НЕОДЕРЖАНІ ДОХОДИ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЗБИТКІВ

38. Поняття не одержаних кредитором доходів як складової частини збитків викли­кає істотні труднощі для правозастосування. Безумовно, при цьому необхідно чітко дотримуватися букви закону. Але слід враховувати, що правильне правозастосування в подібних випадках передбачає не наявність гнучкості, яка привела б до відходу від букви закону, а врахування при застосуванні однієї й тієї ж категорії неодержа-
них доходів до фізичних осіб (які займаються й які не займається підприємницькою діяльністю) і різних видів юридичних осіб специфіки не одержаних ними доходів.

39. Стягнення неодержаного доходу слугує меті відновлення майнової сфери кредито­ра, порушеної боржником. Тому його стягнення є можливим, якщо неодержаний дохід не був врахований при відшкодуванні вартості втрати майна. Так, при знищенні речі, яка здатна приносити дохід, кредитор втрачає можливість одержання в майбутньому відповідного доходу. Проте ж при визначенні вартості втраченої речі за ринковими ці­ нами її здатність приносити дохід врахована. Тому неодержаний дохід у таких випадках не може бути стягнений. З урахуванням цього формулювання ч. 5 ст. 50 ЦК — «до викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна,
що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ді­лянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі», не означає нічого іншого, крім необхідності забезпечення відповідності «викупної ціни» майна його ринковій вартості, що враховує потенційну прибутковість цього майна.

40. Поняття доходів (доходу) протягом декількох десятиріч у нашій країні викорис­товується в економіці та законодавстві в різному розумінні (як валовий дохід, тобто виторг від реалізації й інші доходи; як валовий дохід за винятком матеріальних ви­трат; як прибуток). У чинному цивільному законодавстві це поняття не розкривається, принаймні, в такому вигляді, який придатний для тлумачення поняття неодержаних
доходів як виду збитків. Не допомагає тлумаченню поняття неодержаних доходів (упу­щеної вигоди) й звернення до тлумачних і енциклопедичних словників, де в кращому разі можна знайти вказівку на те, що дохід — це прибуток. Таким чином, звернення до тлумачних словників повертає нас до поняття доходів, на невизначеність якого увага вже вище зверталася.

41. Лише ч. 1 ст. 225 ГК [31] наближає категорію упущеної вигоди до досить визна­ченого в законодавстві поняття прибутку. Упущена вигода (в ч. 1 ст. 225 ГК вико­ристовується термін «втрачена вигода», що є за змістом тотожнім поняттю упущеної вигоди) розглядається тут як «неодержаний прибуток, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною». Це відповідає розумінню поняття неодержаних доходів (упущеної вигоди), як воно склалося в судовій практиці протягом десятиріч, а зрештою було виражено в Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди (збитків), завданої порушенням господарських договорів [495].

42.   До категорії не одержаних громадянами доходів, які можуть бути стягнені у вигляді збитків, належить, зокрема, винагорода, що виплачується авторам творів — об'єктів авторського і суміжних прав,  авторам  (власникам)  винаходів,  корисних моделей, промислових зразків, топографій інтегральних мікросхем і інших об'єктів інтелектуальної власності. У вигляді збитків у цьому випадку може бути стягнений
неодерзканий доход за вирахуванням витрат, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів (витрат, які особа понесла б для отримання доходу).

43. Приймаючи рішення про стягнення не одержаних кредитором — фізичною особою доходів (упущеної вигоди), суд не має права зменшувати розмір збитків, що стягуються з боржника, на суму податку з доходів фізичних осіб. Цей податок сплачує податковий агент, яким відповідно до п. 1.15 ст. 1; п. 17.2 ст. 17 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154] є юридична особа, зобов'язана утримувати податок (боржник, який добровільно відшкодовує збитки, або орган державної виконавчої служби, що виплачує кредиторові грошові суми). Отже, на користь фізичної особи стягується неотриманий дохід без відрахування податку на доходи фізичних осіб, а відрахування податку на до­ходи фізичних осіб проводиться при здійсненні виплати або (у випадках, передбачених п. «в» ч. 17.2 ст. 17 названого Закону) фізичною особою — кредитором.

44.  Вимога про відшкодування неодержаного доходу може бути пред'явлена будь-якою юридичною особою: не тільки суб'єктами підприємницької діяльності, статутною метою діяльності яких є одержання прибутку, але і неприбутковими організаціями. Така вимога може бути пред'явлена бюджетними установами, спеціальна правоздатність яких дозволяє одержання доходу у вигляді плати за послуги (у п. 7.11.2 ч. 7.11 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] використовується термін «державні послуги»), виконувані роботи або відчуження майна.

45.  При визначенні неодержаного доходу (як складової частини збитків) суб'єктів підприємницької діяльності (в тому числі товарної та фондової біржі та обслугову­ючих сільськогосподарських кооперативів та інших юридичних осіб, що не мають мети одержання прибутку) не можна повністю ігнорувати законодавство про опо­даткування прибутку і про бухгалтерський облік. Однак вони повинні переважно
використовуватися як методичний матеріал для того, щоб зрозуміти суть відповідних видів неодержаних доходів і не зроблених у цьому зв'язку витрат. Такий висновок обумовлений тим, що законодавство про оподаткування прибутку підприємств і про бухгалтерський облік має свої специфічні цілі. Внаслідок цього законодавство про оподатковування допускає, наприклад, виключення з валового доходу певних видів
доходів, які не можуть виключатися зі складу неодержаних доходів, що підляга­ють стягненню з боржника, який не виконав чи неналежно виконав зобов'язання. З іншого боку, до складу валових витрат, що зменшують обсяг оподатковуваного прибутку, законодавство про оподаткування прибутку включає такі витрати, які не можуть бути виключені при визначенні величини неодержаних доходів як скла­дової частини збитків. Що стосується законодавства про бухгалтерський облік, то воно в низці випадків надає підприємствам право вибору, що є несумісним з метою обчислення неодержаних доходів, які стягуються у складі збитків, яка (мета) по­лягає у відновленні майнової сфери кредитора і виключенні можливості збагачення за рахунок стягуваних з боржника коштів.

46.  Вихідним при визначенні неодержаного доходу юридичних осіб — суб'єктів під­приємницької діяльності є поняття доходів. Вони визначаються як збільшення економіч­них вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які приводять до збільшення власного капіталу, крім збільшення капіталу за рахунок внесків власників (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» [382]). Таке визначення доходів цілком придатне на першому етапі для обчислення неодержаного доходу як складової частини збитків. Пояснення вимагає лише застере­ження щодо збільшення капіталу за рахунок внесків власників. За загальним правилом,
внески власників у капітал підприємства означають, що зобов'язання власників, які виникли, перед підприємством належно виконані. Друга сторона — підприємство, у ка­пітал якого зроблений внесок, набуває внаслідок такого внеску не тільки активи, але і відповідні зобов'язання перед власниками. Тому виручка, не одержана від продажу акцій з вини боржника, що прийняв на себе зобов'язання продати всі випущені акції за ціною, не нижче номінальної, але не виконав це зобов'язання, не може бути стягнена з боржника (оскільки не тільки не отримано гроші, сума яких еквівалентна номінальній вартості непроданих акцій, а і не прийняті емітентом зобов'язання перед набувачами акцій) Але емісійний доход — сума перевищення можливого виторгу від реалізації акцій над сумою номінальної вартості акцій — може бути стягнений з боржника, який за наявності вини не виконав зобов'язання, як неодержаний доход.

47.  Найчастіше на практиці пред'являються вимоги про стягнення упущеної вигоди у формі доходів, не одержаних кредитором від реалізації готової продукції, товарів, робіт і послуг внаслідок порушення зобов'язання боржником. Позови такого зміс­ту пред'являються в зв'язку з тим, що порушення, яких припускаються боржники в зобов'язаннях, приводять до зменшення випуску і реалізації кредиторами готової продукції, а іноді і до повного припинення на певний період комерційної діяльності кредиторів.

