ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ^[1]

Пост. ПВСУ від 28 вересня 1973 р. № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засудже­них, які захворіли на тяжку хворобу» // Постанови... — С. 306—309 Пост. ПВСУ № 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звіль­нення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким» // ВВСУ. — 2002. — №3. — Вкладка. — С. 5—8

Особу звільнено від покарання у зв'язку з тим, що суд першої інстанції призначив їй покарання, яке з огляду на її вік не могло бути при­значене

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 25—26

(витяг)

Бершадський районний суд Вінницької області вироком від 20 серпня 2004 р. засудив К. зач. 1 ст.310 КК на один рік обмеження волі та на підста­ві ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком суду працівники міліції 6 липня 2004 р. виявили та ви­лучили у К. незаконно посіяний і вирощений ним на присадибній ділянці снодійний мак у кількості 491 рослина.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області пору­шив питання про неправильне призначення засудженому, який досяг пен­сійного віку, покарання у виді обмеження волі, яке відповідно до закону до нього не призначається.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визна­ла, що воно підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Доведеність вини К. у вчиненні інкримінованого йому злочину підтвер­джена сукупністю зібраних у справі доказів, які правильно оцінені та обґрун­товано покладені судом в основу вироку, що по суті у поданні не заперечу­ється. Кваліфікація злочинних дій засудженого за ч. 1 ст. 310 КК є правиль­ною і також не оспорюється.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК покарання у виді обмеження волі не призна­чається особам, що досягли пенсійного віку.

Як убачається з матеріалів справи, К. (1939 р. н.) на час постановлення вироку досяг пенсійного віку, що унеможливлює застосування до нього та­кого виду покарання. Проте ці обставини суд при призначенні засудженому покарання не врахував, а отже, порушив вимоги зазначеної вище статті.

Передбачене санкцією ч. 1 ст. 310 КК покарання, крім штрафу та ареш­ту, відповідно до ст. 57 і ст. 61 КК К. не може бути призначено.

Водночас за змістом ст. 397 КПК касаційний суд не вправі змінити при­значене К. покарання у виді обмеження волі на штраф або арешт, оскільки цим погіршиться становище засудженого, який звільнений від відбування покарання на підставі ст. 75 КК, застосування якої в разі призначення особі таких покарань не допускається.

Таким чином, санкцією ч. 1 ст. 310 КК, за якою засуджено К., передбаче­но лише такі покарання, які з огляду на його вік не можуть бути йому при­значені.

У такому випадку виходячи із роз’яснень, які містяться у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практи­ку призначення судами кримінального покарання», колегія суддів визнала, що К. підлягає звільненню від покарання на підставі ст. 48 КК (у зв’язку з тим, що він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості та перестав бути су­спільно небезпечним) та відповідно до ч. 5 ст. 7, ст. 12 КПК.

Враховуючи наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково. Вирок Бершадського районного суду Вінницької області від 20 серпня 2004 р. щодо К. змінено та на підставі ст. 48 КК і відповідно до ч. 5 ст. 7 КПК звільнено його від покарання.

Неправильне застосування судом вимог ст. 57 КК України потягло скасування судового рішення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 2. — С. 25

(витяг)

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 13  жовтня 2004 р. на підставі ст. 82 КК замінив Б. невідбуту частину пока­рання у виді двох років та двох місяців позбавлення волі за вироком Вино- градівського районного суду Закарпатської області від 25 березня 2002 р., яким його було засуджено на п’ять років та два місяці позбавлення волі за ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 345 КК, на більш м’яке — на два роки та два місяці виправ­них робіт з відрахуванням у дохід держави 20% заробітку.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні заступник прокурора Львівської області порушив питання про скасування постанови з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному подан­ні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 57 КК виправні роботи можуть бути призначені засу­дженому на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем його роботи.

Із матеріалів справи вбачається, що Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 14 жовтня 2004 р. на підставі ст. 82 КК замі­нив Б., який ніде не працював, невідбуту частину покарання у виді двох років та двох місяців позбавлення волі на два роки та два місяці виправних робіт.

Таким чином, зазначена постанова ухвалена всупереч вимогам частин 1,

2  ст. 57 КК та роз’ясненням, що містяться в п. 12 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Виходячи з наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Львівської області задовольнила: постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 жовтня 2004 р. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

У випадку неможливості застосування жодного із видів покарань, передбачених санкцією інкримінованої особі статті закону, суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або поста­новити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 21 трав­ня 2004 року // Судова практика Верховного Суду України у кримі­нальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 58—60

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Донецька від 10 липня 2002 р. П. засуджено за ст. 124 КК України на 2 роки позбавлення волі. Із застосуван­ням ст. 75 КК України від відбування покарання його звільнено з випробу­ванням та іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному та касаційному порядку справа не розглядалася.

П. визнано винуватим у тому, що він 1 грудня 2001 р. у м. Донецьку на подвір’ї свого будинку з метою припинення протиправних дій, пов’язаних із посяганням на його майно з боку С. та Г., пострілом із рушниці умисно запо­діяв С. тяжке тілесне ушкодження, яке було небезпечним для життя потерпі­лого в момент заподіяння, перевищивши цим межі необхідної оборони.

У клопотанні про перегляд справи в порядку виключного провадження прокурором порушено питання про скасування вироку щодо П. із направлен­ням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуван­ням судом кримінального закону при призначенні засудженому покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який погодився з внесеним п’ятьма суддями Верховного Суду України клопо­танням, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені доводи, Су­дова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія Верховного Су­ду України визнала, що воно підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Визнавши П. винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 124 КК України, санкцією якої встановлено такі альтернативні види покарання, як громадські роботи, виправні роботи, арешт або обмеження волі, суд призна­чив йому покарання у виді позбавлення волі, що не передбачено санкцією за­значеної статті КК України.

