Відповідно до ст. 77 КК при звільненні особи від відбування пока­рання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу конфіска­цію майна як додаткове покарання призначати не можна. На підставі ст. 76 КК на особу покладають лише ті обов'язки, які передбачені цією статтею

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 серпня 2006 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 97—99

(витяг)

Бахмацький районний суд Чернігівської області вироком від 23 серпня 2005  р. засудив В. за ч. 2 ст. 308 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіс­кацією ¹/2 частини її майна та з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаною з обігом наркотиків, строком на два роки.

На підставі ст. 79 КК її звільнено від відбування покарання з випробу­ванням з іспитовим строком три роки та покладенням обов’язків не ухиляти­ся від виховання дитини, не виїжджати за межі України на постійне прожи­вання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця проживання, роботи, періодично з’являтися туди для реєстрації.

Цим же вироком засуджено М., судові рішення щодо якого у касаційно­му порядку не оскаржено.

В. та М. засуджені за те, що вони 23 червня 2005 р. за попередньою змо­вою групою осіб, діючи повторно, з охоронюваного поля, де ліцензійно виро­щувався снодійний мак, викрали без мети збуту наркотичний засіб — макову солому у виді невисушених плодів (коробочок із фрагментами стебел маку) вагою 24,9 кілограма, що становить великий розмір.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного су­ду Чернігівської області ухвалою від 10 листопада 2005 р. зазначений вирок місцевого суду змінила: виключила з нього рішення про позбавлення засу­джених права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, по­в’язаною з обігом наркотиків, строком на два роки. В решті вирок залишено без змін.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернігівської області, посилаючись на порушення судом вимог ст. 77 КК, просив вирок суду що­до В. змінити: виключити з нього призначене їй при звільненні від відбу­вання покарання з випробуванням додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Висновок суду про доведеність винності В. у вчиненні зазначеного у ви­року злочину підтверджується доказами, дослідженими судом, і не заперечу­ється у касаційному поданні.

Дії засудженої правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 308 КК.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тяг­нуть зміну чи скасування судових рішень, перевіркою матеріалів справи не встановлено.

Покарання В. за вчинений злочин призначено відповідно до вимог ст. 65 КК з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу за­судженої, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин. Це покарання колегія суддів визнала необхідним та достатнім для виправлення засудженої В. та попередження нових злочинів.

На законних підставах суд прийняв рішення про застосування до В. ст. 79 КК та звільнив засуджену від відбування покарання з випробуванням, вста­новивши їй іспитовий строк.

Разом з тим, суд порушив вимоги ст. 77 КК, відповідно до якої таке додат­кове покарання, як конфіскація майна не може бути призначено при звіль­ненні особи від відбування покарання з випробуванням.

Крім того, покладаючи на засуджену зазначені обов’язки при звільненні від відбування покарання з випробуванням, суд порушив і вимоги ст. 76 КК, у якій наведено вичерпний перелік обов’язків, що не підлягає розширеному тлумаченню. Проте на засуджену В. було прокладено обов’язок, не передба­чений вказаною статтею, а саме — не ухилятися від виховання дитини.

З огляду на викладене та враховуючи, що цю помилку суд апеляційної інстанції не усунув, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 серпня 2005 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у кримі­нальних справах Апеляційного суду Чернігівської області від 10 листопада 2005  р. щодо В. змінила: виключила рішення суду про призначення їй додат­кового покарання у виді конфіскації майна та про покладення обов’язку не ухилятися від виховання дитини.

У решті вирок залишено без змін.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про амністію» від покарання звільняються особи, засуджені за умисні злочини, за які передба­чено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Порушення судом зазначених вимог Закону потягло скасування вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 березня 2007р. // ВВСУ. —2007. — We 8. — С. 15—16

(витяг)

Скадовський районний суд Херсонської області вироком від 25 жовт­ня 2005 р. засудив К. за ч. 1 ст. 309 КК на один рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 315 цього Кодексу — на п’ять років позбавлення волі та за сукупністю злочинів відповідно до ст. 70 того ж Кодексу йому визначено покарання у виді п’яти років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК засудженого звільне­но від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та згідно з п. «б» ст. 1 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-IV «Про амні­стію» (далі — Закон) звільнено від цього покарання.

В апеляційному порядку зазначений вирок не переглядався.

К. визнано винним у тому, що він 9 березня 2005 р. без мети збуту не­законно придбав в особи (матеріали справи щодо якої виділено в окреме провадження) наркотичний засіб — каннабіс (вагою у висушеному стані 33 грами), який зберігав при собі, перевозив та схилив до його вживання Н., С.іВ.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області, поси­лаючись на неправильне застосування кримінального закону при звільнен­ні К. від покарання на підставі Закону, просив вирок скасувати і направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону звільняються від покарання особи, котрі за­суджені за умисні злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Санкцією ч. 2 ст. 315 КК, за якою засуджено К., передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Отже, суд безпідставно застосував до К. акт амністії.

У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 25 жовтня 2005 р. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України засуджені особи можуть звіль­нятися від відбування основного покарання з випробуванням. При­значені при цьому додаткові покарання відповідно до ст. 77 цього Ко­дексу виконуються самостійно. Сумніви та суперечності, що виникають при виконанні вироку, повинен усувати суд, який постановив вирок

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 червня 2007р. //ВВСУ. —2007. — № 11. — С. 16—17

(витяг)

Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області вироком від 14 вересня 2006 р. засудив Т. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 368 і ч. 1 ст. 366 КК, та відповідно до ст. 70 цього Кодексу призначив остаточне покарання у виді трьох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організацій­но-розпорядчих функцій, строком на два роки. На підставі ст. 75 КК засу­дженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

Постановлено стягнути з Т. на користь К. та Я. 247 грн кожному на від­шкодування заподіяної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Т. визнано винним у тому, що 23 червня 2006 р. він, обіймаючи посаду заступника начальника інспекції судноплавного нагляду, отримав хабара — по 50 доларів США — від К. та Я. за видачу їм завідомо підроблених свідоцтв на право керування маломірними суднами.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України по­рушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судо­вий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину й особі засу­дженого внаслідок м’якості, пославшись на те, що суд всупереч вимогам ст. 75 КК звільнив Т. від відбування додаткового покарання.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що в задоволенні подання слід від­мовити з таких підстав.

