1. Загальне поняття права власності

1.  Право власності визначається ч.1 ст.316 ЦК. Право власності — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності є одним із найбільш вагомих в цивільному праві. Визначення поняття права власності є неоднозначним. Право власності визначають як повне І абсолютне панування особи над річчю. Це перше визначення. Друге визначення встановлює право власності як відносини осіб з приводу речі. Кожне визначення містить певні ознаки права власності, проте перше визначення є більш суттєвим і виражає найбільш характерні ознаки права власності — його абсолютний характер, виключність стосовно всіх третіх осіб, які не мають права втручатися в здійснення власником права власності на свій розсуд і виконувати правомочності володіння, користування і розпорядження (див. коментар до ст.319).

2.  Право власності в його економічному вимірі виражає приналежність матеріальних благ певним конкретним особам, стан присвоєння матеріальних благ, поділ цих благ в соціальних відносинах на благо "моє" і "чуже".

Право власності виражає найбільш повне панування особи над річчю (майном) і тому воно є абсолютним правом. Власник здійснює своє право відповідно до закону і це здійснення не може суперечити закону, але здійснює він його своєю волею, на свій розсуд. Це позитивний характер права власності. Негативний характер означає, що ніяка інша особа не може мати на ту ж річ того ж права власності. Власник завжди виключає всіх інших осіб від власності на цю річ, ніхто не може втручатися в його здійснення права власності, перешкоджати здійсненню власником цього права.

У зв'язку з цим до кожної особи можна пред'явити вимогу, щоб ця особа була визнана як власник з його повним і абсолютним правом власності.

Позитивний аспект права власності, таким чином, означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний — усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.

3.  Повнота панування власника над річчю означає можливість здійснювати з цією річчю будь-які дії. Вона виражає свободу власника, а можливі обмеження, які вводить закон, захищаючи суспільний  інтерес,  не означають зменшення  повного панування, яке спрямоване на річ як таку.

Ніяке інше право, таким чином, не може конкурувати з правом власності або поглинути його. Свобода власника у здійсненні свого права власності виражається також в тому, що воно є безстроковим і ця безстроковість пов'язана з якостями особи як такої. Важливою особливістю права власності є те, що воно тісно пов'язане з особою власника: зі смертю особи-власника припиняється і право власності. Право власності на майно, яке належало власнику, який помер, переходить до його правонаступників у порядку спадкування.

4.  Розрізняють право власності в об'єктивному І суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це юридичний Інститут, який становить сукупність правових норм, які відображають право власності. Ці норми закріплюють, регулюють І здійснюють захист права власності конкретних осіб. Право власності всуб'єктивному розумінні — це сукупність правомочностей володіння, користування і розпорядження майном власником.

 

2. Суб'єкти, об'єкти і зміст права власності

1.  Об'єктом права власності є будь-яка індивідуально визначена річ (майно). Поняття майно зазнало в юриспруденції значних змін. Якщо раніше під майном розуміли окремі речі або їх сукупність, тонині поняттям майно охоплюються речі, сукупність речей, цінні папери, а також майнові права, вимоги і обов'язки (ст.190 ЦК).

2.  Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні і юридичні особи, держава, територіальні громади.

Колективи і колективні утворення, якщо вони не є юридичними особами, не можуть бути суб'єктами права власності, суб'єктами права власності в цих випадках можуть бути лише створені відповідно юридичні особи.

3. Зміст права власності становлять три правомочності — володіння, користування і розпорядження. Власникові належить правоволодіння, користування і розпорядження своїм майном.

На зміст права власності не впливає місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник має право володіти річчю (майном). Це означає, шо власник має юридично закріплену можливість фактично посідати, панувати над річчю (майном), можливість впливати на неї у будь-який момент, здійснювати стосовно неї свою волю.

Право користування полягає в тому, що власник має юридично закріплену можливість використовувати корисні якості речі (майна) для себе, здобувати з цього користь, вигоду.

Право розпорядження означає юридично забезпечену можливість встановлювати, змінювати, припиняти юридичну долю речі (майна). Право розпорядження закріплює абсолютну владу власника над річчю (майном), яка може виражатися навіть у відчуженні або знищенні речі (майна).

Місце проживання або місцезнаходження речі (майна) не впливають на зміст правомочностей власника. Всі три правомочності власника становлять так звану тріаду, в них зосереджені ті можливості, які передбачає право власності для власника.

 

3. Право довірчої власності

1. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ст. 1029 ЦК). Цей вид права власності досі був невідомий цивільному праву України, яке належить до континентального права Європи, в той час як довірча власність характерна для англосаксонських країн. Довірчі правовідносини передбачають передачу прав на одне й те ж саме майно особам з поділом між ними на окремі і різні за характером повноваження за умови їх наступної передачі вигодонабувачам або вчинення іншого майнового надання.

Для встановлення довірчих правовідносин укладається договір управління майном, який може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя (ст.1029 ЦК).

2.  Правова природа довірчої власності породжує спори. В основному спір полягає в тому, якими є довірчі відносини — зобов'язальними чи речовими, чи зобов'язальними з речовим елементом.

3.  Виходячи з того, що стосовно переданого в довірче управління майна управитель здійснює правомочності власника в межах,встановлених законом або договором,  цілком  закономірно,  що ст.1033 ЦК називає його довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону і договору. Проте управитель не стає власником майна, ним є установник управління (ст.1032 ЦК). Суттєвою ознакою відносин, що виникають при довірчій власності, є те, що управитель діє не у власних інтересах, а в інтересах власника, хоча і від свого Імені. Фактично власник — установник управління передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації. Згідно зі ст.1029 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).