Глава 22 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ СОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 22 ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ СОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Стаття 294. Право на ім'я

1.  Фізична особа має право на ім'я.

2. Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

3. У разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

Коментар див. після ст. 296.

Стаття 295. Право на зміну імені

1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

3.  По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені.

4.  Прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення відповідно до закону.

5. Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним.

Коментар див. після ст. 296.

Стаття 296. Право на використання імені

1. Фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності.

2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відео-записи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

4.  Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення.

5.  Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою.

6.  Ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою.

7. Використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

1. Ім'я фізичної особи є найдавнішим засобом її індивідуалізації у суспільстві. Окрім цього, ім'я визнається особистим немайновим благом фізичної особи (див. коментар до ст. 201

ЦК). Значення цього особистого немайнового блага в цивільному обороті полягає в тому, що фізична особа набуває прав та створює для себе цивільні обов'язки, а також здійснює ці права та виконує цивільні обов'язки під своїм іменем (див. коментар до ст. 28 ЦК).

За своєю структурою ім'я складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. До речі, історично українцям ніколи не було властиво така частина імені, як назвисько по батькові, достатнім вважалося наявність імені та прізвища, наприклад, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа тощо. Іменування по батькові, як структурна одиниця імені стала наслідком певним запозиченням з російської структури побудови імені.

Окремо потрібно відмітити, що зазначення прізвища та ініціалів, які використовуються ніби для спрощення написання імені інколи не може повністю ідентифікувати особу, чим створює певні проблеми, наприклад, при визначенні авторства за певними науковими статтями.

Право на ім'я фізичної особи є особистим немайновим правом, яке включає в себе таку низку прав:

а) право володіти, користуватись і розпоряджатись своїм іменем;

б) право вимагати від інших осіб звертатись до особи у відповідності із її іменем;

в) право на псевдонім;

г) право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, а також будь-які інші його порушення.

Право на володіння власним іменем закріплене у ч. І ст. 294 ЦК і включає в себе передбачену законом можливість фізичної особи бути носієм відповідного прізвища, ім'я та по батькові. Слід зауважити, що реалізація цього права відбувається внаслідок реалізації батьками (усиновителями), опікунами, а в передбачених законом випадках також і органами опіки та піклування або ж судом іншого особистого немайнового права — права на присвоєння імені.

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. У випадку, коли мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. При цьому батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, наприклад, Петренко-Веремійський тощо.

Ім'я дитини також визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. При цьому дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Присвоюючи ім'я, батьки мають право використовувати ім'я передбачене чи непередбачене Довідником власних імен, керуючись лише здоровим глуздом. Однак видається, що у випадку, коли батьки виявляють бажання присвоїти дитині певне «екзотичне» ім'я, на кшталт, Плуг, Трактор, Усам Бен Ладен тощо, то органи опіки та піклування або ж суд може враховуючи засади розумності (див. коментар до ст. З ЦК), а також вимоги до реалізації цивільного права (див. коментар до ст. 13 ЦК) відмовити батькам в реєстрації такого імені, керуючись при цьому, передусім, інтересами дитини.

Найменування дитини по батькові визначається за іменем батька. У випадку народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. Однак згідно з Законом України «Про національні меншини в Україні» дозволяється громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати «по батькові», записувати у паспорті дитини лише її прізвище та ім'я.

Якщо між батьками не досягнута згода щодо прізвища, імені та по батькові дитини, то цей спір може вирішуватись органом опіки та піклування або судом.

Фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Під поняттям транскрибованого слід розуміти такий запис імені особи, який, як читається відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Віктор Кот (а не Віктор Кіт), Пьотр І (а не Петро І), Єкатєріна II (а не Катерина II), Иляна Косиндзяна (а не Уляна Косиндзяна) тощо.

Право вимагати від інших осіб звертатись до особи у відповідності з її іменем полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення, наприклад, шляхом перекручування імені є порушенням цього права. Потрібно звернути також увагу, що доволі часто відбувається спотворення імені шляхом неправильної постановки наголосу, тому вважаємо, що фізична особа при записі її імені у відповідних документах має право вимагати вказати правильний наголос в її імені чим попереджувати можливість відповідних зловживань з боку інших осіб.