Згідно з вироком Т. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 і ч. 1 ст. 368 КК, до остаточного покарання у виді трьох років по­збавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконан­ням організаційно-розпорядчих функцій, строком на два роки, і від відбуван­ня покарання на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнено з випробуванням з іспитовим строком один рік.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмежен­ня волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення його від відбування покарання з випробу­ванням.

Згідно зі ст. 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випро­буванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу.

Зазначене свідчить, що засуджена особа підлягає звільненню тільки від основного, а не додаткового покарання, яке відповідно до ст. 77 КК має вико­нуватися самостійно. Якщо в прокурора чи інших осіб є сумніви щодо мож­ливості реального виконання додаткового покарання при застосуванні ст. 75 КК, то такі сумніви має усувати суд у порядку виконання вироку відповідно до ст. 409 КПК.

З огляду на це наведені в касаційному поданні доводи про те, що вирок стосовно Т. підлягає скасуванню у зв’язку з неправильним застосуванням кри­мінального закону, безпідставні.

Крім того, підставами для скасування вироку за п. 3 ч. 1 ст. 398 КПК ви­ходячи із вимог ст. 372 цього Кодексу мають бути доводи про те, що призна­чене особі покарання за своїм видом та розміром є явно несправедливим уна­слідок саме м’якості призначеного покарання. Проте в касаційному поданні є лише посилання на те, що призначене Т. покарання не відповідає загальним засадам призначення покарання, тоді як доводів про явну невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого вна­слідок м’якості у поданні не наведено.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступни­ка Генерального прокурора України відмовила.

Згідно з ч. 4 ст. 53 КК України у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді гро­мадських робіт. Така заміна відбувається в порядку, передбаченому ст. 410 КПК України, відповідно до якого вказане питання розгляда­ється судом за місцем виконання вироку за поданням органу, що відає відбуванням покарання, або за клопотанням колективу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2006 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 57—58

(витяг)

Вироком Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 22 квіт­ня 2004 р. Ч. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України до штрафу в сумі 8500 грн у дохід держави.

На підставі ч. 4 ст. 53 КК України штраф замінено громадськими робо­тами і визначено Ч. остаточне покарання у вигляді громадських робіт на строк 240 годин.

Постановлено стягнути з Ч. на користь Л. 94 грн 74 коп. на відшко­дування матеріальних збитків та 2000 грн на відшкодування моральної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Ч. визнано винною і засуджено за те, що 24 серпня 2003 р., близько 22 год., на майдані Незалежності в м. Дубно Рівненської області вона, пе­ребуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за встановлених судом обставин з хуліганських мотивів, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухваліс­тю, заподіяла Л. легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здо­ров’я.

У касаційному поданні прокурор Рівненської області вважає вирок що­до Ч. незаконним у зв’язку з неправильним застосування кримінального за­кону і просить його скасувати, а справу направити на новий судовий роз­гляд. Мотивує це тим, що суд порушив вимоги чинного законодавства щодо порядку заміни штрафу на громадські роботи.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Згідно з ч. 4 ст. 53 КК України у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт.

Така заміна відбувається в порядку, передбаченому ст. 410 КПК Украї­ни, відповідно до якого вказане питання розглядається судом за місцем ви­конання вироку за поданням органу, що відає відбуванням покарання, або за клопотанням колективу.

Наведені вимоги закону судом не додержані.

З огляду на матеріали справи суд постановив вирок щодо Ч. і, призначи­вши їй покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді штрафу, замінив його громадськими роботами на строк 240 годин.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд неправильно застосу­вав кримінальний закон, у зв’язку з цим вирок щодо Ч. підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Лубенського міськрайонного суду Рівнен­ської області від 22 квітня 2004 р. щодо Ч. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Суд при заміні засудженому невідбутої частини покарання на підставі ст. 82 КК України на більш м'яке неправильно застосував кримі­нальний закон. Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмеження волі не застосовується до осіб, які досягли пен­сійного віку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 99—100

(витяг)

Постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 8 черв­ня 2004 р. Е., засудженому 8 жовтня 2001 р. за статтями 17, 94 із застосуван­ням ст. 44 КК України 1960 р. на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, на під­ставі ст. 83 КК України замінено невідбуту частину покарання у вигляді по­збавлення волі на 1 рік 4 місяці 11 днів на більш м’яке покарання, а саме — обмеження волі на той самий строк.

В апеляційному порядку вказане судове рішення не переглядалося.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування по­станови Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2004 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи подання, пояснення Р., який також вважав постанову суду щодо нього необґрунтова- ною, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, коле­гія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмежен­ня волі не застосовується до осіб, які досягли пенсійного віку.

Як свідчать матеріали справи, на момент вирішення питання в порядку ст. 82 КК України та ст. 407 КПК України про заміну невідбутої частини по­карання у вигляді позбавлення волі на більш м’яке Р. виповнилося майже 66 років. Отже, він був особою пенсійного віку.

Таким чином, суд при заміні Р. невідбутої частини покарання на більш м’яке неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим постанова суду підлягає зміні.

7  квітня 2005 р. Р. повністю відбув покарання, зокрема замінене на більш м’яке (обмеження волі), і був звільнений з місць позбавлення волі.

