§ 3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном — сер­вітут (від лат. servOutis — підпорядкований) відомий ще з часів старо­давнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із тер­мінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, — «сервітутне право» означає під­порядкованість однієї речі кільком особам — її власнику і одночасно іншому суб’єкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Із розвитком виробничих відносин, містобудування, аграрного сектору економіки суттєво розширюється як сам перелік, так і сфера застосування сервітутів, що є у відповідних випадках дуже ефективним способом вирішення проблем обмеження права власності на користь суспільних інтересів та інтересів третіх осіб.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку ви­никнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за ра­хунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов’ язку рахуватись із визначеною відповідними правовими підставами мож­ливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користування належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб’єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи. Суб’єктом прав на нерухоме майно, який зобов’язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюєть­ся сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб’єктом права постійного користування нею.

Класифікація сервітутів. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітут­ним правом земельної ділянки, або тільки визначеній (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного пра­ва своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості. Стосовно земельних сервітутів необхідно зазначити, що, будучи, як правило, постійним речовим обтяженням, сервітут необхідно розгля­дати як приналежність «пануючої» ділянки. Таке обтяження неможли­во відокремити від права власності на «пануючу» ділянку. При цьому,в принципі, даний сервітут не обмежений строком, як і не обмежене пра­во власності, але по волі осіб йому може бути наданий строковий характер. Безстроковий характер земельного сервітуту обумовлюється тим, що він встановлюється на користь самої ділянки, а не якоїсь особи.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обо­роті, мають внутрішню градацію. Чіткий, але не вичерпний перелік земельних сервітутів передбачено ст. 99 ЗК України. Предметом зе­мельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ре­сурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є право проходу або проїзду через чужу ділянку, про­кладання та експлуатація ліній електропередачі, зв’язку і трубопрово­дів, водопостачання, меліорації тощо. Водні сервітути можуть по­лягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об’ єкт та у інших узгоджених із власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. При­ватний сервітут може встановлюватися на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення до­мовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підста­ві рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення. Так, суб’єктом сервітуту на житло можуть бути члени сім’ї власника житла. Члени сім’ ї власника житла, які проживають разом із ним, мають пра­во на користування цим житлом відповідно до закону. Власник житла визначає житлове приміщення, яке вони мають право займати. У разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік він втра­чає право на користування цим житлом, якщо інше не встановлено між ним і власником житла або за законом (ст. 405 ЦК). Відчуження влас­ником приватного житла, в якому залишаються проживати члени його сім’ї, можливе лише в разі попереднього укладення договору найму житла між ними і наступним (новим власником).

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і може бути як оплатним, так і без­оплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого май­на, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право за­повідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов’ язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового май­на спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за за­повідальним відказом права користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Дія сервітутних прав зберігається у разі переходу прав на майно, стосовно якого встановлено сервітут, до іншої особи. При цьому сер­вітутні права не можуть бути предметом купівлі-продажу, застави та не можуть передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої встановлено сервітут, іншим фізичним та юридичним особам.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у таких випадках: поєднання в одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи, в інтересах якої вста­новлений сервітут; відмови особи від сервітуту, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який він був встановлений; при­пинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимо­гу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших об­ставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, вста­новлених законом.

Беручи до уваги те, що встановлення сервітуту може оформлятись за домовленістю осіб, в якій фіксуються умови користування відповід­ною земельною ділянкою, котрі не повинні бути причиною для вико­ристання за основним цільовим призначенням, особа може ставити питання про припинення сервітуту в тому випадку, коли ці умови не виконуються, або коли виникли нові обставини, при яких обтяження сервітутом не дають можливості використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням.