§ 2. Загальні положення інтелектуальної власності

Загальні норми насамперед визначають коло об’ єктів права інте­лектуальної власності. Стаття 420 ЦК до них відносить: літературні та художні твори, комп’ ютерні програми, компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціона­лізаторські пропозиції; сорти рослин та породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і по­слуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Правова охорона об’єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу виключних прав. «Виключність» прав означає, що жодна особа, крім тієї, кому вони належать, не може здійснити використання об’єкта, не маючи на це відповідного дозволу особи, яка володіє виключними правами. Виключне право — це ви­ключна можливість здійснювати щодо об’єкта закріплені законом правомочності на власний розсуд. ЦК закріпив у ст. 418 важливий принцип їх непорушності: ніхто не може бути позбавлений права ін­телектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випад­ків, передбачених законом. Зазначені обмеження можуть бути встанов­лені заради суспільних та державних інтересів.

Виключні права інтелектуальної власності за своїм характером та об’єктом поділяються на дві групи — особисті немайнові та май­нові. Особисті немайнові права необхідні для охорони гідності відпо­відного суб’єкта, його імені, творчої репутації, забезпечення його суспільного визнання. Майнові права дозволяють реалізувати майно­вий інтерес правовласника в отриманні доходів або від самостійного використання інтелектуального продукту, або від розпоряджання пра­вом його використання на користь інших осіб.

До особистих немайнових прав загальні норми відносять: право на визнання людини творцем об’єкта інтелектуальної власності, право перешкоджати будь-якому посяганню, здатному завдати шкоди його честі чи репутації, а також інші немайнові права, встановлені законом. Стаття 423 ЦК закріплює невичерпний перелік особистих немайнових прав, а тому спеціальне законодавство може містити за­значення інших немайнових прав, що обумовлені особливостями певного об’єкта інтелектуальної власності. Наприклад, винахіднику належить особисте немайнове право на присвоєння власного імені створеному винаходу; автору сорту — право пропонувати назву сорту і включати до неї своє ім’я; виконавцю надане право вимагати забез­печення належної якості запису його виконання, а автору художнього чи наукового твору — право публікувати його під власним ім’ям, ано­німно або під псевдонімом.

Особисті немайнові права належать і можуть бути здійснені тіль­ки особою, що створила інтелектуальний продукт. Ці права є невід- чужуваними, тобто не можуть передаватися іншим особам. Невідчу- женість цих прав виключає можливість відмови від них або їх при­мусового припинення. Згідно зі ст. 425 ЦК вони є чинними безстроково і обов’язок їх дотримання лежить на будь-якій особі незалежно від спливу строку існування майнових прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути різнома­нітними залежно від особливостей самого інтелектуального продукту та способів його використання. Останні є одним із класифікаційних критеріїв поділу майнових прав на види. Так, до майнових прав автора твору належать право опублікування, право на відтворення, право на публічне сповіщення, право на переклад, право на розповсюдження твору та ін. За цим критерієм визначаються й майнові права, наприклад, на торговельну марку: право на застосування торговельної марки на товарах та упаковці, право на згадування торговельної марки у рекла­мі, право на її зазначення на бланках та іншій документації тощо.

Однак незалежно від того, яким є конкретний зміст того чи іншого майнового права на певний об’єкт, його сутність визначається скла­довими елементами, переліченими у ст. 424 ЦК. По-перше, це мож­ливість використання об’єкта права інтелектуальної власності, тобто право на власні активні дії щодо використання об’єкта на власний розсуд. По-друге, це можливість дозволяти його використання ін­шим особам, тобто розпоряджатися правом на використання і, як на­слідок, одержувати відповідний дохід. По-третє, це можливість пере­шкоджати його неправомірному використанню, що може бути реа­лізована у формі прямої заборони, адресованої конкретній особі, або публічно оголошеної необмеженому колу осіб з метою попередити можливі порушення з їх боку. Крім того, під можливістю перешкоджа­ти неправомірному посяганню слід розуміти застосування будь-яких передбачених законом способів захисту інтелектуальних прав.

