Стаття 303. Право на особисті папери

1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю.

2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускаються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать.

3.  Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

4. У разі смерті фізичних осіб, визначених частинами другою і третьою цієї статті, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

Коментар див. після ст. 305.

Стаття 304. Розпоряджання особистими паперами

1. Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті.

Коментар див. після ст. 305.

 

Стаття 305. Право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів

1. Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, будь-які особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням прав фізичних осіб, визначених частиною третьою та четвертою статті 303 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором, на підставі якого були передані особисті папери.

1. Ст. 303 ЦК закріплює за фізичними особами право на особисті папери. Під поняттям «особисті папери» слід розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них ЦК, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності.

Право на особисті папери включає в себе можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження (питання щодо розпорядження особистими паперами (див. коментар до ст. 304 ЦК). Тобто фізична особа визначає самостійно з урахуванням її інтересу та мети коло осіб, які можуть ознайомлюватись та використовувати, зокрема шляхом опублікування, її особисті папери. У випадку смерті цієї фізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер.

Здійснення права на особисті папери може бути обмежено в таких випадках:

а)  коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

б)  коли особисті папери, передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб (див. коментар до статті 305 ЦК);

в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2.  Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папери (ст. 303 ЦК). Сутність права на розпорядження особистими паперами полягає в можливості визначити їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі:

а)  передати особисті папери іншій особі, в тому числі і до бібліотек чи архівів;

б) відмовитись від них шляхом заяви про це чи вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій щоденник у смітничку;

в)  знищити особисті папери.

Окремо ЦК визначає можливість розпорядження особистими паперами на момент смерті. Потрібно зауважити, що таке розпорядження повинно проводитись, як правило, в письмовій формі у заповіті особи. Однак можливо і усне розпорядження, або шляхом умовчання. В останньому випадку право на особисті папери переходить до спадкоємців за законом.

3. Право на вільне ознайомлення і використання особистих паперів, що передані до фонду бібліотек або архівів є одним з обмежень загального права на особисті папери (ст.ЗОЗ ЦК). Під поняттям «бібліотека» слід розуміти інформаційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам (ст.1 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу»). В свою чергу, «архів» визначається законодавцем як установа чи структурний підрозділ, що забезпечує облік і зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду і/або здійснює управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства (ст.1 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»).

Право на вільне ознайомлення і використання, зокрема шляхом опублікування будь-яких особистих паперів, переданих до фонду бібліотек або архівів, можливо лише за умови:

а) передачі у передбаченому законом порядку особистих паперів до фондів зазначених установ;

б) отримання згоди на таке вільне ознайомлення та використання у інших фізичних осіб, якщо зазначені особисті папери стосуються обставин їх особистого життя;

в) у випадку смерті фізичної особи, яка мала відповідні права на особисті папери, отримання згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, -батьків, братів та сестер померлого.

Однак у договорі про передачу особистих паперів можуть бути встановлені інші умови щодо вільного ознайомлення та використання особистих паперів.

Стаття 306. Право на таємницю кореспонденції

1.  Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата.

Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Право фізичної особи на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції є одним з основних особистих немайнових прав, яке віднаходить своє місце у ст.31 Конституції України, а також у ст. 12 Загальної декларації прав людини.

Об'єктом даного права є таємниця кореспонденції. Поняттям «кореспонденція» охоплюється не тільки письмова кореспонденція (прості та рекомендовані листи, поштові картки, бандеролі, секограми, а також дрібні пакети, мішки «М»), але й усі інші види кореспонденції (телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електронною поштою, пейджером, ЗМЗ - повідомлення тощо). При цьому, ЦК встановлює, що всі види кореспонденцій, які є матеріалізованими об'єктами, наприклад, листи, телеграми тощо, знаходяться у власності фізичної особи. Однак для поширення режиму таємниці зовсім не обов'язково, щоб дана кореспонденція вміщувала в собі інформацію про обставини особистого життя фізичної особи. ЦК охороняє абсолютно всі види кореспонденції, навіть коли вона містить виключно майнову цінність, наприклад, бандеролі.

Право на таємницю кореспонденції включає в себе можливість використовувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата, незалежно від того, чи ця кореспонденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Зокрема, у випадку листування між двома науковцями, для оприлюднення цього листування обов'язково потрібна згода обох.

