§ 3. Корисливі злочини проти власності, не пов’язані з обертанням чужого майна на свою користь або на користь інших осіб

Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК). Безпосередній об ’єкт цього злочину — відноси­ни власності в галузі використання майна, що належить власнику, а також відносини, які випливають із різного роду договорів і зобов’язань, унаслідок яких власник мав би реально одержати до­хід, — відносини з формування фондів власності.

Предмет злочину — чуже майно, що незаконно використовується всупереч інтересам власника, а також грошові суми (кошти), які мали б надійти в розпорядження власника на підставі тих або інших зобов’язань, договорів, правових приписів тощо, — неодержаний дохід (упущена вигода).

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується відсутністю ознак шахрайства (ст. 190 КК). Тут особа, яка вдається до обману або зловживання довірою, не заволодіває чужим майном, не обертає його на свою або інших осіб користь, не набуває права на таке майно. Влас­ник не позбавляється реально належного йому майна, воно не вибуває з його фондів. Заподіяння майнової шкоди може виявлятися в таких формах: 1) незаконному використанні чужого майна; 2) ухиленні від сплати обов’язкових платежів; 3) обертанні на власну користь грошо­вих коштів, які на підставі тих або інших договорів і зобов’ язань мають надійти до фондів власності і на користь власника.

I. Незаконне використання чужого майна являє собою протиправне безоплатне використання чужого майна всупереч інтересам власника для отримання майнових вигод. Майно, що належить власнику, неза­конно використовується винним для виконання різного роду робіт в інтересах окремих громадян або організацій, від яких він отримує винагороди (наживи), тобто той дохід, котрий повинен був поступити власнику майна і таким чином протиправно збагачується (так звані «ліві роботи»). Судовій практиці відомі випадки незаконного викорис­тання різних знарядь виробництва: транспортних засобів (автотран­спорт, залізничний і повітряний транспорт), будівельних машин і ме­ханізмів (трактори, автокрани, скрепери, грейдери, бульдозери, екс­каватори) та ін. Тут винний, який перебуває в договірних відносинах із власником майна, зловживає наданою довірою (виходить за межі наданих йому повноважень), використовує майно всупереч приписам і інтересам власника для особистого незаконного збагачення (зловжи­вання довірою). При цьому завжди порушується одна з важливих правомочностей власника — право користування належним йому на праві власності майном.

II.  Ухилення від сплати обов’язкових платежів полягає в тому, що суб’єкт шляхом обману не передає державі, організації або громадя­нину своє особисте майно — обов’язкові платежі, які він з тих чи інших юридичних підстав зобов’ язаний був передати власнику. Це може ви­пливати, наприклад, із законів (сплата різних обов’ язкових платежів), із цивільно-правових договорів про надання громадянам у користуван­ня майна і полягає в обов’язку здійснити (виплатити) платежі за кому­нальні послуги, користування електроенергією, газом, транспортом тощо (наприклад, використання підроблених документів щодо наяв­ності на боці особи тих чи інших пільг, за якими вона звільняється частково або в повному обсязі від обов’ язку сплатити платежі за отри­мані комунальні чи інші послуги); або з вчинених на користь винного тих або інших послуг немайнового характеру — ухилення від сплати мита за посвідчення нотаріальними конторами договорів, довіреностей тощо. Цю форму заподіяння майнової шкоди слід відрізняти від зло­чину, передбаченого ст. 212 КК, — ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. В останньому випадку злочин також вчиняється (або може вчинитися) шляхом обману. Однак тут особа ухиляється від сплати спеціальних видів платежів — податків, зборів, інших обов’язкових платежів, що входять до системи оподат­кування, за умови, що ці діяння призвели до фактичного ненадходжен- ня до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних роз­мірах (які в тисячу і більше разів перевищують установлений законо­давством неоподатковуваний мінімум доходів громадян) і передбачені як злочин у сфері господарської діяльності. У даному випадку повинна застосовуватися ст. 212 КК.

ІІІ Обертання на власну користь платежів, які мали б надійти власнику від окремих громадян або організацій, характеризується тим, що обов’язкові платежі, які мали б надійти у володіння власника май­на за надані ним майнові послуги організаціям або громадянам, винний протиправно обертає на свою користь. Такі суспільно небезпечні ді­яння вчинюються шляхом обману або зловживання довірою особою, наділеною повноваженнями використання або контролю за викорис­танням майна, що надається громадянам або організаціям за відповід­ну оплату у вигляді транспортних, комунальних, видовищних і подіб­них до них послуг. Ці особи, порушуючи свої обов’язки, протиправ­но привласнюють платежі, що мають надходити до фондів власника (провезення провідником залізничного транспорту, водієм автобуса пасажирів, які не сплатили вартості проїзного квитка, з одержанням від них оплати вартості проїзду; надання можливості окремим особам користуватися без відповідної оплати видовищними послугами (кон­церти, театр, інші заходи) з отриманням за це від вказаних осіб вартос­ті наданих послуг тощо). Проте, якщо на цю особу власником покладе­ний обов’язок одержання платежів від громадян або організацій за на­дані їм послуги (кондуктор, касир, бухгалтер), вчинене має розглядати­ся як привласнення чужого майна (ст. 191 КК), оскільки з моменту отримання вказаними особами цих платежів вони вже визнаються таки­ми, що надійшли і знаходяться у фондах власності власника майна.

Способами заподіяння майнової шкоди, як і при шахрайстві, є об­ман або зловживання довірою (ст. 190 КК). Однак у злочині, що роз­глядається, обман на відміну від шахрайства виступає не як спосіб заволодіння чужим майном або правом на нього, а як спосіб незакон­ного користування таким майном чи ухилення від сплати обов’язкових платежів або обертання на свою користь платежів, які мали б надійти власнику від окремих громадян або організацій за надані їм послуги майнового або немайнового характеру і при цьому ще не надійшли до фондів власника. Зловживання довірою виступає, як правило, у ви­гляді способу незаконного використання чужого майна. Якщо обман при заподіянні майнової шкоди був пов’ язаний з використанням під­роблених документів або їх підробкою, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за статтями 192 і 358 КК.

У злочині, що розглядається, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є суспільно небезпечний наслідок, що, як і при шахрайстві, виявляється в майновій шкоді. Але при шахрайстві майнова шкода полягає в позбавленні власника (потерпілого) належного йому майна внаслідок протиправного заволодіння ним і обертання його винним на свою або інших осіб користь. При заподіянні ж майнової шкоди за- володіння чужим майном або придбання права на майно відсутнє. Залежно від форми вчинення даного злочину в одних випадках (при незаконному користуванні чужим майном) вона полягає у вартості використаного або спожитого майна (газ, електроенергія, паливно- мастильні матеріали, інші майнові витрати), або в розмірі платежів, що мали б надійти, але не надійшли внаслідок обману або зловживан­ня довірою до фондів власника.

Майнова шкода відповідно до ч. 1 ст. 192 КК має бути значною, тобто у п’ятдесят і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 192 КК). Від майнової шко­ди як наслідку складу, що розглядається, слід відрізняти незаконну наживу (збагачення), отриману винним. Нажива може бути однаковою, більшою або меншою порівняно із заподіяною шкодою і не впливає на кваліфікацію вчиненого. Розмір наживи при призначенні покарання враховується судом при оцінці суспільної небезпеки вчиненого.

Злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно не­безпечних наслідків — заподіяння значної майнової шкоди.

Суб ’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, що поєднаний з корисливими мотивом і метою.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 КК — зловживання владою або службовим становищем (примітка до ст. 364 КК).

Частина 2 ст. 192 КК передбачає відповідальність за ті ж дії, вчи­нені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК), або такі, що заподіяли майнову шкоду у великих розмірах, тобто таку, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 192 КК).

Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її само­вільного використання (ст. 188^[4] КК)¹. Безпосередній об’єкт цього злочину — відносини власності в галузі використання електричної або теплової енергії. Додатковим безпосереднім об’єктом є відносини, пов’язані із забезпеченням електроенергією та тепловою енергією споживачів.

Предмет злочину — електрична або теплова енергія, що само­вільно використовується суб’єктом злочину. Електрична енергія — це різновид енергії, пов’язаної з використанням електричного струму, який передається від джерела електроенергії до споживача по елек­тричних мережах. Призначенням електричної енергії є перетворюван­ня її у теплову чи механічну енергію шляхом застосування теплонагрі- вальних чи інших приладів і приборів. Теплова енергія — це гаряча вода і пара, що виробляються паровими або атомними електростанці­ями, геотермальними, геліотермальними та іншими нетрадиційними джерелами, котельнями, теплоутилізаційними установками. Теплова енергія передається від джерела до споживача через теплові мережі, тобто систему теплопроводів (трубопроводів).

Загальним і притаманним всім вказаним видам енергії^[5] є те, що вони: 1) пов’язані з наявністю певних енергоносіїв, які здатні пере­творюватися в інші види енергії; 2) пов’ язані з наявністю певного джерела енергії і окремо від нього існувати не можуть.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується викраданням електричної або теплової енергії, яка згідно із ст. 188¹ КК вчинюється:

а) шляхом самовільного використання електричної або теплової енер­гії без приладів обліку (якщо наявність приладів обліку обов’язкова);

б) внаслідок умисного пошкодження приладів обліку; в) у будь-який інший спосіб. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного зло­чину є суспільно небезпечні наслідки — завдання вказаними діями власнику значної шкоди.

Викрадення електричної або теплової енергії полягає у протиправ­ному вилученні чужої для суб’єкта злочину електричної чи теплової енергії і використанні її у своїх чи інших осіб інтересах. Вилучення вказаної енергії може бути таємним чи відкритим, що не впливає на кваліфікацію, але має значення для оцінки ступеня суспільної небез­пеки вчинюваного злочину. Протиправність вилучення енергії знахо­дить відображення в тому, що особа не має на енергію, яка викрада­ється, ні дійсного, ні передбачуваного права, вона діє самовільно, ця енергія для нього є чужою («крадіжка енергії»).

A.  Викрадення електричної і теплової енергії шляхом її самовіль­ного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) полягає у протиправному підключенні особою до мереж постачання електричної чи теплової енергії і самовільному користуванні і споживанні енергії, що подається цими мережами, вин- ною особою. Причому використання енергії здійснюється в обхід приладів обліку, тобто безконтрольно і без обчислення кількості (об­сягів) енергії, що протиправно споживається.

Б. Викрадення електричної або теплової енергії внаслідок умисно­го пошкодження приладів обліку виявляється в тому, що шляхом по­шкодження приладів обліку (лічильників електричного струму, лічиль­ників спожитої теплової енергії — гарячої води, пари тощо) винна особа ухиляється від обліку енергії, яку споживає, і при цьому ухиля­ється від сплати вартості фактично спожитої нею енергії. У випадках, коли пошкодження приладів обліку енергії, що споживається, містить у собі склад злочину, передбаченого ст. 194 КК, все вчинене кваліфі­кується за сукупністю злочинів — за статтями 188¹ і 194 КК.

B.  Викрадання електричної або теплової енергії у будь-який інший спосіб характеризується тим, що винна особа використовує інші (різні), не вказані у ст. 188¹ КК, способи чи дії, наприклад обман (при викорис­танні підроблених документів), зловживання довірою та ін. Їх особли­вості і специфічні ознаки не мають суттєвого значення для встановлен­ня складу злочину як підстави кримінальної відповідальності і правиль­ної кваліфікації розглядуваного злочину, але впливають на оцінку сту­пеня його суспільної небезпечності. Проте і в даному випадку треба встановити, що особа протиправно (самовільно) споживає чужу для неї енергію і спричиняє тим самим власнику цієї енергії значну шкоду.

Склад злочину, передбачений ст. 188^[6] КК, є матеріальним і може мати місце лише у випадку, коли внаслідок викрадення електричної або теплової енергії власнику такими діями завдано значної шкоди, тобто, коли вона у сто і більше разів перевищує неоподаткований мі­німум доходів громадян (примітка до ст. 188¹ КК). При обчисленні розміру збитків, завданих власнику енергії, треба керуватися відповід­ними законами чи підзаконними нормативно-правовими актами, які регулюють ці питання. Наприклад, при викраденні електроенергії, ви­рішуючи питання про обчислення розміру збитків, завданих електро- постачальнику внаслідок порушення споживачем правил користуван­ня електричною енергією для населення, треба користуватися відпо­відними Методиками, затвердженими постановою Національної комі­сії регулювання електроенергетики України № 1416 від 22.11.1999 р.¹, а при обчисленні розміру обсягу електричної енергії, недоврахованої унаслідок порушення споживачем — юридичною особою правил ко­ристування електричною енергією, — Методиками, затвердженими постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 1197 від 05.12.2001 р.^[7]

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, який поєднаний з корисливими мотивом і метою.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 КК — зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК).

Частина 2 ст. 188¹ КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно (ст. 33 КК), за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК) або якщо вони завдали шкоду у великих розмірах, тоб­то таку, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 188¹ КК).

Норми, передбачені ст. 188¹ та ст. 192 КК, співвідносяться як спе­ціальна і загальна. У випадках, коли вчинене діяння одночасно під­падає під ознаки обох норм, має застосовуватися спеціальна норма, тобто ст. 188¹ КК.

Привласнення особою знайденого або чужого майна, що ви­падково опинилося у неї (ст. 193 КК). Цей злочин полягає у привлас­ненні особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи куль­турну цінність, а також скарбу.

Безпосереднім об ’єктом злочину є відносини власності та право власності на майно, що вибуло з фактичного володіння власника: дер­жави, організації, громадянина, а також право держави на отримання знайденого скарбу. Відповідно до ст. 337 ЦК України 2003 р., громадя­нин, який знайшов чужу річ, зобов’ язаний повідомити про знахідку власника та повернути річ йому або органу влади, а згідно зі ст. 343 цього Кодексу скарб, який є пам’яткою історії та культури, — здати від­повідному державному органу чи органу місцевого самоврядування.

Предмет злочину — чуже майно, яке має особливу історичну, на­укову, художню, культурну цінність, а також скарб.

Майно, яке має історичну цінність, — це предмети та цінності, пов’язані з історичними подіями в житті народів, розвитком суспільства і держави, історією науки і техніки, а також такі, що стосуються життя і діяльності видатних осіб (державних, політичних, суспільних діячів), рідкісні рукописи, предмети та їх фрагменти, отримані внаслідок ар­хеологічних розкопок, старовинні книги та архіви, що становлять іс­торичну цінність, тощо.

Майно, яке має наукову цінність, — це предмети (цінності), що містять інформацію (систему знань) про закони природи, суспільства і мислення, а також інформацію з окремих галузей знання. До цих предметів слід відносити наукові праці, відкриття, винаходи, що на­лежать на праві авторства іншим особам, рідкісні колекції та зразки флори і фауни, інші предмети, що становлять винятковий інтерес для різних наук.

Майно, яке має художню цінність, — це твори мистецтва, які відо­бражають дійсність у творчих образах. До них належать твори худож­ників (картини, малюнки, портрети, фрески, гравюри, естампи, літогра­фії); інші твори (кіно-, фото-, відеоматеріали, скульптурні твори, аудіо­візуальні твори, унікальні та рідкісні музичні інструменти тощо).

Майно, яке має культурну цінність, — це предмети, що відобража­ють досягнення людства в духовних, інтелектуальних, культурних, виробничих відносинах. Це, наприклад, твори прикладного мистецтва; предмети культового призначення (зокрема ікони); вироби традиційних художніх народних промислів; старовинні книги; вироби, що станов­лять літературний інтерес; рідкісні рукописи; поштові марки, інші філателістичні матеріали; монети, ордени, медалі та інші предмети колекціонування тощо.

Знайдене або таке, що випадково опинилося у винного, чуже май­но має володіти ознакою особливої цінності. Питання про особливу цінність чужого майна, так само як і належність його до історичних, наукових, художніх або культурних цінностей, слід вирішувати в кож­ному конкретному випадку на підставі висновку експертизи.

Знайдене або таке, що випадково опинилося в особи та привласне­не нею майно, має бути для неї чужим. Це означає, що ця особа не має на це майно ні дійсного, ні передбачуваного права. Воно фактично належить на праві власності (державної, колективної, приватної) іншій особі — юридичній або фізичній.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Скарб може бути визнано предметом даного злочину, якщо він є пам’яткою історії та культури й особа, яка його знайшла, згідно із ч. 4 ст. 343 ЦК повинна здати його відповідному державному органу чи органу місцевого самоврядування.

Об ’єктивна сторона злочину полягає у привласненні особою знай­деного або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна.

I.  Привласнення знайденого чужого майна полягає у тому, що осо­ба заволодіває виявленим нею майном, що вибуло з фактичного воло­діння власника цього майна. До знахідки слід відносити виявлене і привласнене особою чуже майно, власник якого втратив його, напри­клад, під час перевезення (випало з автомобіля, вагона) або внаслідок стихійного лиха (повені, землетрусу), тощо. До знайденого чужого майна прирівнюється і скарб. Для цієї форми вчинення злочину харак­терно, що суб’єкт не вчиняє жодних дій для втрати власником належ­ного йому майна. Останнє потрапляє в його володіння випадково, внаслідок знахідки.

II. Привласнення чужого майна, що випадково опинилося в особи, полягає у тому, що майно поступає у володіння особи внаслідок яки­хось випадкових обставин, головним чином унаслідок помилки влас­ника чи іншої особи, яка володіла цим майном. Особа, яка отримала майно, привласнює це майно, перетворює його у своє, начебто належ­не їй. Наприклад, привласнення особою помилково направленої їй художньої картини як подарунка, що було адресовано іншій особі, тощо. Якщо при цьому були порушені авторське право або суміжні права, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів за статтями 176 і 193 КК.

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опи­нилося у неї, чужого майна полягає в тому, що винний включає його до фонду майна, яке належить йому на праві власності, «умисно робить його своїм», користується ним як таким, що належить йому на праві власності.

Суспільно небезпечні наслідки розглядуваного злочину полягають у тому, що власник майна, яке має особливу історичну, наукову, худож­ню або культурну цінність, втрачає його і не може здійснювати свою правомочність користування, володіння і розпорядження ним. У цьому випадку знайдене винним або таке, що випадково опинилося у нього, чуже майно протизаконно привласнюється ним і не повертається влас­нику (скарб не передається державі).

Привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у володінні винної особи, чужого майна слід відрізняти від заволодіння чужими речами (майном) у місці, відомому для особи, яка їх забула, наприклад, в автомобілі чи іншому транспорті, в якому вони перево­зилися. Тут потерпілий має можливість здійснити своє право власника, але не реалізовує його внаслідок протиправних дій винного (привлас­нення знайденого). Подібні дії слід кваліфікувати як крадіжку за ст. 185 КК. Крадіжкою також слід вважати привласнення чужого майна, яке було знайдено і привласнено винною особою внаслідок: катастрофи літака або поїзда, автоаварії, землетрусу, повені тощо.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, що поєднаний із корисливими мотивом і метою.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будів­ництво (ст. 197^[8] КК)¹. Стаття 14 Конституції встановлює: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону». Згідно з цим визначається і суспільна небезпечність посягань на землю.

Безпосередній об ’єкт цього злочину — земельні відносини — як суспільні відносини власності щодо володіння, користування і розпо­рядження землею. Суб’єктами цих відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об’єктами відносин є земля в межах України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Земельні відноси­ни опосередковуються правом власності на землю і регулюються Зе­мельним кодексом України (далі — ЗК) та іншими нормативно- правовими актами.

Предметом злочину є земельна ділянка як об’єкт права власності. Земельна ділянка — це частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї пра­вами суб’єктів власності. Право власності на земельну ділянку поши­рюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на про­стір, що знаходиться над поверхнею ділянки та під нею (ст. 79 ЗК).

Об ’єктивна сторона злочину полягає у самовільному зайнятті земельної ділянки. Самовільне зайняття ділянки — це активні проти­правні дії по заволодінню (захопленню) всупереч встановленому по­рядку земельної ділянки. Остання належить на праві власності іншій особі (фізичній чи юридичній) чи вона володіє нею на інших законних підставах (наприклад, на підставі договору оренди). Причому земель­на ділянка для винної особи є чужою, вона не має необхідних і до­статніх прав на володіння, користування чи розпорядження ділянкою як власник чи як особа, якій надано право постійно чи тимчасово во­лодіти і користуватися нею.

Самовільне зайняття земельної ділянки з об’єктивної сторони може знайти вияв у різних діях — у незаконному огорожуванні ділянки, знищенні і встановленні «своїх» межових знаків, у протиправному використанні землі у своїх потребах: обробці, удобренні землі, висіві насіння, насадженні дерев або чагарників, меліорації, проведенні інших робіт, завезенні і розміщенні будівельних матеріалів тощо. Але в усіх випадках особа протиправно заволодіває земельною ділянкою, вчинює відносно неї певні дії як власник чи законний користувач і при цьому порушує суб’єктивні інтереси учасників земельних правовідносин у галузі використання, відтворення та охорони земель.

Аналізований злочин є злочином з матеріальним складом: для встановлення об’єктивної сторони цього злочину треба встановити не тільки самовільне зайняття земельної ділянки, але й настання су­спільно небезпечних наслідків — заподіяння її законному володарю чи власнику значної шкоди. Шкода визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 197¹ КК).

Злочин, передбачений ст. 197¹ КК, визнається закінченим з момен­ту самовільного зайняття ділянки і настання вказаних суспільно не­безпечних наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною: особа усвідомлює, що самовільно, всупереч встановленому порядку займає (захоплює) чужу для неї земельну ділянку, передбачає, що власнику чи законному володарю буде завдано її діями значної шкоди, і бажає цього. Мотив і мета злочину — корисні та ін.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. Якщо вка­заний у ст. 197¹ КК злочин вчинює службова особа шляхом викорис­тання службового становища, все скоєне охоплюється ст. 364 КК.

У частині 2 ст. 197¹ КК передбачені кваліфікуючі ознаки складу злочину. Тут встановлено кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, якщо воно вчинене особою, раніше суди­мою за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особли­вого режиму використання земель.

Розглянемо їх детальніше.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше су­димою за злочин, передбачений цією статтею. Йдеться про те, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 197¹ КК, вчиняє особа, яка має судимість за розгля­дуваний злочин, передбачений будь-якою частиною ст. 197¹ КК, і ця су­димість не погашена чи не знята в установленому законом порядку.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене групою осіб. Під даною кваліфікуючою ознакою слід розуміти дії двох чи більше осіб, які діють як співвиконавці без попередньої змови чи за попередньою змовою (ч. 1, ч. 2 ст. 28 КК).

Самовільне зайняття земельної ділянки особливо цінних земель. Під останніми розуміють окремі види земель, що становлять з огляду їх агроекологічних історико-культурних чи інших особливостей (висо­ка родючість, наявність унікальних природних комплексів, історико- археологічних об’єктів або об’єктів культурної спадщини) особливу цінність. Перелік особливо цінних земель наведено у ст. 150 ЗК України. На ці землі поширюються особливий правовий режим охорони, який гарантує запобігання їх використанню для потреб, не пов’язаних із за­безпеченням режиму даних земель. Але у кожному випадку висновок щодо визнання незаконним зайняття ділянки як землі, що є особливо цінною, повинен робитися на підставі екологічної експертизи.

Самовільне зайняття земельної ділянки, на якій є певні обмеження прав (земель зі спеціальним правовим режимом): земель в охоронних зонах. Охоронні зони створюються: а) навколо особливо цінних при­родних об’єктів, об’єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антро­погенних впливів; б) уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормаль­них умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшен­ню їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти (ст. 112 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки земель у зонах санітарної охорони. Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водо­очисні споруди, водоводи, об’єкти оздоровчого призначення та ін., для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабір­ним і водоочисним спорудам, водоводам, об’ єктам оздоровчого при­значення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки земель у санітарно- захисних зонах. Санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, елек­тронних полів, іонізуючих випромінювань, тощо з метою відокремлен­ня таких об’єктів від територій житлової забудови. У межах санітарно- захисних зон забороняється будівництво житлових об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів, пов’язаних з постійним перебуванням людей (ст. 114 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки у зонах особливого режи­му використання земель. Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господар­ських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’ єктах. Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель (ст. 115 ЗК).

У частині 3 ст. 197¹ КК встановлена кримінальна відповідальність за самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці. Ця кваліфікуюча ознака розглядуваного злочину вказує на підвищену суспільну небезпечність самовільного зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 197¹ КК), яке супроводжується самовільним будівництвом будівель чи споруд. Самовільним є таке будівництво житлових чи нежитлових приміщень чи інших споруд: будинків, дач, гаражів, льохів, сараїв, сховищ та ін., які споруджуються на самовіль­но зайнятих земельних ділянках. Ці дії спричиняють більш тяжку шкоду земельним відносинам власності. Вони свідчать, що особа не тільки самоправно зайняла земельну ділянку, а й умисно ставить себе на місце власника, розпоряджається ділянкою на свій розсуд, по­рушуючи встановлений порядок на зведення будівель і споруд, що безумовно завдає шкоди еколого-земельним відносинам. Тому вони тягнуть більш сувору відповідальність.

У частині 4 ст. 197¹ КК передбачені такі кваліфікуючі ознаки, як:

а) самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині другій цієї статті (особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель);

б) або вчинене особою, раніше судимою за такий саме злочин;

в) або злочин, передбачений частиною третьою цієї статті.

Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шля­хом (ст. 198 КК). Злочин полягає у заздалегідь не обіцяному придбанні або отриманні, зберіганні чи збуті майна, завідомо здобутого злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, і становить спеціальний вид (форму) причетності до злочину, за допомогою якого (наприклад, крадіжки, грабежу, шахрай­ства тощо) противоправно здобуто те чи інше майно.

Безпосереднім об’єктом злочину є відносини власності у сфері виникнення, зміни і припинення права власності на майно. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в дезорганізації порядку при­дбання і відчуження майна, внаслідок чого до товарного обігу надхо­дить і легалізується майно, здобуте злочинним шляхом.

Предмет злочину — майно, здобуте злочинним шляхом. Це товари (промислові, побутові товари, продукти харчування), речі, гроші, цін­ні папери (векселі, акції), які мають становити матеріальну цінність і володіють товарною, міновою вартістю. Таке майно має здобуватися злочинним шляхом, тобто бути «результатом» вчиненого суспільно небезпечного діяння, що визнається злочином.

