піший — додатковим (способом чи умовою вчинення першого). Відповідно, і об’єкт основного діяння, як правило, превалює над іншим, визначає ступінь суспільної небезпечності, спрямованість і зміст злочину в цілому, тоді як об'єкт додаткового діяння виконує допоміжну функцію, конкретизує зміст і спрямованість злочину, підвищує його суспільну небезпечність. Отже, для складених злочинів визначальним є основний безпосередній об’єкт (хоча іноді його соціальна цінність може бути меншою ніж у додаткового об’єкта).

У злочинах із похідними наслідками основний об'єкт також вказує на місце злочину в системі Особливої частини КК, однак ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння визначається, як правило, за ознаками додаткового об'єкту. Основний безпосередній об'єкт у цих злочинах виконує охоронювальну функцію щодо тих суспільних відносин, які є додатковим об'єктом. Можна зазначити, що в діяннях даного виду додатковий об'єкт є головним, більш значущим, він превалює над основним і вирішальним чином впливає на суспільну небезпечність злочину з похідними наслідками. При цьому механізм спричинення шкоди додатковому об’єкту завжди обумовлюється шкодою, яка завдається основному безпосередньому об’єкту.

2. Наявність, як правило, активної поведінки — дії. Аналіз злочинів із похідними наслідками свідчить, що більшість із них може бути вчинена лише шляхом складних дій^[322]. Як свідчать дослідження Є.В. Шевченка, у диспозиціях статей Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за злочини з похідними наслідками, дія особи найчастіше виражається у фізичному впливі, за винятком окремих випадків, коли може мати місце вербальний вплив, наприклад, переляк, що спричинив психічне захворювання (ст. 121 КК), загроза при зґвалтуванні (ст. 152 КК) тощо^[323].

Як виняток, у злочинах із похідними наслідками припускається і пасивна поведінка особи (змішана бездіяльність). Прикладом може стати спричинення тяжких тілесних ушкоджень шляхом бездіяльності, скажімо, коли маги не годує свою новонароджену дитину, внаслідок чого настають незворотні порушення функцій життєво важливих органів, що в наступному призводить до смерті дитини^[324].

У багатьох випадках у злочинах із похідними наслідками в описування діяння іманентно включаються і певні способи вчинення даних посягань.

Способи вчинення вказаних злочинів звичайно характеризуються підвищеною суспільною небезпечністю (є загально небезпечними) або пов’язані із насильницьким впливом на об’єкт. В обох випадках вказані способи є настільки інтенсивними, що призводять до спричинення шкоди декільком об’єктам кримінально-правової охорони, тобто певним чином обумовлюють багатооб'єктність них злочинів.

3. Наявність двох суспільно небезпечних наслідків — основного (прямого, найближчого) і додаткового (похідного, віддаленого)^[325]. Ці наслідки настають послідовно, так би мовити, хронологічно, один за іншим внаслідок вчинення дії чи бездіяльності. При цьому основний (прямий) наслідок завжди тягне за собою додатковий (похідний), бо за своєю сутністю він є настільки інтенсивним, «руйнівним», що об'єктивно містить у собі реальну можливість настання похідного наслідку у всіх випадках вчинення такого злочину. Суспільно небезпечне діяння безпосередньої участі в настанні додаткового (похідного) наслідку не приймає. Воно породжує основний наслідок, який в свою чергу, викликає наслідок додатковий.

Розберемо викладене на прикладі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України. У цьому злочині є: а) діяння — знищення або пошкодження чужого майна; б) основний (прямий) наслідок — майнові збитки (у великих чи особливо великих розмірах), які настали через знищення чи пошкодження майна; в) додатковий (похідний) наслідок — загибель людей чи інші тяжкі наслідки. За аналогічною схемою можна розглядати будь-який злочин зазначеного виду.

Таким чином, саме наявність у діянні двох наслідків — прямого і похідного від нього — є визначальною ознакою злочинів з похідними наслідками, яка і відрізняє їх від ускладнених діянь інших видів.

Дослідження розглядуваних злочинів дає підстави для висновку, що визначення в них наслідків законодавець здійснює різним чином. У більшості випадків в якості прямого і похідного наслідків виступає реальна шкода життю, здоров'ю, власності, громадській безпеці тощо. Однак в окремих випадках як похідний наслідок законодавець називає створення небезпеки спричинення шкоди (тобто визначає шкідливі наслідки як потенційно можливі)^[326]. Наприклад, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, а також інші дії. спрямовані на приведення зазначених предметів у непридатний для експлуатації стан, якщо це спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна або порушило нормальну роботу транспорту, або створило небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 277 КК)^[327].