Коли ж адресат та/чи особа, яка направила цю кореспонденцію померли, то її використання можливо лише за згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер померлого (их). У випадку ж, коли і останні особи померли, то використання цієї кореспонденції, в тому числі і шляхом опублікування, можливо лише у випадку, коли вона має наукову, художню, історичну цінність, в порядку, що встановлений законом.

В окремих випадках згоди особи, що відправила кореспонденцію та адресата для використання цієї кореспонденції виявляється не достатньо. Так, ЦК визначає, що коли кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, то для її використання, зокрема, шляхом опублікування, потрібна також і її згода. Наприклад, коли у телефонній розмові, яка записувалась на магнітний носій, були висвітлені обставини особистого життя третьої особи, то для оприлюднення цього запису потрібна обов'язкова згода усіх трьох осіб.

Право на таємницю кореспонденції може також і обмежуватись у випадках, що прямо встановлені законодавством. Так, зокрема, у випадку, коли в кореспонденції містяться докази, що мають значення для вирішення справи, то вона може бути долучена до судової справи і незалежно від згоди на це фізичних осіб, яких вона стосується. Однак з метою захистити дане право від можливих порушень з боку інших осіб, ЦК забороняє поширення отриманої внаслідок цього інформації.

Ще одним обмеженням цього права є надана законом можливість порушити право на таємницю кореспонденції з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Так, наприклад, згідно зі ст.187 КПК України за вище зазначених підстав може бути накладено арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, коли достатньо підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються з допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення. Однак при проведенні цих дій слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя фізичної особи (ст.185 КПК України).

Однак в будь-якому випадку лише в судовому порядку повинно доводитись легітимність порушення цього права, а також підтвердження того, що це порушення здійснювалось з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, а також те, що іншими способами одержати інформацію неможливо.

 

Стаття 307. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок

1.  Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле-чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.

2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частиш, в якій це стосується її особистого життя. Витрати, пов'язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.

3. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Коментар див. після ст. 308.

 

Стаття 308. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах

1. Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана особами, визначеними частиною четвертою статті 303

цього Кодексу. Витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору, відшкодовуються цими особами.

2.  Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

Фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

3.  Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

1. Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомки, який передбачений ст. 307 ЦК, є істотною гарантією реалізації багатьох особистих немайнових прав: права на індивідуальність (ст.ЗОО ЦК), права на особисте життя (ст.301 ЦК), права на повагу до гідності та честі (ст.297 ЦК), права на недоторканність ділової репутації (ст.299 ЦК) тощо.

Під поняттям «фото-, кіно-, теле-, чи відео зйомка» слід розуміти процес фіксації фактів на відповідні фото-, кіно-, теле-, чи відеоносії. Оскільки процес відповідної зйомки може суттєво порушувати певні особисті немайнові права фізичної особи, то ЦК визначає, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода фізичної особи може виражатись як у письмовій так і в усній формі, в залежності від обставин, при яких провадиться відповідна зйомка.

В окремих випадках згода особи на зйомку припускається, тобто фізична особа вважається такою, що погодилась на зйомку, аж поки вона не висловить своє заперечення проти цього. До таких випадків презумпції згоди на знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку належать зйомки, які проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. У випадку, коли фізична особа заперечила щодо її фіксації на відповідну плівку, то зйомка повинна бути припинена, а моменти з її участю вилучені. І при цьому зовсім не важливо, чи ця зйомка проводилась відкрито, чи методом «прихованої камери».

Але окрім випадків заборони зйомки, ЦК також надає фізичній особі можливість захисту і у випадку, коли вона попередньо погодилась на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку. В цьому випадку фізична особа має право вимагати припинення її публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя. Це означає, що, наприклад, коли відзнятий цикл передач про відому людину, в одній з яких він поширив інформацію, яка стосується його особистого життя, а потім передумав щодо оприлюднення цієї інформації, то він вправі вимагати від відповідної телерадіокомпанії вилучення даної частини інтерв'ю з даного циклу. Аналогічно, коли фотомитець здійснив серію знімків і створив виставку, то будь-яка особа, яка вважає, що та чи інша фотографія з її зображенням якимось чином порушує її право на особисте життя, то вона вправі вимагати вилучення цієї фотографії з виставки. Зрозуміло, що процес демонтажу відзнятого матеріалу чи виставки є доволі тривалим та складним, і тому особи, які проводили відповідні зйомки за попереднім погодженням з фізичною особою мають повне право вимагати від останньої відшкодування всіх витрат, що пов'язані з демонтажем виставки чи запису. До переліку даних витрат слід відносити як реальні збитки, так і упущений дохід, а також моральну шкоду.