Частина 3 ст. 294 передбачає, що у разі перекручення імені фізичної особи воно має бути виправлене. Коли перекручення імені було здійснене у документі, то такий документ підлягає заміні, а якщо перекручення імені здійснене у засобі масової інформації, воно має бути виправлене у тому ж засобі масової інформації.

2. Реалізуючи право на ім'я, фізична особа має право на його зміну. Право на зміну прізвища, імені та по батькові відповідно до ст. 295

ЦК, а також СК України, Указу Президента України «Про порядок переміни громадянами України прізвищ, імен та по батькові» від 31 грудня 1991 р. та Положення «Про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові», затвердженого Кабінетом Міністрів України від 27 березня 1993 р. мають фізичні особи, яким виповнилось 16 років. Однак фізична особа, яка досягла 14 років, також наділяється правом у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім'я.

Фізичні особи можуть змінювати своє прізвище у випадках:

а)  державної реєстрації шлюбу, шляхом зміни свого прізвища на прізвище подружжя, або приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя (ст. 35 СК);

б) коли особа змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу, то вона повинна повернути своє попереднє прізвище, оскільки вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави (ч.5 ст. 40 СК);

в)  розірвання шлюбу, при якому кожен з подружжя може повернути своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК).

г)  переміни прізвища обома батьками, що тягне за собою переміну прізвища дитини віком до 7 років, а у випадках, коли дитині більше семи років, то за її згодою (ч. І, 2 ст. 148 СК);

д) у випадку переміни прізвища одного з батьків, питання про зміну прізвища дитини може бути вирішено за погодженням між батьками та за згодою дитини, що досягла 7 років, а за відсутності погодження між батьками — органом опіки і піклування або судом (ч.З, 4 ст. 148 СК);

Фізична особа має право перемінити своє найменування по батькові лише у випадку зміни її батьком свого імені. При цьому, у разі зміни імені батьком дитини, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою (ст. 149 СК).

Прізвище ім'я та по батькові дитини змінюється також і у випадку усиновлення (ст. 231 СК). Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. За заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Коли усиновлю-вач один, то по батькові дитини змінюється у випадку, коли він записується батьком дитини. А у випадку, якщо всиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи.

Певні правові наслідки у зміні прізвища, імені та по батькові має також і факт визнання усиновлення недійсним (ст. 236 СК) чи його скасування (ст. 238 СК). В цих випадках дитина має право відновити своє прізвище, ім'я та по батькові, які вона мала до усиновлення (ст. 237, 239 СК).

Реєстрація будь-яких змін прізвища, імені, по батькові громадян України провадиться органом РАЦС (ст. 144 СК).

3. Право на використання імені полягає у наданій фізичній особі можливості використовувати своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, в тому числі, при вчиненні правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідчень особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора, тощо.

Право використання імені може здійснюватись як безоплатно, так і за плату. Так, наприклад, коли ім'я стає прототипом торгової марки, то і використання його здійснюється на відповідних правових засадах («Довгань», «Смирнов», «Форд» тощо).

Що стосується використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер. Коли такого дозволу немає, то використовувати ім'я фізичної особи в даних об'єктах авторського права неможливо.

У випадку, коли використання імені фізичної особи здійснюється з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), то таке використання допускається без її згоди.

Одним із способів використання свого імені є можливість розголошувати своє ім'я, а також заборонити розголошувати своє ім'я. Так особа може розголошувати своє ім'я, або сама безпосередньо, або ж надавати дозвіл розголошувати його іншим особам. Окрім цього, особа має також і право забороняти розголошення свого імені. Особа може, не розголошуючи своє ім'я, (анонімно) повідомляти правоохоронні органи про вчинений злочин, проходити медичний огляд на предмет захворювання різними хворобами і лікуватись від них, надавати інформацію в засобах масової інформації тощо. Проте дане право має своє обмеження. Наприклад, особа не має права заборонити використання свого імені, якщо це загрожує національній чи громадській безпеці (оголошення про розшук особи, що підозрюється у злочині), або пов'язане з виконанням особою публічних функцій (інформація про отримання хабара чи іншу незаконну поведінку особи, яка обрана на відповідну посаду). Однак ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути розголошене (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. В той же час ім'я потерпілого від правопорушення може бути розголошене (обнародуване) лише за його згодою.

