Стаття 1223. Право на спадкування

1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, ви­значені у статтях 1261 — 1265 цього Кодексу.

3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Стаття 1223 ЦК визначає перший етап у розвитку права на спадкування — етап його виникнення на стороні спадкоємців. Про факт смерті спадкодавця тут не зазна­чається, оскільки про цей юридичний факт йдеться у попередніх статтях. Тому тут зазначається про заповіт як юридичний факт, що породжує право на спадкування. Далі зазначається про юридичні факти, необхідні для виникнення права на спадку­
вання за відсутності заповіту.

2. Установлюється день виникнення права на спадкування. Цей день співпадає з часом відкриття спадщини, яким є день смерті фізичної особи — спадкодавця.

3. Особи, у яких виникає право на спадкування за законом, визначаються у ст. 1223 шляхом посилання на ст. 1261 — 1265 ЦК.

Стаття 1224. Усунення від права на спадкування

1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадко­ємцем за заповітом.

2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виник­ненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню
їхньої частки у спадщині.

3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час від­криття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за зако­ном, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

1. Стаття 1224 ЦК встановлює юридичні факти, за яких можливі спадкоємці усу­ваються від права на спадкування, тобто позбавляються такого права. Усуваються від права спадкування за законом і за заповітом особи, які умисно позбавили жит­тя спадкодавця або будь-якого із можливих спадкоємців. Формулювання «умисне позбавлення життя»,  безумовно, охоплює собою злочини, які передбачені ст. 115
КК [25] (умисне вбивство), ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст. 117 КК (умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) тощо.
Співвиконання злочинів, передбачених ст. 115 — 118 КК, також охоплюється форму­люванням «умисне позбавлення життя». Не охоплюється цим формулюванням умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Тяжкість злочину може психологічно вплинути на суддів і спонукати кваліфікувати як «умисне позбавлення життя» співучасть в умисному вбивстві в ролі організатора,
підбурювача або пособника, хоча буквально організатор, підбурювач і пособник не по­збавляють потерпілого життя.

2. Не мають права спадкування й особи, які вчинили замах на життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців. Оскільки поширювальне тлумачення актів цивільного законодавства було б протизаконним, замах тут треба розуміти буквально, як він визначається в ст. 15 КК [25]: замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дій чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення зло­чину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено особою до кінця з причин, що не залежали від її волі. Поширювати чинність ч. 1 ст. 1224 ЦК на випадки, коли особа здійснила лише готування до злочину (ст. 14 КК), підстав немає. Немає підстав і для застосування за аналогією ч. 1 ст. 1224 ЦК до випадків, коли особа вчинила лише готування до злочину.

3. Слова «будь-кого із можливих спадкоємців» слід розуміти як осіб, що можуть бути спадкоємцями будь-якої черги, оскільки не виключається відмова від прийняття спад­щини або неприйняття спадщини спадкоємцями попередньої черги, що може привести до отримання статусу спадкоємця родичами до шостого ступеня споріднення включно.

4. Абзац другий ч. 1 ст. 1224 ЦК застосовується до осіб, які вчинили замах на життя спадкодавця, або на життя будь-кого із можливих спадкоємців. До осіб, які позбавили життя будь-кого із спадкоємців, положення цього абзацу не може застосовуватись. Про­ те спадкодавець, який знав про вчинення особою дій, передбачених абзацом першим ч. 1 ст. 1224 ЦК, не позбавлений права скласти заповіт на користь такої особи. Якщо спадкодавець це зробив, знаючи про вчинення такою особою дій, зазначених в абзаці першому ч. 1 ст. 1224 ЦК, заповіт не може бути визнаний недійсним.

5. Усуваються від права спадкування і за законом, і за заповітом (у тому числі і відправ, що випливають із заповідального відказу) особи, які вчинили такі дії: 1) умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт; 2) умисно перешкоджали спадкодавцеві внести зміни до заповіту; 3) умисно перешкоджали спадкодавцеві скасувати заповіт. Але ці дії не самі по собі тягнуть усунення особи від права на спадкування, а лише
за умови, що вони (зазначені дії) знаходяться в причинному зв'язку з виникненням права на спадкування у такої особи, або у іншої особи чи із збільщенням їхньої частки у спадщини. Причинний зв'язок між умисними діями особи та зазначеними наслідка­ми визначається у ч. 2 ст. 1224 ЦК словом «сприяв», тобто дії особи, яка усувається від права на спадкування, можуть бути лише однією із декількох причин, що потягли
наслідки, про які уже зазначалося.