Право на проведення фото-, кіно-, теле- чи відеозйомок виключно за згодою особи в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, може бути обмежене. Так, наприклад, оперативні підрозділи для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності при наявності передбачених ст.6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» підстав мають право здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки (п.11 ч. І ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

2. Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах, як і способи захисту фізичної особи, передбачені ст.307 ЦК також спрямована на повний, всебічний та своєчасний захист різноманітних особистих немайнових прав фізичної особи. Однак відмінність між цими видами охорони інтересів полягає, насамперед, в тому, що в осіб, які здійснюють фіксацію зображення фізичної особи, різний рівень творчого підходу до цього процесу. Якщо у випадках, передбачених ст.307 ЦК, маємо справу з механічним відтворенням зображення фізичної особи, то у випадку, що передбачений ст. 308 ЦК рівень фіксації носить вже творчий підхід. Так, наприклад, і в першому, і в другому випадку фіксація зображення фізичної особи може здійснюватись на фотоплівку. Але в останньому випадку ми маємо справу не з механічним фотографічним відтворенням об'єктивної реальності, а з певним творчим підходом до цього процесу (художнє фотографування, ретуш, комп'ютерна обробка фотографій тощо). Тобто ми маємо справу з художнім твором, що суттєво впливає на рівень складності цієї роботи.

Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях, інших художніх творах, наприклад, картинах, скульптурах, воскових фігурах, чеканках, різьбленнях, вишивках, іконах тощо здійснюється шляхом заборони публічного показу, відтворення та розповсюдження без волі на те цієї особи. При цьому охорона інтересів особи за ст. 308 припускає не стільки згоду на зображення фізичної особи на цих художніх творах, скільки дозвіл на публічне поширення цього твору. У випадку смерті фізичної особи згоду на такий публічний показ, відтворення та розповсюдження художнього твору можуть дати діти, вдова (вдівець), а якщо їх немає, — батьки, брати та сестри померлого. Згода зазначених осіб носить вирішальне значення також і у випадку, коли померла особа за життя дала свою згоду на публічний показ, відтворення чи розповсюдження цього художнього твору. Так вказані особи мають право, відшкодувавши витрати особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження художнього твору відкликати попередню згоду померлого.

По-іншому ЦК вирішує питання, коли фізична особа позувала авторові за плату, наприклад, натурщик. В цьому випадку художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без згоди зображеної фізичної особи. Однак і в цьому випадку фізична особа, яка позувала авторові фотографії, іншого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

Обмеженням цього права є передбачена у п. З ст. 308 ЦК можливість розповсюдження фотографії без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів (наприклад, служба розшуку загублених дітей) або інтересів інших осіб (наприклад, оголошення про розшук небезпечного рецидивіста).

 

 

Стаття 309. Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості

1.  Фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості.

Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що передбачено

у даній статті, є важливою гарантію всебічного та гармонійного розвитку особи у суспільстві. Під поняттям «свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості» слід розуміти можливість особи на власний розсуд та відповідно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчості.

Проте свобода творчості не тотожна поняттю вседозволеність. І тому у випадку, коли дана творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільне небезпечних явищ, то така може і повинна бути обмежена.

Гарантією здійснення даного права є заборона здійснювати цензуру творчої діяльності. Поняття «цензура» законодавче не визначено, що породжує суттєві проблеми при застосуванні цієї норми. На нашу думку, під цим поняттям слід розуміти будь-яке неправомірне втручання в процес творчої діяльності, який здійснюється з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також з боку інших фізичних та юридичних осіб. Причому цензура може здійснюватись як активними діями (редагування, заборона до друку тощо), так і пасивними (відмова від виконання обов'язку сприяти творчій діяльності).

Цивільно-правові регулювання та охорона творчості, яка знаходить своє втілення у певних матеріалізованих результатах творчості (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо) здійснюється відповідно до Книги IV ЦК (див. коментар до Книги IV ЦК).

Стаття 310. Право на місце проживання

1.  Фізична особа має право на місце проживання.

2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Коментар див. після ст. 311.

Стаття 311. Право на недоторканність житла

1. Житло фізичної особи є недоторканним.

2. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду.

3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.

