1. Право на заповіт

1.  Закон закріплює право фізичної особи призначити спадкоємців шляхом складення заповіту і розподілити спадкове майно,майнові права та обов'язки на свій розсуд.

Заповіт — це особисте розпорядження особи (заповідача) щодо належного йому майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку (ст.1233 ЦК). Його значення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

За своєю юридичною природою складення заповіту є одностороннім правочином, а тому має відповідати не лише спеціальним вимогам, встановленим нормами гл.85 ЦК, а й усім загальним вимогам, що висуваються до правочинів у гл.16 ЦК.

Право на заповіт є не суб'єктивним правом, а елементом цивільної дієздатності, котрий іноді іменують тестаментоздатністю. Тестаментоздатність можна визначити як право складати заповіт, спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту. Має тестаментоздатність лише повністю дієздатна фізична особа, тобто та, що досягла 18 років (ст.34 ЦК), або та, якій була надана повна цивільна дієздатність до досягнення нею повноліття (ст.35 ЦК).

2. Оскільки у ст. 1234 ЦК передбачено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то одного лише досягнення повноліття для набуття тестаментоздатності недостатньо. Зокрема, не мають тестаментоздатності особи, хоча й повнолітні, однак визнані недієздатними (ст.39); особи, які склали заповіт у той час, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та(або) не могли керувати ними (ст.225); особи, хоча і повнолітні, але обмежені судом у цивільній дієздатності (ст.36 ЦК).

Заповідач має бути дієздатним на момент складення заповіту. Втрата дієздатності заповідачем після складення заповіту не впливає на дійсність заповіту. Водночас заповіт, складений недієздатною особою, є недійсним, навіть якщо в подальшому ця особа стане дієздатною.

3. Особливістю тестаментоздатності як елемента цивільної дієздатності фізичної особи є те, що вона не може бути реалізована через посередництво інших осіб, а здійснюється лише особисто. Отже, складення заповіту через представника (у тому числі через законних представників — батьків, усиновлювачів, опікунів) не допускається. Не допускається також складення заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя щодо спільного майна (ст.1243 ЦК).

Реалізуючи право на заповіт, заповідач має можливість заповідати майно будь-яким особам, на свій розсуд визначити частки спадкоємців у спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені ст. 1235 ЦК, скасувати чи змінити складений заповіт.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які належать до числа спадкоємців за законом, а й сторонній особі, яка не перебуває із заповідачем у родинних, сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі Україна, АРК, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права (ст.2 ЦК). Зокрема, заповідач може залишити своє майно спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які належать до першої черги спадкоємців за законом, тобто він не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю їх закликання до спадкування.

4. Заповідачеві належить право позбавити права на спадкування будь-якого спадкоємця за законом незалежно від мотивів такого позбавлення. Стаття 1235 ЦК передбачає випадок, коли таке побажання заповідач прямо зазначає у заповіті. В цьому разі спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримає це майно навіть тоді, коли частина майна заповідача буде не охоплена заповітом. Вона перейде до спадкоємців за законом, не позбавлених права на спадкування. До числа таких спадкоємців належать також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Спадкоємець, позбавлений права на спадкування, не отримує спадщини і в тому випадку, якщо інші спадкоємці помруть раніше відкриття спадщини або відмовляться від неї.

Крім прямої вказівки про позбавлення права на спадкування можливе також усунення від спадкування шляхом розподілу при складенні заповіту спадкового майна між кількома особами, але без зазначення того, кого спадкодавець хоче позбавити права на спадкування. Відсутність у заповіті нагадування про певну особу також призводить до позбавлення її права на спадкування, але лише в тій частині спадкового майна, що охоплена заповітом. У спадкодавця може бути інше майно, не вказане в заповіті, і особа, не згадана у заповіті як спадкоємець за законом, може спадкувати це майно разом з іншими спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, особа, не згадана у заповіті, яка є спадкоємцем за законом, закликається до спадкування за законом.

Свобода заповідального розпорядження обмежена щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберігається обов'язкова частка (ст. 1241 ЦК).

Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, щодо якої воно мало місце. Тому в разі смерті особи, позбавленої спадщини до її відкриття, діти (внуки) такої особи мають право на загальних підставах претендувати на майно, що залишилося після смерті спадкодавця, який склав заповіт. Наприклад, син, позбавлений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька, який стосовно свого майна не залишив заповіту. В цьому випадку діти сина мають право на ту частку в спадщині, яка належала їх батькові якби він не був позбавлений права на спадкування (ст. 1235 ЦК).

5. Зміст заповіту становлять розпорядження заповідача щодо його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час її відкриття, то не має значення, чи були вказані у заповіті майнові права та обов'язки на момент складення заповіту (ст. 1236 ЦК). Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане у заповіті. Якщо назване у заповіті майно на момент відкриття спадщини втрачене, відчужене тощо, то у цій частині заповіт буде недійсним.

Заповідач сам вирішує: заповісти все своє майно чи тільки його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке належить спадкодавцю, то решта — розподіляється між спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261—1265 ЦК). При цьому до кола спадкоємців за законом, які спадкують не вказану у заповіті частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст.1245 ЦК). Проте не спадкують незаповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч.2 ст. 1235 ЦК).

Спадщина не може бути прийнята частково. Тому спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину. Відповідно той, що прийняв майнові права, вважається таким, до кого пропорційно отриманому перейшли і обов'язки спадкодавця.

 

2. Заповідальний відказ та інші форми зобов'язання спадкоємців

1. Згідно зі ст. 1237 ЦК заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ, тобто адресоване спадкоємцю розпорядження, яким на останнього покладається обов'язок вчинити певну дію на користь однієї чи кількох осіб (відказоодержувачів). Сенс заповідального відказу полягає в тому, щоб з усієї сукупності майнових прав і обов'язків, котрі становлять спадщину, виокремити для відказоодержувача якесь право чи кілька прав, але без передачі йому пропорційної частини обов'язків. Отже, отримуючи право на певне майно, відказоодержувач не несе в цій частині відповідальності за боргами спадкодавця.

Зі змісту ст. 1237 ЦК випливає, що суб'єктами виконання заповідального відказу можуть бути спадкоємці як за заповітом, так і за законом, щодо яких складено заповіт. Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи: як спадкоємці за законом, так і сторонні особи.

2. Згідно зі ст. 1238 ЦК предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить До складу спадщини. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до передачі третій особі також кількох окремих прав або зобов'язати останнього передати частину своїх спадкових прав певним особам. Крім того, заповідач може зобов'язати спадкоємця не тільки до передачі майна, а й до придбання для відказоодержувача будь-яких предметів та надання їх останньому. Зміст заповіту може вичерпуватися заповідальним відказом.

Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ, зобов'язаний виконувати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому спадщина була обтяжена боргами, то вони погашаються у першу чергу і вираховуються потім з вартості отриманого у спадок майна. Оскільки при виконанні заповіту охороняються інтереси спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, то повинна враховуватися і остання. Таким чином, заповідальний відказ фактично стосується тієї частини успадкованого майна, яка залишилася після вирахування обов'язкової частки та виплати боргів (якщо такі були).

Відказоодержувач стає  кредитором спадкоємця,  що  прийняв спадщину. При цьому варто звернути увагу на розбіжність у часі виникнення права вимагати виконання заповідального відказу взагалі та можливості подання відповідного позову до спадкоємця. Право відказоодержувача на отримання майнових прав за заповідальним відказом виникає з часу відкриття спадщини. Однак право подати позов з вимогою примусового виконання зобов'язання, що виникає внаслідок заповідального відказу,  відказоодержувач набуває лише після того, як спадкоємець прийме спадщину і відмовиться передавати заповідальний відказ. До цього моменту право відказоодержувача ще не може вважатися порушеним, і право на позов не виникає. Отже, право вимоги до спадкоємця щодо виконання заповідального відказу відказоодержувач отримує з часу відкриття спадщини, а право на позов для захисту цього права — з моменту відмови спадкоємця, який прийняв спадщину, обтяжену заповідальним відказом, виконати це розпорядження. Після відмови спадкоємця виконати заповідальний відказ відказоодержувач може подати позов до суду в межах загального 3-річного строку позовної давності (ст.257 ЦК).

