Печать
PDF

1.1. Основні концепції одиничного злочину в науці кримінального права дореволюційного періоду

Posted in Уголовное право - Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

1.1.1. Філософський аспект проблеми

Методологічною основою розроблення поняття одиничного злочину є філософське вчення про категорію «одиничне».

Слід зауважити, що будь-яке поняття є основною формою мислення, яка відображує конкретно-узагальнену природу, так би мовити «загальний тип» певного кола явищ. Свою повну і закінчену форму поняття набуває лише в процесі формулювання визначення. Поняття розкриває сутність явища і за своїм формальним змістом є єдністю одиничного, особливого і загального, тобто це завжди певна сукупність знань про предмети чи явища, які вивчаються[4].

Формулюючи поняття як підставу для узагальнення предметів чи явищ, необхідно виділяти ознаки, які є найбільш суттєвими (істотними) для останніх, через що саме «поняття» у філософській літературі визначається як відображення предметів чи явищ за їх суттєвими ознаками, а також відносин між ними[5].

Отже, щоб визначити поняття одиничного злочину, перш за все необхідно виділити типові, подібні риси, притаманні окремим злочинам, які відрізняють їх від множинності злочинів.

Повне визначення ознак одиничного злочину можливе лише за умови, що їх дослідження буде ґрунтуватись на певних обвинувальних засадах. У кримінальному праві, будуючи своє вчення про те чи інше поняття, криміналісти в якості таких засад найчастіше обирають об’єктивні та суб’єктивні ознаки явища, яке досліджують. Через це і наукові теорії у кримінальному праві традиційно поділяють на об’єктивні та суб'єктивні[6].

Окрім того, в нашому випадку окремого розгляду потребує і філософська категорія «одиничне», тому що саме за її допомогою більшість науковців визначають ознаки одиничного злочину[7].

Одиничне (окреме, індивідуальне) — філософська категорія, що виражає відносну відокремленість, дискретність, відмежованість у просторі та в часі речей, подій та притаманні їм специфічні індивідуальні особливості, які складають їх неповторну якісну і кількісну визначеність.

У якості одиничного може розглядатися не тільки окремий предмет, а й цілий клас предметів, якщо він береться як щось єдине, відносно самостійне, існуюче в певних межах. Конкретною формою свого існування одинична річ (процес) зобов'язана тій системі закономірних зв’язків, у середині яких вона виникає. При цьому одиничне нерозривно пов'язане із загальним. Загальне розкривається у понятті тільки через відображення одиничного.

Перші відомі погляди на категорію «одиничне» сформувались ще в античній філософії. В цілому для філософії цього періоду характерним було розуміння одиничного як певної модифікації, явища, що відрізняється від загального (Геракліт, Демокрит, Платон, Аристотель).

Так, Арістотель у своїй «Метафізиці», формуючи онтологічне вчення про єдність буття, ретельно аналізує також і поняття єдності як субсидіарного щодо його концепції буття. На думку Аристотеля, єдине має чотири значення. По-перше, це те, що є безперервним, тобто те, рух чого є неподільним. По-друге, єдине це те, «що складає ціле і має певний образ або форму, особливо якщо воно таким є від природи, а не через сторонню силу (подібно тому, що з’єднане клеєм, або цвяхом, або вузлом), і містить причину своєї безперервності у самому собі»[8]. При цьому єдиним визнається те, що охоплюється єдиною думкою; те, думка, про яке є неподільною. Думка, за Аристотелем, неподільна там, «де є причина єдності сутностей»[9].

Як видно, у цьому випадку єдине розуміється як дещо неподільне за своєю природою: будь-який предмет або явище, якостями яких є цілісність і неподільність, є єдиними. Так само і дія людини, яка неодноразово повторюється або є безперервною та неподільною також набуває властивостей єдності.

По-третє, Аристотель робить висновок, що єдине — це все, що є тотожним, подібним та рівним. Тотожне, в свою чергу, буде там, де визначення первинної сутності єдине. Первинною сутністю є всяке буття, взяте у конкретному одиничному вираженні, яке має однакову міру[10]. Отже, два чи більше вчинків людини будуть тотожними (тобто єдиними) через наявність у них однієї і тієї самої міри, так званої первинної сутності.

