Глава 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Стаття 526. Загальні умови виконання зобов'язання
1. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виконання зобов'язання — це здійснення боржником на користь кредитора обумовленої дії, яка складає предмет зобов'язання (або утримання від здіснення певної дії). При цьому дія (утримання від дії), як це випливає з статті, що коментується, повинна точно відповідати всім умовам договору, вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а при їх відсутності — вимогам, що звичайно пред'являються, у тому числі звичаям ділового обігу, правилам ділової етики.
За своєю юридичною природою виконання зобов'язання є різновидом правочинів, більшою частиною односторонніх. (Докладніше, щодо правочину, див. коментар до глави 16 ЦК).
Виконання зобов'язання обумовленим в договорі, акті цивільного законодавства чи відповідними звичаями способом, предметом, у встановлений строк та в певному місці, належній особі та належною особою визнається належним. Належне виконання зобов'язання відповідно до ст. 599 ЦК є однією з підстав (одним із способів) припинення зобов'язання, тобто правоприпиняючим юридичним фактом.
Як і раніше, за ЦК 1963 р., законодавець не дає легального визначення терміну «виконання зобов'язання», як не має в ньому також «належного виконання», хоча у ст. 610 ЦК з'явилась дефініція «неналежного виконання». Як і в попередньому кодексі встановлені лише умови виконання зобов'язання: належним чином відповідно до умов договору, вимог цього Кодексу і т.ін.
Разом з тим аналіз глави 48 Кодексу показує, що даний термін завжди використовується у значенні виконання зобов'язання належним чином, ототожнюючи ці два поняття. Такий підхід уявляється не досить вірним, оскільки є протиріччям главі 50 ЦК «Припинення зобов'язання», яка чітко встановлює, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, припиняють своє існування тільки у випадку належного виконання зобов'язання, тим самим припускаючи відповідно до ст. 610 ЦК, що виконання може бути, а на практиці не рідко й буває, неналежним, що зобов'язання як таке, відповідно, не припиняє. Такий підхід, на нашу думку, до цієї проблеми робить ключове поняття
«належне виконання зобов'язання» (або термінологією Кодексу — «виконання зобов'язання належним чином») оціночною категорією пра-возастосовуючого суб'єкта та викликає необхідність звернення при її тлумаченні до тої чи іншої цивілістичної доктрини.
Слід зазначити, що новий цивільний кодекс розширив перелік умов, яким повинно відповідати виконання зобов'язання. Якщо за ЦК 1963 р. зобов'язання повинні були виконуватися, поряд з іншим, у відповідності із вказівками закону, то тепер вони виконуються у відповідності до актів цивільного законодавства, якими визнаються не тільки законні, але й підзаконні нормативно-правові акти: постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України і т.ін. (Докладніше див. коментар до ст. 4 ЦК).
Виконання зобов'язання має свої принципи, які, на жаль, не знайшли законодавчого відбитка у Цивільному кодексі, а саме:
принцип належного виконання зобов'язання, сутність якого вже розкривалася раніше в коментарі до цієї статті. Стосовно договорів він ще має назву принцип договірної дисципліни;
принцип економічності виконання, який передбачає, що зобов'язання повинно бути виконано самим економічним для кредитора способом;
принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників, згідно якого кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов'язків. На підставі цього принципу боржник вправі розраховувати на таке сприяння з боку кредитора, яке прямо не встановлено законом (актом цивільного законодавства) чи договором, однак без нього не можливо належне виконання зобов'язання боржником;
принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов'язання в натурі. (Докладніше — коментар до ст.ст. 552, 622 ЦК).
Звертає на себе увагу відсутність у ЦК статті, яка б, як це було раніше, закріплювала неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання (ст. 162 ЦК 1963 р.). Натомість з'явились положення, згідно яких не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця новела примушує не тільки боржника, а й кредитора дотримуватися умов зобов'язання, «пов'язує» зобов'язанням обидві сторони. Це є цілком обґрунтованим, оскільки боржник, не менш ніж кредитор, може бути заінтересованим у виконанні зобов'язання особою, сподіваючись, можливо, отримати від цього певні позитивні наслідки, які іноді можуть і не мати матеріального виразу. Крім того, нові правила повністю відповідають одному з головних принципів цивільного права — юридичної рівності суб'єктів цивільних правовідносин (докладніше див. коментар до ст. 525 ЦК).