За таких обставин Р. необхідно вважати звільненим від заміненої час­тини невідбутого покарання у вигляді 1 року 4 місяців 11 днів обмеження волі.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Львівської області задовольни­ла частково, постанову Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2004 р. щодо Р. змінила.

Призначила вважати Р. звільненим від заміненої вказаним судом час­тини невідбутого покарання у вигляді 1 року 4 місяців 11 днів обмеження волі.

У статті 77 КК України міститься вичерпний перелік додаткових пока­рань, які можуть бути застосовані до засуджених у разі їх звільнен­ня від відбування основного покарання з випробуванням, а такого ви­ду додаткового покарання, як конфіскація майна, даним переліком не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 101—103

(витяг)

Вироком Харцизького міського суду Донецької області від 17 березня 2004 р. І. засуджено: за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є її власністю; за ч. 1 ст. 317 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів І. призначено 5 ро­ків позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є її власністю.

На підставі ст. 75 КК України І. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки та з покладенням на неї обо­в’язків, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком І. визнано винною у тому, що вона в серпні 2003 р. у са­раї на подвір’ї свого буд. 5 на вул. Лєрмонтова у м. Харцизьк Донецької обла­сті знайшла 26,37 г особливо небезпечного наркотичного засобу кустарного виготовлення — каннабісу (марихуани) висушеного, який перенесла в буди­нок за зазначеною адресою та зберігала з метою подальшого збуту.

22 січня 2004 р., близько 10 год. І. збула М. 0,22 г особливо небезпечного наркотичного засобу кустарного виготовлення — каннабісу (марихуани) ви­сушеного.

Крім того, у цей самий день, близько 10 год., І. надала приміщення свого будинку М., К. і Д. для незаконного вживання наркотичного засобу.

Того самого дня, близько 10 год. 20 хв., працівниками міліції при огляді будинку, в якому мешкає І., виявлено та вилучено 26,15 г каннабісу (марихуа­ни) висушеного, який засуджена зберігала з метою збуту.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Донецької області порушує питання про зміну вироку щодо І. у зв’язку з неправильним засто­сування судом кримінального закону, оскільки суд залишив поза увагою ви­моги ст. 77 КК України, яка встановлює вичерпний перелік видів додатко­вих покарань, що можуть бути призначені особі, яка звільняється від відбу­вання основного покарання з випробуванням, і конфіскацією майна у цьому переліку не передбачено.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи подання, колегія суддів дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню.

Доведеність вини і правильність кваліфікації дій І. у касаційному подан­ні не оспорюються.

Однак при призначенні І. покарання із застосуванням ст. 75 КК України за вчинення нею незаконного збуту наркотичного засобу суд необґрунтовано призначив їй додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, що є власні­стю засудженої.

Так, у ст. 77 КК України міститься вичерпний перелік додаткових пока­рань, що можуть бути застосовані до засуджених у разі їх звільнення від від­бування основного покарання з випробуванням і такого виду додаткового по­карання, як конфіскація майна, зазначеним переліком не передбачено.

Отже, судом неправильно застосовано кримінальний закон, у зв’язку з чим вирок щодо І. підлягає зміні з виключенням призначення їй за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів додаткового покарання у вигляді кон­фіскації майна.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 394—396 КПК України, коле­гія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Донецької області задоволь­нила, вирок Харцизького міського суду Донецької області від 17 березня 2004 р. щодо І. змінила, виключила з вироку призначення їй за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів додаткового покарання у вигляді конфіскації майна.

У решті вирок залишила без зміни.

За змістом ст. 77 КК України, якщо суд дійде висновку про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням, то додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не може бути застосовано

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 103—106

(витяг)

Вироком Керченського міського суду АР Крим від 25 вересня 2004 р. Д. засуджено за ч. 3 ст. 189 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіска­цією всього майна, що є його особистою власністю. На підставі ст. 75 КК Украї­ни Д. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком на 3 роки.

В апеляційному порядку цей вирок не переглядався.

Д. визнано винним та засуджено за те, що він вступив у злочинний зго­вір із М., Б., П. (засудженими вироком Керченського міського суду АР Крим від 14 січня 2002 р.) та іншими особами, не встановленими слідством, і вчи­нив вимагання чужого майна.

Діючи згідно з розробленим М. планом, Д. у липні 1997 р. зустрів К. і за­пропонував йому допомогу у працевлаштуванні.

Наступного дня вони вранці зустрілися на зупинці громадського транс­порту «Інститут» на вул. Орджонікідзе у м. Керч. К. приїхав до вказаного місця на своєму автомобілі ВАЗ-2105. У салон автомобіля на переднє паса­жирське сидіння сів Д., а ззаду — М. та особа, не встановлена слідством. М. прикладом мисливської рушниці «Вінчестер» завдав потерпілому удар у по­тилицю, від чого К. втратив свідомість. Після цього М. та інша особа переміс­тили потерпілого в інший автомобіль і привезли у гараж на території ГБК «Телецентр-О», де вже знаходилися Б., П. та інша особа. Автомобіль потер­пілого залишили на зупинці.

М. та інша особа, завдаючи удари у різні частини тіла, обвинувачували потерпілого в обкраданні квартири М.

Залишивши К. у гаражі під наглядом П., Б. та іншої особи, М. та інша особа прибули до місця проживання сім’ї К. і, представившись працівниками СБУ, повідомили його батькам, що К. затримано за крадіжку. При цьому во­ни вимагали у К. О. та Т. 2000 дол. США як компенсацію. К. О. і Т., сприйня­вши повідомлення як реальний факт, погодились віддати кв. 14 у буд. 12ж на вул. Ульянових у м. Керч, що належала їх сину.

Повернувшись до гаража, погрожуючи К. вбивством, М. та інша особа зажадали від потерпілого негайної передачі їм зазначеної квартири й, отри­мавши згоду, відпустили його.