При цьому необхідно зауважити, що використання початкової літери особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права. Також більш зважено слід підходити і до випадків використання чужого імені настільки поширеного, що воно само по собі перестає бути засобом індивідуалізації її носія (наприклад, Іванов Іван Іванович). Тут варто враховувати вину порушника. У випадку, якщо у порушника не було умислу на порушення права даної особи, то його дії не повинні вважатись порушенням права на ім'я.

Ще однією проблемою при реалізації повноваження на користування іменем є те, що певне ім'я може бути закріпленим не за однією, а за багатьма особами, а рівень відомості їх різний. Дуже часто «менш відомі» однофамільці видають себе за родичів «більш відомих» з метою отримання певних благ чи привілей. Іноді така схожість використовується третіми особами для загостреного акцентування уваги. Яскравим прикладом зловживання права на ім'я є випадок, який стався під час проведення передвиборчої кампанії до Верховної Ради України в 2002 році. Так, один з маловідомих політиків організував політичний блок «За Ющенка», оскільки в лавах цього блоку перебувала особа за прізвищем Ющенко. Ось чому, в цьому випадку шкоду могло заподіяти не стільки використання імені, скільки не вживання одного з його компонентів. Ось чому ще раз підкреслюється необхідність зазначати повне ім'я для індивідуалізації особи. А якщо імена двох чи більше осіб повністю збігаються, то необхідно вживати додаткові елементи індивідуалізації. Наприклад, якщо такі особи є родичами, то допустимо було б застосовувати додаткові означення, наприклад, «молодший» тощо.

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1.  Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2.  Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3.  Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Коментар див. після ст. 299.

 

Стаття 298. Повага до людини, яка померла

1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла.

2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини.

3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Коментар див. після ст. 299.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2.  Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

1. Ст. 297 закріплює за фізичними особами право на повагу до його гідності та честі. Честь та гідність людини, відповідно до ст. З Конституції України, визнають вищими соціальними цінностями. «Гідність людини» як загально-філософська категорія та об'єкт цивільних правовідносин є доволі полісемантичним поняттям, під яким з одного боку розуміють визнання за людиною зазначеної цінності (об'єктивний аспект), а з другого боку — внутрішню самооцінку особою своїх якостей. Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Отже, як видно, що дані поняття є доволі близькими, взаємозалежними, однак не тотожними.

Право на повагу до гідності та честі складається з таких складових частин:

а) право на гідність та честь;

б) право на недоторканність гідності та честі;

в) право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

У свою чергу, право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) по дотриманню морально-етичних та правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права. Найбільш часто честь та гідність можуть порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації. При цьому неважливо, яким способом здійснюється поширення інформації (усним, письмовим, за допомогою творів мистецтва, за допомогою міміки, жестів та інших усталених дій, за допомогою засобів масової інформації, за допомогою електронних комунікацій тощо). Основним є те, щоб дана інформація стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала дані особисті немайнові права (див. коментар до ст. 277 ЦК).

Однак поширення інформації є найбільш поширеним, однак далеко не єдиним способом порушення гідності та честі. До інших способів слід відносити вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти тощо.

Право на захист гідності і честі здійснюється у відповідності до вимог Глави 3 та ст.ст. 275-280 ЦК (див. коментар до цих норм ЦК).

2.  Право на повагу до людини, яка померла, закріплене у ст. 298 ЦК, спрямоване на забезпечення поваги до гідності людини та захисту певних моральних засад суспільства.

Зазначене особисте немайнове право належить близьким родичам померлого. При цьому ЦК не визначає певних активних повноважень, якими наділяється володілець даного права. Для реалізації даного права фізична особа наділена можливістю вимагати від всіх і кожного шанобливого ставлення до тіла людини, яка померла, а також до місця її поховання. Під поняттям «тіло людини, що померла», слід розуміти труп людини, а також його частини. Що стосується поняття «місця поховання», то під ним слід розуміти могилу, яка знаходиться на кладовищі або в іншому місці, наприклад, лісі, полі, при дорозі тощо, а також колумбарій (спеціально відведене місце для поховання урн з прахом померлих осіб, що були піддані кремації). Що стосується «нешанобливого ставлення», як підстави порушення зазначеного обов'язку, то воно може проявлятись не тільки у вчиненні певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), а також шляхом образливих висловлювань на адресу померлої особи тощо.

Окрім цього ЦК визначає, що у випадку глуму над тілом людини, що померла, а також над місцем його поховання близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди в порядку, що передбачений чинним законодавством (ст.ст. 22, 23, 1166— 1168 ЦК). Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно ч. І та 2 ст. 298 ЦК обов'язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК України.

3. Комерціалізація суспільних відносин вводить до правової термінології нові категорії, однією з яких є «ділова репутація фізичної особи». Під даним поняттям слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації, про її позитивні та негативу спільно значимі діяння (поведінку), як право в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій і т.д.), що відома оточуючим і силу цього відображена в суспільній свідомості, як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Зовнішня схожість між поняттями «ділової репутації» «честі» не є підставою для ототожнення цих понять, оскільки:

а) честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві, тоді як ділова репутація прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов’язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

б)  честь може бути лише позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватись в проміжку від нуля до безкінечності, тоді як ділова репутація же бути як позитивна, так і негативна. І тому окремі особи, які використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, наприклад, окремі політичні лідери, хіпі, панки мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної ділової репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї хоча і позитивної, однак недостовірної інформації.

в) честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація, як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Передбачене коментованою статтею особисте немайнове право включає в себе такі основні складові:

а) право на ділову репутацію, тобто гарантовану законодавцем можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи, як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

б) право на недоторканність ділової репутації полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушене дане особисте не майнове благо. Найбільш часто право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад, шляхом недобросовісної реклами, порушенням вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Як і у випадку недоторканності гідності та честі (ст. 297 ЦК) основною вимогою до цієї інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно та порушувала право на ділову репутацію фізичної особи.

в) право на захист ділової репутації, яке полягає у можливості у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права. Захист здійснюється у відповідності до вимог Глави 3 та ст.ст. 275-280, 1166-1168 ЦК. Основним способом захисту при цьому ЦК визначає судовий.

Стаття 300. Право на індивідуальність

1.  Фізична особа має право на індивідуальність.

2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у даній статті є розвитком на галузевому рівні конституційного положення, яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).

Під поняттям «індивідуальність» слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме дані особливості можуть виражатись у:

а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів);

б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, говір, слова-паразити, сміх тощо);

в)  манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);

г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо);

д) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Сукупність усіх зазначених елементів може створювати певне цілісне сприйняття особи, як певного індивідуума, і охоплюватись загальним поняттям стиль (імідж), що доволі близько межує з поняттям ділової репутації.

Право на індивідуальність полягає в можливості особи:

а) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага. Доволі близьким до цього права є можливість зберігати свою національну, культурну, релігійну, мовну самобутність, яка гарантується ч.2 коментованої статті та ст. 11 Конституції України;

б)  використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч.2 коментованої статті). Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Так, наприклад, для працівників міліції право на виявлення індивідуальності щодо їх зовнішнього вигляду обмежується в період виконання ними службових обов'язків, шляхом встановлення загальнообов'язкової спеціальної форми одягу. Інколи індивідуальність фізичної особи може бути використана нею також і задля отримання певного матеріального зиску. Доволі часто це використовується в політиці та шоу-бізнесі, де політики, актори, моделі, артисти, співаки використовують свої індивідуальні особливості (манеру поведінки, зовнішність, голос тощо) з метою набуття певних матеріальних благ чи задоволення інших інтересів;

в)  створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст. При цьому слід зауважити, що останнім часом створення та зміна індивідуальності особи піддається певній комерціалізації. Так, окремі особи, які займають відповідне становище у публічній сфері задля успішності своєї діяльності витрачають чималі кошти для формування чи зміни своєї індивідуальності. Все це здійснюється шляхом зміни як природних (зміна (корекція) статі, пластичні операції, нарощування волосяного покрову тощо), так і набутих (зміна іміджу, відмова від паління чи інших шкідливих звичок, нанесення татуювань, корекція вимови тощо) особливостей фізичної особи;

г)  вимагати захисту у випадку будь-якого порушення права на індивідуальність. До даного повноваження відносяться як можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації даного права (наприклад, коли в лавах збройних сил забороняють носити довге волосся, або у вищих навчальних закладах примушують носити краватки), так і коли вчиняють дії, якими порушується це право (наприклад, коли сатирики чи команди КВК вчиняють пародії на певних осіб). Захист даного права здійснюється на підставах і в порядку, що передбачений Главою 3 та ст.ст. 275-280,1166-1168 ЦК (див. коментар до вказаних норм ЦК).