По-четверте, єдине у Аристотеля постає у значенні загального. «Називається єдиним також те, що належить до одного роду, та відрізняється протилежними одне одному видовими відмінностями; і все це зветься єдиним, тому що рід, покладений в підставу видових відмінностей є єдиним»)[11].

Таким чином, єдине за Аристотелем — це безперервне від природи, ціле, одиничне і загальне. Вочевидь, що у підставу всіх значень єдиного філософ поклав об’єктивний критерій, а саме — матерію. Також, як випливає із вчення Аристотеля, одиничне і загальне — це дві сторони єдиного.

Безумовно, Аристотель, впроваджуючи категорію «єдиного» зовсім не мав на меті вивчати злочинні форми людської діяльності, однак детально розроблена ним філософська категорія «одиничного» в подальшому була покладена у підґрунтя поглядів багатьох поколінь юристів на природу одиничного злочинного діяння[12], Саме ідеї Аристотеля поклали початок теоріям об'єктивної обумовленості єдності злочину, які отримали розповсюдження у класичній школі кримінального права у XIX столітті.

Серйозний крок до діалектичного розуміння одиничного був зроблений німецькою класичною філософією. Зокрема Гегель під одиничним розумів необхідну форму дійсності у її зовнішньому існуванні, тобто в просторі і часі, як «момент відмінності» і визначеності, що протиставляється абстрактній тотожності поняття. Філософ вказував, що визначеність, яка співвідноситься сама із собою, є одиничністю. У цьому розумінні одиничне виступає як необхідний момент конкретно-всезагального поняття. Однак, оскільки для Гегеля всезагальним є думка і тільки думка, остільки і одиничне у підсумку тлумачиться в його «Логіці» як форма і спосіб предметної реалізації думки, поняття, ідеї, як ступінь їх «опредмечування» у просторі і часі. Одиничність є не тільки поверненням поняття до себе самого, а безпосередньо і його втрата. Через одиничність, подібно тому, як поняття існує в ній в середині себе, воно стає поза собою і перетворюється в дійсність. Отже Гегель визначає одиничне (тіло, подію, явище) як певну абстракцію, що не має дійсності поза і незалежно від мислення. Ідеалістичні погляди Гегеля на сутність категорії одиничного мали певний вплив на представників суб’єктивних теорій єдності злочину, які поширилися в теорії російського кримінального права наприкінці ХІХ століття.

Матеріалістична діалектика визначає одиничне як об’єктивну якісно визначену реальність, як форму буття матерії у просторі, як найважливіший момент дійсності. Для розуміння дійсності важливим є таке одиничне, яке виражає свій власний загальний тип. Іншими словами, одиничне виступає як кількісно визначений момент саморозвитку якісно визначеної дійсності.

Як зазначалося, одиничне характеризує окремі предмети, явища процеси, які відрізняються за своїми якостями від інших, в тому числі і подібних до них предметів чи явищ. Загальне — це об’єктивно існуюча подібність окремих предметів, їх однорідність (однотипність), належність до одного й того ж роду явищ. В об’єктивній дійсності постійно відбувається перехід, перетворення одиничного у загальне і особливе, та навпаки. Дія загальної закономірності виявляється в одиничному і через одиничне, а всіляка нова загальна форма завжди спочатку виступає в дійсності у вигляді одиничного винятку із загального правила (чи то є народження нового біологічного виду, чи нової форми суспільних відносин тощо).

Одиничне, таким чином, реалізує багатоманітність у єдності і є необхідною формою розвитку дійсності. З іншого боку, тільки через врахування одиничного здійснюється подальше поглиблення (конкретизація) загального. Загальне розкривається в понятті тільки через відображення одиничного.