4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

1. Місцем проживання фізичної особи, згідно зі ст. 29 ЦК визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Право на місце проживання включає в себе такі основні повноваження:

а) володіння місцем проживання, тобто можливість особи мати одно чи декілька місць проживання;

б) використовувати своє місце проживання, тобто це гарантована законом можливість набувати цивільних прав та виконувати покладені на особу цивільні обов'язки за місцем проживання, якщо інше не передбачено законом чи домовленістю між сторонами. Окрім того, особа використовує своє місце проживання, оскільки саме за цим місцем особі надходять усі офіційні звернення, повідомленням тощо;

в) вільно обирати та змінювати місце проживання, тобто передбачена можливість вільно обирати країну, населений пункт, де буде розташоване місце проживання, а також безпосереднє місце проживання (див. коментар до ст. 29 ЦК).

2.  Ст. 311 ЦК гарантує фізичним особам право на недоторканність житла. Під поняттям «житло» слід розуміти будь-яке приміщення, що призначене чи прилаштоване для постійного чи тимчасового проживання фізичних осіб. Цим поняттям охоплюються будинки, квартири, службові квартири, садиби, жилі кімнати, кухня, ванна, туалет, коридор, балкон, підвал, горище, прибудови, кімнати в готелях, гуртожитках, санаторіях та будинках відпочинку, палата в лікарні, каюта на пароплаві, купе у вагоні тощо. При цьому режим недоторканності житла не поширюється на службові приміщення, камери у слідчих ізоляторах, тюрмах тощо. Для цих категорій приміщень передбачається спеціальний правовий режим.

Гарантією реалізації права на недоторканність житла фізичної особи є заборона проникнення до нього чи до іншого її володіння. Терміном проникнення охоплюється не лише недопустимість входження в нього попри волі фізичної особи інших осіб. До нього слід включати також і інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою пристроїв для підслуховування.

Ст. 311 допускає можливість проникнення до житла і попри волі особи, не інакше як за вмотивованим рішенням суду. Найчастіше це можливо у випадках, коли працівники відповідних правоохоронних органів отримують санкцію на огляд чи обшук житла на підставах та в порядку, що передбачений кримінально-процесуальним законодавством.

Проникнення в житло фізичної особи, як виняток, допускається і без вмотивованого рішення суду. ЦК зокрема визначає такі невідкладні випадки:

а)  пов'язані із рятуванням життя людей та майна;

б)  пов'язані із безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

За наявності таких обставин, згідно зі ст. 177 КПК України, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві.

Ще однією гарантією недоторканності є заборона виселення фізичної особи або іншим чином примусового позбавлення її житла, крім випадків, встановлених законом. До таких випадків слід зокрема відносити викуп житла, у зв'язку з викупом земельної ділянки для суспільних потреб (ст.351 ЦК), викуп житла, яке є пам'яткою історії та культури (ст.352 ЦК), конфіскація будинку за вироком суду у зв'язку з вчиненням злочину (ст.354 ЦК).

Стаття 312. Право на вибір роду занять

1.  Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

2.  Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Використання примусової праці забороняється.

Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Важливою гарантію всебічного та гармонійного розвитку особистості є право на вибір роду занять, яке передбачене коментованою статтею. Дане право означає, що фізична особа наділена можливістю вільно на власний розсуд, з урахуванням свого інтересу і мети, а також відповідно до власних здібностей та можливостей обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Під поняттям «робота» слід розуміти діяльність, яка спрямована на створення чи переробку певного матеріалізованого об'єкта, а також місце виконання такої діяльності. «Посада» — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця юридичної особи, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Право вільного вибору роду занять гарантується також і свободою укладення трудового договору.

Однак в окремих випадках для реалізації права на вільний вибір роду занять фізична особа має відповідати певним вимогам, а також здійснити окремі додаткові заходи. Так для того, щоб обіймати посаду науково-педагогічного працівника, фізична особа має відповідати певним вимогам, а також пройти відповідний конкурс (ч. З ст.48 Закону України «Про вищу освіту»), на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією громадянин України не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою (ст.7 Закону України «Про статус суддів») тощо.

Право на вільний вибір роду занять може бути обмежений шляхом заборони виконувати певну роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку, встановлених законом. Наприклад, посаду державного службовця не можуть обіймати особи, які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади, або ж є близькими родичами чи свояками особам, в безпосереднє підпорядкування чи підлеглість яких вони підпадають (ст.12 Закону України «Про державну службу»). Інколи обмеження права на вибір роду занять може бути здійснено внаслідок накладення кримінально-правової санкції позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльність на підставах і в порядку, що передбачений ст.55 КК України.

