ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ^[1]

Пост. ПВСУ від 23 грудня 2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти без­пеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адмініс­тративні правопорушення на транспорті» // ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 6—11

З метою забезпечення однакового і правильного застосування судами законодавства у справах про злочини проти безпеки дорожнього руху та екс­плуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транс­порті Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що своєчасний і правильний розгляд справ про злочини, передбачені статтями 286—289, 415 Кримінального ко­дексу України (далі — КК), а також справ про адміністративні правопору­шення, передбачені статтями 121, 122, 122¹, 122², 123, 124, 130, 132 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП), має важливе значення для забезпечення безпеки дорожнього руху й експлуатації транс­порту, захисту життя та здоров’я людей, майнових прав фізичних і юридич­них осіб.

2. При розгляді кримінальних та адміністративних справ зазначених ка­тегорій суди мають ураховувати положення правових норм, у яких визначе­но поняття «транспортні засоби», зокрема, примітки до ст. 286 КК, ч. 6 ст. 121 КпАП, п. 1.10 Правнл дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306. Виходячи із цих положень транспортними засобами, про які йдеться у статтях 286, 287, 289, 290 КК, статтях 121, 122, 122¹, 122², 123, 124, 130, 132 КпАП, слід вважати всі вндн автомобілів, трактори й інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а та­кож мотоцикли та інші механічні транспортні засоби, що приводяться в рух за допомогою двигуна з робочим об’ємом 50 куб. см і більше або електродви­гуна потужністю понад 3 квт.

До транспортних засобів, зокрема, належать: усі види автобусів; усі вндн автомобілів, у тому числі спеціальні і спеціалізовані (наприклад, санітарні, пожежні, спортивні, поливальні, автокрани, навантажувачі); трактори — са­мохідні машини (колісні або на гусеничному ходу), призначені для переве­зення вантажів чи виконання сільськогосподарських, будівельних, лісових та інших робіт; самохідні машини, призначені для виконання сільськогосподар­ських, дорожніх, будівельних, меліоративних і лісових робіт, — комбайни, грейдери, бульдозери, екскаватори, крани та ін.; міський електротранспорт — трамваї і тролейбуси, в тому числі пасажирські, вантажні, ремонтні, спеціа­льного обслуговування, колієукладачі; мотоцикли, зокрема дорожні, спорти­вні, спеціального призначення, з боковим причепом або без нього; мотороле­ри, мотоколяски й інші механічні транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кг; інші механічні транспортні засоби — всюди­ходи, аеросани, амфібії тощо; причепи.

Не є транспортними засобами мопеди, велосипеди з двигуном із робо­чим об’ємом до 50 куб. см, рухомий склад метрополітену, фунікулера та ін­ших видів залізниць (пасажирські й вантажні потяги, локомотиви, дрези­ни тощо).

3. При розгляді справ про злочини, відповідальність за які встановлено статтями 286—288, 415 КК, слід мати на увазі, що диспозиції сформульова­них у них норм — бланкетні. У зв’язку з цим суди повинні ретельно з’ясову­вати і зазначати у вироках, у чому саме полягали названі у перелічених стат­тях порушення; норми яких правил, інструкцій, інших нормативних актів не додержано; чи є причинний зв’язок між учиненими порушеннями та перед­баченими законом суспільно небезпечними наслідками.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 286 КК, визнають особу, яка керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона на це право, а злочину, передбаченого ст. 415 КК, — військовослужбовця (військово­зобов’язаного під час проходження навчальних або спеціальних зборів), кот­рий безпосередньо керує бойовою, спеціальною чи транспортною машиною, незалежно від того, чи є він штатним водієм такої машини і чи вміє він нею керувати. За певних умов до відповідальності за цими статтями може бути притягнута особа, яка навчає водінню іншу особу і перебуває під час навчальної їзди поруч із учнем (майстер виробничого навчання, інструктор тощо).

5. Треба мати на увазі, що відповідальність за статтями 286, 415 КК на­стає незалежно від місця, де були допущені порушення правил безпеки до­рожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуатації машини (на магістралі, шосе, вулиці, залізничному переїзді, полі, території підприємства, у дворі тощо).