За законом (статті 56, 57, 61 КК України) покарання, передбачені санкцією ст. 124 КК України у виді громадських і виправних робіт та обмеження волі, не застосовуються до осіб, що досягли пенсійного віку та визнаних інвалідами І або ІІ груп. П. є інвалідом ІІ групи, крім того, досягнув пенсійного віку, а тому до нього не може бути застосоване будь-яке із зазначених вище покарань.

Стаття 75 КК України, на підставі якої П. звільнено від відбування по­карання з випробуванням, не передбачає такого звільнення засуджених осіб, щодо яких призначено покарання у виді арешту.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим вирок щодо П. не можна визнати законним і обґрунтованим, тому він відпо­відно до ст. 400⁴ КПК України підлягає перегляду в порядку виключного провадження.

За таких обставин та з урахуванням положень ч. 2 ст. 400⁴ КПК України, роз’яснень, що містяться у ч. 7 ст. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кри­мінального покарання», вирок Київського районного суду м. Донецька має бути змінений.

На підставі наведеного Судова палата у кримінальних справах і Військо­ва судова колегія Верховного Суду України вирок суду змінили і звільнили П. від призначеного покарання.

Особа, що відбула основне покарання до набрання чинності Законом України «Про амністію», не може бути звільнена від додаткового покарання на підставі цього Закону.

Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю можна призначити лише в разі, коли особа на момент учинення злочину обіймала таку посаду чи за­ймалася такою діяльністю, і цей злочин був із ними пов'язаний

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2006р. //ВВСУ. —2006. — № 9. — С. 16—17

(витяг)

Золочівський районний суд Львівської області вироком від 8 квітня 2004 р. засудив Г. за ч. 1 ст. 203 КК до штрафу в розмірі 850 грн із позбавлен­ням права займатися підприємницькою діяльністю строком на два роки за те, що вона незаконно виготовила, зберігала з метою збуту і збула А. 1 літр самогону. Постановою від 1 серпня 2005 р. цей суд звільнив Г. від додатково­го покарання на підставі п. «в» ст. 3 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-ІУ «Про амністію» (далі — Закон).

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування по­станови у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального зако­ну, пославшись на те, що Закон не надає можливості звільняти особу від до­даткового покарання окремо від основного.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольни­ла з таких підстав.

Відповідно до Закону його дія поширюється на осіб, які на день на­брання ним чинності не відбули призначене судом основне та додаткове по­карання.

У поданні начальника Бродівського міського відділу кримінальної вико­навчої інспекції управління Державного департаменту України з питань вико­нання покарань у Львівській області від 25 липня 2005 р. зазначено, що засу­джена сплатила штраф 12 жовтня 2004 р. Отже, вона відбула призначене їй ос­новне покарання до набрання чинності Законом, тому дія останнього на неї не поширюється.

Крім того, в Законі не передбачено звільнення особи від додаткового по­карання окремо від основного. Таким чином, суд неправильно застосував кри­мінальний закон.

Суперечить вимогам кримінального закону й вирок районного суду в час­тині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права займати­ся підприємницькою діяльністю. Як свідчать матеріали справи, це покаран­ня призначено за відсутності в ній даних про те, що Г. мала таке право.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Золочівського районного суду Львівської області від 1 серпня 2005 р. щодо Г. скасувала, а вирок цього суду від 8 квітня 2004 р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: виклю­чила з нього рішення про позбавлення засудженої права займатися підпри­ємницькою діяльністю.

При звільненні особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна не призначається

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 липня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 11—12

(витяг)

Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим вироком від 1 ве­ресня 2005 р. засудив Г. за ч. 1 ст. 309 КК на один рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК — на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна, що є йо­го особистою власністю, і на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів оста­точно визначив йому п’ять років позбавлення волі з конфіскацією зазначе­ного майна. Відповідно до ст. 75 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов’язки, передбачені у ст. 76 КК.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

Г. визнано винним у тому, що 22 червня 2005 р. він незаконно придбав у не встановленої слідством особи наркотичний засіб (20,75 грама каннабісу), 5,96 грама якого зберігав для власного вживання, а решту — з метою збуту. 24 червня того ж року він незаконно збув 8,6 грама зазначеного наркотично­го засобу Я., а решту продовжував зберігати з цією ж метою.

У касаційному поданні заступник прокурора Автономної Республіки Крим порушив питання про скасування вироку і повернення справи на новий су­довий розгляд у зв’язку з тим, що в резолютивній частині вироку суд не ви­знав Г. винним, а, звільняючи його від покарання з випробуванням, всупереч вимогам закону призначив додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України частково його задовольнила з таких підстав.

Висновки суду про винність Г. у незаконному придбанні, зберіганні та збуті особливо небезпечного наркотичного засобу за викладених у вироку обставин, а також правильність кваліфікації його дій у касаційному порядку не оспорювалися.

Із  матеріалів справи вбачається, що суд при призначенні Г. покарання врахував ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним злочину, дані про особу винного (те, що він притягується до кримінальної відповідальності вперше, щиро розкаявся у вчиненому, сприяв розкриттю злочину, мав на утриманні дитину тощо) і застосував щодо нього ст. 75 КК.

Проте при призначенні Г. додаткового покарання суд неправильно за­стосував кримінальний закон — не врахував, що відповідно до ст. 77 КК у ра­зі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням цією нормою не передбачено призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Крім того, у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24  жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (зі змінами, внесеними згідно з постановою від 10 грудня 2004 р. № 8) роз’яснено, що конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Ялтинського міського суду Авто­номної Республіки Крим від 1 вересня 2005 р. щодо Г. змінила: виключила з нього рішення про призначення засудженому додаткового покарання у виді конфіскації майна; решту — залишено без зміни.

Суд першої інстанції, не врахувавши тяжкість вчиненого злочину, не- обґрунтовано звільнив від відбування покарання з випробуванням особу, яка, використовуючи службове становище, вимагала й одержа­ла хабар в особливо великому розмірі

Вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах Апе­ляційного суду Херсонської області від 5 квітня 2005 р. // ВВСУ. — 2006. — № 12. — С. 14—15

(витяг)

Новокаховський міський суд Херсонської області вироком від 28 жовт­ня 2004 р. засудив М., раніше не судимого, за ч. 3 ст. 368 КК на п’ять років по­збавлення волі і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбуван­ня призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та поклав на нього зазначені у пунктах 2, 4 ч. 1 ст. 76 КК обов’язки. Запобіж­ним заходом щодо засудженого обрано підписку про невиїзд і звільнено його з-під варти в залі суду. Вирішено питання щодо речових доказів.

М. визнано винним в одержанні хабара, поєднаному з його вимаганням, в особливо великому розмірі за таких обставин.

На підставі постанови Господарського суду Херсонської області від 25 бе­резня 2003 р. у справі про банкрутство відкритого акціонерного товариства ім. Чкалова Новотроїцького району (далі — ВАТ) М. був визнаний арбітраж­ним керуючим (ліквідатором) цього товариства, тобто, виконуючи функції організаційно-розпорядчого та адміністративно-господарського характеру, був службовою особою. 6 жовтня 2003 р. між приватним підприємством «Агро- інвест» в особі Т. і арбітражним керуючим М. було укладено договір купів- лі-продажу зрошувальної системи, що належала ВАТ, і того ж дня Т. здійс­нив часткову оплату в сумі 100 тис. 702 грн. Після цього М., використовуючи своє службове становище, став вимагати від Т. передачі йому як хабара 30 тис. доларів США за виконання вказаного договору. Коли Т. відмовився від пе­редачі хабара М., останній, використовуючи допущену в ході оформлення купівлі-продажу технічну помилку, відмовився внести зміни в договір, здійс­нив повернення частини грошей як передоплати за зрошувальну систему та подав заяву до господарського суду про визнання договору купівлі-продажу недійсним, тобто став чинити Т. перешкоди у належному оформленні права власності на зрошувальну систему та вчинив дії, спрямовані на розірвання договору купівлі-продажу. За таких умов Т., щоб уникнути негативних нас­лідків, був змушений погодитися на пропозицію М. і 3 квітня 2004 р. при­близно о 14-й годині на території автовокзалу м. Нова Каховка передав М., а останній отримав частину обумовленої суми хабара в розмірі 12 тис. доларів США, що становить 63 тис. 951 грн 60 коп.

В апеляції прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді, не запере­чуючи доведеності вини М. та правильності кваліфікації дій останнього, вка­зав на м’якість призначеного засудженому покарання за ч. 3 ст. 368 КК і запро­понував скасувати вирок місцевого суду та призначити М. із застосуванням ст. 69 КК покарання у виді позбавлення волі строком на сім років з позбав­ленням права обіймати посади арбітражного керуючого строком на два роки.

У запереченнях на апеляцію прокурора адвокат С. вказав, що вирок що­до М. є законним та обґрунтованим, і просив залишити його без зміни.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора щодо скасування ви­року, адвоката і засудженого щодо залишення вироку без зміни, перевірив­ши матеріали справи й обговоривши доводи, наведені в апеляції, колегія суд­дів вважає, що апеляція прокурора підлягає задоволенню.

Висновок суду першої інстанції про винуватість М. у вчиненні злочину за вказаних у вироку обставин в апеляції не заперечується і відповідає фак­тичним обставинам справи та підтверджується перевіреними в суді і наведе­ними у вироку доказами.

Як і в суді першої інстанції, М. при розгляді апеляції вину в одержанні від Т. хабара у розмірі 12 тис. доларів США визнав.

Дії засудженого кваліфіковані правильно за ч. 3 ст. 36 КК як одержання службовою особою хабара, поєднане з його вимаганням, в особливо велико­му розмірі.

При призначенні М. покарання суд першої інстанції врахував тяжкість вчиненого засудженим злочину та особу винного і обґрунтовано дійшов ви­сновку про можливість призначення йому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч. 3 ст. 368 КК. Проте, враховуючи вказані об­ставини, в суду не було підстав звільняти М. від відбування покарання на під­ставі ст. 75 КК. У цьому випадку реальне відбування М. як основного, так і додаткових покарань буде справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Таким чином, колегія суддів визнала за необхідне апеляцію прокурора задовольнити частково: ви­рок у частині призначення М. покарання і застосування вимог статей 75, 76 КК скасувати та постановити новий вирок, яким призначити засудженому крім основного також додаткові передбачені законом покарання.

Керуючись ст. 378 КПК, колегія суддів постановила: апеляцію прокуро­ра, який брав участь у розгляді справи в суді, задовольнити частково: вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 28 жовтня 2004 р. щодо М. у частині призначення засудженому покарання і застосування ста­тей 75, 76 КК скасувати і призначити М. покарання за ч. 3 ст. 368 КК із засто­суванням ст. 69 цього Кодексу у виді позбавлення волі строком на п’ять років з поміщенням до кримінально-виконавчої установи і з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій організаційно-розпоряд­чого та адміністративно-господарського характеру, на три роки і конфіска­цією всього майна, яке є власністю засудженого. Взяти М. під варту в залі су­ду. Зарахувати йому в час відбування покарання час тримання під вартою з 3 квітня по 28 жовтня 2004 р. У решті вирок суду першої інстанції залишити без зміни.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Су­ду України ухвалою від 4 жовтня 2005 р. касаційну скаргу засудженого М. залишила без задоволення, а постановлений щодо нього вирок Апеляційного суду Херсонської області від 5 квітня 2005 р. — без зміни.

Поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність та дні проведення ре­єстрації, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій

Ухвала колеги суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 74—75

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2006 р. Ч. засуджено за ч. 2 ст. 368 КК України на 5 років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати посади в органах системи МВС України строком на 2 роки без конфіскації майна.

На підставі ст. 75 КК України Ч. звільнений від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 2 роки.