Гарантією вільного вибору роду занять є заборона примусової праці. Під поняттям «примусова праця» слід розуміти працю, яку особа не обрала добровільно. Однак ЦК не вважає примусовою працею:

а)  військову або альтернативну (невійськову) службу, які здійснюється на підставах та в порядку, що передбачений в Законах України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» тощо;

б) роботу чи службу, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, до яких, наприклад, можна відносити такі санкції кримінального права, як громадські (ст.56 КК України) та виправні (ст.57 КК України) роботи тощо;

в)  роботу чи службу відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан, що здійснюється на підставах і в порядку, що передбачений Законами України «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про правовий режим воєнного стану» тощо.

Стаття 313. Право на свободу пересування

1.  Фізична особа має право на свободу пересування.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

3. Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

4.  Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

6.  Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

Гарантоване цією статтею право на свободу пересування означає можливість фізичної особи вільно пересуватись по території України (після 14 років), вільно виїхати за її межі і безперешкодно повернутись до України (після 16 років), а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування.

Правом на вільне пересування по території України наділена фізична особа, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. При цьому існуючий донедавна інститут прописки громадян, який був визнаний таким, що не відповідає Конституції, на сьогодні фактично відмінений. Натомість планується запровадження нової форми реєстрації фізичних осіб. Право на вільне пересування по території України може бути обмежене шляхом встановлення законом окремих особливих правил доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки (наприклад, заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад, оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії).

Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Правом на безперешкодне повернення до України наділені фізичні особи, які є громадянином України. Безперешкодне повернення означає, що ні за яких підстав громадянин України не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну (ст.1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України»). При цьому фізичні особи, які реалізують це право повинні мати при собі відповідні документи (паспорт громадянина України для виїзду за кордон, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка), порядок оформлення яких регламентується чинним законодавством.

Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежений у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. В цьому випадку Кабінет Міністрів України приймає рішення про особливий порядок виїзду громадян України до цієї держави. Рішення та інформація про це доводяться до відома громадян, які мають намір виїхати до даної держави. Однак це рішення не є забороною для виїзду, а здійснюється з метою попередження про неможливість з боку України забезпечити громадянину необхідну безпеку у зв'язку з виникненням надзвичайної ситуації (ст.10 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України»). Окрім цього, право на вільний виїзд за межі України може бути також обмежене у випадку, коли виїзд з України здійснює фізична особа, яка обізнана з відомостями, що становлять державну таємницю.

Гарантією здійснення права на вільне пересування є також заборона видворення з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Стаття 314. Право на свободу об'єднання

1.  Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

2.  Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

Фізичні особи, відповідно до коментованої статті, наділені правом на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Під поняттям «політична партія» слід розуміти зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (ст.2 Закону України «Про політичні партії в Україні»). Громадською організацією ЦК визнає об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. З Закону України «Про об'єднання громадян»).

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантується забороною примусу щодо вступу фізичної особи до будь-якого об'єднання та перебування у ньому. При цьому належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг. Це положення знаходить свою конкретизацію і у відповідних законодавчих актах. Так, наприклад, належність або неналежність до профспілок не тягне за собою будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України, іншими законами України. Окрім цього, забороняється будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв'язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї (ст.5 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності).

Певною специфікою наділено право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для малолітніх та неповнолітніх осіб. Так, наприклад, згідно чинного законодавства фізичні особи віком від 6 до 18 років мають право на об'єднання у дитячі громадські організації, а фізичні особи віком від 14 до 28 років — на об'єднання у молодіжні організації (ст.2 Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації»).

Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації може бути обмежене у випадках, що прямо передбачені законом. Так, наприклад, у випадку заборони політичної партії в судовому порядку за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України (ст.21 Закону України «Про політичні партії в Україні»).

Стаття 315. Право на мирні зібрання

1.  Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

2.  Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

Право на мирні зібрання, що передбачене даною статтею, гарантує фізичним особам можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі, вуличні походи, демонстрації, мітинги, хресні ходи тощо. Для реалізації цього права фізичні особи повинні своєчасно сповістити про проведення цих заходів органи виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування (ст.39 Конституції України). Однак закон не визначив термін, який слід вважати завчасним сповіщенням. Тому організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. Визначення ж конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.

В окремих випадках, відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, суд може встановлювати обмеження щодо реалізації цього права.