§ 3. Поняття, значення, види і межі дії строків позовної давності

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звер­нутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Значення позовної давності полягає у стабілізації й упорядкуванні цивільно-правових відносин, зміцненні договірної дисципліни, по­легшенні роботи юрисдикційних органів. Позовна давність надає по­терпілій особі чітко визначений, але цілком достатній строк для за­хисту свого права. Цей строк покликаний сприяти усуненню невизна­ченості у відносинах учасників цивільно-правового обороту, оскільки за відсутності позовної давності потерпіла особа могла б скільки за­вгодно утримувати боржника під загрозою застосування заходів державно-примусового впливу, не вдаючись при цьому до реалізації свого інтересу^[11]. Встановлення строку позовної давності має і суттєве процесуальне значення, оскільки із спливом тривалого часу усклад­нюється (навіть унеможливлюється) збирання доказів, необхідних для розгляду справи судом.

Таким чином, встановлення строку позовної давності не тільки спонукає особу, права чи охоронювані інтереси якої порушено, до звернення до суду, а й служить інтересам іншої сторони, встановлюю­чи часові межі такого звернення, сприяє стабільності правопорядку в цілому.

Надане законодавцем визначення позовної давності не можна тлу­мачити буквально, помилково вважати, що оскільки позовна дав­ність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з ви­могою про захист свого цивільного права або інтересу, то після спливу цього строку особа позбавляється можливості звернутися до суду. Такий підхід нівелює сутність позовної давності як інституту матері­ального права, адже суд повинен прийняти позов і після спливу позов­ної давності, він застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі та за наявності поважних причин може поновити строк позов­ної давності (ст. 267 ЦК). Який висновок можна зробити з цього ви­значення, з урахуванням співвідношення статей 256, 267 ЦК? З. В. Ро- мовська зазначає, що позовна давність змінює сам характер звернення до суду: якщо в межах позовної давності звернення до суду — це ви­мога про захист, то після спливу позовної давності звернення має ха­рактер прохання, оскільки реальний захист залежить від ставлення відповідача до застосування позовної давності та суду до причин про- пущення позовної давності. І це дійсно так, якщо у ст. 256 ЦК, у якій сформульовано легальне визначення, йдеться про вимогу про захист права, тоді як ч. 2 ст. 267 ЦК вказує, що заява про захист цивільного права приймається судом незалежно від спливу позовної давності^[12]. Така заміна невипадкова.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК) та спеціальні (ст. 258 ЦК).

Загальний строк позовної давності встановлено у три роки.

Слід зазначити, що цивільне законодавство багатьох іноземних держав передбачає більш тривалі загальні строки позовної давності. Так, у Франції цей строк складає 30 років, у Швейцарії — 10, у різних штатах США від 4 до 10 років^[13]. Відповідно до ст. 8 Конвенції ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, ратифікова­ної Постановою ВР України від 14.07.93 № 3382-XII, строк позовної давності за договорами міжнародної купівлі-продажу товарів встанов­люється у чотири роки^[14].

Спеціальна позовна давність, що встановлюється законодав­ством для окремих видів вимог та враховує специфіку цих відносин^[15], може бути як скорочена, так і більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Скорочена позовна давність в один рік застосо­вується до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спрос­тування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інфор­мації; про переведення на співвласника прав та обов’ язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки в праві спільної власності (ст. 362 ЦК); у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК); про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК); у зв’язку з пере­везенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК); про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).

Більш тривалі строки позовної давності застосовуються у двох випадках: про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману — п’ять років; про застосування наслідків ні­кчемного правочину — десять років. Перелік підстав застосування спеціальної позовної давності, що міститься у ст. 258 ЦК, не є вичерп­ним і може знаходити продовження у відповідних нормах ЦК (напри­клад, ст. 786 ЦК) та інших законів.

Незважаючи на те, що строки позовної давності встановлені за­коном, вони можуть бути збільшені за домовленістю сторін, укладеною в письмовій формі. Однак вказане положення не надає сторонам права змінювати порядок обчислення позовної давності.

Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини, за винятком зазначених у ст. 268 ЦК. Згідно з останньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; вимоги вкладника до банку (фінансової) уста­нови про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю; вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; на вимогу страхувальника (за­страхованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхо­вого відшкодування. Крім того, позовна давність не застосовується до позовів власника про усунення будь-яких порушень свого права, не пов’ язаних із неправомірним позбавленням володіння (негаторних позовів), оскільки правопорушення триває у часі^[16].

Зазначений перелік не є вичерпним, законом можуть бути встанов­лені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.