Пізнання тих чи інших предметів чи явищ з точки зору співвідношення «одиничне-загальне» передбачає можливість їх порівняння, виявлення схожості та відмінностей, однорідності та різнорідності, усвідомлення окремого одиничного характеру конкретних предметів чи явищ, їх класифікацію[13].

Якщо перенести розглядувані філософські категорії на кримінально-правове вчення про множинність злочинів, то очевидно, що вони повністю спрацьовують. Під цим кутом зору множинність злочинів — це є загальне, а окремий злочин у її складі — одиничне. Одиничні злочини — це форма існування множинності (загального) у дійсності. Кожний одиничний злочин є відокремленим від іншого, і має власні специфічні особливості. Поєднання декількох одиничних злочинів створює нову загальну категорію — множинність злочинів, зміст якої розкривається тільки через пізнання одиничного злочину, його ознак і властивостей.

1.1.2. Об'єктивні теорії єдності злочину

Яскравим представником указаних теорій був видатний німецький вчений Павел Ансельм Фейербах[14]. Заради справедливості зазначимо, що в безпосередньому розумінні слова поняття одиничного злочину. А. Фейербах не розглядав. Він аналізував лише продовжуваний злочин, причому визнавав його з одного боку сукупністю злочинів, а з іншого — покарання за нього пропонував призначати так, як за одиничний злочин, говорячи, що «тут багаторазові злочинні діяння мають розглядатися як один єдиний злочин». Така непослідовність пояснюється специфічними поглядами А. Фейербаха на природу продовжуваного злочину. Головною особливістю такого діяння вчений вважав єдність предмета злочину, саме це, на його думку, мало бути єдиною підставою об’єднання множинності окремих діянь в єдиний продовжуваний злочин.

Отже, запропонована А. Фейербахом конструкція продовжуваного злочину будувалася лише на об’єктивних підставах єдності, без будь-якого врахування суб’єктивних підстав — єдиного умислу, єдиних мети та мотиву. За теорією цього вченого, якщо суб’єкт, одного разу вчинивши посягання на певний предмет, через деякий час знову намагався вчинити злочин проти того самого предмета, то все вчинене повинно було розглядатися як єдиний продовжуваний злочин, навіть і тоді, якщо друге посягання було актом реалізації самостійного, так би мовити, нового умислу[15]. Така позиція невиправдано розширювала межі продовжуваного злочину і практично зводила нанівець поняття повторності. Цікаво те, що така точка зору А. Фейербаха підтримувалась і на законодавчому рівні: вона була закріплена в Баварському кримінальному уложенні 1813 р., укладачем якого, до речі, був сам А. Фейербах.

Теорію об’єктивної єдності злочину А. Фейербах запозичив із теорії римського права. Кримінальне право тих часів не цікавили суб’єктивні чинники поведінки злочинця, а головним принципом відправлення правосуддя визнавалось об'єктивне ставлення за провину[16]. Саме цим, з одного боку, можна пояснити відсутність будь-яких суб’єктивних підстав при визначенні А. Фейербахом концепції продовжуваного злочину. З іншого боку, це пояснюється тим, що вчений знаходився під впливом кантівської суб'єктивно-ідеалістичної філософії «речі в собі».

Тут цікавим є те, що самі по собі погляди І. Канта на природу злочину не передбачали роз'єднання об’єктивного і суб’єктивного. Він навіть зазначав, що злочин це є навмисне порушення обов'язку, «порушення, пов’язане із усвідомленням того, що воно є порушенням»[17]. Отже за І. Кантом злочин завжди має об’єктивну і суб’єктивну сторони; це є діяння, яке спричиняє шкоду певному об’єкту, вчинене конкретним суб’єктом. Однак філософія І. Канта — це філософія агностицизму. І. Кант ізолював предмет і його сприйняття людиною, протиставляв їх одне одному, оголошував його недоступною для людини апріорною даниною, так званою «річчю в собі». Людина здатна пізнавати не матеріальні предмети, а ті, які існують в її свідомості, уяві, як відображення цієї «речі в собі»[18].