Виняток становлять предмети, поводження з якими (придбання, зберігання, збут) утворює самостійний склад злочину, — зброя, бойо­ві припаси, вибухові речовини (ст. 263 КК), радіоактивні матеріали, легкозаймисті та їдкі речовини (ст. 267 КК), наркотичні засоби, психо­тропні речовини, їх аналоги або прекурсори (статті 307, 309, 311 КК) тощо. Стаття 198 КК у цих випадках не підлягає застосуванню.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у заздалегідь не обі­цяному придбанні, отриманні, збуті чи зберіганні майна, завідомо здобутого злочинним шляхом.

Придбання полягає в отриманні майна, здобутого злочинним шля­хом у будь-яких формах: купівля, обмін, прийняття в дарунок тощо. При цьому особа, яка отримує майно (оплатно чи безоплатно), дістає можливості користуватися, володіти і розпоряджатися цим майном, хоч і не стає його власником у прямому значенні цього слова, оскільки таке майно здобуто злочинним шляхом. Не є придбанням виготовлен­ня майна (предметів), щодо якого встановлено спеціальну заборону, — виготовлення чи ремонт вогнепальної зброї, вибухонебезпечних речо­вин тощо.

Отримання майна, одержаного злочинним шляхом, — це всі інші форми (крім придбання) здобуття такого майна, наприклад прийняття дарунку, запозичення тощо.

Збут майна може бути платним і безоплатним та виражатися в будь- яких формах його відчуження (продаж, передача як погашення боргу, дарування тощо), а також інших формах, наприклад у прийнятті осо­бою на себе зобов’язань із реалізації викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом, коли реалізатор продає за винагороду чуже майно, що йому не належить.

Зберігання полягає в тимчасовому перебуванні вказаного майна у володінні особи або у певному місці (сховищі), яке належить винно­му для подальшої реалізації чи повернення особі, яка передала на зберігання майно, здобуте злочинним шляхом.

Придбання, збут чи зберігання майна, здобутого злочинним шля­хом, мають бути заздалегідь не обіцяними. Це означає, що вказані дії відбуваються вже після факту вчинення злочину, не перебувають із ним у причинному зв’язку і винний заздалегідь (до вчинення злочину) не обіцяв сприяти в придбанні, збуті чи зберіганні майна, здобутого злочинним шляхом. Якщо така обіцянка мала місце до вчинення зло­чину або в момент його вчинення і перебувала з ним у причинному зв’язку, вчинене слід розглядати як співучасть у цьому злочині (пособ- ництво) та кваліфікувати за ст. 27 КК і відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, крадіжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, контра­банда — ст. 201 тощо). Як співучасть у злочині слід розглядати і систематичне (хоча заздалегідь не обіцяне в конкретних випадках) придбання або зберігання краденого майна чи іншого майна, здобуто­го злочинним шляхом, якщо особа, яка вчиняє злочин, має підстави розраховувати, що майно, здобуте нею злочинним шляхом, і у цьому випадку, як і раніше, буде придбано, наприклад, для збуту краденого або на зберігання внаслідок попередніх систематичних дій винного (скупника), чи для особистого споживання.

Для об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 198 КК, по­трібно встановити відсутність ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК). В іншому випадку, за на­явності складу легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, все вчинене кваліфікується за ст. 209 КК.

Злочин вважається закінченим із моменту фактичного придбання чи збуту майна або ж з моменту прийняття на зберігання майна, здо­бутого злочинним шляхом.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Особа усвідом­лює, що придбає, отримує, зберігає чи збуває майно, здобуте злочинним шляхом, і бажає цього. При цьому винний достовірно може не знати конкретних обставин вчиненого злочину (місце, час, обстановка, спо­сіб, засоби вчинення злочину тощо), унаслідок чого було одержано майно. Достатньо, щоб він усвідомлював хоча б у загальних (родових) рисах, що майно здобуте за допомогою вчинення іншою особою су­спільно небезпечного діяння, що є злочином, у результаті, наприклад, крадіжки, грабежу, шахрайства тощо.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа. Дії, вчинені службовою особою шляхом використання свого службового становища, підлягають квалі­фікації за статтями 198 і 364 КК.