Глава 51 Договір управління майном

 

§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони)

§ 2. Права та обов’язки сторін

§ 3. Припинення договору

§ 4. Договір управління підприємством

 

 

§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони)

Згідно зі ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителе­ві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов ’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном укладається внаслідок різних причин, мотивів та обставин. Ними може бути необхідність, що виникла вна­слідок неможливості здійснювати повноваження щодо свого майна самим власником, наприклад коли він є недієздатною, малолітньою особою тощо. Схожою є причина для укладення договору управління майном у складі спадщини, якщо воно потребує вчинення фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному стані (ч. 1 ст. 1285 ЦК). Цей договір може укладатися також у випадку, коли влас­ник майна не обізнаний у його використанні належним чином. При­кладом може слугувати одержання в спадщину підприємства особою, яка не має досвіду і бажання займатися підприємницькою діяльністю. Договір управління надає можливість примножити свій капітал діями професійного управлінця або підтримати іншу особу — вигодонабу­вача тощо.

Характерним для цього договору є позначення на здійснення управ­ління в інтересах власника або названої ним особи — вигодонабувача. Тому від управителя вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в чужому інтересі. Однак ЦК не називає договір управління майном довірчим, незважаючи на те, що отримання таких повноважень, яких набуває управитель, очевидно обумовлює підви­щений ступінь довіри.

Укладенням такого договору замінюється або опосередковується реалізація правомочностей власника, визначених ст. 317 ЦК як права володіння, користування та розпоряджання його майном. Проте зосе­редження в управителя всіх трьох названих правомочностей не тягне за собою перехід до нього права власності на майно, що передане йому в управління. Тобто договір управління майном не опосередковує на­буття права власності в іншої особи (управителя) і не належить до групи договорів про передачу майна у власність (договори купівлі- продажу, міни, дарування тощо). Обсяг повноважень щодо управління майном, особливо що стосується розпоряджання ним, є або вужчим, ніж у власника, або хоч і тотожним власницьким, але контрольованим з боку власника чи інших осіб (органу опіки та піклування, нотаріуса). Інакше кажучи, на відміну від власника, який здійснює своє право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує правомочності залежно від волі власника або інших осіб.

Отже, на підставі договору управління майном між управителем і установником управління встановлюються зобов’язальні правовід­носини. Однак ст. 1029 ЦК передбачає й можливість виникнення на підставі цього договору права довірчої власності. Такі самі положення містить Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консо­лідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р., розд. V якого врегульовує довірчу власність і управління іпо­течними активами.

Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в англо-американському праві, яким вироблені відповідні засади й ме­ханізми і, що головне, у відсутність у ньому традиційного для права України дуалістичного поділу цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні. Внаслідок введення до законодавства України норм про довірчу власність складається нетипова правова конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини. У частині 2 ст. 1029 ЦК зазначається можливість обрання того чи ін­шого варіанта відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов’язальних правовідносинах, або з укладенням цього договору відносини між ними піддаються регулюванню нормами про речові права.

Тому, виходячи зі ст. 1029 ЦК, можна змоделювати декілька кон­струкцій правовідносин. Перша: договірні правовідносини, в яких перебувають сторони договору управління майном. Друга: договір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбуваєть­ся перехід права власності на майно від установника управління май­ном до набувача (довірчого власника). З передачею цього майна (ви­конанням договору) цей договір припиняється і виникають речові відносини — довірчої власності. Третя: речові відносини (довірчої власності) існують паралельно із зобов’язальними відносинами (довірчого управління). Схожою є ситуація з регулюванням емфітевзису (гл. 33 ЦК) та суперфіцію (гл. 34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й існують як до­говірні, тобто залишаються одночасно і зобов’язальними.

Договір управління майном належить до договорів про надання послуг, якими є здійснення прав власника стосовно переданого в управління майна. Цей договір схожий з договором про передачу майна в користуван­ня, наприклад оренду. Проте користування майном орендарем відрізня­ється від користування майном управителем, який його здійснює не для задоволення власних потреб у цьому майні, а задля інтересів установника управління або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає не в доступі до майна, використанні його властивостей, а в отриманні оплати від ви­конання своїх функцій або в іншому (наприклад, виконанні моральних зобов’ язань перед підопічним або родичами померлого тощо).

Договір управління слід відмежовувати й від договорів комісії (ст. 1011 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК) та агентського договору, врегу­льованого в гл. 31 Господарського кодексу України. Так, якщо за до­говорами комісії та доручення зобов’язана сторона виконує лише юридичні дії або вчиняє тільки правочини, то управитель майна, крім юридичних дій, здійснює будь-які фактичні дії (ч. 2 ст. 1038 ЦК). По­вірений за договором доручення діє від імені довірителя, а управи­тель — від власного імені. Крім того, на відміну від названих догово­рів договір управління майном не можна вважати посередницьким.

Договір управління майном є двостороннім (оскільки права та обов’ язки мають обидві його сторони); реальним (тому що вважається укладеним з передачею майна); за загальним правилом оплатним (вна­слідок самого визначення, яке дається в ст. 1029 ЦК). Плата може буди у вигляді одноразової суми; визначених щомісячних виплат або утри­мань від доходів, що приносяться майном, переданим в управління; процентів від таких доходів тощо. Проте не повинно виключати іс­нування й безоплатного договору управління майном, коли мотивами управителя не є отримання доходу від виконання дій за цим договором, наприклад якщо він відчуває моральні зобов’язання щодо підопічного або особи, яка безвісно відсутня.

Договір управління майном діє відносно тривалий строк і не укла­дається на виконання разових дій: цей строк може обумовлюватися й причинами його укладення (наприклад, до прийняття спадщини).

Істотними умовами договору управління майном, з якими пов’язане його укладення, є перелік майна, що передається в управління, форма та розмір плати за управління (ст. 1035 ЦК). Інші умови договору міс­тяться в ньому за бажанням сторін. До таких належить навіть строк управління майном, який слід встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є істотною, непередбачення його в договорі не дає підстави вважати його неукладеним. В цьому разі слід керуватися ч. 1 ст. 1036 ЦК про п’ятирічний строк дії договору.

Форма договору управління майном — письмова (ст. 1031 ЦК). У випадку, коли предметом договору є нерухомість, він підлягає но­таріальному посвідченню та державній реєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне посвідчення договору настають наслідки, передбачені ст. 220 ЦК, тобто цей договір є нікчемним.

Предметом договору управління може бути будь-яке майно (у тому числі майнові права). Особливість становлять грошові кошти, управ­ління за договором якими може здійснюватися як виняток у випадках, передбачених законом (ст. 1030 ЦК). Так, п. 5 ч. 4 ст. 47 Закону Укра­їни «Про банки і банківську діяльність» передбачає можливість для банків здійснення операцій по управлінню грошовими коштами клі­єнтів. Прикладом управління грошовими коштами є також діяльність по управлінню активами або коштами спільного інвестування згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.

За відсутності прямої заборони передаватися в управління можуть як нерухомі, так і рухомі речі, як індивідуально-визначені, так і речі, визначені родовими ознаками. При цьому слід лише додержуватися вимоги щодо відокремлення майна, яке передається в управління, від іншого майна установника управління і від майна управителя. У та­кий спосіб майно, що є предметом договору, не тільки індивідуалі­зується (хоча б це були й речі, визначені родовими ознаками), а й обліковується управителем на окремому балансі для запобігання його змішанню з майном останнього і належного ведення справ щодо нього. Однак зазвичай предметами договору управління майном ви­ступають підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухомі речі, цінні папери.

Майно, яке передається в управління за цим договором, за загаль­ним правилом має належати установнику управління на праві влас­ності (ч. 1 ст. 1032 ЦК). Тому не можна укладати договір на управлін­ня майном невласника (наприклад, з особою, якій майно належить на підставі договору, — орендарем тощо). Винятки становлять випадки,коли власник не має достатнього обсягу дієздатності, або визнаний судом безвісно відсутнім, або помер.

Предметом договору управління майном можуть бути й майнові права, що належать суб’єктам зобов’язальних правовідносин і суб’єктам права інтелектуальної власності. Оскільки управління грошовими коштами може встановлюватися лише, якщо вони знаходяться в банку на відповідному рахунку клієнта, сума, яку бажано передати в управ­ління, є зобов’язальним правом вимоги, а не об’єктом речового права (права власності). Відповідно предметом договору управління будуть майнові права на цю суму грошей.

Предметом договору управління також можуть бути майнові права інтелектуальної власності. Спеціального їх відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення цих прав або їх передачі іншій особі управомоченим залишається їх творець (автор, патентоволоділець тощо), чим і обумовлюється неможливість їх змішання з майном (пра­вами) управителя.

У статті 1045 ЦК зазначається, що особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Додержання вимоги про відокрем­лення бездокументарних цінних паперів як предмета договору управ­ління відбувається через механізми ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші відокремлені способи зберігання цінних паперів, передбачені Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р.

В управління може передаватися майно, що є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК), за умов попереднього попередження управителя установником управління про це. Це може бути у випадках, наприклад, коли предметом договору управління є нерухомість, що перебуває у за­ставі, яку доцільно передати в управління для кращого її використан­ня, ніж це може зробити її власник, або у відсутність останнього. При цьому доходи від управління використовуються для погашення забор­гованості за договором, забезпеченим заставою.

Власником заставленого майна залишається заставодавець, який і буде установником управління. Вимога про попередження управите­ля про заставу предмета договору потребується тому, що на це майно може бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заста- водержателя, внаслідок чого воно вилучається від управителя. Остан­ній може зазнати при цьому збитків. Тому правом управителя при недодержанні вимоги про його попередження щодо застави предмета договору управління (або коли він сам не знав та ніяк не міг знати про це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, передбаченої цим договором за весь строк управління таким майном.

Майно, передане в управління, має особливий правовий режим, що випливає з такого. По-перше, воно залишається у власності установ­ника управління, однак на нього не допускається звернення стягнення за вимогою кредиторів установника управління, крім двох випадків:

а)  коли установника управління визнано банкрутом; б) коли відбува­ється звернення стягнення на майно, що є предметом договору застави, за вимогою заставодержавтеля. По-друге, це майно обліковується управителем окремо від свого майна, не допускаючи його змішання (ч. 3 ст. 1030 ЦК).

Сторонами договору управління майном є установник управлін­ня та управитель. Договір управління майном може укладатися на користь третьої особи — вигодонабувача, яка не стає стороною дого­вору.

Установниками управління можуть бути особи, передбачені ст. 1032 ЦК, а також іншими статтями ЦК та положеннями актів цивільного законо­давства, а саме: а) орган опіки та піклування (статті 1032, 54 ЦК та ін.); б) опікун (статті 1032, 72 ЦК та ін.); в) піклувальник (ст. 1032 ЦК);

г) нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК);

д) спадкоємці (статті 1287, 1289 ЦК); е) носії прав на об’єкти інтелекту­альної власності (статті 426, 427 ЦК); є) органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування при передачі в управління державного або комунального майна.

Договір управління майном може бути з множинністю осіб як на стороні кредитора (установника управління), так і на стороні боржни­ка (управителя). Перший випадок характерний, наприклад, при наяв­ності права спільної власності, коли співвласники укладають за вза­ємною згодою договір управління майном. При цьому поряд із норма­ми гл. 70 ЦК застосовуються норми гл. 26 ЦК та/або гл. 8 СК. Якщо обставини диктують необхідність управління майном кількома осо­бами чи це міститься, наприклад, у заповіті, в договорі буде пасивна множинність осіб. Не виключається також і змішана множинність осіб в цьому договорі.

Для договору управління майном як тривалого зобов’язання мож­лива й заміна сторін, що відбувається внаслідок переходу права влас­ності на майно, передане в управлінння, від установника управління до іншої особи. Це може пов’язуватись як із відчуженням такого майна, так і зі смертю його власника. У цих випадках договір не припиня­ється і місце колишнього власника (установника управління) заступає інша особа.

ЦК передбачає випадки, коли стороною договору управління майном виступає не власник, а інші особи. Це може бути:

а) коли власник не має достатнього обсягу дієздатності;

б) у відсутність власника;

в) у разі смерті власника;

г) коли йдеться про державне та комунальне майно, право на яке за загальним правилом здійснюється опосередковано через відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування (гл. 10 ЦК); д) якщо майнові права інтелектуальної власності на певний об’єкт передані творцем (автором, винахідником тощо) іншій особі у власність або використання на підставі виключної ліцензії.

Відсутність у власника достатнього обсягу дієздатності може бути, коли власником майна є малолітня, неповнолітня, недієздатна особа або особа з обмеженим обсягом дієздатності. У перших двох випадках установником управління буде опікун (ст. 67 ЦК). Орган опіки та пік­лування виступатиме установником управління лише: до призначення опікуна (ст. 65 ЦК) і у разі, коли предметом договору є майно, що ви­користовується в підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК).

Слід звернути увагу також на те, що ч. 4 ст. 1032 ЦК поряд із ч. 2 ст. 34 ЦК встановлюється загальне правило про виступ неповнолітньої особи стороною договору управління майном за дозволом (згодою) батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Спеціальою нормою (ст. 54 ЦК) передбачається, що у разі, коли неповнолітня особа стала власником майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, стороною договору управління майном виступатиме не ця особа, а ор­ган опіки та піклування.

Майно потребує управління ним і тоді, коли його власник з тих чи інших причин відсутній та місце перебування якого невідоме до вине­сення рішення судом про визнання цієї особи безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК) або після цього (ч. 1 ст. 44 ЦК). У таких випадках згід­но з ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та піклу­вання. Це деяким чином десонує з положеннями ст. 44 ЦК, в якій за­значається, що опіку над майном встановлює (а не просто посвідчує договір управління майном) нотаріус, при цьому до винесення рішен­ня суду — за заявою органу опіки та піклування. Очевидно, що це слід розуміти як певну процедуру, а стороною у договорі управління майном має бути не нотаріус, а орган опіки та піклування.

За необхідності управління майном, що входить до складу спадщи­ни, укладається договір, установником управління яким можуть бути нотаріус або спадкоємці (ч. 1 ст. 1285, 1287 ЦК). Останнє випливає з права спадкоємців призначити стороною особу, яка надає згоду на це (ст. 1289 ЦК), що і втілюється в договір між ними.

Управління державним та комунальним майном відбувається на підставі договору, зокрема, коли йдеться про управління пакетами акцій, що належать державі або територіальній громаді. Установником управління при цьому виступатиме Фонд державного майна України (його регіональні відділення чи представництва) або інші державні органи, органи Автономної Республіки Крим, уповноважені управляти пакетами акцій, що належать державі. Установником управління паке­тами акцій, що належать територіальній громаді, будуть відповідні органи місцевого самоврядування.

Якщо майнові права на об’єкт інтелектуальної власності передані творцем на підставі договору про їх відчуження іншій особі, остання стосовно їх може виступати установником управління. Ліцензіат, який набув майнових прав на інтелектуальну власність на підставі виключ­ної ліцензії, також може бути установником управління. Зазначені особи укладають у тому числі договори на управління майновими авторськими правами з організаціями колективного управління (ч. 5 ст. 32, ст. 45 та інші Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Оскільки управління майном має здійснюватися професійно, упра­вителем може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності — фі­зична або юридична особа. Проте це правило не повинно застосовува­тися до управителя майном підопічного, а також до особи, визнаної безвісно відсутньою чи місцезнаходження якої невідоме, або спадковим майном. Виняток мають становити випадки, коли управління потребує майно, що використовується в підприємницькій діяльності, управите­лем яким може бути тільки суб’єкт такої діяльності.

Вигодонабувач — це третя особа, на користь якої укладається до­говір управління майном. Вигодонабувач — необов’язкова фігура в конструкції управління майном. Договір управління майном часто укладається на користь самого установника управління. Вигодонабу- вачем може бути будь-яка юридична або фізична особа з різним об­сягом дієздатності. ЦК встановлюється заборона лише самому упра­вителю майна виступати як вигодонабувач.

Вигодонабувач (якщо ним є третя особа) не має ніяких обов’язків. Його правами є право вимагати від управителя належного виконання, але не взагалі, а на його користь, тобто здійснення йому управителем належних виплат; право відмовитися від договору у зв’язку з немож­ливістю управителя здійснювати управління майном (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК); право на відмову від винагороди за договором (п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК), внаслідок чого договір управління майном може припинитися.