25 липня 1997 р. К., побоюючись за своє життя, переоформив свою квар­тиру на М. Злочинними діями потерпілому було заподіяно шкоду на 13 780 грн.

Крім цього, знаючи, що знайомий К. — Д. О. — має не розмитнений і не оформлений у ДАІ автомобіль «Фольксваген Поло» та маючи намір заволо­діти ним, повторно, у липні 1997 р., Д., М. та інша особа прибули до буд. 19 на вул. Толстого у м. Керч, де мешкав Д. О., Д. викликав потерпілого з квар­тири і разом із іншими особами, посадивши його в автомобіль, завезли в га­раж, де на той час перебував побитий К.

Погрожуючи вбивством, М. та інша особа вимагали у Д. О. передачі їм автомобіля. Сприйнявши погрозу реально, Д. О. у той самий день передав ін­шим особам автомобіль і ключі від нього, а на наступний день ще 1800 грн для розмитнення авто.

Злочинними спільними діями Д. та інших осіб потерпілому було запо­діяно шкоду — 20 000 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора АР Крим, не оспорюючи правильності фактичних обставин справи та кваліфікації дій засудженого, просить вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Вважає, що призначене Д. покарання не відповідає тяжкості вчиненого зло­чину та особі засудженого через м’якість. Зазначає, що суд неправильно за­стосував кримінальний закон.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи прокурора, колегія суддів вва­жає, що подання підлягає частковому задоволенню.

Висновок місцевого суду щодо винності Д. у вчиненні вимагання за об­ставин, вказаних у вироку, ґрунтується на досліджених у судовому засіданні доказах, є правильним і у поданні не оспорюється.

Правильність кваліфікації дій засудженого за ч. 3 ст. 189 КК України сумнівів не викликає.

При призначенні покарання Д. суд у вироку навів обставини, які він урахував, чому вважає необхідним звільнити засудженого від реального від­бування покарання. Доводи, наведені місцевим судом, узгоджуються із да­ними, що характеризують особу винного, і висновки суду щодо можливості перевиховання Д. без ізоляції від суспільства є правильними.

З огляду на матеріали справи у судовому засіданні прокурор з урахуван­ням щирого каяття винного та інших пом’якшуючих обставин також просив суд застосувати до Д. статті 75, 76 КК України.

З огляду на наведене та враховуючи дані, що є у справі, колегія суддів не може погодитись із доводами заступника прокурора АР Крим про те, що при­значене покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого винним і що Д. слід призначити більш суворе покарання, тому подання прокурора у цій час­тині задоволено бути не може.

За змістом ст. 77 КК України, якщо суд дійде висновку про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням, то додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не може бути застосовано.

У роз’ясненні, що міститься у п. 19 постанови Пленуму Верховного Су­ду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, також зазначено, що конфіскація майна як додат­кова міра покарання не може бути призначена при звільненні особи від від­бування основного покарання.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що вирок підлягає зміні.

З вироку у порядку, передбаченому ст. 395 КПК України, слід виключити рі­шення суду про конфіскацію майна засудженого.

Інших порушень кримінального та кримінально-процесуального законів, що тягнуть зміну чи скасування вироку, не здійснено.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим задовольнила частково.

Вирок Керченського міського суду АР Крим від 25 вересня 2004 р. щодо Д. змінила, виключила з нього рішення суду про конфіскацію всього майна, що є особистою власністю засудженого.

Відповідно до статей 1 і 6 Закону України «Про амністію» від 31 тра­вня 2005 р. засудженого звільнено як від основного покарання, так і від додаткового

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 липня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 113—115

(витяг)

Вироком Ворошиловського районного суду м. Донецька від 20 грудня 2004  р. Д. засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України Д. звільнено від відбуття основного пока­рання з іспитовим строком на 1 рік і згідно зі ст. 76 КК України покладе­но обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про змі­ну місця проживання та роботи.

Постановлено стягнути з Д. на користь потерпілої Т. 1572 грн на від­шкодування матеріальної та 7000 грн — моральної шкоди.

За апеляціями потерпілої Т., її представника Ш., прокурора, який брав участь у розгляді справи у суді першої інстанції, апеляційний суд Донецької області 18 березня 2005 р. скасував вирок Ворошиловського районного суду м. Донецька щодо Д. у частині призначеного покарання та цивільного позову і постановив свій вирок, призначив Д. за ч. 2 ст. 286 КК України покарання — 3  роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними за­собами строком на 1 рік. Постановлено стягнути з Д. на користь потерпілої Т. на відшкодування моральної шкоди 20 000 грн.

Д. визнано винним у тому, що 15 жовтня 2003 р., близько 17 год, керую­чи автомобілем ВАЗ-2109 і рухаючись по пр-ту Комунарів з боку вул. Ліво­бережної у м. Донецьку зі швидкістю, що перевищувала допустиму для ру­ху транспортних засобів у населених пунктах, у порушення пунктів 12.3,18.1 «Правил дорожнього руху» у зоні дії дорожніх знаків 5.35.1 і 5.35.1 «Пішо­хідний перехід», вчинив наїзд на пішохода X. Внаслідок ДТП потерпілій X. було спричинено тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала її смерть.

У касаційних скаргах:

— адвокат Н. просить змінити вирок апеляційного суду звільнити Д. від відбуття покарання на підставі ст. 75 КК України і зменшити суму на від­шкодування моральної шкоди на користь потерпілої Т.;

— потерпіла Т. вважає, що апеляційний суд призначив Д. надмірно м’яке покарання, однак просить не скасовувати вирок, змінити, призначивши більш суворе покарання.

Заслухавши доповідача, пояснення потерпілої Т., яка підтримала каса­ційну скаргу, засудженого Д., який просив застосувати до нього Закон Укра­їни «Про амністію» від 31 травня 2005 р., думку прокурора, перевіривши ма­теріали справи та доводи, наведені у скаргах, колегія суддів вважає, що скар­ги задоволенню не підлягають.

Висновок про доведеність винності Д. у порушенні правил безпеки до­рожнього руху, що спричинило смерть потерпілої X. за обставин, викладе­них у вироках Ворошиловського районного й апеляційного судів Донецької області, підтверджений дослідженими у судовому засіданні доказами і відпо­відає матеріалам справи, у скаргах не оспорюється. Дії Д. за ч. 2 ст. 286 КК України кваліфіковано правильно, апеляційний суд призначив покарання засудженому з дотриманням вимог ст. 65 КК України.

Рішення суду щодо цивільного позову у вироку належно мотивоване, підстав для скасування вироку у частині цивільного позову немає.

Разом з тим, згідно з матеріалами справи Д. є інвалідом 3-ї групи, має на утриманні доньку (2002 р. н.), а тому згідно з пунктами «б», «є» ст. 1, ст. 6 За­кону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. підлягає звільненню як від основного покарання, так і від додаткового.

У засіданні суду касаційної інстанції засуджений просив застосувати амністію, і наслідки застосування йому роз’яснені.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 395,396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни згідно з пунктами «б», «є» ст. 1, ст. 6 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. звільнила Д. від покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України звільнення від відбування пока­рання з випробуванням можливе у разі призначення засудженому покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для війсь­ковослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 31—32

(витяг)

Вироком Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 травня 2005 р. Л., раніше судимий: 11 травня 1999 р. за ч. 3 ст. 140 КК України до 2  років 6 місяців позбавлення волі; 21 серпня 2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни до 1 року 6 місяців позбавлення волі, — засуджений за ст. 395 КК України до 6 місяців арешту.

На підставі ст. 75 КК України суд постановив звільнити Л. від відбуван­ня покарання з випробуванням та з встановленням іспитового строку 1 рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалась. Вироком суду Л. ви­знано винуватим у тому, що, звільнившись 23 грудня 2004 р. із місць позбав­лення волі, він не став на облік в Оріхівському РВ УМВС України в Запо­різькій області. З метою ухилення від встановленого йому за постановою Оріхівського районного суду від 11 листопада 2004 р. адміністративного на­гляду засуджений самовільно покинув своє місце проживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Запорізької області просить вирок суду щодо Л. скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції положень ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у поданні дово­ди, колегія суддів вважає, що це касаційне подання підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до положень, передбачених ч. 1 ст. 75 КК України, звільнен­ня від відбування покарання з випробуванням можливе у разі призначення засудженому покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років.

Однак ця обставина не була врахована судом першої інстанції при по- становленні вироку, внаслідок чого суд допустив неправильне застосування кримінального закону і, обравши Л. покарання у виді арешту на 6 місяців, безпідставно звільнив засудженого від відбування покарання з випробуван­ням та з встановленням іспитового строку.

У зв’язку з цим колегія суддів вважає, що вирок суду підлягає скасуван­ню із направленням справи на новий судовий розгляд. Під час цього розгля­ду, у разі доведеності вини Л. у вчиненні злочину, суду необхідно вирішити питання призначення йому покарання з дотриманням відповідних вимог КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Запорізької області задовольнила.

Вирок Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 травня 2005 р. щодо Л. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

З ухвали апеляційного суду виключено посилання суду про встанов­лення періодичності з'явлення для реєстрації в органах криміналь­но-виконавчої системи засудженого зі звільненням від відбування по­карання з випробуванням.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-вико­навчих інспекцій

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 32—34

(витяг)

Вироком Новотроїцького районного суду Херсонської області від 28 січ­ня 2004 р. Р. засуджений за ч. 1 ст. 122 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням з трирічним іспитовим строком і покладенням на нього обо­в’язку з’являтись для реєстрації в органи кримінально-виконавчої установи періодично.

Постановлено стягнути з Р. на користь Ц. 1000 грн на відшкодування мо­ральної шкоди.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Херсонської області від 29 червня 2004 р. вирок щодо Р. у порядку, передбаченому ст. 365 КПК України, змінено, покладено на нього обов’язок один раз у квартал з’являтись для реєстрації в органи кримінально-виконав­чої системи. В іншій частині вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком Р. засуджено за те, що він 23 серпня 2003 р., перебу­ваючи в стані алкогольного сп’яніння в с. Громівка Новотроїцького району Херсонської області, на ґрунті неприязних стосунків руками та дерев’яною палицею умисно завдав Ц. удари, заподіявши йому середньої тяжкості тілес­ні ушкодження.

У касаційному поданні прокурором порушено питання про скасування судових рішень щодо Р. та направлення справи на новий судовий розгляд. Вважає, що суд безпідставно дійшов висновку про відсутність у діях Р. умис­лу на заволодіння чужим майном та кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 122 КК України. Також звернув увагу на істотні порушення кримінально процесу­ального закону, а саме на те, що постановлений вирок суддею не підписано.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів дійшла висновку, що в його задоволенні необхідно від­мовити, ухвалу апеляційного суду щодо Р. відповідно до ст. 395 КПК Украї­ни змінити, виключивши з неї посилання суду на встановлення періодичності проведення реєстрації засудженого в органах кримінально-виконавчої системи.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що суд неправильно ква­ліфікував дії Р. за ч. 1 ст. 122 КК України, є безпідставними.

Так, на досудовому слідстві та в суді Р. у пред’явленому обвинуваченні в розбої вину визнавав частково та показував, що коли Ц. підвіз його та інших осіб у с. Громівку Новотроїцького району, між ними сталась сварка через оплату за проїзд. Тому дістав з автомобіля Ц. дерев’яну палицю і вдарив нею двічі його по тулубу, від чого той впав на землю. Коли Р. піднімав Ц. його за сорочку, вона порвалась і з кишені випали гроші, які після від’їзду таксиста він підібрав.

У суді потерпілий Ц. підтвердив, що по приїзді в с. Громівку на його прохання оплатити проїзд Р. дістав з багажника дерев’яну палицю, якою став наносити йому удари в тулуб. Від ударів він впав на землю, а коли підвівся, то виявив розірвану сорочку та відсутність грошей. Крім того, потерпілий Ц. пояснив, що не бачив, хто саме забрав його гроші, та зазначив, що сварка між ним і засудженим виникла в зв’язку з розрахунком за проїзд.

Свідки П., С. і Г. показали, що бачили, як Р. завдавав удари Ц. дерев’я­ною палицею, але причина конфлікту їх невідома.

Дослідивши зібрані у справі докази та давши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умислу Р. на заволодіння чужим майном і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 122 КК України.

Апеляційний суд, розглядаючи справу за апеляцією прокурора, переві­рив всі викладені в ній доводи, які аналогічні доводам касаційного подання, та з наведенням відповідних мотивів визнав їх безпідставними, а вирок щодо Р. — законним і обґрунтованим.

Призначене Р. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України.

Однак ухвалу апеляційного суду щодо Р. необхідно змінити в порядку, передбаченому ст. 395 КПК України.

Із матеріалів справи видно, що апеляційним судом покладено на Р. обо­в’язок один раз у квартал з’являтись для реєстрації в органи кримінально-ви­конавчої системи.

Проте вирішення цього питання відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально- виконавчого кодексу України віднесено до компетенції кримінально-виконав­чих інспекцій.

У зв’язку з цим підлягає виключенню з ухвали апеляційного суду щодо Р. посилання про встановлення періодичності проведення реєстрації засудже­ного в органах кримінально-виконавчої системи.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, у справі не виявлено.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що вирок не підписано суддею, який його постановив, є безпідставними, оскільки із вироку видно, що суддею він підписаний.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Херсон­ської області відмовила.

Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Херсонської області від 29 червня 2004 р. щодо Р. відповідно до ст. 395 КПК України змінила.

Виключити з цього судового рішення посилання суду про встановлен­ня періодичності проведення реєстрації Р. в органах кримінально-виконав­чої системи.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування по­карання з випробуванням додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначене

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 34—36

(витяг)

Вироком Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2006 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна.

На підставі ст. 75 КК України М. від призначеного покарання звільнено з випробуванням і встановлено іспитовий строк 3 роки.

За вироком суду М. визнано винним у тому, що він з групою осіб неза­конно придбав та перевозив з метою збуту наркотичні засоби у великих роз­мірах.

Як визнав встановленим суд, 19 липня 2006 р. М., знаходячись на авто­вокзалі в м. Івано-Франківську, перебуваючи у змові із не встановленою слід­ством особою, з метою отримання винагороди погодився відвезти в смт Рож- нятів подрібнену макову соломку масою 3488,5 г. Рейсовим автобусом він близько 17-ї години прибув в смт Рожнятів, де мав намір збути її невідомій особі за 400 грн. Однак реалізувати свій намір йому не вдалося, так як його було затримано працівниками ВБНОН УМВС України в Івано-Франківській області.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону та не­відповідність призначеного покарання тяжкості злочину й особі винного. За­значає, що органи досудового слідства інкримінували М. вчинення наведе­ного злочину за попередньою змовою, однак суд не зазначив цього у вироку без належного мотивування, а також безпідставно застосував до М. ст. 75 КК України. Зазначає, що суд, на порушення вимог ст. 77 КК України, не звіль­нив М. від додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційно­го подання, колегія суддів вважає що подання підлягає частковому задово­ленню.

Висновки суду про доведеність винності М. у вчиненні інкримінованого злочину та кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 307 КК України ґрунтуються на досліджених у судовому засіданні та детально наведених у вироку доказах в їх сукупності та взаємозв’язку, і такі висновки суду не оспорюються у подан­ні прокурора.

Доводи подання у тій частині, що суд не навів у вироку інкриміновану М. органами досудового слідства кваліфікуючу ознаку вчинення ним злочи­ну за попередньою змовою, є безпідставними, оскільки, як вбачається зі зміс­ту вироку, суд, формулюючи М. обвинувачення, визнаного судом доведеним, навів, що він незаконні дії у сфері обігу наркотичних засобів вчинив, вступи­вши на автовокзалі в м. Івано-Франківську в попередню змову із не встанов­леною слідством особою.

Що стосується тверджень у поданні про безпідставність застосування судом щодо М. ст. 75 КК України, то такі, на думку колегії суддів, позбавлені підстав.

Як видно зі справи, суд при вирішенні цього питання, відповідно до ви­мог ст. 65 КК України, врахував тяжкість вчиненого ним злочину, дані про особу засудженого, який до кримінальної відповідальності притягується вперше, позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дити­ну, сприяв розкриттю злочину, а також його щире каяття, і дійшов правиль­ного висновку про можливість застосування до М. ст. 75 КК України.

Водночас, ст. 77 КК України передбачено перелік видів додаткових по­карань, які можуть бути призначені у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. Серед цього пере­ліку такого покарання як конфіскація майна не передбачено. Тому це додат­кове покарання застосоване незаконно і підлягає виключенню з вироку.

А отже, вирок у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону слід змінити і виключити з нього вказівку про застосування щодо М. додаткового покарання у виді конфіскації майна.

На підставі викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання першого заступника прокурора Івано-Франківської області задовольнити частково.

Вирок Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2006 р. щодо М. змінила — виключила з нього вказівку про засто­сування до засудженого додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування по­карання з випробуванням можуть бути призначені додаткові пока­рання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і цей перелік є вичерп­ним. Призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна у такому випадку законом не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 36—38

(витяг)

Вироком Докучаєвського міського суду Донецької області від 19 серп­ня 2005 р. П., раніше не судимого відповідно до ст. 89 КК України, засудже­но за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини належного йому майна.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнено від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку на 3 роки.

Відповідно до ст. 76 КК України на П. покладені такі обов’язки: не виїж­джати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримі­нально-виконавчої системи, повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з’яв­лятися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

Цим самим вироком засуджено Ш., вирок щодо якого у касаційному по­рядку не оскаржений і щодо якого не внесено касаційне подання.

Постановлено стягнути судові витрати за проведення експертиз із Ш. — 517  грн 81 коп., із П. — 329 грн 53 коп.

В апеляційному порядку зазначений вирок не переглядався.

П. засуджено за те, що він у період із жовтня 2004 р. по квітень 2005 р. за попередньою змовою із Ш. незаконно збував наркотичні засоби. При цьо­му П. надавав Ш. макову соломку та екстракційний опій, з яких останній на основі попередньої домовленості виготовляв особливо небезпечний нарко­тичний засіб — опій ацетильований, який збував у м. Докучаєвську, а части­ну отриманих від реалізації наркотичного засобу грошей передавав П. За за­значений проміжок часу П. збув Ш. близько 20 склянок макової соломи. Крім цього, 26 квітня 2006 р. під час обшуку за місцем проживання П. був виявлений та вилучений поліетиленовий пакет з особливо небезпечним нар­котичним засобом — висушеною маковою соломою вагою 141,1 г, яку він не­законно зберігав із метою збуту, а 27 квітня 2005 р. під час огляду спортзалу «Арні», розташованого на вул. Мельникова у м. Докучаєвськ, були виявлені та вилучені два медичні шприци, в яких знаходився особливо небезпечний наркотичний засіб — екстраційний опій, вагою в перерахунку на суху речо­вину 1,07 г та 1,02 г, який П. незаконно зберігав із метою збуту.

У касаційному поданні та доповненнях до нього заступник прокурора, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяж­кості злочину та особі засудженого внаслідок м’якості, просить вирок щодо П. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

При цьому, як зазначає прокурор, суд при призначенні покарання П. не повною мірою врахував обставини скоєння злочину, характер та підвищений ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, кількість наркотичних засобів, які П. незаконно збув. За таких обставин, на думку прокурора, суд безпідставно застосував до П. ст. 75 КК України та звільнив його від відбу­вання покарання.

Крім того, прокурор звертає увагу на неправильне застосування судом кримінального закону при призначенні покарання, зокрема застосування всупереч вимогам ст. 77 КК України додаткового покарання у виді конфіска­цій майна при звільненні від відбування покарання з випробуванням.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подан­ня підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Висновки суду про винуватість П. у вчиненні ним зазначеного у вироку злочину відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам і не оспо­рюються у касаційному поданні.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України є правильною та також не оспорюється прокурором.

Що стосується призначеного засудженому покарання, то воно відпові­дає ступеню тяжкості вчиненого, встановленим у справі даним про особу за­судженого, з яких убачається, що він є особою молодого віку, не судимий, по­зитивно характеризується як за місцем проживання, так і за місцем роботи, одружений, має на утриманні малолітню дитину. Крім цього, щодо засудже­ного надійшли до суду клопотання від громадськості, депутата місцевої Ра­ди, трудового колективу, в яких висловлювалося прохання про призначення П. покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Також судом були врахо­вані обставини, що пом’якшують покарання: щире каяття та активне сприян­ня розкриттю злочину.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши наведені об­ставини, дійшов правильного висновку про можливість виправлення засу­дженого без відбування покарання та належним чином мотивував своє рі­шення у вироку.

Водночас, суд, призначаючи покарання П. з випробуванням, неправиль­но застосував конфіскацію майна.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення особи від відбуван­ням покарання з випробуванням можуть бути призначені вказані в цій статті додаткові покарання, і цей перелік є вичерпним.

Тому вирок суду у цій частині підлягає зміні, оскільки призначене су­дом П. додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не передбачене за­коном.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Донецької області щодо засудженого П. задовольнила частково.

Вирок Докучаєвського міського суду Донецької області від 19 серпня 2005 р. щодо П. змінила, виключила з резолютивної частини вироку призна­чення додаткового покарання — конфіскації майна.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 КК України, якщо засуджений зі звільнен­ням від відбування покарання з випробуванням не виконує покла­дені на нього обов'язки, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 38—41

(витяг)

Постановою Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. Ш., раніше судимому: 9 вересня 1982 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 81, ст. 42 КК України на 3 роки позбавлення волі; 13 грудня 1989 р. за ст. 17 і ч. 3 ст. 117, ст. 17 і ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 206, ч. 1 ст. 101, ч. 1 ст. 142, ст. 42 КК України на 12 років позбавлення волі; 30 червня 2004 р. вироком Бровар­ського міськрайонного суду Київської області за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі зі звільненням на підставі статей 75, 76 КК України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 3 роки з покладенням обов’язків повідомляти органи кримінально-виконавчої систе­ми про зміну місця проживання, періодично з’являтись на реєстрацію в орга­ни кримінально-виконавчої системи, — скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням у зв’язку з ухиленням від виконання покладе­них на нього вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 червня 2004 р. обов’язків і направлено для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 травня 2005 р. апе­ляцію засудженого Ш. залишено без задоволення, а постанову Броварсько­го міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. — без зміни.