Вчення І. Канта обмежувало пізнавальні можливості людини лише спроможністю пізнання нею суб'єктивних образів об'єктивно існуючих предметів, що призводило до розриву між об'єктивно існуючим, реальним предметом та уявленням про нього в свідомості суб'єкта. За такого підходу повністю спростовувалась можливість активного втручання свідомості людини як в сферу предметів, так і в сферу власних вчинків, тобто вчинок людини існував, так би мовити, сам по собі.

Вказані ідеї І. Канта і обумовили погляди А Фейербаха на сутність його вчення про єдність злочину, на заперечення єдності об'єктивного і суб’єктивного у природі єдиного злочинного діяння. До кінця своїх днів А. Фейербах залишався непохитним кантіанцем і послідовним прихильником ідеї формально-об'єктивної єдності злочину.

У Росії на початку XX століття об’єктивну теорію єдності злочину підтримав видатний вчений-криміналіст, професор Казанського університету А.А. Піонтковський (батько).

Особливість його поглядів полягала в тому, що ідея об’єктивної обумовленості єдності злочину доводилась не якостями предмета чи об’єкта злочину, як це мало місце у А. Фейербаха, а ґрунтувалась на особливостях об’єктивної сторони одиничних злочинів. За А.А. Піонтковським кожний вид одиничного злочину мав свій критерій єдності.

Зокрема, для простої злочинної діяльності критерієм визнавалась одиничність злочинного діяння; для складеної злочинної діяльності множинність різнорідних злочинних дій, які в сукупності становлять єдине ціле; для триваючого злочину — наявність особливого злочинного стану, що був викликаний тривалим здійсненням складу злочину; для продовжуваного злочину критерієм його єдності визнавалась тотожність дій, однорідність обстановки їх вчинення і спільність кінцевого наслідку[19]. Однак пропонуючи зазначені критерії єдності злочину, А.А. Піонтковський також твердо відстоював головний принцип кантівської суб’єктивно-ідеалістичної філософії — відірваність об’єктивного від суб'єктивного, через що кожний вид одиничного злочину отримував однобічну і неповну характеристику, та й сам автор іноді був непослідовним у своїх висловах. Особливо наочно це простежується у його поглядах на склад продовжуваного злочину: «Якщо цей склад змінюється, і з досягненням спільного кінцевого наслідку цей склад не є тотожним складу тих окремих актів, із яких ця діяльність складається, то тоді ця діяльність являє собою єдине злочинне діяння (наприклад, отруєння малими дозами отрути протягом певного часу, що потягло за собою смерть жертви). Якщо ж цей склад і по досягненні кінцевого результату залишається тотожним складу окремих злочинних актів (як це має місце, наприклад, при викраденні бібліотеки шляхом виносу кожного разу декількох книг), то тоді така продовжувана злочинна діяльність уявляється діяльністю багаторазовою, що складається із цілої низки окремих самостійних злочинних діянь»[20]. Як видно, продовжуваний злочин А.А. Піонтковський в одних випадках визнавав одиничним злочином, а в інших — специфічним видом реальної сукупності залежно від того, змінюється чи ні його склад із досягненням спільного кінцевого результату.

Суперечливою слід визнати також концепцію одиничного складеного злочину, запропоновану А.А. Піонтковським. Під складеною злочинною діяльністю він розумів таку, «що складається із двох чи декількох різнорідних злочинних актів, які в сукупності утворюють єдине, особливе, самостійне злочинне діяння»[21]. За такого підходу складений злочин по суті нічим не відрізнявся від сукупності злочинів, особливо від ідеальної сукупності, в якій два чи більше злочинів об’єднані спільною дією.

Такими були основні положення об’єктивних теорій єдності злочину. Як зазначалося, їх прихильниками і послідовниками було досить багато вчених XIX — початку XX століття. Кожен з них вносив у ці теорії щось своє, однак сутність кожної із об’єктивних теорій незмінно базувалась на арістотелево-кантівському методі відриву об’єктивного від суб'єктивного в діяльності людини. При цьому логічний розвиток об’єктивних теорій врешті-решт призводив до повного нівелювання понять продовжуваного і складеного злочину, тому що тільки об’єктивними критеріями неможливо було пояснити сутність цих одиничних діянь.

1.1.3. Суб'єктивні теорії єдності злочину

Із середини 50-х років XIX століття бере початок суб’єктивний напрямок в дослідженні критеріїв одиничного злочину. На думку представників цього напрямку, кожний злочин є поєднанням зовнішнього і внутрішнього, тобто будь-яка зовнішня діяльність людини є продовженням її внутрішньої діяльності. Зокрема, М.Д. Сергеєвський, А. Резон, М А. Неклюдов та низка інших вчених вперше в історії кримінального права зробили спробу з'ясувати внутрішню сутність одиничного злочину, а тому саме їм належить пріоритет в розробленні інституту єдності злочинів, який на початку XX століття досить активно досліджувався в теорії кримінального права.

Головним методологічним питанням, яке перебувало в центрі уваги названих науковців, було питання щодо пошуку критеріїв єдності злочину. І хоча за такі критерії всі названі автори обирали суб’єктивні ознаки, все ж таки, на думку деяких із них, в якості критерію визнавалась єдність вини; інші вважали за такий — єдність умислу, єдність наміру або єдність волі чи спільність мети тощо. Такі розбіжності у поглядах пояснювались тим, що на той час в теорії кримінального права не було єдності у розумінні ознак суб’єктивної сторони. Чіткої межі між поняттями вини, умислу, наміру, рішучістю, мотивом та метою не проводилося, не дослідженим залишалось і питання щодо співвідношення цих ознак[22].

Загальним недоліком суб’єктивних теорій слід також вважати перебільшення суб'єктивних ознак на шкоду об’єктивним. Деякі автори навіть вдавалися до того, що наявність ознак суб’єктивної сторони ставили в залежність не від характеру та особливостей об’єктивних ознак, а від того, визнає чи ні сам суб’єкт свою діяльність як єдиний злочин. Отже, «об’єктивізм» в оцінці одиничного злочину (тобто єдність об’єкта — означає єдність злочину) був замінений на крайній «суб’єктивізм» (якщо я вважаю свій злочин єдиним — він і є таким).

Серед багатьох прихильників суб'єктивних теорій найбільш вагомою фігурою видається відомий російський вчений, професор М.Д. Сергєєвський. Червоною ниткою через все його вчення про одиничний злочин проходить поняття суб’єктивного настрою, під яким розуміється вся психічна сфера одиничного злочину. І хоча прямо вказане поняття ним не вживається, — воно замінюється поняттям єдність діяння, для кожного з таких діянь М.Д. Сергєєвський визначає характерний суб'єктивний настрій. Скажімо, для продовжуваних злочинів — це єдність плану, а для ідеальної сукупності (яку він також вважав одиничним злочином) — єдність наміру тощо.

М.Д. Сєргєєвський наполягав, що питання про те, чи є певна діяльність людини одною єдиною дією чи низкою самостійних дій, єquaestio facti (питанням факту) і рішення його має здійснюватися практичним шляхом у кожному окремому випадку.

Про єдність діяння на думку М.Д. Сергєєвського свідчать чотири наступних фактори: по-перше, це момент часу (він може і не бути єдиним); по-друге, це наявний зв'язок між дією і наслідком. Далі — це єдність способу дії. І, нарешті, — він зазначає, що декілька актів діяння є єдиними, «якщо вони проникнуті (просякнуті) одним суб’єктивним настроєм». Отже, навіть віддалені в часі окремі дії можуть створити єдину дію, якщо вони матимуть один суб’єктивний настрій[23].

Підсумовуючи погляди М.Д. Сергєєвського зазначимо, що головним у визначенні єдності злочину він, як і всі «суб’єктивісти» вважав оцінку вчинених дій самим суб’єктом. Діяння є єдиним лише тоді, коли сам суб’єкт сприймав його таким. Через це автор помилково включав до одиничних злочинів ідеальну сукупність і фактично стверджував суб’єктивно-оціночний погляд на природу одиничного злочину. Такий підхід не відбивав об’єктивної реальності, що і було головним недоліком всіх суб'єктивних теорій єдності злочину.