3. Права відказоодержувача мають особистий характер, тому з його смертю, що сталася до відкриття спадщини, заповідальний відказ втрачає свою чинність. Можливості під призначення відказоодержувача законом не передбачено.

Особливим видом заповідального відказу є надання права довічного користування майном, яке за своєю сутністю є особистим сервітутом, тобто правом користування чужим майном (ст.ст.401, 402 ЦК). Таке розпорядження може бути адресоване лише тому спадкоємцю, до якого за спадщиною переходить жилий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно. Відказоодержувачем може виступати будь-яка інша особа. У випадку переходу у майбутньому права власності на майно, що є предметом заповідального відказу, до інших осіб право користування ним зберігається. Це положення розвинуте у ст.1246 ЦК, яка спеціально підкреслює можливість встановлення у заповіті сервітуту щодо земельної ділянки інших природних ресурсів. Зокрема, право користування земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити прохід проїзд через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію лінії електропередачі тощо. Таке право користування може бути встановлено як на певний строк, так і безстроково. Якщо заповітом не передбачено інше, то особа, що користується сервітутом, повинна вносити власнику відповідну плату за це. Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом, права володіння, користування та розпорядження цим майном. У випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб сервітут залишається чинним і для нового власника.

Оскільки право користування майном, одержаним внаслідок заповідального відказу, є особистим, невідчужуваним правом, то члени сім'ї відказоодержувача не отримують такого права одночасно з ним, якщо інше не передбачено заповітом (тобто якщо вони не призначені самостійними відказоодержувачами).

Згідно з ч.2 ст.1238 ЦК відказоодержувач отримує лише право користування майном, зазначеним у заповідальному відказі, а тому не може розпоряджатися ним — продавати, заповідати або іншим чином передавати ще якійсь особі.

4. Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідач також має право зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру (ст.1240 ЦК). Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця певним чином розпорядитися особистими паперами спадкодавця, вказати місце і форми здійснення ритуалу поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача, тощо.

Заповідач може також покласти на спадкоємця вчинення якихось дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, заповідач зобов'язує останнього надати одну або кілька кімнат для розміщення зібраної ним колекції, яка має цінність для широкого загалу, тощо. Таке розпорядження у ЦК 1963 p. називалося покладенням. ЦК 2003 p. спеціального терміна для позначення такого розпорядження не вживає.

ЦК також не визначає кола суб'єктів, які мають право вимагати від спадкоємця вчинення даних дій. Однак, очевидно, така вимога може бути заявлена особами, заінтересованими у реалізації розпорядження, що має суспільно корисну мету, чий інтерес порушений невиконанням цього розпорядження.

Якщо спадкоємець, на якого покладене вчинення дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети, помре або відмовиться від спадку, цей обов'язок переходить до тих спадкоємців, які отримують відповідну частку спадщини.

 

3. Право на обов'язкову частку

1. Розпоряджаючись за допомогою заповіту своїми майновими правами та обов'язками на випадок смерті, розподіляючи майно між спадкоємцями за законом, залишаючи майно одному чи кільком із них, позбавляючи права на спадкування одного чи всіх спадкоємців за законом, заповідаючи своє майно стороннім особам, заповідач не може позбавити права на спадкування тих спадкоємців, для яких законом встановлена обов'язкова частка у спадщині. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця (ст. 1241 ЦК). Це найближчі до нього особи, котрі незалежно від змісту заповіту мають право вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки. Неповнолітніми є особи, що не досягли 18 років. Непрацездатними вважаються жінки, які досягли 55 років, та чоловіки — 60 років; інваліди І, II, III груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія. Спадкоємці інших черг, навіть за відсутності спадкоємців першої черги, а також внуки та правнуки спадкодавця права на обов'язкову частку не мають.

Право вимагати обов'язкову частку у вказаних осіб виникає у тому разі, якщо стосовно якоїсь з них порушено її право на спадкування: особа не зазначена у заповіті взагалі, заповідана їй частка менша від обов'язкової.

2. Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту, отримують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки у спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які спадкували б, коли б такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, заповідальний відказ, встановлений на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, тощо.

