Стаття 321. Непорушність права власності

1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправне позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3.  Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Коментована стаття містить положення, відповідно до якого право власності є непорушним. Це ж встановлено і ст.13 Конституції України.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права, їх статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Держава прийняла на себе обов'язок захищати приватну власність, забезпечувати її недоторканність. Саме тому ніхто не може бути позбавлений права власності чи бути обмеженим у його здійсненні.

Охорона права власності здійснюється цивільним, кримінальним, адміністративним, іншими галузями законодавства, тобто інститут права власності є комплексним інститутом, що регулюється багатьма галузями українського законодавства.

Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. При цьому слід зазначити, що стаття 13 Конституції передбачає рівність всіх суб'єктів права власності перед законом.

Коментована стаття містить положення, відповідно до якого особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і порядку, встановленому законом. Тобто, ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, але при цьому законодавством України встановлені певні випадки такого позбавлення чи обмеження (ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України).

Конституція України встановлює два важелі юридичної гарантії права власності. По-перше, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не вправі, посилатися на будь-яку доцільність або навіть закон, позбавляти особу майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися до суду, доказуючи неконституційність застосованих проти нього заходів, або дій.

Тільки рішення суду, або вирок, що передбачає конфіскацію майна, можуть бути підставою для примусового позбавлення права власності. При надзвичайних обставинах (стихійні лиха, епідемії, аварії, тощо) може здійснюватися вилучення власності (реквізиція, тобто примусове вилучення у власника майна на підставі закону, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості) за рішенням державних органів (ст.353 ЦК), але у будь-якому випадку передбачено право особи на звернення до суду для поновлення свого права власності.

По-друге, примусове відчуження майна для державних потреб має бути здійснено тільки при умові попереднього та повного відшкодування. Приватна власність може перейти в категорію державної, а державна до приватної (приватизація), але тільки у відповідності із законом, та з відшкодуванням, що визначається договором, або ринковими цінами.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності у встановленому законом порядку та з попереднім та повним відшкодуванням його вартості.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 53 ЦК України)

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, здійснює свою владу щодо управління ним і вправі вчиняти будь-які дії, що не суперечать закону.

Правомочності по користуванню, володінню і розпорядженню виникають у власника одночасно з виникненням права власності. Зазначені правомочності можуть належати лише власнику і нікому більше. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснюється ним незалежно від волі і бажання інших осіб і обмежується лише законом. Проте й власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Іншими словами, своє право на майно (річ) власник завжди здійснює своєю владою й у своєму (власному) інтересі. Але при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежного йому майна (речі) не є безмежною. Він може вчиняти стосовного свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходи до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізовуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами, тощо) крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав. Він зобов'язаний здійснювати право власності в межах, встановлених законом (ст.13 Конституції України, п.5 ст. 4 Закону України «Про власність»).

Таким чином, відповідно до коментованої статті тягар утримання майна покладається на власника цього майна. Але при умові, що інше не передбачене законом або договором.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором. Відповідно до коментованої статті ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором. Тому відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить в момент передачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом.

Згідно з даною статтею ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися на власника. Так, сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так, за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здачі майна (товару) транспортній організації. Тому правило про перехід на набувача ризику випадкової загибелі або псування відчужуваних речей одночасно з переходом до нього права власності є диспозитивним, оскільки воно застосовується, якщо інше не встановлено законом або договором.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

1. У статті, що коментується, відтворюється положення статті 13 Конституції України, в якій закріплено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу». Враховуючи природу цієї статті, можна дійти висновку, що Український народ визнається самостійним суб'єктом права власності нарівні з державою та окремими особами тощо.

Серед фахівців виникає питання, чи не призведе визнання права власності, зокрема на землю народу в цілому, і окремої особи на окрему ділянку землі до подвійного права власності. На думку В.В.Носіка, земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст.2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст.5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування над певною частиною земної кулі.

Як зазначає інший автор — Я.М.Шевченко, поєднання належності права власності українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає змогу робити висновок, що власність українського народу є водночас державною власністю. З іншого боку, право власності на землю не є лише правом держави. Необхідно, на думку автора, розрізняти ті випадки, коли право власності на землю торкається інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Конституцією, людині належить і гарантується право власності на землю.

2.  Органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що

відноситься до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються сфери управління зазначеним майном.

3. Зміст і значення ч. З цієї статті полягає у правовому гарантуванні доступу до користування природними об'єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися відповідно до меж, які встановлюються законом.

Стаття 325. Право приватної власності

1. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2.  Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

3.  Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У коментованій статті законодавцем остаточно вирішено, що суб'єктами права приватної власності є не тільки фізичні особи, а й особи юридичні. При цьому фізична особа, навіть фізична особа — підприємець, є власником майна, яке належить йому на праві власності, і відповідає ним за своїми зобов'язаннями. В разі ж, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно в якості вкладу або частки у господарське товариство або виробничий кооператив (членом останнього має бути фізична особа — ст.163 ЦК), така новостворена юридична особа стає власником такого майна, так само як і набутого за іншими підставами. Зокрема згідно п.1) ч. І ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді або у іншому виді господарського товариства досягається 100 - відсоткова державна участь чи участь територіальної громади, то майно, що належить такому господарському товариству є об'єктом права приватної власності. У такій ситуації між господарським товариством і державою чи територіальною громадою виникають корпоративні відносини, пов'язані з правами участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило за чинним на момент написання цього коментарію правом розповсюджується на всі юридичні особи, крім тих, які створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування, і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. У новому ЦК введений поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права, останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст. 81 ЦК). Розробники проекту ЦК намагались відмовитись від застосування понять «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання суб'єктами права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами (Кодифікація приватного (цивільного) права/ За ред. проф. А. Довгерта. К., 2000. — С.168). Але в остаточному варіанті ЦК, схваленому 16.01.2003 р., згідно зі ст. 329 юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, новий Цивільний кодекс діятиме разом із Господарським кодексом України, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст.133 ГК). А майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК).

В частині другій та третій цієї статті згадується про два різновиди обмежень права приватної власності: а) в залежності від виду майна; б) в залежності від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч.2 встановлюється загальне правило, що суб'єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Такі правила відповідно встановлені у ст.178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обороті (а відповідно і належати на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обороту). Обмеження щодо переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р.; законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

У якості загального правила у ч. З цієї статті проголошується, що склад, кількість та вартість майна не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, в тому числі і їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість і кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, потурання моральних засад суспільства тощо (див. ст.13 та коментар до неї). Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не надає правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також це не дає привід доводити вірність тези про «рівність та різноманіття форм власності». Як зазначає Є.О.Суханов, економічні відносини присвоєння (власності) виступають в різноманітних формах в залежності від того, хто є їх суб'єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому. Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому в якості суб'єкта права власності не можуть виступати трудові колективи, різноманітні громади (крім територіальної громади) та подібні утворення, що не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, то створюється новий самостійний власник (юридична особа), який стає індивідуальним, а не колективним суб'єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно.

Стаття 326. Право державної власності

1.  У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст.142) та право приватної власності як невід'ємне право людини (ст.41). Поділ на зазначені види права власності був використаний законодавцем при створенні і ЦК. Виходячи зі змісту статей 324-327 ЦК самостійними суб'єктами права власності виступають Український народ, юридичні та фізичні особи стосовно об'єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста. Таким чином, можна говорити про відокремленість права державної власності і від права власності Українського народу, і від права комунальної власності, чому поки що не відповідають положення Закону України «Про власність», в якому права комунальної власності розглядається у якості різновиду права державної власності. У ЦК, так само, як і в Конституції України, не міститься відповіді про природу права власності Автономної Республіки Крим. Враховуючи, що поділ на види права власності ґрунтується на виокремленні його суб'єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), то це дає підстави говорити про право власності АРК, яке є окремим як від права державної власності, так і від права власності окремих територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої АРК. Об'єктами права державної власності, по-перше, є кошти державної скарбниці, а також те майно, яке не закріплено за юридичними особами, створеними державою. По-друге, як доводилось у коментарі до ст.325 ЦК, незважаючи на те, що у ЦК не використовуються поняття «право повного господарського відання» та «право оперативного управління», створено правові підстави для застосування цих категорій для позначення речового права, визнаного стосовно закріпленого майна не тільки за юридичними особами, створеними державною, Автономною Республікою Крим та територіальною громадою, а також і за юридичними особами, створеними приватним власником, який може передати своє майно третій особі на засадах повного господарського відання тощо. Тому те майно, яке не передане юридичній особі публічного права (ст.329 ЦК) у власність, також є об'єктом права державної власності. Таким чином, відповідно до позиції розробників ЦК, виникнення (існування) інститутів повного господарського відання та оперативного управління нині зумовлено не самою наявністю державної власності, а тим, що власник з багатьох причин не завжди може сам ефективно здійснювати своє право власності. В такій ситуації визнання за юридичними особами публічного права, створеними державою, права власності призводить до такої конструкції права державної власності, де є принаймні два власники — держава і юридична особа, за якою закріплено це державне майно, за умови, що прийнятної концепції щодо розмежування між цими двома суб'єктами їх права власності не створено.

Суб'єктом права державної власності необхідно визнати державу в цілому, утворену Українським народом (Дзера О.В.). Органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, оскільки вони діють не від власного імені і не у своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу і безпосередньо (ст.5 Конституції України).

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності визнається не адміністративно-територіальна одиниця і не орган місцевого самоврядування, а безпосередньо територіальна громада. Відповідно до Конституції України право комунальної власності не повинно розглядатися у якості різновиду права державної власності, а виключно як самостійний вид права власності. Таким чином, суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста стосовно майна, що перебуває у комунальній власності і не закріплено за юридичними особами публічного права, створеними відповідними територіальними громадами, на праві власності (ст.329 ЦК). У ст.142 Конституції України визначено примірний перелік об'єктів права комунальної власності, які розглядаються, у першу чергу, як матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. Також для визначення кола об'єктів права комунальної власності має бути використаний Закон України «Про власність» (ст.35).

Свої повноваження власника територіальна громада здійснює або безпосередньо, або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення, компетенція щодо об'єктів права власності територіальної громади визначені Законом України «Про місцеве самоврядування» та іншими нормативними актами.