6. Частина 3 ст. 1224 ЦК передбачає усунення від права спадкування за законом батьків, які позбавлені батьківських прав. Підстави позбавлення батьківських прав установлені ст. 164 Сімейного кодексу [28]. Позбавлення батьківських прав здійсню­ється за рішенням суду. Проте ст. 169 СК передбачає можливість поновлення батьків­ських прав. У разі поновлення батьківських прав до часу відкриття спадщини батьки мають право на спадкування за законом після своєї дитини. Спадкування за заповітом батьками, які позбавлені батьківських прав, після своєї дитини здійснюється на за­ гальних підставах (без обмежень).

7. Відповідно до абзацу другого ч. З ст. 1224 ЦК позбавляються права на спадку­вання за законом особи, які відповідно до закону несли обов'язки щодо утримання спадкодавця, але ухилялися від їх виконання. Із таких осіб у ч. З ст. 1224 ЦК прямозазначені тільки батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (в тому числі усиновлені). Інші особи, які несуть обов'язки щодо утримання членів сім'ї та родичів та можуть
бути спадкоємцями, визначаються в ст. 265, 266, 267 СК. Такими є баба, дід (щодо внуків), внуки, правнуки (щодо баби, діда, прабаби, прадіда), брати, сестри.

8. Факт ухилення від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця лише тоді є підставою для усунення особи від права на спадкування, якщо цей факт установлений судом. Факти ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків можуть бути встановлені обвинуваль­ним вироком суду, винесеним на підставі ст. 164, 165 КК. Але це не єдиний спосіб установлення такого факту судом. Він може бути встановлений судом відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК. Ухилення від виконання обов'язків щодо утримання членів сім'ї та родичів не може бути перешкодою для спадкування за заповітом.

9. Якщо особи перебувають в шлюбі, який відповідно до ст. 39 СК є недійсним, вони не можуть спадку вати одна після одної за законом. Не можуть спадкувати одна після одної за законом і особи, що перебували у шлюбі, який визнано недійсним за рішенням суду. При цьому рішення суду може набрати законної сили як до від­криття спадщини, так і після цього, в тому числі і після прийняття спадщини. Від­повідно до ст. 40 СК суд повинен винести рішення про визнання шлюбу недійсним (за наявності обставин, передбачених цією статтею). За наявності обставин, перед­бачених ст. 41 СК, суд може визнати шлюб недійсним. Формулювання «суд може» не слід тлумачити так, що суд приймає рішення на свій розсуд. Такі формулювання стосовно суду означають обов'язок суду прийняти рішення з урахуванням обставин, які визначені законом через оціночні поняття (такими в ст. 41 СК є міра порушення шлюбом прав та інтересів особи, тривалість спільного проживання, характер взаємин подружжя, інші обставини, що мають істотне значення).

10. Якщо шлюб визнаний недійсним за рішенням суду, останній може визнати пра­во одного із подружжя на спадкування лише того майна іншого подружжя, яке було нажите подружжям за час шлюбу, який визнано недійсним. Таке право за одним із подружжя, який пережив іншого, може бути визнане судом за умови, що можливий спадкоємець (один із подружжя, який пережив іншого) до реєстрації шлюбу не знав
і не міг знати про існування перешкод для шлюбу.

11. Згідно з ч. 5 ст. 1224 ЦК від права на спадкування за законом може бути усунена особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, хоча б ця особа і не несла відповідно до закону обов'язку утримувати спадкодавця (особи, які такий обов'язок несуть, усуваються від спадкування за наявності відповідних умов згідно з абзацом другим ч. З ст. 1224 ЦК). Усунення від права на спадкування за законом відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК здійснюється за рішенням суду за умови, що спадкодавець пере­бував у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво.

12. Частина 6 ст. 1224 ЦК поширює всі положення цієї статті на спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщину. Це положення означає, що на осіб, які мають обов'язкову частку у спадщині, поширюється чинність ч. 1 — 5 ст. 1224 ЦК. Що стосується правила про поширення ч. 6 ст. 1224 ЦК на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ, то воно не може поширюватись на відносини,
що регулюються ч. З — 5 ст. 1224 ЦК, оскільки в межах цих відносин здійснюється спадкування за законом, а правова конструкція заповідального відказу застосовується до відносин, в межах яких здійснюється спадкування за заповітом.

Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

1. У ст. 1225 — 1231 ЦК законодавець повертається до врегулювання питань щодо окремих прав та обов'язків, що входять до складу спадщини, тобто повертається до матеріалу, початок викладення якого міститься вст. 1218 — 1219 ЦК.