Крім того, досить часто похідні наслідки формулюються законодавцем як альтернативні або із застосуванням оціночних понять, як то: «загибель людей», «інші тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки», «велика матеріальна шкода», «істотна шкода» тощо.

На нашу думку, використання вказаних прийомів законодавчої техніки при конструюванні злочинів із похідними наслідками не є випадковим. По-перше, тому, що залежно від особливостей основного безпосереднього об’єкту в різних складах цих злочинів як наслідок може виступати шкода, що завдається різноманітним додатковим безпосереднім об'єктам. А, по-друге, руйнівна сила основного (прямого) наслідку в окремих злочинах із похідними наслідками настільки велика і «різновекторна». що може викликати широкий спектр можливих наслідків. В останньому випадку їх визначення в законі навряд чи можливо здійснити без застосування оціночних понять, які «мають різноманітний зміст і у конкретному своєму прояві виступають у різних формах»^[328]. Вносячи у правові норми оціночний момент, такі поняття передбачають можливість самостійної оцінки конкретного випадку з боку правозастосувачів і здійснення на її основі індивідуального піднормативного регулювання суспільних відносин^[329].

Нагадаємо, що в юридичний літературі висловлюються різні думки щодо доцільності існування в законі оціночних понять. Низка науковців, наприклад, Т.А. Костарева, М.І. Ковальов, А.В. Наумов вважають, що таких понять взагалі слід позбуватися, тому що вони істотно підвищують ризик судових помилок^[330]. Про необхідність за можливості уникати застосування оціночних понять для визначення кваліфікуючих ознак особливо щодо суспільно небезпечних наслідків, писали С.В. Землюков, М.І. Панов, В.І. Ткаченко та інші вчені^[331].

Ми погоджуємося із тим, що оціночні поняття не повинні широко використовуватися для визначення ознак складу злочину, однак вважаємо, що в певних випадках їх застосування є доцільним і, навіть, корисним. Як справедливо зазначив В.М. Кудрявцев, «суспільні відносини протягом дії кримінально-правової норми постійно зазнають змін, розвиваються, ускладнюються. Суд повинен мати можливість в певних межах враховувати ті зміни, що відбуваються в житті. Таку можливість забезпечують оціночні поняття»^[332]. Про важливу регулятивну функцію, яку виконують оціночні поняття, писав і М.І. Панов, зазначаючи, що оціночні поняття «... надають кримінально-правовому регулюванню більшу гнучкість, повноту, динамічність, що дозволяє кримінальному закону враховувати всю різноманітність явищ у їх динаміці та розвитку»^[333].

Отже, використання оціночних понять при визначенні похідних наслідків у розглядуваних злочинах є виправданим, однак має бути виваженим і обережним. У тих випадках, де їх неможливо уникну ти в законі, формалізація оціночних понять має здійснюватись за допомогою судової практики.

Наразі в судовій практиці існують певні напрацювання щодо тлумачення змісту похідних наслідків, які визначені через оціночні поняття в окремих злочинах з похідними наслідками Наприклад, згідно з п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» особливо тяжкими наслідками, передбаченими ч. 4 ст. 152 та ч. 3 ст. 153 КК можуть бути визнані, зокрема, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата репродуктивної функції, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є не безпечною для життя людини, які сталися внаслідок зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом^[334].

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 грудня 2004 р № 17 «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» вказується, що під тяжкими наслідками в ч. 2 ст. 245, ч. 2 ст. 252 КК слід розуміти: загибель чи масове захворювання людей; істотне погіршення екологічної обстановки в тому чи іншому регіоні (місцевості); зникнення, масові загибель чи тяжкі захворювання об’єктів тваринного і рослинного світу; неможливість відтворити протягом тривалого часу ті чи інші природні об’єкти або використовувати природні ресурси в певному регіоні; генетичне перетворення тих чи інших природних об'єктів; заподіяння матеріальної шкоди в особливо великих розмірах, тощо^[335].

Тяжкими наслідками при перевищенні влади або службових повноважень (ч. 3 ст. 365 КК), згідно з роз'ясненнями, що містяться у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо^[336].

Отже, вважаємо, що завдяки судовій практиці і роз’ясненням вищої судової інстанції цілком можливо нейтралізувати негативні якості оціночних понять, уніфікувати їх зміст і тим самим уникнути помилок при кваліфікації злочинів.

4. Матеріальний склад злочинів із похідними наслідками і наявність опосередкованого причинного зв'язку. Усі злочини з похідними наслідками мають матеріальний склад, а тому встановлення причинного зв'язку в них є обов'язковим. Однак з'ясування особливостей співвідношення діяння і наслідків у їх складах призводять до висновку, що встановленню підлягає не тільки причинний зв’язок між діянням і основним (прямим, найближчим) наслідком, а й зв'язок між діянням і наслідком додатковим (похідним, віддаленим).

Причинний зв'язок у першій із зазначених ланок є прямим або безпосереднім^[337]. Щодо діяння і додаткового (похідного) наслідку слід говорити про опосередкований причинний зв'язок. При його встановленні потрібно визначити: а) наявність безпосереднього зв'язку між діянням і основним (прямим) наслідком: б) передування в часі прямого наслідку щодо похідного наслідку: в) обумовленість похідного наслідку прямим наслідком; г) реальну можливість настання похідного наслідку внаслідок спричинення основного (прямого) наслідку. Як бачимо, в зазначеному випадку спрацьовує правило «причина причини є причиною спричинення» (causa causae est causa causati), що визначає сутність опосередкованого причинного зв'язку.

Таким чином, якщо не встановлено причинний зв'язок між діянням і додатковим (похідним) наслідком, то буде відсутнім і склад даного злочину, а особа може понести кримінальну відповідальність лише за діяння, що спричинило настання основного (прямого) наслідку, звичайно, за умови причинного зв’язку між ними.

Наведене дозволяє стверджувати, що приналежність злочинів із похідними наслідками до складних одиничних злочинів пояснюється також і специфічним характером їх причинного зв’язку, який, як доведено, також має складний характер.

Прикладом правильного встановлення причинного зв'язку між діянням і наслідками у злочині даного виду може стати наступна кримінальна справа.

Дніпровський районний суд м. Києва вироком від 24 травня 2005 р. засудив Б. за ч. 2 ст. 121 КК за те, що він 18 вересня 2004 р., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, через особисту неприязнь побив А., завдавши йому по декілька ударів кулаком у голову та ногою в живіт, заподіявши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, від яких 22 вересня цього ж року А. помер.

У касаційній скарзі захисник посилався на те, що судове слідство у справі проведено неповно й однобічно, з порушенням права засудженого на захист та інших вимог кримінально-процесуального закону. Він стверджував, що Б. злочинів, за які його засуджено, не вчиняв, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджені зібраними у ній доказами, котрим суд, крім того, не дав належної оцінки, внаслідок чого неправильно застосував кримінальний закон.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги відмовила з таких підстав. Як убачалося із матеріалів справи, досудове та судове слідство у ній проведено з додержанням вимог кримінально-процесуального закону, порушень закону, що тяти б скасування постановлених у справі судових рішень, не встановлено, а висновки суду про винність Б. у вчиненні ним злочинів, за які його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені перевіреними у ній та викладеними у вироку доказами.

Зокрема, свідок К. на досудовому слідстві та в судовому засіданні дав докладні показання про обставини побиття Б. потерпілого А. і заподіяння останньому таких тілесних ушкоджень, від яких той помер. Свої показання свідок підтвердив і при проведенні за його участю відтворення обстановки й обставин події, очної ставки з Б. Інший свідок — Л. — послався у своїх показаннях на те, що під час інциденту між А. та Б., останній завдавав удари ногами по тілу потерпілого і при цьому один з ударів було завдано ногою зверху вниз.

Згідно з висновками судово-медичної експертизи в А. виявлені тяжкі тілесні ушкодження живота, небезпечні для життя в момент заподіяння, від яких сталася смерть потерпілого. Експерту судовому засіданні повністю підтвердив висновок експертизи і пояснив, що між отриманою потерпілим А. травмою живота та настанням його смерті є необхідний причинний зв'язок. Крім того, експерт зазначив, що така травма при падінні виникнути не може.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги відмовила і визначила, що завдання ударів ногами по тілу потерпілого, від яких настала його смерть, за відсутності доказів наявності умислу в особи на позбавлення потерпілого життя, суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 121 КК^[338].

