Печать
PDF

Розділ І Поняття і система Особливої частини кримінального права. Наукові основи кваліфікації злочинів - § 2. Наукові основи кваліфікації злочинів

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів

Вирішення завдань боротьби зі злочинністю на підставі суворого дотримання чинних законів можливе лише за умови точного (правиль­ного) застосування кримінального закону всіма органами та службо­вими особами на всіх етапах правозастосовної діяльності. Тому кваліфікація злочинів — невід’ємна частина правозастосовної діяльності, її «предметна» основа, оскільки питання кваліфікації виникають у слід­чого, прокурора, судді, адвоката та інших осіб по кожній кримінальній справі.

Безумовно, правильна кваліфікація злочинів має важливе значення і для вирішення загальних питань боротьби зі злочинністю, тому що вона дозволяє отримати точну картину злочинності, її характеру та динаміки, без чого неможливо розробити ефективні заходи, спрямова­ні на боротьбу з цим соціальним злом.

В юридичній літературі поняття «кваліфікація злочину» викорис­товується в двох значеннях: 1) як певний логічний процес встановлен­ня ознак того чи іншого злочину в діях (бездіяльності) винуватого; 2) як кінцевий результат такої діяльності — офіційне визнання та право­ве закріплення отриманих висновків в юридичному акті відповідності самого діяння конкретній кримінально-правовій нормі.

Як бачимо, між зазначеними характеристиками кваліфікації існує неподільний зв’язок та взаємодоповнення, що й враховується при її визначенні. Кваліфікація злочинів — це встановлення та юридичне за­кріплення точної відповідності між ознаками скоєного та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою. Таким чином, до поняття кваліфікації включається як розумовий процес до­слідження, аналітична діяльність, так і відповідний результат, тобто юридичне закріплення відповідного висновку щодо кваліфікації скоє­ного в офіційному правовому документі (наприклад, у постанові про притягнення особи як обвинуваченого, у вироку суду).

Таку кваліфікацію називають офіційною, або легальною, бо вона завжди здійснюється: 1) по конкретній кримінальній справі (факту, злочину); 2) уповноваженими на це офіційними представниками дер­жави (слідчим, прокурором, суддею); 3) її висновки закріплюються в певних правових документах (постанові, вироку і т. ін.). Офіційна кваліфікація завжди є однією з форм правозастосовної діяльності і тому тягне за собою передбачені законом правові наслідки (наприклад, є під­ставою для порушення кримінальної справи, тримання під вартою як запобіжного заходу та ін.).

Поряд із цим виділяють доктринальну, або неофіційну, кваліфіка­цію, під якою розуміють правову оцінку відповідного злочину, яка здійснюється неофіційними особами. Частіше за все таку кваліфікацію знаходимо в публікаціях, доповідях, висновках наукових працівників.

Вона може здійснюватись також різними організаціями та окремими громадянами.

Офіційна (легальна) кваліфікація безпосередньо пов’язана з кри­мінальним процесом та його стадіями. Фактично на всіх стадіях кри­мінального процесу кожного разу вирішуються і питання кваліфікації скоєного злочину. На кожному етапі провадження по кримінальній справі може як підтверджуватись правильність раніше прийнятого рішення, так і змінюватись кваліфікація самого злочину. По-перше, це може бути обумовлено помилкою, наприклад неправильним висновком слідчого, прокурора, судді. По-друге, такі зміни можуть бути обумов­лені тим, що в процесі розслідування або судового розгляду виявлені нові (раніше невідомі) обставини, які змінюють кримінально-правову оцінку скоєного.

Наприклад, після огляду трупа зі слідами насильницької смерті слідчий порушив кримінальну справу по факту вчинення умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК). Однак у ході розслідування справи було встановлено, що воно здійснено при перевищенні меж необхідної обо­рони. Тому потім ці дії були перекваліфіковані на ст. 118 КК як умис­не вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Отже, кваліфікація злочинів характеризується певною динамічніс­тю, бо вона відтворюється на кожній стадії кримінального процесу. Водночас кваліфікація злочинів як певний логічний процес завжди проходить крізь певні етапи, пов’язані із застосуванням закону.

На першому етапі з’ясовуються найбільш загальні ознаки діяння (суспільна небезпечність, протиправність, вид правопорушення та ін.). І тільки при наявності висновку, що це суспільно небезпечне діяння є злочином, необхідно переходити до наступного етапу.

