§ 3. Умови дійсності правочину

Для виникнення правових наслідків, на настання яких спрямований правочин, необхідно, щоб він був дійсним, тобто відповідав тим ви­могам, що висуваються законодавством.

Передусім слід вказати про наявність певних термінологічних роз­біжностей між термінами «дійсний», «чинний» та «недійсний» право- чин. Традиційне використання дихотомічної пари «дійсний» — «не­дійсний» правочин наштовхується на вислів «вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» (ст. 203 ЦК), що певною мірою є алогічним, оскільки наслідком порушення таких вимог є недійсність правочину.

Вони стосуються змісту, суб’єктного складу, волевиявлення учас­ників, форми правочину, врахування прав та інтересів дітей при його вчиненні.

Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відпо­відати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК. Водночас варто пам’ ятати, що більшість законодавчих актів носить комплексний характер (наприклад, закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про авторське право і суміжні права» та ін.) і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно- правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Звичайно, правочин повинен відповідати й вимогам, що встанов­люються публічним законодавством, прикладом котрих може слугува­ти п. 170.10.3 ст. 170 Податкового кодексу України, згідно з яким під час укладення договору з нерезидентом резидент зобов’язаний зазначити в договорі ставку податку, що буде застосована до таких доходів^[13]. Од­нак невідповідність правочину таким публічним вимогам не повинна спричинювати певних цивільно-правових наслідків, зокрема визнання правочину недійсним, які настають тільки у випадку порушенням цивільно-правових норм.

Між тим Верховний Суд України зазначив, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України)^[14]. Незважаючи на відсутність у постанові Пленуму обґрунтування такого підходу, слід це твердження розуміти так: якщо в інших, крім акти цивільного за­конодавства (наприклад, у Земельному кодексі, Господарському кодек­сі), міститься регулювання цивільних за своєю природою відносин (тобто таких, що підпадають під визначення, надане у ст. 1 ЦК), зміст правочинів не повинен суперечити і таким актам.

Окрім цього, слід звернути увагу, що під вимогами, яким не пови­нен суперечити правочин, мають розумітися правила, що містяться в імперативних нормах, тобто тих, які не можуть бути змінені учас­никами цивільних відносин. Інакше слідував би парадоксальний ви­сновок про можливість визнання недійсним правочину, в якому сторо­на (сторони), скориставшись диспозитивністю норми, передбачила(и) інше, ніж те, що зазначено в законі.

Необхідною також є відповідність змісту правочину інтересам держави та суспільства. На відміну від вимог, які є формально визна­ченими, такого роду конструкція змодельована за допомогою оціночних категорій. Це, як наслідок, допускає надто широку варіативність в їх розумінні, особливо в контексті співвідношення із публічним порядком. Умови правочину не можуть суперечити і моральним засадам суспіль­ства, тобто певним правилам та принципам поведінки етичного харак­теру, основою яких є такі категорії, як добро, чесність, справедливість, розумність та ін., що сформувалися у суспільстві. Оцінка зазначеної вимоги потребує «спирання» на неминущі цінності, які не залежать навіть від різкого «розшарування» суспільства в сучасних умовах та наявності в ньому різноманітних соціальних груп.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Враховуючи, що правочин є вольовим актом, він може вчинятися особами, які мають відповідний обсяг цивільної дієздатності. Такими передусім є фізичні особи, які мають повну ци­вільну дієздатність (повністю дієздатні, неповнолітні, які набули або яким надано повної цивільної дієздатності) і мають можливість вчи­няти будь-який правочин.

У свою чергу, дієздатність юридичної особи безпосередньо зале­жить від її правоздатності. Як відомо, юридичні особи приватного права, за загальним правилом, передбаченим ст. 91 ЦК, мають універ­сальну правоздатність. Однак існує й спеціальна правоздатність, що, відповідно, обумовлює й обсяг дієздатності юридичної особи щодо можливості вчиняти нею ті чи інші правочини. До того ж і рішенням суду може обмежуватися можливість юридичної особи вчиняти певні правочини, так само як і необхідність отримання нею відповідного дозволу (ліцензії).