Якщо спадкоємцю, який має право на обов'язкову частку, в майні спадкодавця припадає частка, рівна обов'язковій або більша, то правила ст.1241 ЦК не застосовуються.

Право на отримання обов'язкової частки не залежить від згоди інших спадкоємців. Однак, якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, то вони мають право звернутися з позовом до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений лише в судовому порядку за позовом заінтересованої особи з врахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, може бути врахований майновий стан спадкоємця, що має право на обов'язкову частку).

Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку в спадщині, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема виплата боргу, заповідальний відказ тощо, то вони є дійсними лише у тій частині, яка перевищує його обов'язкову частку.

 

4. Заповіт з умовою

1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, 834

має існувати на час відкриття спадщини. Це положення, закріплене у ст.1242 ЦК 2003 p., є новелою, оскільки ЦК 1963 p. можливості укладення заповіту з умовою не передбачав. Умова  спадкування, встановлена у заповіті, може бути як пов'язана, так і не пов'язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема,  право на спадщину може бути зумовлено наявністю інших спадкоємців, або народженням спадкоємцем дитини, одержанням освіти тощо.

Не допускається визначення у заповіті умови, яка суперечить закону або моральним засадам суспільства. Порушення цієї вимоги спричиняє нікчемність заповіту.

Непоінформованість спадкоємця про умову отримання спадщини не може бути підставою для визнання умови недійсною. Так само не є підставою для визнання умови недійсною посилання спадкоємця на те, що умову він не може виконати, оскільки настання її від нього не залежить.

 

5. Заповіт подружжя

1.   Оскільки  заповіт  вважається  особистим  розпорядженням, кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть. Виняток становить заповіт   подружжя   щодо   майна,   яке   належить   йому  на   праві спільної сумісної власності (ст.1243 ЦК). На заповіт подружжя поширюються усі правила щодо форми заповіту та порядку його посвідчення, передбачені ЦК.

Предметом спільного заповіту подружжя є майно, що знаходиться у їх спільній сумісній власності, тобто майно, набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Припускається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо стосовно такого майна складено спільний заповіт подружжя, то у разі смерті одного з них його частка у праві спільної сумісної власності не належить до загальної спадщини, а переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив іншого, обмежений у праві розпорядження майном, яке є предметом заповіту, і відчужувати його будь-яким чином не може. Для виконання цієї вимоги нотаріус після смерті одного з подружжя накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті.

Після смерті того з подружжя, хто пережив, майно, яке є предметом заповіту подружжя, переходить до осіб, зазначених у заповіті. Отже, право спадкування цього майна спадкоємці набувають лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від спільного заповіту, дотримуючись при цьому усіх правил щодо оформлення відмови від заповітів. Проте, оскільки заповіт складений подружжям разом, то право на відмову може бути реалізоване лише коли живими є і дружина, і чоловік. Отже, після смерті одного з подружжя другий з них не має права скасувати чи змінити цей заповіт.

 

6. Підпризначення спадкоємця

1. Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити спадкоємців, а й вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове майно у випадку, якщо спадкоємець помре раніше відкриття спадщини, або не прийме спадщину своєчасно, або відмовиться від неї, або буде усунений від спадкування, або якщо не настане умова, вказана у заповіті, складеному з умовою (ст.ст.1222, 1244 ЦК). При цьому призначити "додаткового" спадкоємця заповідач може лише щодо спадкового майна, стосовно якого він складає заповіт і яке з якихось причин не було прийняте "основним" спадкоємцем. Отже, заповідачем не можуть бути підпризначені спадкоємці до спадкоємців, що прийняли спадщину.

Якщо спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але помер до того, як прийняв спадщину, спадкоємці померлого мають право прийняти спадщину. Право на спадкування здійснюється ними на загальних підставах у межах строку, що залишився для прийняття спадщини (ст.1276 ЦК). Отже, підпризна-чений у заповіті спадкоємець закликається до спадкування за умови неприйняття спадщини спадкоємцями померлого спадкоємця заповідача або за умови відсутності останніх.

Підпризначеним спадкоємцем може бути як фізична, так і юридична особа, а також інші учасники цивільних відносин (ст.ст.2, 1222 ЦК).