Стаття 301. Право на особисте життя та його таємницю

1.  Фізична особа має право на особисте життя.

2.  Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб.

3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Коментар див. після ст. 302.

 

Стаття 302. Право на інформацію

1.  Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.

3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною.

Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

1. Ст. 301 ЦК гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Під поняттям «особисте життя» слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від «тягаря суспільних інтересів». Вперше подібне право з'явилось в англо-американській системі як право «прайвесі» (privacy), так зване право на приватність, зміст якого складало «право залишитись наодинці».

У певне протиріччя з правом на особисте життя та його таємницю вступає право на інформацію, передбачене ст. 302 ЦК, що вимагає комплексного аналізу вказаних норм.

Розглядаючи право на особисте життя у сенсі ст. ЗОЇ ЦК, слід виокремити декілька його складових:

а) право мати особисте життя включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага;

б) право визначати своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, ЦК надає фізичній особі-носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя в залежності від власних інтересів та мети. Однак здійснення цього прав не повинно порушувати загальні межі цивільних прав (див. коментар до ст. 13 ЦК);

в) право на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. При цьому це не означає, що таке повідомлення повинно проходити тільки особисто. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини дане особисте немайнове право може бути обмежене (див. коментар до ст. 302 ЦК);

г) право зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає, що фізична особа має можливість не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волі можливе лише на підставах та в порядку, що визначений законом, наприклад, коли обставини особистого життя фізичної особи містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, або ж у випадку, передбаченому п.2 ч.І ст.302 ЦК;

д)  право вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку, що передбачений Главою 3 та ст.ст.275-280, 1166-1168 ЦК (див. коментар до вказаних норм ЦК).

Право на особисте життя охороняється також ст.182 КК України.

2. Ст. 302 ЦК закріплює за кожною фізичною особою право на інформацію. Під поняттям «інформація» слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст.1 Закону України «Про інформацію»). При цьому об'єктом даного права є всі види інформації, до яких відносять: статистичну інформацію, адміністративну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правову інформацію,

інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст. 18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інформацію (ст. 1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»).

Право на інформацію включає в можливість вільного збирання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Під поняттям «збирання інформації» слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується «зберігання інформації», то це повноваження включає в себе можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження «використання інформації» означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким, не забороненим чинним законодавством, способом. Терміном «поширення інформації» ЦК позначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Спеціальний режим встановлює коментована стаття для інформації про особу. Під поняттям «інформація про особу» ЦК розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що ЦК встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються. Тобто, особа має право в залежності від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому

особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником.

Окрім цього фізична особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч.З ст. 32 Конституції України). При цьому, в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо. До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформацію про фізичну особу;

в)  заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами;

г)  заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети;

д)  вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст.31 Закону України «Про інформацію»).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Або ж медична інформація (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я) може бути обмежена, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст.39 Основ законодавства про охорону здоров'я).

Окремий правовий режим встановлений ст. 302 також і для інформації, що складає державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи.

Під поняттям «державна таємниця» слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).

Що стосується поняття «конфіденційної інформації юридичної особи», то це поняття чітко законодавцем не визначається. І тому загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. 30 Закону України «Про інформацію»). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною юридичною особою на власні кошти, або такою, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.

Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації. Але в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути і знята. Наприклад, у випадку, коли приховування даної конфіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Окрім повноважень, які складають зміст особистого немайнового права на інформацію, на фізичну особу покладається також і певний обов'язок — переконатись в достовірності даної інформації. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичних осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Однак не кожна інформація потребує пересвідчення фізичної особи у її достовірності. Достовірність окремих видів інформації припускається. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), ЦК вважає достовірною. А це означає, що коли така інформація повторно поширюється фізичною особою, то вона не зобов'язана перевіряти її достовірність.

Окрім звільнення особи від виконання даного обов'язку ЦК також звільняє її і від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто фізична особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам у випадку, коли така інформація була спростована.

Здійснення права на інформацію забезпечується низкою гарантій, передбачених ст.10 Закону України «Про інформацію»:

а)  обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

б)  створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

в)  вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

г)  створенням механізму здійснення права на інформацію;

д)  здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

е)  встановленням відповідальності за порушення права на інформацію, наприклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».