Правочини від імені юридичної особи вчиняються, за загальним правилом, її органом або учасниками. При цьому необхідно зважати, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випад­ків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК). Унаслідок наявності такого правила, яке спрямоване на забезпе­чення стабільності цивільного обороту, неможливо стверджувати про те, що перевищення повноважень особою, котра виступає від імені юридичної особи, може служити підставою для визнання укладеного нею правочину недійсним.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповіда­ти його внутрішній волі. Воля відіграє важливу роль при вчиненні правочину. Однак при цьому важливо, щоб процес формування волі відбувався без впливу (тиску) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують. Тобто необхідно, щоб волевиявлення ставало виразником дійсної волі сторони (сторін) без спотворень. У іншому випадку право- чину притаманні вади волі, і тоді відсутні передумови характеризува­ти дію суб’єктів як правочин, а відтак мають застосовуватися правила щодо недійсності правочинів. Наведена ситуація може мати місце, зо­крема, у разі помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою сторо­ною правочину.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом^[15]. Зва­жаючи на те, що воля учасника(-ів) правочину може бути сприйнятою тільки за наявності відповідного волевиявлення, важливе значення для дійсності правочину має дотримання вимоги й відносно форми право- чину. Окрім цього, дотримання цієї вимоги потрібне для чіткої фікса­ції прав та обов’ язків учасників правочину, належного їх сприйняття сторонами правочину та третіми особами, спрощення порядку роз­гляду можливих спорів. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину передбачаються статтями 218-220 ЦК.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Направленість правочину на настання відповідних правових наслідків, як вказувалося вище, дозволяє від­різнити правочини від інших юридичних фактів. Відсутність спрямо­ваності правочину на досягнення певних правових наслідків, зокрема вчинення правочину без дійсного наміру їх настання або з наміром приховати бажаний правовий результат, зумовлює його недійсність (статті 234-235 ЦК).

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Наведена вимога спрямована на створення можливостей для охорони майнових прав та інтересів вказаних осіб. Звичайно, діти за життя батьків (усиновлювачів), за винятком певних випадків, не мають відповідних прав на їх майно. Однак заради забез­печення недопущення порушення їх прав та інтересів і можливості реалізації батьками відповідних майнових прав щодо дитини (напри­клад, на утримання дитини — ст. 180 СК) передбачається, що при вчиненні будь-яких правочинів батьки мають враховувати права та юридичні інтереси дітей.

Крім ЦК, відповідні приписи деталізуються й в інших законодавчих актах, зокрема, у ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»^[16], ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»^[17]. Це підтверджує те, що по своїй сутності за­значена вимога є різновидом іншої вимоги, а саме, що правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Місце вчинення правочину. Правила визначення місця вчинен­ня правочину передбачені ст. 211 та 647 ЦК і є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами). Тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ст. 211 та 647 ЦК. При цьому воно пов’язується із місцем: а) вираження волі сторони одностороннього правочину; б) проживання фізичної або місцезнахо­дження юридичної особи, що зробили пропозицію укласти договір.

З огляду на те, що законодавець в диспозитивному порядку урегу­лював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, при­пинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність (ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Хоча у деяких випадках законодавством вимагається вказівка міс­ця вчинення правочину. Зокрема, у заповіті та довіреності повинно міститися місце їх складання (ч. 1 ст. 1247 ЦК, п. абз. 5 п. 146 Інструк­ції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), а місце укла­дення договору на надання житлово-комунальних послуг є його іс­тотною умовою (п. 18 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово- комунальні послуги»).

Тлумачення змісту правочину регулюється ст. 213 ЦК. Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами.

По-перше, тлумачитися правочин може або його стороною (сторо­нами), або судом. Очевидно, що односторонній правочин може бути витлумачений його стороною. Тлумачення двостороннього та багато­стороннього правочину має відбуватися всіма його сторонами, які мають дійти згоди в цьому питанні. За відсутності згоди на вимогу однієї або обох сторін правочину тлумачення його змісту здійснюєть­ся судом. Інша особа, наприклад, яка піддає сумніву зміст правочину, не вправі звернутися з такою вимогою до суду. Виняток становлять спадкоємці померлого, яким надане таке право ст. 1257 ЦК.

По-друге, у ч. 2 ст. 213 ЦК встановлюється, що суд постановляє рішення про тлумачення правочину, тобто саме з такою вимогою мож­на звернутися до суду. Згідно з цивільно-процесуальним законодав­ством це відбувається в позовному провадженні (Розділ ІІІ ЦПК)^[18]. Однак при цьому можуть виникнути неподолані складнощі, зокрема при визначенні відповідача, якщо обидві сторони правочину зверта­ються за тлумаченням до суду. Є специфіка й в усвідомленні того, як виконуватиметься таке рішення суду. Не слід відкидати й те, що суд повсюдно тлумачить правочин у разі виникнення спору між його сто­ронами з інших підстав, наприклад, при зверненні з позовом про від­повідальність сторони правочину за невиконання або неналежне ви­конання зобов’язання. Такі випадки мають місце, зокрема, коли одна сторона вважала, що укладає договір комісії, а друга — купівлі-продажу з відстроченням платежу. Виникає необхідність тлумачення того, який же правочин укладали сторони, без чого неможливо вирішити питання про те, чи належним чином він виконувався.

По-третє, може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується природи правочину. Втім тлумачи­тися може лише дійсний правочин. Відтак, не виключаються випадки, коли позовні вимоги стосувалися тлумачення правочину, а витлума­чення судом його змісту привело до виявлення підстав для визнання його недійсним, суд може винести відповідне рішення про це.

