Глава 23 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 23 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У коментованій статті міститься визначення права власності, як суб'єктивного права особи на річ (майно). Слід зазначити, що термін «власність» нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Тобто, власність трактується як присвоєння засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми яка відображає таке ставлення особи до речі, коли вона вважає річ своєю, за умови, що інші вважають цю річ чужою. Отже, власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невласників, відповідно — чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто, усі інші особи, що зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це означає, що усі інші особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) вони виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність це завжди майнове відношення. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність врахування значення такої категорії, як «воля власника», встановлення меж волевиявлення власника.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема, важливе значення

мають конституційні норми, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143 Конституції України), закріплюють рівність всіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст. 13 і 41 Конституції України). Але чільне місце займають все ж таки норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обігу, регламентують порядок захисту права власності тощо.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто, право власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Характерні ознаки права власності, як суб'єктивного права:

1) його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном;

2)  суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конституції України передбачає рівність усіх суб'єктів права власності перед законом;

3)  об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркування, написи і т.п.);

4)  своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п.

Стаття 317. Зміст права власності

1.  Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2.  На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника: 1) права володіння; 2) права користування; 3) права розпорядження. Нерідко в літературі їх іменують «тріадою права власності». Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Тут слід взяти до уваги, що саме по собі володіння може бути законним, таким, що ґрунтується на законі, і незаконним. Але «право володіння» завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже, вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави. (Див. коментар до глави 29). Право користування — це юридична можливість видобування власником споживчі властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо), а також шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності відповідних прибутків). Свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника — jus fruend. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення (наприклад, це може бути споживання речі самим власником). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Наприклад, власник може продати або подарувати річ іншій особі. Він може також просто викинути непотрібну йому річ і таким чином припинити своє право власності на неї. Однак в останньому випадку необхідно, щоб зовні було ясно виражене його бажання відмовитися від права власності на річ і щоб про це стало відомо іншим особам. Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, отримання плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі.

У частині 2 статті, що коментується, передбачено, що на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Таке рішення відповідає передбаченій ч. б ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження цим майном на однакових засадах, визначених Конституцією України та ЦК.

Стаття 318. Суб'єкти права власності

1.  Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2.  Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Згідно ч. 1 коментованої статті суб'єктами права власності є Український народ, а також інші учасники цивільних відносин: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо. (Див. коментар до ст. 2). У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить Українському народу), так і опосередковано — через вищий представницький орган державної влади — Верховну Раду України.

У положеннях ч.2 коментованої статті відображено на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх суб'єктів права власності перед законом. Його слід трактувати у тому сенсі, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава, як суб'єкти права власності, є рівними перед законом, але обсяг, призначення суб'єктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2.  Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3.  Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4.  Власність зобов'язує.

5.  Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6.  Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і стосунків, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею. Володіння означає господарське панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент. Користування реалізується шляхом видобування з речі її споживчих властивостей. Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її юридичну або фактичну долю. Це може бути відчуження речі, знищення речі, відмова від неї тощо.

Згідно ч.2 цієї статті власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою та у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п. Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.

Відповідно до ч. З коментованої статті усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.

Як передбачено у положеннях ч.4 цієї статті, власність зобов'язує. Хоча це правило виглядає дещо декларативним, однак несе в собі значний позитивний заряд, орієнтуючи власників на те, що кожен з них не лише має суб'єктивні права, але й несе відповідальність перед громадою, суспільством за належне використання цих прав. Таким чином формується правосвідомість не лише самих власників, але й інших учасників правовідносин власності.

Правило ч. 5 статті, що коментується, про те, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, є розвитком, закріпленої у частині другій цієї ж статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.

У ч. 6 коментованої статті встановлено, що держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, це не означає, що державі байдуже як формується та розвиваються правовідносини власності у країні і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих правовідносин. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.

Розвиваючи викладене вище положення, ч.7 ст. 319 передбачає, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого, — означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з врахуванням інтересів усієї громади.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути встановлені спеціальним законодавством, наприклад, про охорону пам'яток історії, культури тощо. У цьому випадку пріоритет надається нормам такого спеціального законодавства, котре, втім, не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК.

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Власник згідно положень статті, що коментується, має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків встановлених законом.

Це право передбачає вільне використання власником своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненою законом економічною діяльністю. У сполученні з правом власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, яка виключає монополію держави на організацію господарського життя (ст. 42 Конституції України).

Під підприємницькою діяльністю розуміють самостійну, яка здійснюється на свій ризик, діяльність, що спрямована на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт та надання послуг особами, які зареєстровані у такій якості у встановленому законом порядку.

Для розпочинання та ведення підприємницької діяльності власник має право використовувати своє майно та виконувати передбачені законом дії для цього, тобто він має право створювати підприємства на свій ризик та відповідальність, вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном. Жодний державний орган не має права нав'язувати підприємцю, яку продукцію він зобов'язаний виробляти та за якою ціною її реалізовувати (якщо такі обмеження не встановлені законодавством). Здійснюючи підприємницьку діяльність, власник також може брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо. Таким чином, власник має право використовувати своє майно, тобто вилучати корисні властивості речі для задоволення своїх потреб або інших осіб, для здійснення підприємницької діяльності.

Право на підприємницьку діяльність пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємця, не втручатися в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємницькою діяльністю. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні.

Але при цьому можливі випадки обмеження права використання об'єктів права власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Так, держава може заборонити підприємницьку діяльність у даних сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізується шляхом подання суб'єктами підприємства спеціальних ліцензій. Держава регулює експорт і імпорт, що покладає на підприємства певні обмеження. Крім того, державні органи вправі вимагати від підприємця фінансової звітності, не порушуючи при цьому комерційну таємницю.

Суб'єктом права на підприємницьку діяльність є будь-які особи, не обмежені законами у своїй дієздатності.

Нормальному розвитку підприємницької діяльності перешкоджають монополізм і недобросовісна конкуренція, які заборонені чинним законодавством.

Важливе значення має розвиток малого підприємництва, діяльність якого, як правило, безпосередньо спрямована на задоволення повсякденних потреб споживачів. Уповноважені державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.

Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються значною кількістю законодавчих актів. Цивільне законодавство регулює відносини між особами, які здійснюють підприємницьку діяльність, або за їх участю. У зв'язку з цим, при використанні майна для здійснення підприємницької діяльності, власник повинен дотримуватись умов, встановлених та закріплених законодавством України.