На другому етапі необхідно з’ясувати питання про те, яким розді­лом КК охоплюється цей злочин. Для цього необхідно в кожному конкретному випадку встановити відповідну сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину і дати їм правильну юридичну оцінку. Наприклад, встановлення того факту, що К. вчинив знищення майна шляхом підпалу, ще не дає достатніх підстав для висновку про родову приналежність цього злочину. Це може бути диверсія, терористичний акт, знищення майна, замах на вбивство та ін. І тільки після того, коли було доведено, що підпал здійснено працівником магазину для при­ховування раніше вчиненого розкрадання майна, є підстави для висно­вку, що це злочин проти власності.

Найбільш складний у практичному відношенні третій етап квалі­фікації, коли визначається конкретна кримінально-правова норма, під яку підпадає конкретний злочин. Для цього важливо встановити всю сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак вчиненого злочину і ви­значити їх відповідність конкретній кримінально-правовій нормі.

У цьому полягає сама сутність кваліфікації злочинів. Тому є під­стави для висновку, що склад злочину — це не тільки єдина юридична підстава кримінальної відповідальності, але й необхідна підстава (пра­вова модель) для кваліфікації злочинів. Лише за умови правильної кваліфікації злочину можливе правильне застосування кримінального закону.

Безумовно, наведені етапи кваліфікації злочинів у такій послідов­ності є певною мірою умовними, бо всі вони взаємопов’язані між со­бою, а сам процес кваліфікації у свідомості фахівця проходить як єдиний послідовний процес.

Кваліфікація злочинів лише на перший погляд виглядає як суто технічна операція, яка зводиться до пошуку відповідної статті КК, що охоплювала б своїм змістом конкретний випадок. Насправді кваліфі­кація злочинів — завжди складний та відповідальний процес встанов­лення та правового закріплення висновку стосовно суті вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Водночас помилкова кваліфікація призводить до неправильної як правової, так і соціально-моральної оцінки діяння. Особливо непри­пустимі помилки, коли кваліфікуються як злочин діяння, які не містять ознак складу злочину. На підставі такої кваліфікації може бути засу­джена особа, яка фактично не вчинила злочину.

Найбільш поширеними в практиці є помилки, пов’язані з неточною кваліфікацією, викликаною нечітким розмежуванням суміжних складів злочинів. Наприклад, коли злісне хуліганство кваліфікується як злочин проти здоров’я людини, розбій — як грабіж та ін. У таких випадках не лише дається помилкова правова кваліфікація злочину, а й непра­вильна його соціально-моральна оцінка. Такі помилки можуть при­звести до призначення невиправдано суворого або, навпаки, більш м’якого покарання, а в окремих випадках до безпідставного звільнен­ня людини від кримінальної відповідальності.

Таким чином, помилки у кваліфікації негативно впливають на бо­ротьбу зі злочинністю, порушують права людини, підривають авто­ритет судової влади. І навпаки, тільки правильна кваліфікація забез­печує точне застосування кримінального закону, зміцнює авторитет державної влади. Це також важливо і для вирішення завдань боротьби зі злочинністю, бо тільки за умови правильної кваліфікації можна отримати точні дані про стан злочинності, її характеристику та дина­міку, з’ясувати причини та умови, які її породжують.

Правильна кваліфікація можлива лише на основі точного аналізу складу злочину: об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін, суб’єкта злочину. Безумовно, в окремих випадках досвідчений юрист може од­разу зробити висновок щодо кваліфікації, але в подібних (спрощених) випадках зберігається можливість помилки, оскільки такий підхід до кваліфікації здійснюється без необхідного аналізу всіх елементів та ознак складу злочину, їх зіставлення з усіма фактичними обставинами конкретного злочину.

Найбільш точно відображує соціально-правову сутність злочину його об’єкт. Кваліфікація злочину за об’єктом дозволяє встановити, а потім і юридично закріпити в тому чи іншому правовому акті, що суспільні відносини, яким заподіяна шкода конкретним злочином, охороняються певним кримінальним законом.

У практичній діяльності не виникає труднощів, пов’ язаних із ви­значенням загального об’єкта злочину, бо ним завжди є певна сукуп­ність суспільних відносин, які поставлені під охорону чинного кримі­нального законодавства.

Не викликає особливих труднощів і з’ясування родового об’єкта злочину. В одних випадках сам законодавець називає його в КК при визначенні окремих груп злочинів (наприклад, у ч. 1 ст. 401 прямо за­значається, що військовими злочинами визнаються злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження вій­ськової служби), в інших — родовий об’єкт відображається в назві розділу КК, в якому розміщена стаття про відповідальність за певний злочин. Наприклад, із назв розділів ІІ та ІІІ випливає, що родовими об’єктами цих злочинів є відносини, які захищають життя та здоров’я особи, її волю, честь та гідність.

У практичному плані кваліфікація злочинів завжди пов’язана з вста­новленням безпосереднього об’єкта. Не становить труднощів вирішен­ня цих питань, коли сам законодавець у кримінальному законі вказує на ті суспільні відносини, які виступають об’єктом певного злочину. Наприклад, у ст. 111 КК закріплено, що державна зрада — це дії, які умисно вчинені громадянином України на шкоду суверенітетові, те­риторіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, держав­ній, економічній чи інформаційній безпеці України.

У багатьох випадках виявленню об’єкта сприяє аналіз ознак пред­мета злочину. У так званих «предметних злочинах» цей елемент скла­ду завжди називається безпосередньо в тексті закону, тому його ви­явлення не породжує ніяких труднощів. Так, у статтях 185-187 КК предметом прямо зазначене чуже майно. А оскільки воно завжди є і предметом відносин власності, то саме ці відносини і виступають об’єктом названих злочинів.

У тих же випадках, коли в тексті кримінального закону не дістали відображення як предмет злочину, так і його об’єкт, необхідно про­вести більш ретельний логіко-юридичний аналіз усіх інших елементів складу злочину.

Зокрема, необхідно встановити ті ознаки, що визначають об ’єктивну сторону складу злочину. Частіше за все вони безпосередньо зазначені в диспозиціях відповідних статей КК. Приміром, для кваліфікації зло­чину як розбою (ст. 187 КК) слід встановити, що злочинець вчинив напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

У тих же випадках, коли злочин був перерваний на стадії замаху чи готування, дії такої особи потребують додаткового посилання на статті 14 чи 15 Загальної частини КК. Наприклад, якщо декілька осіб домовились вчинити вбивство, їх дії треба кваліфікувати як готування до вбивства. А якщо від пострілу злочинця потерпілий отримав поранення, то такі дії необхідно кваліфікувати як замах на вбивство за статтями 15 та 115 КК.

Важливе значення для визначення об’єктивної сторони має вста­новлення тих суспільно небезпечних наслідків, які впливають на ква­ліфікацію злочинів. Так, для застосування ст. 138 КК необхідно вста­новити, що дії, передбачені цією статтею, спричинили тяжкі наслідки для хворого. У таких випадках необхідно встановлювати і причинний зв’язок між самим діянням і тими наслідками, що настали. Наприклад, відповідальність за ч. 2 ст. 271 КК настає лише за умови, коли пору­шення законодавства про охорону праці спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, тобто коли встановлено причинний зв’язок між діянням винного та тими тяжкими наслідками, що настали.

В окремих випадках на кваліфікацію злочинів впливають такі фа­культативні ознаки, як спосіб, місце, час та обстановка вчинення зло­чину. Так, таємне викрадення чужого майна кваліфікується як крадіж­ка (ст. 185 КК), а відкрите — як грабіж (ст. 186 КК). Відповідальність же за мародерство (ст. 432 КК) настає за умови, що викрадення майна було вчинено на полі бою.

Встановлення ознак суб’єктивної сторони (вини, мотиву і мети ді­яння) також має важливе значення для правильної кваліфікації. Напри­клад, за ст. 121 КК кваліфікується тільки умисне тяжке тілесне ушко­дження, а за необережне тяжке тілесне ушкодження дії особи необхідно кваліфікувати за ст. 128 КК. Відповідальність же за ст. 364 КК можлива лише за умови, коли службове зловживання було вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб.

Встановлення всіх ознак суб’єкта злочину також є необхідною передумовою для правильної кваліфікації злочину. Загальними озна­ками суб’єкта злочину є вік (ст. 18 КК) та осудність (ст. 19 КК). Так, у ч. 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Тільки за окремі злочини, які перелічені в ч. 2 ст. 22 КК, відповідаль­ність настає з 14 років: умисне вбивство (статті 115-117 КК); диверсія (ст. 113 КК); бандитизм (ст. 257 КК) та ін.

В окремих випадках законодавець обмежує коло осіб, які можуть нести відповідальність за той чи інший злочин. Так, за одержання хабара відповідальність може нести тільки службова особа (ст. 364 КК), а за військові злочини — тільки військовослужбовець або військо­возобов’язаний під час проходження ним навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів (ч. 1 ст. 401 КК).