Відповідно до ст. 76 КК України на Ч. покладено обов’язки не виїжджа­ти за межі України на постійне місце проживання без дозволу органів кримі­нально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця прожи­вання, періодично (не менше одного разу на місяць) з’являтися для реєстра­ції в ці органи.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком суду Ч. визнаний винним та засудженим за те, що, працюючи слідчим у Харківській області, тобто будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, на яке покладені спеціальні владні повноваження щодо здійснення досудового слідства, отримав від К. хабар у сумі 1450 грн за непорушення щодо хабародавця кримінальної справи.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області, не оспорюючи правильності кваліфікації, обґрунтованості засудження та об­раної засудженому міри покарання, порушив питання про виключення з виро­ку вказівки суду про періодичність (не менше одного разу на місяць) з’явля­тися засудженому для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав подан­ня, розглянувши матеріали справи, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Ч. у вчиненні злочину, за який його засуджено, суд зробив на підставі доказів, досліджених у судовому засі­данні, що не оспорюється в касаційному поданні.

Проте висновок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального законодавства.

Як видно з вироку, суд всупереч вимогам ст. 76 КК України поклав на засудженого обов’язок періодично (не менше одного разу на місяць) з’явля­тися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, хоч це питан­ня не віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій.

За таких обставин вирок підлягає зміні, а вказівки суду про періодич­ність явки засудженого для реєстрації в органи кримінально-виконавчої сис­теми — виключенню.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила, вирок Київського районного суду м. Харкова щодо Ч. змінила, виключила із резолютивної частини виро­ку вказівку суду про те, що Ч. зобов’язаний періодично (не менше одного ра­зу на місяць) з’являтися в органи кримінально-виконавчої системи.

Відповідно до п. 5 ст. 74 КК України особа може бути за вироком звіль­нена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 цього Кодек­су у зв'язку із закінченням строків давності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 45—46

(витяг)

Вироком Євпаторійського міського суду АРК від 6 квітня 2005 р. засу­джені: А. (за ч. 2 ст. 206 ККУРСР на 3 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 101 КК УРСР на 2 роки позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за суку­пністю злочинів остаточно визначено 3 роки позбавлення волі; та К (за ч. 2 ст. 206 ККУРСР на 3 роки позбавлення волі; за ч. 1ст. 101 ККУРСР на 2 ро­ки позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 3 роки позбавлення волі.

Постановлено стягнути з А. та К. 3433 та 10 000 грн солідарно на ко­ристь С. на відшкодування матеріальної шкоди відповідно.

За вироком суду засуджені визнані винними у вчиненні злочинів за та­ких обставин.

14  січня 2001 р. приблизно о 4 год 50 хв А. та К., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, у дворі будинку в с. Нива Роздольнянського району АРК, де проживала сім’я С., грубо порушуючи громадський порядок з підстав явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, почали стукати у двері, внаслідок чого розбудили сім’ю С. Коли потерпілий С.  вийшов з’ясувати причину їх приходу, А. і К. запропонували йому випи­ти, але він їм відмовив. Після цього А. зайшов ззаду С. і наніс йому важким предметом удар по голові, від якого потерпілий впав, і А. та К нанесли С. ще кілька ударів по різних частинах тіла. Внаслідок зазначених дій потерпілому було спричинено тяжкі та легкі тілесні ушкодження.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду АРК від 7 червня 2005 р. вирок щодо А. та К. змінено, переква­ліфіковано дії А. і К. з ч. 2 ст. 206 КК УРСР на ч. 1 ст. 296 КК України і при­значено покарання за ч. 1 ст. 296 КК України, ч. 1 ст. 101 ККУРСР остаточно визначено два роки позбавлення волі. В іншій частині вирок залишено без змін.

У касаційній скарзі засуджені А. і К. просять судові рішення змінити у частині призначення їм покарання та пом’якшити його із застосуванням ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про часткове задоволення касаційної скарги засуджених, перевіривши мате­ріали справи та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо винуватості А. та К. у вчиненні ними хуліганства та спричинення тяжкого тілесного ушкодження ґрунтуються на доказах, дослі­джених у судовому засіданні й детально викладених у вироку та у скарзі, не оспорюються.

Правильно проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності та давши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого ви­сновку про винуватість А. та К. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 206, ч. 1 ст. 101 КК України, однак помилково кваліфікував їх дії за ч. 2 ст. 206 КК УРСР.

Апеляційний суд, розглядаючи справу за наявності для цього зазначених у апеляційній ухвалі підстав, обґрунтовано перекваліфікував дії засуджених А. та К. з ч. 2 ст. 206 КК УРСР на ч. 1 ст. 296 КК України.

Розглядаючи справу та призначаючи А. та К. покарання за ч. 1 ст. 296 КК України (3 роки обмеження волі) апеляційний суд не врахував того, що відповідно до п. 5 ст. 74 КК України особа може бути звільнена за вироком суду від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.

Згідно зі ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відпові­дальності, якщо зі дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком за­конної сили минуло три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження волі.

Оскільки А. та К. вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни, 14 січня 2001 р. і до дня набрання 7 червня 2005 р. вироком законної сили минуло вже три роки, апеляційний суд повинен був вирішити питання про звільнення А. та К. від покарання згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України.

Оскільки апеляційний суд неправильно застосував кримінальне законо­давство, судові рішення підлягають зміні, а А. та К. — звільненню від пока­рання за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засуджених А. та К. за­довольнила частково.

Вирок міського суду та ухвалу апеляційного суду щодо А. та К. змінила.

Звільнила А. та К. на підставі ст. 49 КК України від покарання, призна­ченого за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді 3 років обмеження волі, і вважати їх засудженими за ч. 1 ст. 101 ККУРСР на 2 роки позбавлення волі.

В іншій частині вирок та ухвалу залишити без змін.

Звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на під­ставі ст. 75 КК України виключає застосування додаткового пока­рання у виді конфіскації майна. В такому випадку не потрібно звільня­ти особу від цього виду покарання ще й із застосуванням ст. 69 цього Кодексу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006р. //ВВСУ. — 2007. — № 4. — С. 31

(витяг)

Кіровський районний суд м. Донецька вироком від 16 лютого 2006 р. за­судив: М. — за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права обійма­ти посади, пов’язані з наданням податкової звітності, строком на один рік, за ч. 3 ст. 358 КК — на один рік обмеження волі, за ч. 2 цієї статті — на два роки обмеження волі, за ч. 1 ст. 202 КК — на два роки обмеження волі; В. — за ч. 3 ст. 212 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з надан­ням податкової звітності, строком на один рік, за ч. 3 ст. 358 КК — на один рік обмеження волі, за ч. 2 цієї статті — на два роки обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів обом засудженим призна­чено остаточне покарання у виді п’яти років позбавлення волі без конфіс­кації майна з позбавленням права обіймати зазначені посади строком на один рік.

Відповідно до ст. 75 КК М. і В. звільнено від покарання з випробуван­ням з іспитовим строком один рік та покладено на них відповідні обов’язки згідно з вимогами ст. 76 цього Кодексу.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

М. і В. визнано винними в тому, що у період із 1 січня 2001 р. по 19 квіт­ня 2004 р. вони за попередньою змовою ухилилися від сплати податків на суму 108 тис. 412 грн, що потягло ненадходження до бюджету коштів в особливо великих розмірах, а також підробили документи та їх використо­вували.

Крім того, М. визнано винним у здійсненні підприємницької діяльності, яка була пов’язана з отриманням доходу у великих розмірах (всього 51 тис. 151 грн), без одержання ліцензії.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області пору­шив питання про скасування вироку щодо М. і В. та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на невідповідність призначеного засу­дженим покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та їх особам унаслі­док м’якості, а також на те, що суд необґрунтовано призначив їм покарання із застосуванням ст. 75 КК. Він також вважав безпідставним застосування до засуджених ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його частково з таких підстав.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, висновки суду про до­веденість винності М. і В. у вчиненні злочинів суд зробив на підставі дослі­джених у судовому засіданні доказів.

Дії засуджених кваліфіковано правильно, що в касаційному поданні не оспорюється.

При обранні засудженим міри покарання суд відповідно до вимог ст. 65 КК врахував ступінь тяжкості вчинених ними злочинів, дані про їх особи (а саме те, що вони вчинили злочини вперше, характеризуються позитивно, щиро розкаялися у вчиненому, кожен з них має на утриманні неповнолітню дитину) і дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення їм покарання із застосуванням ст. 75 КК та покладенням на них певних обов’яз­ків. Таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення М. і В. та за­побігання вчиненню ними нових злочинів.

Проте колегія суддів визнала, що суд застосував до засуджених ст. 69 КК і звільнив їх на цій підставі від покарання у виді конфіскації майна безпідстав­но, оскільки до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, конфіскація майна не застосовується.

З  огляду на зазначене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Кіровського районного суду м. До­нецька від 16 лютого 2006 р. змінила: виключила з нього рішення про звіль­нення засуджених від покарання у виді конфіскації майна із застосуванням ст. 69 КК.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд при звільненні особи від відбування основного покарання з випробуван­ням згідно з вимогами ст. 77 КК України може призначити додаткове покарання, зокрема позбавити права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю. У цьому випадку додаткове покарання підлягає реальному виконанню, про що суд повинен зазначити в резолютивній частині вироку.

Рішення суду про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване (п. 17 за­значеної постанови)

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2006р. //ВВСУ. —2007. — № 4. — С. 32

(витяг)

Скадовський районний суд Херсонської області вироком від 10 березня 2004 р. засудив Д. за ч. 2 ст. 364 КК на п’ять років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати певні посади строком на два роки, за ч. 2 ст. 366 КК — на два роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на один рік. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудже­ній призначено остаточне покарання у виді п’яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на два роки. Відповідно до ст. 75 КК її звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспито­вим строком два роки.

В апеляційному порядку справа не переглядалася. Д. визнано винною в тому, що вона, будучи службовою особою — головним бухгалтером-касиром сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (далі — СТОВ), умисно в інтересах третьої особи: приватної фірми (далі — ПФ), зловживаючи своїм службовим становищем, 16 липня 2002 р. виписала при­бутковий касовий ордер про внесення в касу СТОВ представниками ПФ 18 тис. 589 грн за відвантаження СТОВ цій фірмі на підставі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу 64 тис. 100 кг зерна пшениці. Фактич­но ж зазначену суму коштів в касу СТОВ внесено не було, що завдало збитки останньому на суму, яка перевищує у 250 і більше разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У касаційному поданні та доповненні до нього заступник прокурора Херсонської області, не оспорюючи правильності кваліфікації дії Д. та обґру­нтованості її засудження, порушив питання про скасування постановленого щодо неї судового рішення в частині покарання, вважаючи, що воно призна­чене засудженій з порушенням вимог закону та є м’яким.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Висновки про доведеність винності Д. у вчиненні злочинів та правиль­ність кваліфікації її дій суд зробив на підставі досліджених і перевірених в судовому засіданні доказів, що в касаційному поданні не оспорюється.

Проте вирок підлягає скасуванню через неправильне застосування су­дом кримінального закону.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» перед­бачено, що суд при звільненні особи від відбування основного покарання з випробуванням відповідно до вимог ст. 77 КК може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади. У цьому випад­ку додаткове покарання підлягає реальному виконанню, про що суд повинен зазначити в резолютивній частині вироку.

Суд, призначаючи Д. за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК покарання у виді п’яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на два роки та на підставі ст. 75 КК звільнивши від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки, порушив вказані вимоги зако­ну, тобто звільнив засуджену як від основного, так і додаткового покарань.

Крім того, відповідно до вимог п. 17 зазначеної постанови Пленуму Вер­ховного Суду України рішення про позбавлення права обіймати певні поса­ди або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване.

Однак суд на порушення цих вимог не конкретизував, які саме посади позбавлено Д. права обіймати.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Скадовського районного суду Херсон­ської області від 10 березня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Призначаючи засудженим покарання зі звільненням їх від відбуван­ня основного покарання з випробуванням, суд на порушення вимог ст. 77 КК України застосував до них додаткове покарання у виді конфі­скації майна, яке у цьому випадку застосуванню не підлягає

Ухвала колегії суддів Судової палата у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 24—26

(витяг)

Вироком Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 4 травня 2005 р. засуджено: Ч. та М. за ч. 2 ст. 368 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з органі­заційно-розпорядчими обов’язками на строк 1 рік з конфіскацією майна.

На підставі ст. 75 КК України кожного з них звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Ч. та М. визнані винними у вчиненні злочину за таких обставин.

Ч., працюючи на посаді головного механіка Павлоградського спеціалізо­ваного управління рекультивації земель Державної холдингової компанії (да­лі — ДХК) «Павлоградвугілля», будучи службовою особою, наділеною орга­нізаційно-розпорядчими обов’язками, 21 березня 2004 р. під час телефонної розмови з М., який працював майстром дільниці № 1 управління рекульти­вації земель ВАТ «Павлоградвугілля», також будучи службовою особою, на­діленою організаційно-розпорядчими обов’язками, запропонував останньому отримати від однієї особи кошти за надання можливості з 17 по 22 березня 2004  р. вибирати вугілля в териконі шахти «Самарська» ДХК «Павлоградву­гілля». М. погодився і пообіцяв після отримання грошей передати їх Ч. 22 березня 2004 р., приблизно о 13 год., В. передала 1000 грн М., після чо­го він того самого дня, приблизно о 15 год, на автобусній зупинці біля адміні­стративної будівлі управління рекультивації земель ДХК «Павлоградвугілля» передав отримані від В. гроші Ч., який за попередньою домовленістю пови­нен був розділити суму на дві частини: 700 грн забрати собі, а 300 грн дати М.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо Ч. та М. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. На обґрунтування цієї вимоги посилався на безпідставність призначення засудженим додаткового пока­рання у виді конфіскації майна та необґрунтованість застосування ст. 75 КК України до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати поса­ди, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка частково підтримала касаційне по­дання та просила вирок змінити, виключивши додаткове покарання у виді кон­фіскації майна та на підставі ст. 69 КК України не застосовувати додаткове по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю, перевіривши матеріали справи та доводи касаційного подання, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винуватості Ч. та М. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, та кваліфікація їх дій не оспорюються в касаційному поданні та ґрунтуються на розглянутих у судовому засіданні та викладених у вироку доказах, зокрема визнавальних показаннях самих засуджених.

Дії Ч. та М. за ч. 2 ст. 368 КК України кваліфіковані правильно.

Однак при призначенні Ч. та М. покарання судом було неправильно за­стосовано кримінальний закон.

Так, призначаючи засудженим покарання зі звільненням їх від відбуван­ня основного покарання з випробуванням, суд, порушивши вимоги ст. 77 КК України, застосував щодо них додаткове покарання — конфіскацію майна, яке у цьому випадку застосуванню не підлягає.

Крім того, суд, застосовуючи ст. 75 КК України, безпідставно звільнив Ч. та М. від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати поса­ди, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками, оскільки звільнен­ня від такого виду покарання зазначеною статтею не передбачено.

З урахуванням зазначених у вироку обставин, які пом’якшують пока­рання Ч. та М., і даних про їх особу колегія суддів вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 69 КК України не призначати засудженим додаткового пока­рання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

Тому вирок щодо Ч. та М. у частині призначення їм додаткових видів покарання підлягає зміні.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської області за­довольнила частково.

Вирок Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 4  травня 2005 р. щодо Ч. та М. змінила, виключила застосування щодо них додаткового покарання (конфіскації всього майна) та на підставі ч. 2 ст. 69 КК України не призначила засудженим додаткового покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

У решті вирок залишити без зміни.

Вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд у зв'язку з неправильним застосуванням судом Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591—IV

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 9—10

(витяг)

Вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 29 серп­ня 2005 р. Б. засуджено за ст. 310 ч. 2 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з ви­пробуванням із іспитовим строком на 1 рік.

На підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» Б. звільнено від призначеного покарання.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Б. визнана винною у тому, що вона навесні 2005 р. на своїй присадибній ділянці по вул. Надутого у с. Цибулівці Тростянецького району Вінницької області незаконно посіяла для власних потреб 680 кущів снодійного маку, які було виявлено і вилучено у неї працівниками міліції 9 липня 2005 р.

У касаційному поданні прокурора порушено питання про скасування за­значеного вироку з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням до Б. амністії.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що до Б. неправильно за­стосовано амністію, є обґрунтованими.

Як убачається зі змісту ст. 1 Закону України «Про амністію», звільнен­ню від покарання у виді позбавлення волі на певний строк та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, підлягають засуджені (п. «г» — жінки ві­ком понад 50 років) за умисні злочини, за які законом передбачено покаран­ня менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Санкцією ж ч. 2 ст. 310 КК України, за якою засуджено Б., передбачено покарання від 3 до 7 років позбавлення волі, тобто більше 5 років, як перед­бачено Законом України «Про амністію».

Тому рішення суду щодо застосування до Б. амністії не відповідає вимо­гам чинного законодавства.

За таких обставин касаційне подання прокурора підлягає задоволенню, а по­становлене у справі щодо Б. судове рішення у зв’язку з порушенням вимог ст. 398 КПК України — скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

При новому розгляді має бути враховано наведене у цій ухвалі та переві­рені доводи, викладені у касаційному поданні прокурора, і залежно від уста­новленого, повинно бути прийнято рішення, яке б відповідало вимогам зако­ну і було б обґрунтованим.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задо­вольнила, вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 29 сер­пня 2005 р. щодо Б. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.