Майнові права відчужувані, вони можуть передаватися іншим особам за договором як у повному обсязі, так і у частині правомочнос- тей щодо одного чи декількох способів використання. Крім того, ч. 3 ст. 424 ЦК передбачає, що майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільно-правових відносинах. Згідно зі ст. 425 ЦК майнові права інтелектуальної власності є чинни­ми протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи до­говором.

При здійсненні інтелектуальних прав діє важливий принцип спів­відношення майнових та немайнових прав, закріплений у ч. 3 ст. 423 ЦК: особисті немайнові права інтелектуальної власності не зале­жать від майнових прав інтелектуальної власності. Із цього ви­пливає, що передача майнових прав за договором, або їх обмеження згідно із законом, або нездійснення майнових прав не обмежує і не припиняє немайнових прав та не означає відмову від них.

Правова система охорони об’єктів інтелектуальної власності побудована на принципі поєднання інтересів створювача інтелекту­ального продукту та інтересів суспільства. Цей принцип у загально­му вигляді був утілений у норму ч. 2 ст. 424 ЦК, якою передбачено, що законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності, але за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав та здійс­нення законних інтересів суб’єктів цих прав. Винятки означають, що за певних обставин та у межах, встановлених законом, майнові права інтелектуальної власності не діють. Інакше такі випадки у законодав­стві називаються правомірним використанням об’єкта права інтелек­туальної власності без дозволу правоволодільця. Обмеження майно­вих прав слід розуміти як певне звуження обсягу майнового права у випадках, зазначених законом. Спільним для винятків та обмежень є те, що вони можуть застосовуватися тільки тоді, коли встановлені законом, причому тільки у тих межах, які окреслює правова норма. Ніякого розширеного тлумачення ці норми не допускають.

Для здійснення інтелектуальних прав істотне значення має визна­чення моменту їх виникнення. Правова охорона інтелектуального продукту базується на двох основних правилах щодо виникнення ви­ключних прав на нього. Перше — це правило фактичного створення об’ єкта інтелектуальної власності, з яким і збігається момент виник­нення виключних прав. Це правило діє стосовно творів науки, літера­тури та мистецтва, оскільки ці об’єкти охороняються незалежно від їх художньої або наукової цінності, призначення або форми виразу. Дру­ге правило — про дотримання формальностей як умови виникнення виключних прав. Процедура формальностей складається з подання заявки і відповідних документів до реєструючого органу^[8], проведення експертизи на предмет відповідності заявленого об’єкта умовам охо- роноздатності та за умови позитивного висновку завершується видачею охоронного документа і реєстрацією відомостей про це у спеціальному реєстрі. За правилом виконання формальностей інтелектуальні права надаються на всі об’єкти промислової власності, компонування (топо­графії) інтегральних мікросхем, сорти рослин, торговельну марку, географічне зазначення.

Загальні положення про право інтелектуальної власності містять також основні підходи до визначення кола осіб, які можуть бути суб’єктами виключних прав. Згідно зі ст. 421 ЦК, ними є творець (творці) об’ єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, ін­шого закону чи договору. За підставами набуття інтелектуальних прав всіх суб’єктів можна поділити на дві групи: первинні та похідні. До первинних належить створювач, чиї творчі зусилля були втілені у пев­ний результат у вигляді об’єкта інтелектуальної власності. Якщо у твор­чому процесі із створення інтелектуального продукту брали участь спільно кілька осіб, у них всіх виникають виключні права незалежно від ступеня їх творчої участі. Не можуть спільно набути виключних прав особи, які не брали творчої участі у створенні інтелектуального продукту, а здійснювали матеріальну, технічну або організаційну до­помогу. Стаття 428 ЦК встановлює загальне правило, що здійснення інтелектуальних прав, які належать кільком особам, відбувається ними спільно, тобто за взаємною згодою.

Первісне виникнення майнових інтелектуальних прав одночасно у декількох осіб можливе також у випадках створення інтелектуально­го продукту за замовленням (ст. 430 ЦК) або у зв’язку з виконанням створювачем обов’язків, що покладені на нього трудовим договором (ст. 429 ЦК). Виникнення спільних майнових прав інтелектуальної власності у працівника, який створив об’єкт, та юридичної або фізич­ної особи, де або у якої він працює, а також спільних майнових прав у творця та замовника об’єкта є загальним правилом, закріпленим від­повідно у ч. 2 ст. 429 та ч. 2 ст. 430 ЦК. Воно обумовлено необхідністю захистити майнові інтереси осіб, які були ініціаторами, а можливо, авторами ідеї, надавали організаційну, матеріально-фінансову та іншу підтримку, передавали у користування створювача секрети виробни­цтва, обладнання, та які заінтересовані у застосуванні кінцевого ре­зультату, що відповідає певним характеристикам, призначенню та якості. Зазначене загальне правило може бути змінено за згодою сторін. У будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуальної влас­ності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору або замовлення, належать творцеві цього об’єкта^[9].

Похідними суб’єктами права інтелектуальної власності є ті особи, які самостійно не створювали інтелектуальний продукт, а набули ви­ключних майнових прав на нього в порядку провонаступництва, яке може відбутися на підставі договору з їх первісним суб’єктом(-ами), або на підставі спадкування, або в результаті злиття, приєднання, по­ділу та перетворення юридичної особи, що володіла інтелектуальними правами, а також внаслідок передачі майнових прав як внеску до скла­ду статутного чи складеного капіталу господарського товариства. Та­ким чином, обсяг прав похідного суб’єкта може визначатися: умовами договору про розпоряджання майновими правами, відповідними до­кументами про правонаступництво юридичної особи (установчими документами, передавальним актом, розподільчим балансом, актом про передачу майнових прав до статутного (складеного) капіталу тощо). У разі спадкування залежно від його підстав цей обсяг або дорівнює сукупності майнових інтелектуальних прав, що належали спадкодавцю на день його смерті, або визначається заповітом.

Глава 35 ЦК містить загальні принципи використання об’єкта ін­телектуальної власності іншими особами. Регулювання цих питань базується на тому, що набути право на використання інтелектуального продукту можливо не тільки в результаті безпосереднього його ство­рення, а й шляхом укладення договору з особою, яка має виключне право дозволяти таке використання. На підставі такого договору пер­винний володілець виключних майнових прав може розпорядитися ними на користь іншої особи і, таким чином, надати їй правомочностей щодо користування майновими правами інтелектуальної власності. Цей особливий тип договорів має назву договори про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Особливість цих договорів полягає у тому, що їх об’єктом є певний інтелектуальний продукт, тобто нематеріальне благо, а правовою метою — набуття, зміна чи припинення майнових прав на нього. Порядок та умови роз­поряджання майновими правами інтелектуальної власності можуть відрізнятися залежно від специфіки використання певного об’ єкта, але способи такого розпоряджання зводяться до двох. Перший — це пере­дача майнового права (відступлення, відчуження), передбачена ст. 427 ЦК. Для нього характерна остаточна і безповоротна передача майнових прав іншій особі. Другий спосіб розпоряджання майновими правами, встановлений ст. 426 ЦК, — видача дозволу (ліцензії) на ви­користання об’єкта інтелектуальної власності. Головна його від­мінність від передачі прав полягає у тому, що при видачі ліцензії во­лоділець виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише надає дозвіл використовувати об’єкт інтелектуальної власності у пев­ній сфері та протягом певного строку. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності має свої підвиди. Вона може бути ви­ключною, невиключною, одиничною, відкритою, примусовою, а також субліцензією^[10].

У статті 432 ЦК викладені загальні положення про захист права інтелектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід розуміти сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний про­дукт при їх порушенні або оспорюванні. Об’єктом захисту є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майнового характеру. Суб’єктами права на захист визнаються не тільки створювач інтелек­туального продукту, а і його правонаступники.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого права інте­лектуальної власності, застосувавши способи, передбачені ст. 16 ЦК.

У порядку реалізації того чи іншого способу захисту суд для від­новлення порушених прав, компенсації майнових втрат правоволоділь- ця, відшкодування моральної шкоди та попередження порушень у май­бутньому може постановити, зокрема, такі рішення: про здійснення негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійсню­ється з порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот із порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів із порушенням права інтелекту­альної власності; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності; про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків; про опублікування у засобах масової інформа­ції відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення^[11].

Для застосування будь-якої міри захисту, включаючи міру відпо­відальності, необхідно встановити факт порушення права, тобто на­явність протиправної поведінки. Поняття порушення інтелектуальних прав щодо різних об’єктів розкривається спеціальним законодавством, а саме ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. 53 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин», ст. 34 За­кону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. 26 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки», ст. 20 За­кону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», ст. 23 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 21 Закону України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». У загальному вигляді його можна визначити так: пору­шення майнових прав інтелектуальної власності має місце у ви­падку вчинення без дозволу правоволодільця будь-яких дій щодо об’єкта інтелектуальної власності, які згідно із законом потребу­ють відповідного дозволу та (або) виплати винагороди.

Порушення немайнового інтелектуального права залежно від виду інтелектуального продукту може полягати у: привласненні автор­ства (плагіат), невизнанні, запереченні дійсного авторства, викорис­танні об’єкта без зазначення імені автора, якщо таке зазначення прак­тично можливе; розголошенні імені автора, коли він бажав залишити­ся анонімним, розголошенні проти волі автора його псевдоніма; пере­крученні, спотворенні та іншій істотній зміні твору, яка зашкодила честі і репутації автора; недодержанні вимог щодо якості запису ви­конання тощо.

^[1] Див.: Підопригора, О. О. Законодавство України про інтелектуальну власність [Текст] / О. О. Підопригора. - Х. : Консум, 1997. - С. 27.

^[2] Див.: Право інтелектуальної власності [Текст] : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2002. - С. 53.

^[3] Див.: Підопригора, О. А. Право інтелектуальної власності України [Текст] : навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. А. Підопригора, О. О. Підопригора. - К. : Юрінком Інтер, 1998. - С. 12.

^[4] Див.: Зенин, И. А. Гражданское и торговое право капиталистических стран [Текст] / И. А. Зенин. - М. : Изд-во МГУ, 1992. - С. 128-129.

^[5] Шершеневич, Г Ф. Учебник русского гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шер- шеневич, 1912. - С. 407.

^[6] Див.: Дозорцев, В. А. Интеллектуальньїе права: Понятие. Система. Задачи коди- фикации [Текст] : сб. ст. / В. А. Дозорцев ; Исслед. Центр част. права. - М. : Статут, 2003.

^[7] Див.: Сергеев, А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Фе- дерации [Текст] : учебник / А. П. Сергеев. - М. : Проспект, 1996. - С. 14, 18-19.

^[8] Державну реєстрацію більшості об’ єктів інтелектуальної власності та ведення відповідних державних реєстрів здійснює Державний департамент інтелектуальної власності, який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністер­ства освіти і науки.

^[9] Слід зауважити, що по-іншому ці питання врегульовані в спеціальних законах, наприклад у ст. 16 Закону «Про авторське право та суміжні права» та в ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», що потребує узгодження їх із нормами ЦК.

^[10] Детальна регламентація договорів про розпоряджання майновими правами інте­лектуальної власності міститься у нормах зобов’язального права (див. Книгу другу цього підручника).

^[11] Особливості застосування окремих способів захисту регламентовані спеціальним законодавством. Вони будуть розглянуті у наступних параграфах цієї глави.

Питання для самоконтролю

1. Поняття права інтелектуальної власності, його інститути. Результати творчої діяльності як об’єкти інтелектуальної власності.
2. Джерела права інтелектуальної власності. Міжнародне спів­робітництво у сфері охорони інтелектуальної власності.
3. Поняття виключних прав інтелектуальної власності, їх кла­сифікація.
4. Суб’єкти інтелектуальних прав: первинні та похідні.
5. Використання об’єкта інтелектуальної власності. Договірні форми розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
6. Загальні положення про захист порушених прав інтелекту­альної власності.