Викладене дає підстави для висновку, що кожний елемент складу злочину має винятково важливе значення для кваліфікації певного суспільно небезпечного діяння, тобто для вибору відповідної статті КК, в якій передбачена відповідальність за таке діяння. Але і на цьому етапі кваліфікація може бути також ускладнена, наприклад, у випадках, коли одне і те саме діяння підпадає під ознаки двох або більше статей КК. У таких випадках має місце конкуренція кримінально-правових норм. В одній із них діяння описано більш узагальнено, а в іншій де­тально описані його індивідуальні ознаки. Тобто йдеться про конку­ренцію загальної та спеціальної норм. У таких випадках слід застосо­вувати спеціальну норму, бо в ній більшою мірою індивідуалізуються ознаки вчиненого, як і його суспільна небезпека. Приміром, у п. 8 ст. 115 КК передбачена відповідальність за умисне вбивство особи у зв’язку з виконанням нею службового обов’язку. Однак у ст. 348 КК встановлюється відповідальність за посягання на життя (тобто вбив­ство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. Оче­видно, що такий злочин підпадає під ознаки як п. 8 ст. 115 КК, так і ст. 348 КК. Для вирішення питання, за якою статтею необхідно ква­ліфікувати таке вбивство, необхідно врахувати, що ст. 348 є спеціаль­ною нормою відносно п. 8 ст. 115 КК (загальна норма), тому спеціаль­на норма і повинна застосовуватись при такій конкуренції. Саме спе­ціальна норма завжди найбільш точно віддзеркалює соціальну і право­ву природу вчиненого злочину.

Важливе значення для правильної кваліфікації злочинів має судова практика і особливо практика Верховного Суду України. Зокрема, Верховний Суд на підставі узагальнення судової практики розробляє відповідні рекомендації, дає визначення певних понять, у розумінні яких є протиріччя, дає роз’яснення по розмежуванню злочинів та за­стосуванню кримінального закону в найбільш складних випадках. Ці рекомендації, що формуються найвищим судовим органом України, не можуть корегувати чи підміняти сам кримінальний закон, але фак­тично вони набувають сили певних «еталонів», «стандартів» для судо­вої практики. Вони позитивно впливають на судову практику, одна­кове застосування закону, що в кінцевому підсумку забезпечує закон­ність і охорону прав людини в практиці боротьби зі злочинністю.

Наприклад, у зв’язку із труднощами в застосуванні п. 11 ст. 115 КК та помилками в судовій практиці Пленум Верховного Суду України в постанові від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив, що доручення при вбивстві на замовлення може мати форму наказу, розпорядження, а також угод, відповідно до яких виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріального характеру (звіль­нення від кримінальної відповідальності, розв’язання різних життєвих проблем тощо). Якщо вбивство на замовлення зумовлено виплатою винагороди або іншими матеріальними благами, вчинене вимагає до­даткової кваліфікації за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» зазначається, що перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) на відміну від зловживання вла­дою або службовим становищем (ст. 364 КК) характеризується та­ким:

а) вчиненням дій, які є компетенцією вищестоящої службової осо­би цього відомства чи службової особи іншого відомства;

б) вчиненням дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку;

в) вчиненням одноособово дій, які могли бути вчинені лише коле­гіально;

г) вчиненням дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

Наведені приклади свідчать, що роз’ яснення, які містяться в по­становах Пленуму Верховного Суду України, стосуються найбільш складних питань кваліфікації окремих видів злочинів та характеризу­ються високим науково-практичним рівнем, тому ознайомлення з ними має важливе значення як для аналізу ознак тих чи інших злочинів, так і для кваліфікації конкретних випадків їх вчинення за відповідними статтями КК.

 

Контрольні запитання

1. Що являє собою Особлива частина КК?

2. У чому виявляється єдність Загальної та Особливої частин КК?

3. Які є види кримінально-правових норм Особливої частини КК?

4. Яким чином у санкціях кримінально-правових норм Осо­бливої частини КК відображена подальша гуманізація кри­мінального права України?

5. Що лежить в основі побудови системи Особливої частини КК?

6. Як визначаються поняття «кваліфікація злочинів», його складові характеристики?

7. Яка кваліфікація злочинів визнається офіційною?

8. Які наслідки можуть мати помилки у кваліфікації злочи­нів?

9. Яку роль відіграє склад злочину у кваліфікації злочинів?

 


[1] Тут і далі в тексті підручника посилання (якщо немає іншого застереження) на статті Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р.