За змістом ч. 2 ст. 78 КК України при вирішенні питання про скасу­вання звільнення засудженого від відбування покарання з випробу­ванням суд зобов'язаний з'ясувати, чи мав засуджений реальні можли­вості виконати покладені на нього обов'язки

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 14—15

(витяг)

Постановою Сватівського районного суду Луганської області від 15 лю­того 2005 р. щодо П. (судимого 27 травня 2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України звільненого від від­бування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки) скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, призначеного виро­ком суду, та направлено його у місця позбавлення волі строком на 3 роки.

В апеляційній інстанції постанова не переглядалась.

У касаційній скарзі засуджений П. порушував питання про скасування постанови суду з огляду на неправильне застосування кримінального зако­ну. Вважає, що суд не в повній мірі з’ясував усі обставини справи, які мають значення для вирішення питання для скасування звільнення покарання з ви­пробуванням, та дійшов неправильного висновку про те, що ухилявся від ви­конання покладених на нього обов’язків. Зазначає, що не отримував повідом­лень з кримінально-виконавчої інспекції та суду. Твердить, що став на шлях виправлення, оскільки за час іспитового строку правопорушень не вчиняв, працевлаштований, позитивно характеризується за місцем роботи та за міс­цем проживання, має дружину — інваліда другої групи.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про відсутність підстав для за­доволення касаційної скарги засудженого П., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 78 КК України суд за поданням органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, може прийняти рішення про скасування звільнення та про направлення засудженого для відбування призначеного покарання в разі не­виконання покладених на нього обов’язків, визначених ст. 76 КК України, або систематичного вчинення правопорушень, що мали наслідком адміністратив­ні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення.

При скасуванні звільнення засудженого від відбування покарання з ви­пробуванням суддя зобов’язаний з’ясувати, чи мав засуджений реальні мож­ливості виконати покладені на нього обов’язки і чи можна розглядати факти, викладені у поданні органу, що відає відбуванням покарання, як свідчення небажання засудженого стати на шлях виправлення.

Відповідно до ст. 164 КВК України на кримінально-виконавчу інспек­цію покладено обов’язок вести облік засуджених протягом іспитового стро­ку, організовувати початковий розшук засуджених, місце знаходження яких невідоме, та надсилати матеріали до органів внутрішніх справ для оголошен­ня розшуку таких засуджених.

Зазначена стаття поважними причинами неявки засудженого до кримі­нально-виконавчої інспекції визнає несвоєчасне одержання запрошення, хво­робу та інші обставини, що фактично позбавляють засудженого своєчасно прибути за викликом.

Як убачається із матеріалів справи, суд не з’ясовував у представника кри­мінально-виконавчої інспекції, чи надсилалися запрошення засудженому П. для його виклику та які заходи були вжиті інспекцією для його розшуку. У своїй постанові суд зазначив, що після отримання письмових попереджень П. відповідних висновків не зробив, однак у матеріалах справи немає даних про те, чи дійсно такі дії були вчинені інспекцією.

Крім того, перевіркою матеріалів справи встановлено, що засуджений П. з серпня 2004 р. працював у Луганській загальноосвітній школі № 55, пози­тивно характеризується за місцем роботи та місцем проживання, про що є відповідні довідки.

Враховуючи викладене, у зв’язку з тим, що зазначені вище обставини не були належним чином з’ясовані судом, зазначену постанову суду не можна вважати законною, такою, що постановлена відповідно вимог кримінального та кримінально-процесуального закону, а тому вона підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого П. задовольнила, постанову Сватівського районного суду Луган­ської області від 15 лютого 2005 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

У разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробу­ванням на підставі ст. 75 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна не призначається

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня

2005  р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 16—18

(витяг)

Вироком Богунського районного суду м. Житомира від 7 червня 2002 р. М. засуджено за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368, статтями 69, 70 КК України на 4 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади представника влади строком на 1 рік і 6 місяців і конфіскацією ¹/2 частини його особистого май­на та звільнено від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на один рік з покладенням на нього обов’я­зку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком суду М. засуджено за те, що він, працюючи старшим інспекто­ром, а з 9 лютого 2001 р. начальником оперативного сектора служби по бо­ротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил Житомирської митни­ці, в період із 22 вересня 2000 р. по 15 лютого 2001 р. вчиняв службові підро­блення та одержував хабарі за сприяння в митному оформленні автомобілів.

Всього одержав хабарів від:

— Г. В. — на суму 640 грн;

— Л. — на суму 815 грн 40 коп.;

— К. О. і К. А. — на суму 650 грн;

— М. — на суму 814 грн 88 коп.;

— 3. — на суму 1629 грн;

— Т. В., який діяв в інтересах Б. О., — на суму 543 грн 6 коп.;

— К. Л. — на суму 120 грн.

У клопотанні заступник прокурора Житомирської області порушує пи­тання про скасування вироку суду щодо М. у зв’язку з істотним порушенням кримінально-процесуального закону.

Посилається на те, що вирок суду не відповідає вимогам ст. 334 КПК України, оскільки не містить доказів, на яких ґрунтується висновок суду про винуватість М., а суд не дослідив докази у справі, незважаючи на те, що засу­джений не визнав вини на досудовому слідстві та відмовився давати пока­зання в суді.

П’ятеро суддів Верховного Суду України вважають, що клопотання про­курора є необґрунтованим та наводять доводи на підтвердження свого вис­новку.

Відповідно до ст. 395 КПК України п’ятеро суддів Верховного Суду України внесли подання на спільне засідання та просили вирок щодо М. змі­нити і виключити з вироку вказівку суду про призначення засудженому до­даткового покарання у виді конфіскації частини його особистого майна.

Заслухавши доповідача, заступника Генерального прокурора України К., який вважав, що клопотання заступника прокурора не підлягає задоволенню, а вирок відповідно до ст. 395 КПК України — зміні, перевіривши матеріали справи та викладені у клопотанні доводи, судді Судової палати у криміналь­них справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважа­ють, що клопотання не підлягає задоволенню, а вирок відповідно до ст. 395 КПК України — зміні.

Відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК України суд має право, якщо цього не за­перечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного по­зову, які ніким не оспорюються.

Як вбачається з протоколу судового засідання, суд, діючи відповідно до вимог ст. 299 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів стосов­но обставин справи, які ніким не оспорювалися, про що зазначив у вироку.

Оскільки відповідно до вимог ст. 323 КПК України суд обґрунтовує ви­рок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні, підстав посилатися у вироку на будь-які докази суд не мав.

Приймаючи рішення щодо обсягу доказів, які підлягають дослідженню, суд роз’яснив М. зміст ст. 299 КПК України, впевнився у добровільності та істинності позиції останнього, який погодився з таким порядком розгляду справи і не заперечував проти дослідження лише матеріалів, що характери­зують його особу.

При цьому, як видно з протоколу судового засідання, М. повністю ви­знавав свою вину у пред’явленому обвинуваченні, розкаювався у вчиненому, та скористався своїм правом відмовитися давати показання.

Відповідно до вимог ст. 299 КПК України допит підсудного провадить­ся обов’язково, якщо тільки він не відмовляється від дачі показань.

За таких обставин посилання у клопотанні на порушення вимог закону щодо обов’язкового допиту підсудного є безпідставним, оскільки М. було на­дано право давати показання по суті справи, однак він цим правом не скорис­тався.

Таким чином, доводи клопотання щодо порушення судом кримінально- процесуального закону при визначенні обсягу доказів та порядку їх дослі­дження при постановленні вироку суду є безпідставними.

Дії М. за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368 КК України кваліфіковані правильно.

Основне покарання М. призначено правильно.

Суд неправильно застосував кримінальний закон, призначивши М. до­даткове покарання у виді конфіскації майна.

Відповідно до положень ст. 77 КК України у разі звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові пока­рання тільки у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

З огляду на це вирок щодо М. підлягає зміні в порядку ст. 395 КПК України шляхом виключення з нього вказівки суду про застосування до за­судженого додаткового покарання у виді конфіскації майна.

На підставі викладеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора Житомирської області залишив без задоволення. Відповідно до ст. 395 КПК України вирок Богунського районного суду м. Житомира від 7 червня 2002 р. щодо М. змі­нив, виключив з вироку вказівку суду про призначення М. додаткового пока­рання у виді конфіскації частини його особистого майна.

Суд, звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуван­ням, неправильно застосував до них додаткове покарання у виді конфіскації майна

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2004  р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 18—20

(витяг)

Вироком Ізюмського міського суду Харківської області від 3 лютого 2004  р. засуджені Г. за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч.2ст.311 ККУкраїни на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 317 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Відповідно до ст. 70 КК України Г. остаточно призначено 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України Г. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

С. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 315 КК України на 5  років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Відповідно до ст. 70 КК України С. остаточно призначено 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України С. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

Г. і С. визнані винними в скоєнні таких злочинів.

11 березня 2003 р. С. в аптеці № 79 по вул. Соборній у м. Ізюмі Харківсь­кої області придбав лікарські препарати «Колдак» і «Ернаст», з яких у при­міщенні домоволодіння Г. виготовив особливо небезпечну психотропну ре­човину — катінон. Того ж дня С. у зазначеному приміщенні повторно схилив і збув Г. частину виготовленої психотропної речовини кількістю 10 мл, ввів­ши речовину останньому у вену.

П., у свою чергу, в цей же день з корисливих мотивів незаконно надав С. за зазначеною вище адресою приміщення — флігель для виготовлення та вжи­вання останнім цієї психотропної речовини, а також повторно в себе вдома збув С. для виготовлення психотропної речовини прекурсор — перманганат калію вагою 2,920 г.

Увечері того самого дня в зазначеній аптеці С. та Г. за попередньою змо­вою знову придбали лікарські препарати «Колдак» і «Ернаст», з яких у флі­гелі будинку № 4 по вул. Паромній у м. Ізюмі повторно виготовили особливо небезпечну психотропну речовину — катінон, яку там і зберігали.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України від 27 січня 2005 р. у задоволенні касаційного подання прокурора відмовлено.

У клопотанні заступник Генерального прокурора України порушив пи­тання про зміну вироку та ухвали у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та просив виключити застосування щодо С. за ч. 2 ст. 307 КК України та Г. за ч. 2 ст. 317 КК України і за сукупністю злочинів додаткового покарання — конфіскації майна. При цьому зазначає, що суд, призначаючи засудженим покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням, застосував до них це додаткове покарання, порушивши ви­моги ст. 77 КК України.

У поданні п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання прокурора підтримано.

Заслухавши доповідача, думку прокурора К. про необхідність задово­лення подання суддів, перевіривши матеріали справи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопо­тання прокурора підлягає задоволенню.

Висновок суду про доведеність винності С. та Г. у вчиненні злочинів, за які їх засуджено, ґрунтується на допустимих і достатніх доказах, які дослі­джені в судовому засіданні відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК України.

Кваліфікація дій С. за частинами 1 та 2 ст. 309, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 315 КК України та Г. за ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 311, ч. 2 ст. 317 КК України є правильною, а призначене основне покарання за цими статтями із застосуванням ст. 75 КК України відповідає вимогам закону.

Суд, звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, неправильно застосував до них додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перелік додаткових покарань, які можуть бути призначені в разі звіль­нення особи від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст. 77 КК України. Серед них такого додаткового покарання, як конфіскація май­на, немає. Оскільки цей перелік є вичерпним, то застосування конфіскації майна суперечить вимогам закону і підлягає виключенню.

З огляду на викладене посилання в касаційній ухвалі про відсутність підстав для виключення з вироку застосування зазначеного додаткового по­карання є помилковим.

Враховуючи наведене, та керуючись статтями 404⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив, вирок Ізюмського міського суду Харківської області від 3 лютою 2004 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2005 р. щодо Г. і С. змінив: ви­ключив призначення Г. за ч. 2 ст. 317 КК України і на підставі ст. 70 КК України та С. за ч. 2 ст. 307 КК України і на підставі ст. 70 КК України додат­кового покарання — конфіскації майна.