2. Частиною 1 ст. 1225 ЦК підтверджується можливість спадкування земельної ді­лянки на загальних підставах. Спеціально підкреслюється, що на спадкоємців поши­рюється положення про можливість використання земель за цільовим призначенням, як це випливає із ст. 19 — 21 Земельного кодексу [27].

3. Якщо до спадкоємців переходить право власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, до них переходить і право на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві (звісно, йдеться про земельну ділянку, на якій розміщені названі не­рухомі речі). Таким правом можуть бути право власності, право оренди, суперфіцій. Але спадкоємець, який в порядку спадкування набув права власності на житловий
будинок, іншу будівлю чи споруду, відповідно до обмежень, установлених Земельним кодексом, у відповідних випадках не може бути суб'єктом права власності на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві. У таких випадках ч. 5 ст. 120 ЗК встановлює, що при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридич­них осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда. Але це право виникає за умови укладення договору оренди, крім випадків, коли спадкоємцем є юридична особа, яка може бути суб'єктом права постійного користування землею (ст. 92 ЦК).

4. Розмір земельної ділянки, що переходить до спадкоємців, які спадкують право власності на нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, визначається в ч. З ст. 1224 ЦК як такий, що необхідний для обслуговування цього нерухомого майна. При вста­новленні такого розміру слід керуватися державними будівельними нормами. Решта земельної ділянки спадкується на загальних підставах, зокрема, за заповітом вона
може спадкуватись тією самою особою, до якої перейшло право на нерухоме майно.

Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності

1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підста­вах.

2. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

1. За відсутності встановлених законом особливостей частка у праві спільної су­місної власності підлягає спадкуванню на загальних підставах. Щоб усунути будь-які сумніви в цьому, законодавець у ч. 1 ст. 1226 ЦК формулює спеціальне правило про це. Оскільки при цьому виникає колізія між ч. 1 ст. 1226 ЦК та ч. 2 ст. 369 ЦК, від­повідно до якої розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійсню­ється за згодою всіх співвласників (складення заповіту щодо об'єкта права спільної сумісної власності має кваліфікуватись як один із способів розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності), ч. 2 ст. 1226 ЦК визнає за суб'єктом права спільної сумісної власності право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до (і без) її визначення та виділу в натурі.

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, алімен­тів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві

1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасо­вою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

1. Смертю фізичної особи припиняється її право на отримання заробітної плати (оскільки припиняється трудова діяльність особи, що винагороджується заробітною платою), пенсії (оскільки пенсія нерозривно пов'язана з особою, якій вона призначена, і право на пенсію не може переходити до іншої особи на будь-якій підставі), аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю та в зв'язку з іншими обставинами, передбаченими Законом «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими похованням» [125] (вони також нерозривно пов'язані з особою спадкодавця), інших соціальних виплат (на підставі законів «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], «Про загальнообов'язкове державне соці­альне страхування на випадок безробіття» [114]), відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (на останнє прямо зазначається в п. З ст. 1219 ЦК). Але смертю фізичної особи не припиняється право на отримання тих грошових сум (у вигляді заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог, відшкодувань), які «належали спадкодавцеві».

2. Ці грошові суми відповідно до загального правила ст. 1227 ЦК до складу спадщи­ни не включаються, а підлягають виплаті особам, зазначеним у цій статті або в інших (спеціальних) законах. Лише за відсутності таких осіб згадані суми включаються до складу спадщини.

3. При застосуванні ст. 1227 ЦК слід враховувати, що переважному застосуванню перед цією статтею підлягають правові норми, що сформульовані в спеціальних зако­нах, хоча б вони і були прийняті до прийняття чи введення в дію Цивільного кодексу. Ці правові норми є непоодинокими. Лише Кодекс законів про працю не визначає долю належної працівникові заробітної плати та інших виплат, які належали працівникові, але не були виплачені у зв'язку зі смертю працівника. Тому у разі смерті працівника не отримана ним заробітна плата, яка належала працівникові, повинна виплачуватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними працівникові сумами заробітної плати
слід вважати ті, право на які випливає із документів обліку затрат праці (відрядних нарядів, табелів обліку робочого часу) та відповідних нормативних актів, в тому числі і локальних, зокрема тих, що встановлюють право працівників на премії.

4. Заробітна плата при цьому має розумітись так, як вона визначається ст. 2 За­кону «Про оплату праці» [69], тобто це поняття охоплює собою всі види виплат, які здійснюються роботодавцем на користь працівників, зокрема компенсаційні виплати, виплати, які в науці визначаються як гарантійні.

