Печать
PDF

Розділ 4. Продовжуваний злочин - Відмежування продовжуваного злочину від суміжних понять та окремі питання його кваліфікації

Posted in Уголовное право - Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

4.3. Відмежування продовжуваного злочину від суміжних понять та окремі питання його кваліфікації

Продовжуваний злочин слід відмежовувати від суміжних з ним понять.

Передусім, важливим є питання про відмежування продовжуваних злочинів від триваючих злочинів. Ці поняття змішують не тільки в судовій практиці (приклади наводилися вище), а й в юридичній літературі. Зокрема, на думку В.М Кудрявцева, триваючі злочини характеризуються в цілому тими самими рисами, що і продовжувані злочини[205]. Його підтримує Т.А. Калінина, вказуючи, що визначення триваючого злочину не містить ознак, які б дозволили швидко і безпомилково провести розмежування між ним і продовжуваними злочинами, які також характеризуються тривалістю при вчиненні дії чи бездіяльності[206].

Ми не погоджуємося із наведеними судженнями, адже незважаючи на певну схожість, названі злочини істотно відрізняються один від одного за характером вчинюваних дій. Триваючий злочин — це «безперервний злочин», де особа вчинює одну дію (бездіяльність), а продовжуваний злочин, навпаки, «перерваний злочин». Тут мають місце два (або більше) тотожних діянь, відокремлених одне від одного проміжком часу. Також між цими злочинами існують відмінності і за суб’єктивними ознаками. У триваючому злочині умисел реалізується одночасно із вчиненням дії (бездіяльності). А в продовжуваному злочині вчинені діяння об'єднані єдиним злочинним наміром, який реалізується поетапно протягом певного часу.

Щодо окремих видів продовжуваних злочинів також є різні думки Наприклад, П.К. Кривошеєв вважає, що регулярне отримання будь-яких виплат (пенсій, надбавок, тощо) на підставі один раз наданого підробленого документа є не продовжуваним, а триваючим злочином[207].

Ця думка викликає заперечення. У випадку, про який пише автор, існує розрив у часі між діяннями Кожне отримання виплати можна вважати окремою злочинною дією, що містить ознаки шахрайства, однак вони об'єднані єдиним неконкретизованим чи конкретизованим умислом суб’єкта.

При розгляді питання про відмежування продовжуваного злочину від суміжних понять не можна залишити поза увагою позицію Т.І. Созанського, який вважає, що «найскладнішим питанням є розмежування реальної сукупності і продовжуваного злочину». Автор зазначає, що «при розмежуванні продовжуваного злочину і реальної сукупності злочинів необхідно встановити, чи був у винного єдиний умисел на завдання шкоди певного розміру, в іншому випадку діяння утворюють реальну сукупність»[208].

На нашу думку, тут взагалі немає проблеми, адже вказані поняття розмежовує сам закон. У них немає «точок зіткнення». Як випливає із положень ст. ст. 32 та 33 КК сукупність злочинів утворюється із різнорідних та однорідних злочинів, а продовжуваний злочин складають лише тотожні діяння. Лише у окремих випадках сукупність можуть утворювати тотожні злочини, вчинення яких є якісною ознакою іншого виду множинності-повторності. Це, наприклад, закінчений злочин і кримінально-каране готування чи замах на такий самий (тотожний злочин), а так само співучасть в такому злочині[209]. Слід також зазначити, що у деяких випадках сукупність можуть утворювати декілька закінчених тотожних злочинів, які передбачені не тільки однією статтею Особливої частини КК, а, навіть, однією частиною цієї статті. Мається на увазі ситуація, передбачена в ч. 4 ст. 70 КК, коли після постановленні вироку за один зі злочинів, виявляється, що особа до постановлення цього вироку вчинила ще один чи декілька злочинів, за які не засуджувалася. Не виключається, що саме у цих випадках усі вчинені особою злочини, можуть бути передбачені однією і тією ж самою частиною однієї статті КК. Однак у всіх наведених прикладах буде існувати так звана «повторність-сукупність», а аж ніяк не одиничний продовжуваний злочин[210].

У той же час існують певні труднощі при відмежуванні продовжуваного злочину від повторності злочинів. Зокрема, повторність тотожних злочинів, яка не пов'язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин, зовні дуже схожа із одиничним продовжуваним злочином. Схожість продовжуваного злочину із повторністю тотожних злочинів обумовлюється двома ознаками: а) продовжуваний злочин також, як і повторність, складається із низки тотожних (однакових за юридичним складом діянь) і б) між цими діяннями існує певний проміжок часу.

Однак, між повторністю і продовжуваним злочином є суттєві відмінності. Так, при продовжуваному злочині особа має єдиний злочинний намір, що охоплює заздалегідь поставлену загальну мету; єдиний умисел і об’єднує всі тотожні діяння, вчинені такою особою. При повторному вчиненні тотожних злочинів кожен з них має свою суб'єктивну сторону і самостійний умисел, який виникає кожного разу самостійно (окремо, спочатку) перед вчиненням кожного окремого злочину.

Продовжуваний злочин — це одиничний злочин. Якщо встановлені його ознаки, то повторність виключається і діяння особи кваліфікується як простий склад злочину (наприклад, за ч. 1 ст. 185 КК — як продовжувана крадіжка). При повторному вчиненні тієї самої крадіжки матиме місце множинність злочинів і застосуванню буде підлягати ч. 2 ст. 185 КК (кваліфікований склад злочину)[211].

У судовій практиці поняття продовжуваного злочину використовується здебільшого щодо корисливих посягань на власність, хабарництва тощо. Так, продовжуване вилучення майна згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, повинно складатися із низки тотожних дій, які мають загальну мету та із самого початку охоплюються єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном[212].

Виходячи з цього, суди визнають, що крадіжка або привласнення майна із одного джерела та одним і тим самим способом не може кваліфікуватись як продовжуваний злочин за відсутністю даних щодо єдиного умислу на привласнення конкретної суми грошей. Отже, якщо особа, вчиняючи крадіжки, не мала наміру на викрадення певної кількості майна і кожна крадіжка була самостійним епізодом, то в таких випадках в діях особи буде повторність, а не одиничний продовжуваний злочин.

Таку позицію займає судова практика і у справах про хабарництво. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», зокрема, зазначається (п. 15), що «одержання службовою особою в декілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання дій, обумовлених із тим, хто його дає, потрібно розглядати як продовжуваний злочин. Кваліфікувати такі дії за ознакою повторності не можна»[213].

У той же час «одночасне одержання службовою особою хабара від декількох осіб належить кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли він дасться за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що одержує його від декількох осіб»[214].

Вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, потрібно розглядати як повторність злочинів. Наприклад, особа через деякий проміжок часу вчиняє дві самостійні продовжувані крадіжки.

Судова практика інколи помиляється у визначенні моменту закінчення продовжуваного злочину, що призводить до неправильного застосування кримінального закону.

Так, постановою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 року провадження у кримінальній справі щодо С., яка обвинувачувалась у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 358 КК України, було закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 року.

Як видно із матеріалів справи, органами досудового слідства С. обвинувачувалась у тому, що в період з 25 квітня по 5 вересня 2005 року, використовуючи підроблений документ — трудову книжку, незаконно заволоділа грошима Ізюмського міськрайонного центру зайнятості населення у виді грошової допомоги по безробіттю в сумі 749 гривень.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області порушив питання про скасування зазначеної постанови суду і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з безпідставним закриттям провадження у справі щодо С. за амністією.

Заслухавши доводи сторін, колегія суддів дійшла висновку, що це подання підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про амністію» його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно, тобто до 23 червня 2005 року. Зі змісту наявного в матеріалах обвинувального висновку вбачається, що органами досудового слідства С. обвинувачувалась у вчиненні неправомірних дій у період з 25 квітня по 5 вересня 2005 року.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування кримінального закону, у зв'язку з чим постанову суду необхідно скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, під час якого прийняти законне і обґрунтоване рішення[215].

Вивчення практики судів щодо кваліфікації продовжуваного злочину свідчить про те, що суди при розгляді кримінальних справ загалом дають належну оцінку фактичним обставинам справи і правильно кваліфікують дії осіб. Як правило, суди з’ясовують, зокрема, питання щодо спрямованості повторних дій підсудних на вчинення одного чи двох або більше злочинів, оскільки це може вплинути на кваліфікацію вчиненого діяння. Випадків, коли продовжуваний злочин кваліфікується як повторний в практиці судів небагато, але їх наявність свідчить про те, що суди не завжди розрізняють поняття «продовжуваний» та «повторний» злочин, внаслідок чого неправильно кваліфікують вчинене.

Так, Лубенський міськрайонний суд Полтавської області за сукупністю злочинів, склад яких передбачено ч. 4 ст. 187. ч. 4 ст. 186, ч. 3 ст. 357 КК, засудив П. за те, що протягом 2002 р. у різний час та у співучасті з іншими особами, які засуджені у цій же справі, вчинив два розбійних напади та три грабежі. Даючи юридичну оцінку діям засудженого, суд у вироку зазначив, що П. вчинив два розбійних напади, під час яких заволодів чужим майном на загальну суму 9 тис. 388 грн., що в 552,27 разів перевищувало неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочинів, а тому кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 187 КК як розбій, спрямований на заволодіння майном у великих розмірах. Кваліфікуючи дії П. щодо епізодів грабежів, суд у вироку зазначив, що засуджений заволодів чужим майном на загальну суму 5 тис. 33 грн., що у 296 разів перевищувало неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочинів, а тому кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 186 КК як вчинення грабежу у великих розмірах.