До суб'єктивних ознак розглядуваних злочинів належить змішана вина: умисел щодо діяння і основного (прямого, найближчого) наслідку і необережність щодо додаткового (похідного, віддаленого) наслідку.

Питання про змішану (складну, подвійну) вину є неоднозначним і суперечливим у кримінальному праві^[339]. Як відомо, окремі склади злочинів у законі сформульовані таким чином, що в них має місце ускладнена суб'єктивна сторона, коли в межах одного складу злочину чітко проглядається різне психічне ставлення суб'єкта до діяння (умисел) і до наслідків (необережність). Такі склади в теорії кримінального права називаються складними складами з двома формами вини^[340]. їм в свою чергу відповідають складні злочини з двома формами вини, які інакше вчені називають злочинами, що кваліфікуються за тяжкими наслідками або злочинами з похідними наслідками^[341].

На думку А.І. Рарога, який досліджував суб'єктивну сторону злочинів даного виду, вони характеризуються сполученням двох різних форм вини: умислу і необережності (сполучення прямого і непрямого умислу, а також самовпевненості та недбалості змішаної вини не утворює ). При цьому йдеться про «різне психічне ставлення особи щодо різних юридично значущих об'єктивних ознак, одні з яких є обов'язковою ознакою основного складу злочину, а інші — кваліфікуючим наслідком»^[342]. На неоднорідне психічне ставлення особи щодо діяння і наслідків у злочинах даного виду вказують В.Д. Іванов. С.К. Мазуков, Є.В. Шевченко та інші автори.

А.І. Рарог виділяє два типи злочинів, кваліфікованих за наслідками, залежно від особливостей їх суб’єктивної сторони. Перший тип складають злочини, основний склад яких є матеріальним, а в ролі кваліфікуючої ознаки виступає більш тяжкий наслідок, ніж той, що є обов'язковою ознакою основного складу. Для цих злочинів характерним є те, що кваліфікуючий наслідок полягає у спричиненні шкоди не тому безпосередньому об'єкту, на який посягає основний вид даного злочину, а іншому об’єкту. Скажімо, умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК) в якості об’єкта має здоров'я людини, однак якщо воно спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), то об’єктом цього необережного посягання стає життя людини. Злочини з похідними наслідками даного типу характеризуються умисним спричиненням прямого наслідку і необережним ставленням до більш тяжкого похідного наслідку, який є кваліфікуючою ознакою цього злочину.

Другий тип злочинів, кваліфікованих за наслідками, характеризується неоднорідним психічним ставленням до дії (бездіяльності), що є злочинними незалежно від наслідків, а також до кваліфікуючого наслідку. Це стосується тих злочинів, основний склад яких є формальним, а кваліфікований склад містить певні тяжкі наслідки. Вказані наслідки можуть визначатися конкретно, наприклад, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК) або формулюватись за допомогою оціночних понять — зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152 КК). У складах цього типу умисне вчинення злочинної дії (бездіяльності) сполучається із необережним ставленням до кваліфікуючого наслідку^[343].

Звернемо увагу, що в КК РФ 1996 р. питання щодо відповідальності за злочини, які вчинені з двома формами вини, регламентується безпосередньо в законі У ст. 27 КК РФ зазначається, «якщо в результаті вчинення умисного злочину спричиняються більш ТЯЖКІ наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання і не охоплюються умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає тільки у випадках, якщо особа передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав розраховувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не передбачала, але повинна була і могла передбачити настання цих наслідків У цілому такий злочин визнається вчиненим умисно». Приблизно так само вирішується зазначене питання і в КК Туркменістану 1997 р. тощо.

Отже, додаткові (похідні) наслідки можуть бути поставлені особі у провину лише за умови необережного до них ставлення. Щодо діяння і основного (прямого) наслідку повинна бути встановлена умисна форма вини.

Таким чином, підсумовуючи розглянуті вище ознаки, визначимо, що злочин із похідними наслідками — це вид багатооб'єктного ускладненого одиничного злочину, в якому умисне суспільно небезпечне діяння спричиняє два окремих наслідки — основний (прямий) та додатковий (похідний), що настають послідовно і характеризуються різним психічним ставленням особи до прямого наслідку — умисел, а до похідного — необережна форма вини.

Як і всі одиничні злочини, злочин із похідними наслідками завжди кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

<< Первая < Предыдущая 1 2 3 Следующая > Последняя >>