У касаційній скарзі засуджений Ш. доводить, що йому безпідставно бу­ло скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, оскіль­ки суд не перевірив поважність причин його неявки до органів криміналь­но-виконавчої системи для реєстрації. Стверджує, що він не міг проживати за місцем проживання в будинку своєї матері в с. Русанів, оскільки цей буди­нок було незаконно продано його дядьком, а про те, що він буде проживати за іншою адресою, він після засудження повідомив інспектора ВКВІ Бровар­ського району. Окрім того, він хворіє на виразку шлунку і, перебуваючи на лікуванні, не міг з’являтись на реєстрацію до органів кримінально-виконав­чої системи, про що також повідомляв інспектора ВКВІ Броварського райо­ну. Документи, які підтверджують те, що він перебував на лікуванні, він над­силав до органів кримінально-виконавчої системи, проте з невідомих при­чин у матеріалах справи їх немає.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який просив скаргу задовольнити частково, змінивши судові рішення та за­значивши, що Ш. направлено для відбування призначеного покарання на 4  роки позбавлення волі, перевіривши матеріали справи та обговоривши до­води касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Твердження Ш. про те, що він повідомляв органи кримінально-виконав­чої системи про зміну місця проживання, необґрунтовані.

Як видно зі справи, Ш. у своїх поясненнях 5 серпня 2004 р. відділу кри­мінально-виконавчої інспекції Броварського району зазначав, що постійно проживає в с. Русанів у своєї тітки, куди йому і направлялись повідомлення про необхідність з’являтись на реєстрацію до органів кримінально-виконав­чої системи.

Відповідно до довідки і довідки-характеристики Ш., виданих виконав­чим комітетом Русанівської сільської ради, Ш. характеризується негативно, веде бродячий спосіб життя, на момент перевірок у с. Русанів не проживав, і його місцезнаходження невідоме.

Ці дані підтверджені рапортами інспекторів ВКВІ Броварського району, які проводили перевірку виконання Ш. обов’язків, покладених на нього ви­роком суду.

Окрім того, у касаційній скарзі не зазначено, через які обставини Ш. не повідомив орган кримінально-виконавчої системи про зміну ним місця свого проживання.

Посилання Ш. на те, що він 24 вересня 2004 р. та 1 жовтня 2004 р. не з’явився на реєстрацію до органів кримінально-виконавчої системи, оскіль­ки перебував на лікуванні з приводу загострення наявних у нього захворю­вань, спростовані матеріалами справи.

Так, згідно з довідкою лікаря Русанівської медамбулаторії Ш. звертався за медичною допомогою лише 27 серпня 2004 р., і про цю поважну причину неяв­ки до інспекції зроблена відповідна відмітка в листку реєстрації явок до інспекції.

Однак в інші дні неявок Ш. на реєстрацію він за медичною допомогою не звертався, про що свідчать довідки Русанівської медамбулаторії та Бро­варської центральної районної лікарні.

Усім цим даним у сукупності суд дав належну оцінку й обґрунтовано виніс постанову від 26 листопада 2004 р. про направлення Ш. для відбуття покарання в місця позбавлення волі. За оголошеним розшуком на виконан­ня цієї постанови Ш. був затриманий лише 2 лютого 2005 р. у м. Києві.

Суд апеляційної інстанції належно перевірив доводи засудженого Ш., ви­сунуті ним на свій захист, і правильно визнав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим.

Істотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які тяг­нуть скасування постановлених у справі судових рішень, не встановлено.

Водночас, ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квітня 2007 р. вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 черв­ня 2004 р. щодо Ш. змінено: знижено призначене йому за ч. 3 ст. 185 КК України покарання у виді позбавлення волі до 4 років, а тому судові рішення про скасування Ш. звільнення від відбування покарання з випробуванням у зв’язку з ухиленням від виконання покладених на нього обов’язків і направ­лення для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі стро­ком на 5 років підлягають зміні у частині зменшення строку відбування при­значеного йому покарання.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Ш. задовольнила частково.

Постанову Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням і направлення для відбування призначеного покарання та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Київської області від 18 травня 2005 р. щодо Ш. змінила: вважати його направленим для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

В іншій частині судові рішення залишити без зміни.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. дія закону про амністію не поширюється на зло­чини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припи­нені або перервані після прийняття закону про амністію

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 42—43

(витяг)

Постановою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 р. провадження у кримінальній справі щодо С., яка обвинува­чувалась у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 358 КК Украї­ни, було закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р.

В апеляційному порядку постанова суду щодо С. не переглядалась.

Як видно із матеріалів справи, органами досудового слідства С. обвину­вачувалась у тому, що в період з 25 квітня 2005 р. по 5 вересня 2005 р., вико­ристовуючи підроблений документ — трудову книжку, вона незаконно заво­лоділа грошима Ізюмського міськрайонного центру зайнятості населення у виді грошової допомоги по безробіттю в сумі 749,20 грн.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області порушив питання про скасування зазначеної постанови суду і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку із безпідставним закриттям про­вадження у справі щодо С. за амністією.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подан­ня, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у поданні до­води, колегія суддів вважає, що це подання підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про амністію» його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно, тобто до 23 червня 2005 р.

Зі змісту наявного в матеріалах обвинувального висновку вбачається, що органами досудового слідства С. обвинувачувалась у вчиненні неправомір­них дій у період з 25 квітня по 5 вересня 2005 р.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допус­тив неправильне застосування кримінального закону, у зв’язку з чим поста­нову суду необхідно скасувати, а справу направити на новий судовий роз­гляд.

Під час цього розгляду суду необхідно повно й об’єктивно дослідити об­ставини справи та прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнити.

Постанову Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 р. щодо С. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той самий районний суд.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — №1. — С. 25—26; № 3. — С. 11—12; № 4. — С. 20—21; № 8. — С. 16—17; № 10. — С. 13; Судова практика у кримінальних справах // Кримі­нальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 28—29; Вип. 2(4). — С. 22—23; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — 110—113; 136—139; 150—155 РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 100—101.