Стаття 527. Виконання зобов'язання належними сторонами
1. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
2. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Стаття, що коментується, містить в собі дуже важливі правила, які є новими для цивільного права України. А саме, відповідно до частини першої цієї статті всі зобов'язання за новим цивільним кодексом визнаються особистими, тобто такими, що пов'язані із особистістю боржника чи кредитора. Це випливає з того, що тепер, за загальним правилом, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання тільки особисто. Така норма була не знайома ЦК 1963 р., оскільки, виходячи з положень цього нормативно-правового акта, загальне правило було протилежним: визнання цивільно-правових відносин особистими тільки тоді, якщо це прямо передбачено законом.
Поява частини першої ст. 527 ЦК у цивільному законодавстві буде мати неабиякі практичні наслідки, наприклад, стосовно припинення зобов'язання смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК). Якщо раніше для того, щоб припинити зобов'язання смертю фізичної особи, необхідно було встановити, що виконання зобов'язання не можливо було провести без особистої участі боржника, чи виконання було призначено особисто для кредитора (а таких випадків у цивільному праві закріплено зовсім небагато), тобто за загальним правилом воно не вважалось таким, що припинено, то тепер навпаки треба виходити з того, що зобов'язання є взагалі особистим, і воно припиняється, якщо інше не буде встановлено сторонами чи відвідними судовими органами з договору, закону, не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.
Крім того, ст. 527 ЦК набуває значення і для інституту представництва. Так, відповідно до ст. 238 ЦК представник не може вчиняти право-чину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки поняття «вчинення правочину» вміщує в собі і укладення правочину, і його виконання (а тому й виконання зобов'язання), і прийняття виконання, і т.ін., то нині за загальним правилом представник не може виконувати зобов'язання, чи приймати виконання зобов'язання.
Низку аналогічних висновків можна зробити і відносно загальної неможливості заміни кредитора у зобов'язанні (ст. 515 ЦК), інших випадків, передбачених цивільним законодавством.
Частина друга ст. 527 ЦК закріплює положення, згідно якого сторони у зобов'язанні мають право вимагати доказів того, що зобов'язання виконується належним боржником (чи її представником), а виконання приймається належним кредитором (чи уповноваженою на це особою). Ця норма не була закріплена раніше у законодавстві, але все ж таки була звичайною для цивільного обігу.
Інтерес викликає правило, яким встановлюється, що сторона, яка не звернулась з вимогою щодо доказів належності іншої сторони в зобов'язанні, несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Про який ризик наслідків тут йдеться? Уявляється, що виконання зобов'язання неналежному кредитору для боржника може викликати ризик порушення зобов'язання (глава 51 ЦК). Чим це регулюється?
Насамперед, ст. 241 ЦК, згідно якої право-чин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. На жаль, у новому цивільному кодексі відсутня стаття, яка б регламентувала правила щодо правочинів, вчинених від імені іншої особи особою, не уповноваженою на здійснення правочину (ст. 63 ЦК 1963 р.), але ж, мабуть, на підставі аналогії закону (частина перша ст. 8 ЦК), наслідки дій такої особи будуть таким ж, що передбачені ст. 241 ЦК.
Таким чином, при виконанні зобов'язання неналежному кредитору справжній кредитор ніякого задоволення від зобов'язання не отримує, тобто зобов'язання без подальшого схвалення кредитором вважається невиконаним, що викликає цивільно-правову відповідальність для боржника, на практиці неабияку за розміром.
При прийнятті виконання зобов'язання у неналежного боржника у кредитора виникає набагато меншій ризик, отже це може тягнути за собою лише наслідки безпідставного набуття майна (глава 83 ЦК).
Стаття 528. Виконання обов'язку боржника іншою особою
1. Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.
2. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.
3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512—519 цього Кодексу.
Покладення виконання зобов'язання на третю особу у науці цивільного права має назву «передоручення виконання». Раніше цей інститут регламентувався ст. 164 ЦК 1963 р. Оскільки правове регулювання відносин щодо виконання обов'язку боржника іншою особою зазнало неабияких змін, виділимо слідуючі характерні риси передоручення виконання у порівнянні із раніше діючими правилами:
якщо за ЦК 1963 р. покладення виконання зобов'язання на третю особу могло мати місце тільки, якщо зобов'язання мало договірний характер, то зараз передоручення виконання може бути у будь-якому зобов'язанні, навіть якщо воно не є договірним;
за нормами ЦК 1963 р. можливість передоручення виконання повинна була бути передбаченою відповідними правилами, відповідним договором між третьою особою та кредитором чи випливати з адміністративної підпорядкованості. Зараз воно може мати місце, якщо спеціально й не передбачено нормативно-правовими актами, договором чи звичаєм;
раніше передоручення виконання могло застосовуватися не залежно від того, чи носить зобов'язання особистий для боржника характер, чи ні. Якщо ж з закону, договору чи суті зобов'язання виникав обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор міг не приймати виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Тепер обов'язок виконання зобов'язання може бути покладений на третю особу тільки тоді, якщо він не є для боржника особистим;
як і за ЦК 1963 р. кредитор зобов'язаний прийняти виконання від третьої особи, якщо з актів цивільного законодавства, договору чи суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати його особисто.