По-четверте, причинами непорозумінь сторін правочину може бути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних у ньому термінів та виразів, неосвіченість у цих питаннях сторони або сторін, супереч­ливість між різними частинами правочину тощо. Усе це не дозволяє сторонам урешті-решт належним чином виконувати правочин, адже воля кожного з них побудована на власних уявленнях про сутність правочину, які не узгоджуються між собою. Причому наявність цих неузгоджень виявилася згодом після вчинення правочину, тобто на етапі, коли його сторони вже перебувають у правовідносинах, поро­джених правочином.

Власне, тлумачення правочину відбувається за правилами, викла­деними у частинах 3 та 4 ст. 213 ЦК, якими визначаються загальні підходи, що застосовуватимуться при цьому. Насамперед, це потреба «відштовхнутися» від чогось універсального, визначального для ви­явлення точок дотику. Це відбувається за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприй­нятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Якраз при цьому і демонструється важливість правильного вживання термінології в нормативно-правових актах.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) буває порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають: а) врахування мети правочину; б) змісту попередніх перегово­рів; в) усталена практика відносин між сторонами (якщо сторони пере­бували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обо­роту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібних ситуаціях), що є, до речі, джерелами права (ст. 7 ЦК); ґ) подальша поведінка сторін, яка часто свідчить про їх дійсну волю та наміри; д) текст типового до­говору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має достатній арсенал засобів для тлумачення змісту право- чину, який дозволить виявити те, що сторони насправді мали на увазі, вчиняючи його.

Відмова від правочину так само, як і правочин, є вольовою дією

і тому має бути усвідомлена. Законодавець вирізняє відмову від одно­стороннього та дво- і багатостороннього правочину.

Відмова від одностороннього правочину. Якщо правочин одно­сторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити на протилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв’язана ні з ким і може поводитися в цьому питанні абсолютно вільно. Це є загальним прави­лом, але ч. 1 ст. 214 ЦК передбачає, що законом може встановлювати­ся інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов’язаний із двостороннім правочином. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК дозволя­ється скасування довіреності, що за своєю сутністю представляє собою відмову від правочину особи, яка видала довіреність. Ще одним при­кладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК). Отже, часто за­конодавець стосовно відмови від одностороннього правочину викорис­товує термін «скасування» (довіреності, заповіту).

Відмова від двостороннього правочину. Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов’язання. Статтею 525 ЦК встанов­люється загальне правило, протилежне тому, що регулює відмову від одностороннього правочину, а саме: одностороння відмова від зобов’ язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. І це цілком зрозуміло, адже внаслідок узгодження двох воль сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в од­носторонньому порядку означає нехтування волею другої сторони правочину. Тим не менш можливість односторонньої відмови від до­говору передбачається численними статтями ЦК, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (408 ЦК); від договору найму (статті 763, 782 ЦК); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008 ЦК) та інших договорів. Підставами односторонньої відмови від дво­стороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках «виводяться» з властивостей самого зобов’язання, в інших — обумовлюються правопорушенням із боку другої сторони правочину.

Наприклад, одностороння відмова від договорів про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК та ч. 2 ст. 763 ЦК, якщо ці договори укладено на невизна- чений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих до­говорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові від договору про встановлення емфітевзису — не менш як за один рік, при відмові від договору найму — за один місяць, а у разі найму не­рухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від догово­ру найму, укладеного на невизначений строк.

Порушення умов договору однією стороною як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сто­рони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК із доданням «якщо це встановлено договором або законом». ЦК передбачається така можливість, зо­крема, якщо: наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч.

2  ст. 678 ЦК); покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700 ЦК). Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вима­гати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 2 ст. 782 ЦК). Якщо страху­вальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком пись­мової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмо­витися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страху­вання в інших випадках, установлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК) та ін.

Можлива одностороння відмова від двостороннього правочину і тому, що вона гармонійна сутності правовідносин, які при цьому складаються. Абсолютно звичайною і природною є відмова дару- вальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій осо­бі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тобто коли ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймається й можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати да­рунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Ко­ристувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834 ЦК).

Наслідками односторонньої відмови від двостороннього право- чину є припинення зобов’язання (ч. 1 ст. 611 ЦК). У разі односторон­ньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є, відпо­відно, розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК).

Відмова від багатостороннього правочину має певні особливос­ті порівняно з відмовою від двостороннього правочину, хоча той та ін­ший є договорами. Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час. Учас­ник простого товариства, учасник повного або командитного товари­ства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийти з товариства (ст. 126 ЦК). Аналогічно поводиться й учасник до­говору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не встановлено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132 ЦК).

Разом з тим може статися, що в багатосторонньому договорі є лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче позначиться на існуванні договору. За умови, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняється аналогічно двосторонньому правочину. Якщо це заснов­ницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців із моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господар­ське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК).