Печать
PDF

Глава 25 Загальна характеристика права інтелектуальної власності

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 25 Загальна характеристика права інтелектуальної власності



§ 1. Поняття права інтелектуальної власності та його джерела

§ 2. Загальні положення інтелектуальної власності

 

 

§ 1. Поняття права інтелектуальної власності та його джерела


Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах жит­тя. Творча діяльність — це розумова діяльність, що призводить до отримання якісно нового результату, який відрізняється своєю не­повторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості, у про­цесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Цю сферу творчості ще називають духовною творчістю[1], результати якої безпосередньо пов’язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва.

Інша сфера — це технічна творчість, тобто діяльність, що спря­мована на пошук нових технічних або технологічних засобів вирішення завдань у будь-якій галузі господарювання. її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засо­би, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструю­вання, нові способи та технології виробництва, досягнення селекції.

Результати творчої діяльності людини (рукопис, картина, формула винаходу, виріб), яка дає змогу сприймати їх іншим людям, входять до кола об’єктів цивільних прав. За своєю природою вони належать донематеріальних благ, оскільки є продуктом людської думки і не тотож­ні тим речам, у яких втілені. Усі результати творчої діяльності отрима­ли узагальнене позначення, яке підкреслює природу їх походження, — об’єкти інтелектуальної власності.

У сучасній цивілістичній науці існують декілька підходів до розу­міння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуаль­ної власності». Перший — так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» — власник) — базується на тому, що зміст права інтелекту­альної власності визначається так само, як він визначається для зви­чайного права власності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпоряджання належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної ді- яльності[2]. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелек­туальна власність відрізняється від загального поняття власності рядом особливостей, зокрема нематеріальним об’єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав[3].

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власно­сті спирається на неможливість ототожнення правового режиму ма­теріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результати ху­дожньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі ви­ключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цьо­го будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних прав[4].

Теорія виключних прав з’ явилася і розвивалася практично пара­лельно з теорією пропрієтарного підходу. її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич[5]. У сучасності вона залишаєть­ся також досить поширеною[6].

Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-пра­вових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своє­рідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зводиться до того, що інтелектуальна власність — це термін, який склався істо­рично, є умовним та має тільки термінологічну схожість із правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на ре­зультати інтелектуальної діяльності[7].

ЦК визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 ст. 418).

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні право ін­телектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні право­мочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять осо­бисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майно­ві права інтелектуальної власності, які поширюються на резуль­тат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів інди­відуалізації учасників цивільного обороту, їх продукції і послуг. Кож­ний із названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфе­рі інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів художньої творчості — тво­рів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права), а також групи об’єктів, які створюються з метою їх розповсюдження — ви­конання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлен­ня (об’єктів суміжних прав).

Право промислової власності регулює відносини щодо створен­ня, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини, до яких належать: винаходи, корисні моделі, про­мислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення у рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеці­ального оформлення прав і одержання охоронного документа — па­тенту або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охорону більшості об’єктів, — патент — цей інститут також називають па­тентним правом.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об’єкти, як комерційне найменування, торговельна марка, географічне зазначення. Ці об’єкти поєднує те, що вони мають за мету індивідуалізувати суб’єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб’єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб’єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Крім зазначених об’єктів, ЦК регулює відносини з права інтелек­туальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Останні також створюються інтелектуальною працею людини, мають науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхідність їх охорони.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини й охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелектуальної власності. У статті 54 Конституції закріплено основний принцип охо­рони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на ре­зультати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може ви­користовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, вста­новленими законом.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого — «Право інтелектуальної власнос­ті» містить загальні та спеціальні норми. Глава 35 «Загальні положен­ня про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регу­люються однаково стосовно будь-якого інтелектуального продукту. Її призначення полягає у визначенні кола об’єктів і суб’єктів інтелекту­альної діяльності, закріпленні основних принципів і підходів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових та майнових прав інте­лектуальної власності, загальних правил використання інтелектуаль­ного продукту та передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об’єкта вміщені у главах 36-46 Книги четвертої ЦК, а також у Книзі п’ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні від­носини із приводу розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності при­свячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (у редакції Закону від 11 липня 2001 р.), «Про охорону прав на вина­ходи і корисні моделі» (у редакції Закону від 1 липня 2000 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охо­рону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 р.), «Про охорону прав на сорти рослин» (у редакції Закону від 17 січня 2002 р.), «Про племінну справу у тваринництві» (у редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 р.), «Про розповсюдження примір­ників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» (у редакції Закону від 10 липня 2003 р.).

Крім цього, питання прав інтелектуальної власності почасти відне­сені до сфери регулювання й інших законів: «Про наукову та науково- технічну діяльність», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про архітектурну діяль­ність», «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», «Про режим іноземного ін­вестування», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансфе­ру технологій», «Про інноваційну діяльність» тощо.

На основі та на розвиток положень законів України прийнято ба­гато підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови Кабінету Міністрів України, накази Державного департаменту інтелек­туальної власності Міністерства освіти і науки України, які присвяче­ні питанням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охо­ронних документів, встановленню мінімальних ставок авторської ви­нагороди тощо. Право на об’єкти інтелектуальної власності врегульо­вується також договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту (авторський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Урахо­вуючи правило ст. 6 ЦК, цими договорами відносини можуть врегу­льовуватися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодав­ством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і двосторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробіт­ництва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй те­риторії охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном. Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфе­рі оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених ор­ганах держави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних кон­венцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентно­го права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р. (Паризький акт від 24.07.1971 р.), учасницею якої Україна є з 1995 р.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., що набула чинності для України як право­наступник колишнього Союзу РСР із 17.01.1994 р.; Паризька конвен­ція про охорону промислової власності 1883 р., учасницею якої Укра­їна стала у 1991 р.; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., чинна для України з 1991 р.; Договір про патентну ко­операцію від 19.06.1970 р., що набув чинності для України з 25.12.1991 р.; Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків (Гаазький акт 1960 р. та Женевський акт 1999 р.), до якої Укра­їна приєдналася у 2002 р.; Договір Всесвітньої організації інтелекту­альної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організа­ції інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прийняті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р., а Україна приєдналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законодавства України стали Міжнародна конвенція про охорону інте­ресів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 р.); Конвенція про охорону інтересів ви­робників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна приєдналася у 1999 р.); Гаазький акт Гаазької угоди про між народну реєстрацію промислових зразків від 28 листопади 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 р.); Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 р.