1.1.4. Змішані теорії єдності злочину

Поряд з об’єктивними та суб’єктивними теоріями єдності злочину в науці кримінального права XIX — початку XX століття існували також інші теорії, прихильники яких не абсолютизували окремі критерії, не розглядали одиничний злочин як абстрактне поняття, а переслідували суто утилітарну, практичну мету — знайти риси, що відмежовують такі злочини від випадків множинності. Так з’явилися так звані змішані теорії єдності злочину. Для кожного виду одиничного злочину науковцями обирались свої критерії єдності, якими могли бути як об’єктивні, так і суб'єктивні ознаки. Однак в якості абстрактного, так би мовити, універсального критерію проголошувалась єдність норми, єдність порушеного закону. До представників змішаних теорій, передусім, можна віднести видатного російського вченого професора М.С. Таганцева та менш відомого науковця початку XX століття С.К. Гогеля. Певною мірою змішаної теорії дотримувалися професори А.Ф. Кістяківський, С.В. Познишев та деякі інші криміналісти.

Концепція одиничного злочину М.С. Таганцева спиралась на розроблену ним теорію норми як об’єкта злочинного посягання. При цьому під об'єктом злочинного посягання розумілась норма або в її «окремому, одиничному бутті», або у сполученні декількох норм в формі юридичних інститутів, або як юридичний порядок, що існує в суспільстві в цілому. Кожен злочин, на думку М.С. Таганцева, порушує правові норми не як абстрактні величини, «а в їх реальному існуванні, тобто у формі дійсних прав чи благ, що базуються на цих нормах». Отже злочин це є «посягання на норму в її реальному бутті», тобто «єдина більш менш точно окреслена дія особи, що посягає на норму, і єдина, також чітко визначена норма як предмет посягання»[24].

Як видно, в підставі кожного злочину вчений вбачав єдність діяння і єдність норми. Звідсіля — єдність злочину залежить або від властивостей норми, або від властивостей діяння порушника. У розвиток своїх ідей, в лекціях 1902 року М.С. Таганцев запропонував власне визначення одиничного злочину. На його думку; «будь-яка дія чи бездіяльність або їх сполучення, що поєднує в собі всю сукупність законних об'єктивних і суб’єктивних ознак певного злочинного діяння, як кримінально-караного посягання на норму в її реальному бутті, складає єдине злочинне діяння в юридичному смислі»[25].

Із цього визначення можна зробити висновок, що підстави єдності злочину за М.С. Таганцевим містяться лише в єдності кримінального закону, що діяння буде єдиним лише тоді, коли воно є єдиним в юридичному відношенні, коли єдиним є його законодавче визначення, і що будь-які об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину мають другорядне значення і можуть враховуватись при кваліфікації лише, якщо вони передбачені в законі. Не важливо, яким фактично є діяння, вчинене суб’єктом, будь-яке сполучення дій завжди є одиничним злочином, якщо закон визнає це сполучення єдиним цілим. Безумовно, у такому підході простежується таганцевський «юридичний нормативізм» у погляді на сутність злочину.

Уявляється, що в пошуках критеріїв єдності злочину М.С. Таганцеву варто було б виходити також із того, що віднесення діяння до одиничного злочину неможливо без врахування, що воно з природної, психологічної точки зору також має бути єдиною поведінкою людини, має бути психологічно обумовленим. Сама по собі зовнішня єдність не може довільно визначатись як одиничний злочин. Адже кожне вольове рішення законодавця повинно відображати об’єктивні, реальні процеси, які відбуваються в суспільстві. Якщо цього не відбувається, створені юридичні конструкції суперечать дійсній природі соціальних явищ, тобто є штучними. Отже діяння лише в тому випадку повинно отримувати юридичну форму одиничного злочину, якщо воно є єдиним за своєю соціальною природою

Судячи по всьому, М.С. Таганцев сам відчував певну нелогічність своєї концепції, а тому всупереч собі заявляв, що для складених злочинів критерієм їх єдності має бути єдність вини. «Роздільність вини, — писав вчений, — за загальним правилом, визначає роздільність вчинених винним злочинних дій. Винятки з цього можуть існувати лише в силу прямої вказівки закону, в тих випадках, коли із поєднання декількох видів винності утворюється єдиний злочин»[26].

Непослідовність поглядів М.С. Таганцева на сутність одиничного злочину надала йому підстави розглядати ідеальну сукупність злочинів як вид одиничного злочину. Тому вчений зазначав: «в цих випадках винність особи залишається по суті єдиною, в дійсності воля особи спрямована на одне будь-яке порушення, що є начебто центром діяльності, а порушення інших норм має додатковий характер, і винний іноді й не думає про те, що його діяння містить посягання на декілька норм»[27]. А оскільки «єдність вини визначає і єдність караності», то це означає, що ідеальна сукупність має визнаватись єдиним злочином[28].

Однак навіть за умови єдності діяння при ідеальній сукупності не може бути єдиної вини, адже щодо кожного злочину в ідеальній сукупності існує окреме психічне ставлення суб'єкта. Ці спроби автора «підтягнути» ідеальну сукупність до поняття одиничного злочину навряд чи можна визнати вдалими. Втім, незважаючи на окремі суперечності, а також деяке спрощення наукових підходів, ідеї М.С. Таганцева щодо розвитку вчення про одиничний злочин були вагомим внеском у теорію кримінального права.

Спробу об'єднати положення об’єктивних і суб’єктивних теорій єдності злочину здійснив також професор Московського університету С.В. Познишев. За основу своєї теорії він взяв погляди А. Фейербаха на єдність об’єкта в одиничному злочині. «Єдність злочину передбачає перед усім єдність об’єкта, на який спрямоване посягання», — писав цей вчений. І далі продовжував: «...єдність дії передбачає одне спільне рішення піддати певному впливу даний об’єкт, навіть по частинам або в декілька прийомів»[29]. Очевидно під спільним рішенням у даному контексті С.В. Познишев мав на увазі суб'єктивні ознаки-вину, мотив тощо, однак ніяких наукових пропозицій як визначити в поведінці суб'єкта єдність вини він не висловлював.

До прихильників змішаних теорій єдності злочину належав відомий українсько-російський вчений А.Ф. Кістяківський. І хоча в своїх наукових пошуках цей криміналіст обмежувався дослідженнями тільки продовжуваного одиничного злочину, сутність його поглядів не викликає сумнівів. За його словами «для буття продовжуваного злочину потрібні наступні умови: а) єдність злочинного наміру і злочинної рішучості; б) одне й те саме право, на порушення якого спрямований злочинний намір; в) однохарактерність зовнішньої дії, шляхом якої вчиняється порушення цього права»[30]. Наведене визначення свідчить, що для обґрунтування сутності одиничного продовжуваного злочину, А.Ф. Кістяківський використовує як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії.

Завершуючи розгляд даного питання зазначимо, що в кримінальному праві XIX — початку XX століття низка науковців (А.С. Жиряєв, В. Спасович та інші) взагалі не визнавали ніяких теорій єдності злочинів.

Зокрема А.С. Жиряєв вважав, що саме існування поняття продовжуваного злочину є логічною нісенітницею. «Невірно стверджувати, що цілком вчинений, тобто юридично закінчений злочин ще може бути продовжений після його завершення. Продовжується тільки розпочате, а не закінчене», — писав цей автор[31].

В. Спасович заперечував ознаки триваючого злочину, а саме його властивість до безперервності. На його думку, «якщо припустити поняття триваючого злочину, то під це поняття потрібно підвести і крадіжку, коли злодій не повернув викраденого і постійно користувався ним, або коли він використав на свою користь гроші, виручені продажем викраденого»[32]. Всі випадки, де поведінка суб’єкта мала більш-менш триваючий характер, цей автор відносив до продовжуваних злочинів.