5.   Стаття 52  Закону  «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхуван­ня» [161] встановлює порядок виплати недоотриманої пенсії, що належала пенсіоне­рові, який помер. Із цієї статті та інших статей цього Закону випливає, що пенсією, яка «належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою», може бути тільки та пен­сія, рішення про призначення (перерахунок) якої було прийняте органом Пенсійного
фонду до дня смерті особи (пенсіонера, спадкодавця). Якщо таке рішення прийняте, належною пенсіонерові визнається пенсія з дня, встановленого ст. 45 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», по останнє число (включно) місяця, в якому пенсіонер помер.

Право на отримання належної пенсіонерові пенсії надається особам, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника (пенсіонера). Ці особи зазначені в ч. 2 ст. 36 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». На­рівні з цими особами право отримання належної пенсіонерові і недоотриманої у зв'язку з його смертю пенсії мають батьки, чоловік (дружина), а також члени сім'ї, які про­живали разом з пенсіонером на день його смерті. Ці особи мають право на отримання належної пенсіонерові (спадкодавцеві) пенсії незалежно від інших обставин (непра­цездатності, знаходження на утриманні померлого).

У разі звернення з вимогою про виплату належної померлому пенсії кількох осіб належна кожній із них сума визначається шляхом ділення належної до виплати пенсії на кількість осіб, що звернулися з такою вимогою.

Звернення з вимогою про виплату пенсії, яка належала померлому пенсіонерові, має надійти до органу Пенсійного фонду не пізніше 12 місяців після смерті пенсіонера.

За відсутності такого звернення впродовж зазначеного строку належна до випла­ти пенсія включається до складу спадщини відповідно до ст. 1227 ЦК і спадкується на законних підставах.

Такі самі правила встановлені ст. 91 Закону «Про пенсійне забезпечення» [43]. Лише строк тривалістю 6 місяців, встановлений цією статтею, не може застосовува­тись, оскільки пізніше прийнятий Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлює більш тривалий (дванадцятимісячний) строк.

6.   Стаття 37 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114] визначає коло осіб, яким виплачується матеріальне за­безпечення відповідно до цього Закону, якщо воно не було отримане безробітним, який помер, так само, як і Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхуван­ня». Матеріальне забезпечення виплачується за умови, що звернення до відповідного центру зайнятості надійшло не пізніше шести місяців з дня смерті безробітного.

Належними безробітному слід вважати всі види матеріального забезпечення, пе­редбачені цим Законом, якщо до дня смерті безробітного було прийняте рішення про призначення відповідного виду матеріального забезпечення.

7.  Стосовно матеріального забезпечення, яке було призначене, але не було отримане у зв'язку зі смертю застрахованої особи, ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і ви­тратами, обумовленими похованням» [125] передбачає виплату цього забезпечення членам сім'ї, які проживали разом з померлим, або спадкоємцям. Оскільки тут не ви­значена черговість, застосуванню підлягає ст. 1227 ЦК: відповідні суми мають бути виплачені членам сім'ї. За їх відсутності ці суми включаються до складу спадщини. Останнє правило застосовується за аналогією до випадків, коли члени сім'ї не звер­тались із заявою про виплату матеріального забезпечення.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовле­ними народженням і похованням» виплата матеріального забезпечення здійснюється за умови, що воно було призначене до дня смерті застрахованої особи. Рішення про призначення матеріального забезпечення, передбаченого цим Законом, приймає комісія (уповноважений) з соціального страхування (ч. З ст. 50 названого Закону) в порядку, встановленому Положенням про комісію (уповноваженого) підприємства, установи, організації із загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням [457].

Підстав для виплати матеріального забезпечення, яке передбачене цим Законом та яке не було призначене, немає.

8.  Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату праце­здатності» [112] (частина одинадцята ст. 40), вирішує тільки питання про виплату стра­хових виплат, які належали застрахованому, але не були своєчасно виплачені з вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків. У решті випадків виплата має здійснюватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними застрахованому суми слід розуміти як такі, що встановлені відповідним органом Фонду соціального страхування від нещасних випадків.

9. Статтю 1227 ЦК не слід тлумачити так, що відповідно до неї у зв'язку зі смертю управненої особи припиняється право цієї особи на виплати, на які померлий мав право, але воно не було належно оформлене чи оспорювалось. Ці права входять до складу спадщини відповідно до правил ст. 1218 ЦК і спадкуються в загальному порядку.