У ЦК з'явились новели щодо інституту передоручення виконання, які привертають до себе увагу.
По-перше, як ми вже відмічали, виконання обов'язку боржника іншою особою можливо,
якщо воно не є особистим для боржника. Оскільки ст. 527 ЦК зобов'язання за загальним правилом визнаються особистими (докладніше див. коментар до вказаної статті), то й покладення виконання зобов'язання на третю особу за загальним правилом є неможливим.
По-друге, у ЦК цілком виправдано знайшли відбиток норми, які випливають з принципу реального виконання зобов'язання, а саме, у разі порушення зобов'язання іншою особою, на яку покладено виконання боржником, обов'язок боржник повинен виконати сам.
Між тим, правила щодо відповідальності боржника перед кредитором за невиконання чи неналежне виконання обов'язку боржника особами, на яких було покладено виконання (якщо відповідальність виконавця не була прямо передбачена договором чи законом), закріплені не в главі 48 «Виконання зобов'язання», а в главі 51 «Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання», зокрема у ст. 618 ЦК.
По-третє, виконання обов'язку боржника третьою особою стало можливим і без згоди самого боржника у разі небезпеки втратити цією особою права на майно боржника (права оренди, права застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно (частина третя статті, що коментується).
За загальним правилом належне виконання зобов'язання за боржника іншою особою припиняє таке зобов'язання. Але правові зв'язки між третьою особою та самим боржником продовжують своє існування у вигляді окремого правочину (скоріш за все, договору). Це випливає з тлумачення частини першої статті, що коментується, де вказано, що виконання обов'язку іншою особою можливо, якщо воно покладено на цю особу боржником (тобто за його волевиявленням), та з положень ст. 202 ЦК, де закріплено, що односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Договір між третьою особою та боржником, на підставі якого здійснено виконання зобов'язання замість боржника, може бути як сплатним, так і безоплатним.
Зобов'язання, яке виконується за боржника іншою особою, не припиняється навіть при його належному виконанні, якщо таке виконання мало місце у відповідності до частини третьої цієї статті. При цьому відбувається заміна кредитора у зобов'язанні і застосовуються, як це вказано, положення статей 512-519 ЦК.
Стаття 529. Виконання зобов'язання частинами
1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Виконання зобов'язання належним чином — один з елементів належного виконання зобов'язання.
Як і за ЦК 1963 р., в ЦК закріплена презумпція того, що виконання зобов'язання частинами є неналежним, а тому кредитор вправі від нього відмовитись, якщо інше не передбачено актом цивільного законодавства, договором чи не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу. Повернення грошового боргу за загальним правилом повинно бути здійсненне відразу в повній сумі, якщо відстрочення не було заздалегідь обумовлено сторонами.
Слід враховувати, що кредитор вправі прийняти від боржника часткове виконання, якщо це відповідає його інтересам. Таким чином, можливість виконання зобов'язання по частинах залежить від розсуду кредитора, але при умові подільності самого предмета виконання. Неподільність предмета виконання тягне неприпустимість часткового виконання, навіть при наявності бажання кредитора.
Право кредитора на відмову від виконання частинами має значення при визначенні розміру відповідальності боржника за порушення зобов'язання. А саме: за прострочення виконання боржник відповідає і в тій частині, яка була запропонована ним, але відхилена кредитором як часткове виконання на підставі статті, що коментується.
Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання
1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Виконання зобов'язання в належний строк (термін) — це поряд з іншими один з елементів належного виконання зобов'язання, що припиняє його існування.
Безумовним досягненням цивільного законодавства є введення дихотомії «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання». Відповідно до ст. 251 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення, а термін — це певний момент у часі, із настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення (докладніше див. коментар до ст. 251 ЦК).
Таким чином, визначення у зобов'язанні періоду, на протязі якого воно підлягає виконанню, — це строк виконання. Належне виконання може здійснитися у будь-який момент в межах цього періоду. Згідно ст. 252 ЦК строк може бути визначеним роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
У свою чергу вказівка на конкретну дату, із настанням якої пов'язано виконання зобов'язанні, — це термін виконання зобов'язання.
Частиною першою статті, що коментується, передбачено, що строк (термін) виконання зобов'язання може бути вказаний певною подією, яка неминуче має настати. Виходячи з положень ст.ст. 251, 252 ЦК, уявляється, що встановлення такої умови виконання зобов'язання стосується лише терміну виконання зобов'язання, а не його строку.
Новим для цивільного права України є положення, згідно якого виникнення прав та обов'язків сторін у зобов'язанні можуть бути пов'язані із настанням події, яка неминуче має настати. Пригадаємо, що в ст. 212 ЦК закріплені правила відносно правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються із настанням певної обставини. Таке ж саме правило існувало і в ЦК 1963 р. (ст. 61). Але ж на відміну від ст. 530 ЦК, у статті 212 ЦК йде мова про обставини, щодо яких невідомо настануть вони, чи ні.
На жаль, цивільний кодекс не має чіткого визначення що ж таке «подія». У російському перекладі цей термін може мати два значення, що несуть юридичну вагу: «случай» та «событие». Аналіз статей ЦК, показує: у ньому використовуються обидва значення. У науці цивільного права і перше, і друге розуміння події зводяться до явищ реальної дійсності, що відбуваються незалежно від волі сторін, які учасники цивільних правовідносин не спроможні передбачити у зв'язку із раптовістю наставання (тобто подія за своїм значеннєвим навантаженням є поняттям близьким до випадку та непереборної сили, будучи між тим більш широким за об'ємом). У зв'язку з цим пов'язання терміну виконання зобов'язання із подією, яка неминуче (за оцінкою сторін) має настати, є не зрозумілим, адже єдина подія, яку можна охарактеризувати таким чином з певною мірою впевненості, це — смерть фізичної особи, яка, одначе, за загальним правилом припиняє зобов'язання як таке, тому не може тягнути його виконання (докладніше див. коментар до ст.ст. 527, 608 Кодексу).
Строк та терміни виконання зобов'язання згідно із частиною 3 ст. 251 ЦК можуть бути встановленими актами цивільного законодавства, правочинами чи рішенням суду. Раніше ст. 63 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 травня 1991 р. передбачалось, що строк виконання зобов'язання («термін виконання» ще не вживався) визначався законодавством або договором, а при неможливості визначити його таким способом зобов'язання підлягало виконанню в розумний строк після його виникнення. При цьому розумний строк визначався сутністю зобов'язання та звичаями комерційного обігу. Невключення «розумного строку виконання» в текст нормативного акта, що коментується, та введення рішення суду до переліку джерел, що можуть встановлювати строки (терміни) виконання, є досить привабливим, оскільки виключає можливість виникнення непорозумінь щодо тлумачення розумності строків.
Частина третя ст. 530 ЦК передбачає можливість існування зобов'язань, в яких строк (термін) виконання не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 165 ЦК 1963 р.). Здається, що в обох цих видах зобов'язань у широкому розумінні все ж таки існує строк (а не термін) виконання зобов'язання, який починає спливати з моменту зажадання. Кредитор при цьому вправі вимагати виконання у будь-який час після виникнення зобов'язання.
Зобов'язання підлягає виконанню у такі строки (терміни):
якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) — у цей строк (термін);
якщо термін визначений вказівкою на подію, яка неминуче настане, — з настанням цієї події;
якщо строк не вказаний, чи визначений моментом пред'явлення вимоги — боржнику надається пільговий семиденний термін для виконання зобов'язання від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору чи актів цивільного законодавства. Звертаємо увагу, що негайне виконання при визначенні його строку за рішенням суду не передбачено, і якщо воно не стосується процесуальних питань виконання самого рішення, то діють правила щодо пільгового строку виконання зобов'язання.
Прострочення у виконанні зобов'язання може з'явитися як за провиною боржника (ст. 612 ЦК), так і за провиною кредитора (ст.ст. 545, 613 ЦК). Слід відмітити, що відповідальність за порушення зобов'язання у зв'язку з простроченням виконання настає для боржника за умови невиконання його в строк (а не «термін»), встановлений договором або законом (відсутні односторонні правочини, інші, крім закону, акти цивільного законодавства та рішення суду) (докладніше див. коментар до глави 51 ЦК).
Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання
1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Статтею, що коментується, закріплена презумпція можливості дострокового виконання зобов'язання. В інтересах боржника передбачається його право виконати зобов'язання за своїм вибором: або у встановлений строк (термін), або достроково.
Раніше таке право боржника було закріплено в ст. 166 ЦК 1963, яка диференціювала дострокове виконання в залежності від суб'єктного складу зобов'язання. Передбачалось, що для юридичних осіб діяла презумпція заборони дострокового виконання, адже воно було можливим, якщо прямо передбачалось законом чи договором, та при наявності згоди кредитора.
Разом із загальними нормами щодо дострокового виконання зобов'язання, існують спеціальні, які встановлюють його загальну неможливість (тобто тільки при наявності згоди кредитора) для окремих видів зобов'язань. Виходячи із загальних засад цивільного права, застосуванню при цьому належать спеціальні норми, хоча цей принцип і не знайшов свого відбитка в новому Цивільному кодексі.
Стаття 532. Місце виконання зобов'язання
1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;
2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;
5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Виконання зобов'язання в належному місці — один з елементів належного виконання зобов'язання.
Встановлення місця виконання зобов'язання має значення не тільки для вирішення питання, де сторона — боржник повинна здійснити виконання, але й для деяких інших питань, пов'язаних з виконанням обов'язків. Зокрема, від місця виконання залежить вирішення питання про розподіл витрат на доставку предмету виконання.
Місце виконання встановлюється договором, актами цивільного законодавства, а також може випливати з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу. Пріоритет при встановленні місця виконання згідно положень пункту першого статті, що коментується, безумовно наданий договору.
Виконання зобов'язання в іншому місці, ніж це встановлено договором чи частиною другою пункту першого ст. 532 ЦК — це право, а не обов'язок боржника, яким він може скористатися, якщо воно передбачено актами цивільного законодавства або випливає з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу
Цікавим здається визначення місця виконання зобов'язання із договору. Воно може проводитись двома шляхами: по-перше, згідно прямої вказівки на те, що виконання буде здійснено у певному місці. По-друге, для певних видів зобов'язань місце виконання може бути прямо не вказано як таке у договорі, але все ж таки визначатиметься з тексту цього правочину. Це стосується, наприклад, договорів купівлі-продажу та поставки. Виконання зобов'язання за цими договорами, тобто передача (поставка) майна (товарів) у власність покупцеві, якщо конкретне місце не вказано, буде здійснено відповідно:
якщо договір передбачає перевезення майна — в місці, вказаному в договорі як таке, де майно передається першому перевізнику для передачі покупцю;
в інших випадках — в місці, де відповідно до договору в момент його укладення знаходився продавець (якщо він є суб'єктом підприємницької діяльності).
Такі положення випливають з Віденської конвенції 00Н 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. (а для України — зі лютого 1991 р.). Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р., ст. 10 ЦК згадана Конвенція є невід'ємною частиною законодавства України, тобто належить застосуванню стосовно відносин, які виникають на території нашої держави, крім того має вищу юридичну силу порівняно з законами України (окрім Конституції).
Якщо місце виконання зобов'язання не можливо визначити з договору, виконання повинно провадитись згідно із правилами абзацу другого частини першої статті, що коментується.
Порівняно із ЦК 1963 р. в новому Кодексі з'явились положення, які є незвичними для застосування при визначенні місця виконання зобов'язання, а саме:
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, виконання — за місцем здавання товару (майна) перевізникові. Таке визначення місця виконання було відсутнє у ст. 167 ЦК 1963 р. Воно є схожим із тим, яке ми розглянули у попередній частині коментаря до цієї статті, але ж на відміну від нього у ЦК мова йдеться про зобов'язання, що виникає тільки на підставі договору перевезення, а не договорів купівлі-продажу чи поставки;
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, виконання — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. Дане положення теж було відсутнім у ЦК 1963 р.;
за грошовими зобов'язаннями, виконання - за місцем проживання фізичної особи — кредитора, або за місцем знаходження юридичної особи — кредитора на момент виникнення зобов'язання. Слід звернути увагу, що уточнення щодо визначення місця виконання знаходженням кредитора на момент виникнення зобов'язання, синтаксично відноситься тільки до зобов'язання, в якому кредитор -- це юридична особа. Це дає змогу вважати: якщо кредитором є фізична особа, боржник повинен виконати зобов'язання за місцем її проживання на момент виконання, навіть, якщо про зміну місця проживання, яка сталася за час існування зобов'язання, він не був повідомлений. Крім того, якщо кредитор — фізична особа не сповістив боржника про зміну місця проживання, всі витрати, пов'язані із зміною місця виконання зобов'язання, відносяться на самого боржника.
Раніше за ЦК 1963 р. виконання грошових зобов'язань, де боржником виступала юридична особа, провадились за місцем знаходження боржника.