Це стосується й випадків, коли зазначені правила було порушено під час виконання з допомогою транспортних засобів різних робіт (дорожніх, сіль­ськогосподарських, будівельних та ін.). Якщо ж особа під час виконання та­ких робіт, хоча б і під час руху чи експлуатації машини, порушила не ці, а інші правила (наприклад, правила охорони праці, зокрема правила техніки безпе­ки), її дії, за наявності до того підстав, підлягають кваліфікації за статтями КК, які передбачають відповідальність за недодержання саме інших правил, а у відповідних випадках — за злочини проти життя та здоров’я особи або за знищення чи пошкодження майна.

6. Роз’яснити судам, що порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, яке спричинило наслідки, передбачені різ­ними частинами ст. 286 КК, слід кваліфікувати як один злочин за тією її час­тиною, яка передбачає більш тяжкі наслідки. При цьому у вироку необхідно зазначати всі кваліфікуючі ознаки злочину.

Якщо ж наслідки, зазначені у різних частинах ст. 286 КК, спричинені двома або більше порушеннями, винна особа має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених цими нормами.

7. У випадках, коли передбачені ст. 286 КК суспільно небезпечні наслід­ки настали через порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуа­тації транспорту двома або більше водіями транспортних засобів, суди пови­нні з’ясовувати характер порушень, які допустив кожен із них, а також чи не було причиною порушення зазначених правил одним водієм їх недодержан­ня іншим і чи мав перший можливість уникнути дорожньо-транспортної по­дії та її наслідків. При цьому треба мати на увазі, що за певних умов виклю­чається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорож­нього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, котра керувала транспортним засобом.

8. Відповідальність за статтями 286—288, 415 КК настає лише за умови, що винна особа внаслідок порушення певних правил спричинила з необе­режності потерпілому середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження або його смерть. Якщо ж, порушуючи відповідні правила й усвідомлюючи суспіль­но небезпечний характер своїх дій, винний передбачав суспільно небезпечні наслідки і бажав або свідомо припускав їх настання, ці дії необхідно кваліфі­кувати за статтями КК, в яких установлено відповідальність за умисні зло­чини проти життя та здоров’я особи.

9. Загибеллю кількох людей (ч. 3 ст. 286, ч. 2 ст. 415 КК) є смерть хоча б двох потерпілих, що настала внаслідок порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуата­ції машини під час однієї дорожньо-транспортної події. У разі загибелі двох людей під час різних дорожньо-транспортних подій винна особа має відпові­дати за ч. 2 ст. 286 або ч. 1 ст. 415 КК.

10. Порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуата­ції транспорту, правил водіння або експлуатації машини і наступне залишен­ня потерпілого від такого злочину без допомоги слід кваліфікувати, за на­явності до того підстав, за сукупністю злочинів, передбачених відповідни­ми частинами статей 286 чи 415 КК та відповідною частиною ст. 135 цього Кодексу.

11. Випуск в експлуатацію завідомо технічно несправного транспортно­го засобу (ст. 287 КК) належить розуміти як усні або письмові згоду, розпо­рядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, про використання у сфері дорожнього руху якогось із них із такими технічними несправностями, за яких його експлуатація відпо­відно до розд. 31 Правил дорожнього руху заборонена.

Допуском до керування транспортним засобом особи, яка не має права ним керувати або перебуває у стані сп’яніння, визнають усні чи письмові зго­ду, розпорядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи екс­плуатацію цього засобу, про його використання у сфері дорожнього руху та­ким водієм. Як допуск можна розглядати також мовчазну згоду, видачу мар­шрутного листа, передачу ключів і документів або керма, невідсторонення водія від керування тощо.

Іншими грубими порушеннями правнл експлуатації транспорту, що убез­печують дорожній рух, є грубе порушення режиму роботи водіїв; відсутність контролю за технічним станом транспортних засобів; надання дозволу на ви­користання не обладнаного належним чином вантажного транспортного за­собу для перевезення пасажирів, перевантаженого транспортного засобу чн завантаженого з порушенням вимог правил дорожнього руху; допуск до ке­рування особи, яка перебуває під впливом лікарських препаратів, у стомле­ному або хворобливому стані, тощо.

12. Стаття 287 КК може бути застосована лише за умови, що особа, від­повідальна за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, усвідо­млювала наявність зазначених у цій статті обставин, які унеможливлюють експлуатацію таких засобів. До осіб названої категорії належать працівники підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, на яких законом або підзаконннмн нормативними актами покладено відповідальність за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (завідувачі та на­чальники гаражів, інспектори безпеки руху, головні механіки, власники та водії таких засобів, які дозволили іншим особам керувати останніми, тощо).

Службові особи, які не є суб’єктами цього злочину, але внаслідок зло­вживання службовим становищем чи несумлінного виконання своїх обов’яз­ків сприяли настанню тяжких наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи можуть нести кримінальну відповідальність за злочини у сфері служ­бової діяльності.

13. Судам слід мати на увазі, що водій чи власник транспортного засобу (уповноважена особа), який на порушення чинних правил передав керуван­ня ним особі, котра не мала або була позбавлена права керувати такими засо­бами взагалі чи засобом відповідної категорії, у разі спричинення зазначеними діями перелічених у ст. 287 КК наслідків несе відповідальність за цією стат­тею, а особа, яка фактично керувала транспортним засобом, — за ст. 286 КК.

Кримінальна відповідальність за ст. 287 КК настає також у випадках, ко­ли потерпілим від передбаченого зазначеною статтею злочину є особа, яка керувала транспортним засобом.

Передача на порушення чинних правил керування транспортним засо­бом службовій особі, від якої водій залежить по службі, не звільняє остан­нього від відповідальності. Виняток становить випадок, коли зазначена служ­бова особа чи працівник органу внутрішніх справ усунули водія від керуван­ня цим засобом.

14. Суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 288 КК, полягає у по­рушенні відповідних правил, норм і стандартів при будівництві, реконструк­ції, ремонті чи утриманні шляхів, вулиць, залізничних переїздів, інших шля­хових споруд (наприклад, вимиканні вуличного освітлення в темну пору до­би, наданні дозволу на експлуатацію ділянки дороги з поганим покриттям, невстановленні загороджувальних засобів та попереджувальних знаків на міс­ці проведення дорожніх робіт, несвоєчасному огляді доріг, вулиць, залізнич­них переїздів, інших шляхових споруд з метою з’ясувати, чи відповідає їх стан вимозі убезпечення дорожнього руху, тощо).

Суб’єктом цього злочину можуть бути особи, які виконують такі робо­ти або відповідальні за їх проведення: керівники дорожньо-експлуатаційних підприємств, їхні підлеглі, котрим надано повноваження щодо дотримання відповідних правил, норм і стандартів, та рядові працівники зазначених під­приємств; інспектори безпеки руху; виконроби, майстри, інші особи, які ке­рують проведенням дорожніх робіт чи робіт у межах проїзної частини; тощо.

15. Незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) слід ро­зуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транс­портний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання до­вірою, із застосуванням насильства або погроз.

Цей злочин визнають закінченим з моменту, коли транспортний засіб по­чав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодін- ня відбувається під час руху такого засобу, — з моменту встановлення конт­ролю над ним.

Проникнення в кабіну, гараж чи інше сховище, спробу запустити двигун або буксирувати транспортний засіб з метою заволодіння ним необхідно роз­глядати як замах на вчинення злочину.

Не є незаконним заволодіння транспортним засобом у стані крайньої не­обхідності, наприклад, для того, щоб терміново доставити тяжко хвору лю­дину до лікарні, приборкати стихійне лихо, усунути іншу небезпеку, яка за­грожує людям, інтересам суспільства чи держави.

16. Заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце у випадках, коли дві особи і більше заздалегідь, тобто до поча­тку виконання дій, які становлять об’єктивну сторону складу злочину, домо­вилися про спільне його вчинення, незалежно від того, хто з них керував цим засобом. Проте не підлягають кримінальній відповідальності за ст. 289 КК особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заво- лодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому.

17. Відповідно до частин 2, 3 ст. 289 КК та п. 3 примітки до цієї статті ма­теріальну шкоду слід визнавати значною в разі заподіяння реальних збитків на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а ве­ликою — на суму понад 250 таких мінімумів.

При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно ви­ходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок неза­конного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у п. 3 примітки до ст. 289 КК, така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня.

У випадках, коли особа знищила транспортний засіб, яким незаконно за­володіла, чи призвела до такого стану, що він повністю втратив свою цінність і його вже не можна використовувати за прямим призначенням, розмір реаль­них збитків дорівнює вартості автомобіля на день учинення злочину. Таким же чином треба вирішувати це питання, якщо транспортний засіб після неза­конного заволодіння не знайдено.

У разі пошкодження внаслідок дій винної особи окремих деталей, вузлів, агрегатів транспортного засобу розмір реальних збитків необхідно визначати виходячи з вартості запасних частин і відновлювального ремонту.

18. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 289 КК, не можна визнавати осіб, які є співвласниками або законними користувачами транспортного за­собу; працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, котрі без належного дозволу здійснили поїздку на закріпленому за ними транспортному засобі; а також службових осіб, наділених повноважен­нями щодо використання чи експлуатації транспортних засобів.

19. Якщо для вирішення питань, які виникли у справі про злочин проти безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, потрібні спеціальні знання, суд має призначити експертизу. У відповідній ухвалі (постанові) слід навести необхідні експерту вихідні дані, що ґрунтуються на матеріалах спра­ви. За наявності в них різних даних щодо обставин події суд доручає експер­ту дати висновок стосовно кожного з варіантів окремо. На підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів суд повинен зазначити у вироку, які вихідні да­ні він визнав такими, що відповідають дійсності, і з їх урахуванням оцінити висновок експерта. При цьому слід виходити з того, що згідно зі ст. 67 Кри­мінально-процесуального кодексу України висновок експерта не має наперед установленої сили, а також переваги перед іншими доказами і, як і всі вони, має бути оцінений судом за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп­ності та відповідно до закону.

20. При призначенні покарання за ст. 286 КК суди мають ураховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину ін­ших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію транспортних засобів, тощо), а та­кож обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

21. У кожному випадку призначення покарання за частинами 1, 2 ст. 286 і ст. 287 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання — позбавлення права керувати транспорт­ними засобами або обіймати посади, пов’язані з відповідальністю за техніч­ний стан чи експлуатацію транспортних засобів, відповідно.

Додаткове покарання, передбачене як обов’язкове ч. 3 ст. 286 КК, суд згідно зі ст. 69 КК може не призначати лише за наявності декількох обста­вин, які пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчи­неного злочину, і з урахуванням особи винного.

Позбавлення права керувати транспортними засобами можна застосо­вувати як додаткове покарання незалежно від того, що особу вже було позбав­лено такого права в адміністративному порядку. Однак призначення цього покарання особі, яка взагалі не мала права керувати транспортними засоба­ми, є неможливим.

22. У разі вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних чи інших одурманюючих засобів, суд повинен обговорити питання про визнання цієї обставини відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 67 КК такою, яка обтяжує покарання винного.

23. Потерпілий, якому внаслідок учинення транспортного злочину за­подіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, вправі пред’явити цивільний позов про її відшкодування, який має бути розглянутий судом разом із кри­мінальною справою. Якщо цивільний позов не був заявлений, суд повинен роз’яснити особі, яка зазнала шкоди від злочину, її право пред’явити такий позов до підсудного або до особи, котра за законом несе матеріальну відпові­дальність за заподіяну ним шкоду.

24. Звернути увагу судів на неприпустимість спрощеного підходу до су­дового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, яких притягають до відповідальності, потерпілих, їх законних представників і захисників.

Суди повинні неухильно виконувати вимоги ст. 268 КпАП щодо розгля­ду справи про адміністративне правопорушення у присутності особи, яка при­тягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності зазначе­ної особи це можливо лише у випадках, коли є дані про своєчасне її спові­щення про місце та час розгляду і від неї не надійшло клопотання про його відкладення.

При розгляді справ зазначеної категорії необхідно з’ясовувати всі обста­вини, перелічені у статтях 247, 280 КпАП, у тому числі шляхом допиту свід­ків та призначення експертиз.

Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим стаття­ми 283 і 284 КпАП. У ній, зокрема, потрібно навести докази, на яких ґрунту­ється висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопоруш­ник, чи висловлених останнім доводів.

Визнати правильною практику тих суддів, які вмотивованими поста­новами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, скла­дені не уповноваженою на те посадовою особою або без додержання вимог ст. 256 КпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформ­лення.

Установивши в діях особи, притягнутої до адміністративної відпові­дальності, ознаки злочину, суддя відповідно до ст. 253 КпАП зобов’язаний вмотивованою постановою передати матеріали за належністю — прокурору, органу досудового слідства або дізнання — для вирішення питання про пору­шення кримінальної справи.

25. Розглядаючи справи про керування транспортними засобами з тех­нічними несправностями, з якими їх експлуатація заборонена (ч. 2 ст. 121 КпАП), судді повинні зазначати у постанові характер несправності з поси­ланням на відповідний пункт розд. 31 Правил дорожнього руху, де наведено перелік таких несправностей.

26. Суб’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КпАП, можуть бути лише водії транспортних засобів. При цьому пошкоджен­ня таких засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд чи іншого май­на має бути наслідком порушення правил дорожнього руху. Пошкодження названих об’єктів, спричинене порушенням зазначених правил не водієм або діями водія, не пов’язаними з таким порушенням, не тягне адміністративної відповідальності за цією статтею.

27. При розгляді справ про адміністративні правопорушення, передба­чені ст. 130 КпАП, судам слід враховувати, що сп’яніння може бути як алко­гольним, так і наркотичним. Стан сп’яніння встановлюють шляхом огляду правопорушника, який проводять згідно з Інструкцією про порядок направ­лення громадян для огляду на стан сп’яніння в заклади охорони здоров’я та проведення огляду з використанням технічних засобів (затверджена спіль­ним наказом Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я та Міністерства юстиції України від 24 лютого 1995 р. № 114/38/15-36-18).

Якщо водій ухилявся від огляду, то відповідні його дії та ознаки сп’янін­ня необхідно зафіксувати в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному у присутності двох свідків, що є підставою для притягнення по­рушника до адміністративної відповідальності.

Керування транспортним засобом слід розуміти як виконання функцій водія під час руху такого засобу або інструктора-водія під час навчання уч- нів-водіїв, незалежно від того, керує особа транспортним засобом, який руха­ється своїм ходом чи за допомогою буксирування.

Для притягнення до відповідальності за ст. 130 КпАП не має значення, протягом якого часу особа, яка перебуває у стані сп’яніння, керувала транс­портним засобом. Правопорушення вважають закінченим з того моменту, ко­ли останній почав рухатись.

Відповідальність за передачу керування транспортним засобом особі, яка перебуває у стані сп’яніння (ч. 1 ст. 130 КпАП), настає за умови, що тому, хто це робить, відомо про такий стан.

28. Судам необхідно враховувати, що КпАП не передбачає накладення адміністративного стягнення нижче від найнижчої межі, передбаченої санк­цією певної норми. Тому згідно зі ст. 33 цього Кодексу основні й додаткові стягнення слід застосовувати з урахуванням характеру вчиненого правопо­рушення, особи правопорушника, ступеня його вини, майнового стану, об­ставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, у межах санкцій від­повідних норм.

Оскільки наведений у ст. 34 КпАП перелік обставин, які пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, не є вичерпним, суддя при накладенні адміністративного стягнення може визнати пом’якшуючими й інші обставини, не передбачені цією статтею. Перелік обставин, що обтя­жують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 35 КпАП), навпаки, є вичерпним, тому суддя не вправі посилатись у постанові як на об­тяжуючі і враховувати при накладенні стягнення обставини, не передбачені законом.

Позбавлення права керувати транспортними засобами можна застосо­вувати тільки як основне адміністративне стягнення за вчинення правопору­шень, передбачених ч. 4 ст. 122, статтями 122^[2] і 122², ч. 3 ст. 123, статтями 124 і 130, ч. 1 ст. 132 КпАП. Можливості накладати на винну особу таке стягнен­ня як додаткове цей Кодекс не надає. Суди не вправі застосовувати його й тоді, коли винна особа вже позбавлена такого права або взагалі його не мала.

Оплатне вилучення транспортного засобу є допустимим тільки як додат­кове адміністративне стягнення за вчинення правопорушень, за які встанов­лено відповідальність ч. 5 ст. 121, ч. 2 ст. 130 КпАП. Застосування його як основного стягнення законом не передбачено. Не можна накладати це стяг­нення й на особу, яка вчинила відповідне правопорушення, керуючи транс­портним засобом, що належить іншій особі.

29. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 грудня 1982 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини» (зі змі­нами, внесеними постановами від 28 березня 1986 р. № 4, від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12).

Відповідно до ст. 289 КК України відповідальність за частинами 2 i 3 цієї статті за ознаками заподіяння значної та великої матерiальної шкоди настає в тому разі, коли мали місце реальні збитки. Незаконне заволодіння транспортним засобом, незалежно від його вартості, за від­сутності інших кваліфікуючих ознак діяння не утворює кваліфікованих видів злочину, передбаченого зазначеною статтею

Ухвала колеги суддїв Судової палати у кримтальних справах Верховного Суду України вїд 13 червня 2006р. //ВВСУ. —2006. — № 9. — С. 18—19

(витяг)

Калінінськнй районний суд м. Донецька вироком від 24 грудня 2004 р. засудив С. за ч. 3 ст. 289 КК¹ на десять років позбавлення волі з конфіска­цією всього належного йому майна.

Апеляційннй суд Донецької області ухвалою від 7 квітня 2005 р. вирок змінив: виключив з нього рішення про призначення С. додаткового покаран­ня у виді конфіскації майна.

С. визнано винним у тому, що 4 червня 2004 р. Він незаконно заволодів автомобілем вартістю 661 тис. 189 грн, що у двісті п’ятдесят разів перевищу­вала неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У касаційній скарзі засуджений послався на істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства та неправильну кваліфікацію його дій, вважаючи, що їх необхідно було кваліфікувати за ч. 1 або ч. 4 ст. 289 КК. Він також просив призначити йому покарання із застосуванням ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України скаргу С. частково задовольнила з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винуватості С. у вчиненні злочину відпо­відає фактичним обставинам справи, підтверджений дослідженими в судо­вому засіданні доказами, яким суд дав належну оцінку, і є обґрунтованим.

Доводи засудженого про істотні порушення судом вимог кримінально- процесуального законодавства не ґрунтуються на матеріалах справи.

Твердження С. про те, що його дії необхідно було кваліфікувати за ч. 4 ст. 289 КК, є безпідставними.

Відповідно до ч. 4 зазначеної статті звільняється від кримінальної відпо­відальності особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статтею, але доб­ровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки.

Як видно з матеріалів справи, автомобіль потерпілому повернув не С., а це зробили працівники Державної автомобільної інспекції, які затримали його після незаконного заволодіння цим транспортним засобом.

Дії С. кваліфіковано за ч. 3 ст. 289 КК як незаконне заволодіння транс­портним засобом, вартість якого у двісті п’ятдесят разів перевищує неопода­тковуваний мінімум доходів громадян.

За змістом Закону від 22 вересня 2005 р. № 2903-IV «Про внесення змі­ни до статті 289 Кримінального кодексу України (набрав чинності з дня опуб­лікування — «Урядовий кур’єр», 13 жовтня 2005 р., № 194) кримінальна від­повідальність за частинами 2 і 3 ст. 289 КК настає за незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо, крім іншого, такі дії завдали відповідно знач­ної або великої матеріальної шкоди. Відповідно до п. 3 примітки зазначеної статті матеріальна шкода визнається значною у разі заподіяння реальних збитків на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а великою — понад двісті п’ятдесят таких мінімумів дохо­дів громадян.

Названим Законом пом’якшено кримінальну відповідальність за вчинен­ня зазначеного злочину. Отже, відповідно до ст. 5 КК цей Закон має зворот­ну дію у часі.

Оскільки у справі встановлено, що С. реально не заподіяв потерпілому ні значної, ні великої матеріальної шкоди, колегія суддів Судової палати у кри­мінальних справах Верховного Суду України вирок Калінінського районного суду м. Донецька від 24 грудня 2004 р. й ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 7 квітня 2005 р. щодо С. змінила: перекваліфікувала його дії з ч. 3 на ч. 1 ст. 289 КК і призначила йому за цим законом покарання у виді трьох років позбавлення волі.