Таким чином, суд визнав вчинені П. дії як продовжувані злочини, що призвело до неправильної їх кваліфікації. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області вирок стосовно П. змінено: його дії за другим епізодом розбійного нападу перекваліфіковано на ч. 2 ст. 187 КК, а за епізодами грабежів — на ч. 2 ст. 186 КК.

Такої ж помилки припускалися й інші місцеві суди. Наприклад, вироком Кпєво-Святошинського районного суду Київської області Ж. засуджений за ч. 5 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК. Ухвалою Верховного Суду України вирок змінено і дії Ж. перекваліфіковано з ч. 5 ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК. При цьому Верховний Суд України зазначив, що суд першої інстанції послався на те, що враховує один і той же спосіб вчинення крадіжок, кількість викраденого у потерпілих, частоту вчинення злочинів, тотожність майна, яке викрадалося, що за висновком суду в сукупності свідчить про наявність у Ж. умислу на заволодіння майном в особливо великих розмірах, у зв’язку з чим суд визнав вчинення крадіжок продовжуваним злочином. Однак матеріали справи не містять доказів того, що засуджений діяв з єдиним умислом і єдиною метою на викрадення майна саме в особливо великих розмірах. Він вчиняв крадіжки різного майна, з різних джерел та із значним розривом у часі. Його дії мали характер повторності й повинні кваліфікуватися за різними частинами ст. 185 КК. залежно від кваліфікуючих ознак за окремими епізодами. Тому дії Ж. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК за кваліфікуючою ознакою повторності, а решту крадіжок чуткого майна, вчинених з проникненням у житло, приміщення та сховища — за ч. 3 ст. 185 КК.

Помилка при кваліфікації повторного злочину як продовжуваного крім неправильного застосування кримінального закону нерідко тягне пом’якшення міри покарання засудженому

Так, Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області засудив К. за вчинення трьох крадіжок майна однієї і тієї ж потерпілої, вчинених шляхом проникнення в так звану літню кухню, що належала потерпілій. Врахувавши загальну суму викраденого (4 тис. 359 грн,), суд кваліфікував дії К. за ч. 4 ст. 185 КК і засудив на шість років позбавлення волі. Крім того, К. визнаний винним у замаху на крадіжку майна цієї ж потерпілої з того ж приміщення, вчиненому пізніше. Ці дії засудженого суд кваліфікував за частинами 1, 2 ст. 15 та ч. 3 ст. 185 КК і засудив на три роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно призначене покарання у виді шести років позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області цей вирок змінено через те, що К. викрадав майно із одного приміщення і одним і тим же способом, але при цьому він не мав єдиного умислу на привласнення конкретної кількості майна, кожне викрадення він вчиняв, коли йому були потрібні гроші для особистої потреби, викрадене майно збував у різних місцях та різним способом. Таким чином, К,, вчиняючи крадіжки, не мав наміру на викрадення певної кількості майна чи на певну суму, а кожна крадіжка була самостійним епізодом, тому в його діях була повторність, а не одиничний продовжуваний злочин, і його дії підлягають перекваліфікації з ч. 4 ст. 185 на ч. 3 ст. 185 КК. Оскільки санкція ч. 3 ст. 185 КК менш сувора, ніж санкція ч. 4 ст. 185 КК, колегія суддів дійшла висновку, що необхідно зменшити строк покарання до чотирьох років позбавлення волі.

Трапляються й випадки, коли суди дають неправильну кримінально-правову оцінку продовжуваного злочину. Наприклад, Баранівський районний суд Житомирської області засудив М. за те, що він протягом 25 листопада 2006 р. у смт. Першотравневську на вул. Щорса та вул. Лермонтова таємно викрав чотири металеві люки з каналізаційних колодязів, загальною вартістю 330 грн., що належали державному комунальному підприємству житлового господарства. Суд кваліфікував дії М. за ч. 2 ст. 185 КК за ознакою повторності. За касаційним поданням прокурора ухвалою Верховного Суду України вирок було змінено: дії М. перекваліфіковані з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК. Верховний Суд України також вказав на неправильну кваліфікацію дій М., тому що він протягом однієї години вчинив тотожні злочинні дії — таємно викрав чотири каналізаційні люки, що заздалегідь об’єднувалось єдиним злочинним наміром на їх викрадення, а тому згідно з ч. 2 ст. 32 КК зазначеними діями М. учинив продовжуваний злочин і його дії за відсутності кваліфікуючої ознаки — повторності слід перекваліфікувати за ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК[216].

Отже, за своєю юридичною природою продовжуваний злочин — це особлива комплексна форма простого чи ускладненого одиничного злочину, який кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

Вирішити питання про те, чи є епізоди тотожних діянь одиничним продовжуваним злочином, чи, навпаки, вони є самостійними злочинами, що утворюють вид множинності — повторність злочинів, можуть тільки правоохоронні органи на підставі аналізу всіх об'єктивних і суб'єктивних ознак вчинених діянь.