48.  Для класифікації неодержаних доходів, що можуть бути стягнені в складі збит­ків, доцільно використовувати класифікацію доходів, що дається в Положенні (стан­дарті) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» і в Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій [399].

49. Як неодержані можуть бути стягнені такі доходи, які одержав би кредитор при належному виконанні обов'язків боржником від реалізації готової продукції, робіт і послуг; інші операційні доходи (від реалізації іноземної валюти, інших оборотних активів, у тому числі виробничих запасів,  малоцінних і швидкозношуваних пред­метів, від оренди, від операційної курсової різниці, доходи у вигляді штрафів, пені, неустойки; доходи від операцій з тарою тощо); доходи від участі у капіталі, в тому числі доходи від спільної діяльності; інші фінансові доходи, у тому числі дивіденди і відсотки; а також інші доходи (від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів, від безкоштовно отриманих активів). Не виключено пред'явлення до боржника і вимоги про відшкодування неодержаних надзвичайних доходів.

50. Водночас окремі види доходів, які виокремлюються в Положенні (стандарті) бух­галтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, не можуть стягуватися з боржників. Так, відпо­відно до названої Інструкції доходом від інвестицій в асоційовані дочірні та спільні
підприємства визнається саме по собі збільшення частки інвестора в чистих активах об'єкта інвестування, зокрема, внаслідок одержання такими підприємствами прибутку.

Цивільне законодавство не допускає стягнення з боржника таких доходів, що не були одержані кредитором і не могли бути ним одержані. Оскільки в наведеному випадку підприємство не повинне було реально одержати будь-які доходи, воно не може ви­сунути вимогу про відшкодування збитків. Така вимога могла бути пред'явлена тільки у випадку, якщо з вини боржника відповідна частка прибутку не була перерахована на рахунок кредитора або ж не була виплачена йому готівкою. Але така частка одер­жала назву дивідендів (пп. 1.8 і 1.9 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку під­приємств» [86]), які відносяться до категорії інших фінансових доходів.

Крім того, при застосуванні нового законодавства про бухгалтерський облік з метою визначення розміру неодержаних доходів, які підлягають стягненню з боржника, слід враховувати, що це законодавство повинне застосовуватися дуже обережно. Зокрема, у ньому вказується на доходи від спільних підприємств, то у подальшому тексті на­званої вище Інструкції йдеться про доходи від спільної діяльності, хоча — це різні види доходів.

51. Неодержані доходи частіше бувають пов'язаними не з повним, а лише з част­ковим призупиненням діяльності підприємства. У таких випадках розрахунок суми неодержаних доходів провадиться виходячи з того, які операції не були здійснені (скільки і якої продукції не було реалізовано; які інші операції не були здійснені). Якщо, незважаючи на порушення зобов'язання боржником і зменшення в цьому зв'язку
обсягів випуску певного виду продукції, кредитор зберігає колишні загальні обсяги реалізації, він не може бути позбавлений права на стягнення доходу, не одержаного внаслідок порушення, допущеного боржником, оскільки, як правило, у суб'єктів під­приємницької діяльності є можливість організації дво-, тризмінної роботи, інтенсифі­кації використання обладнання і виробничих площ іншими способами, інтенсифікації
використання робочої сили чи додаткового її набору. Не виключене, однак, подання доказів того, що у кредитора такі можливості були відсутні. Тоді і відповідна частина неодержаних доходів стягуватися не може.

52. При визначенні величини неодержаних доходів,  що підлягають стягненню з боржника, який порушив зобов'язання, з не одержаного кредитором валового до­ходу (виручки від реалізації чи іншої операції) належить відняти всі ті витрати, які реально не зробив кредитор, але які він зробив би з метою одержання того доходу, який реально не був одержаний з вини боржника. Необхідність зменшення суми нео­держаних доходів, що підлягає стягненню з боржника в складі збитків, означає, насам­перед наступне: якщо річ виявилася з вини боржника непроданою, її вартість повністю не може бути стягнена з боржника у вигляді збитків. Так, відповідно до ч. 4 ст. 692 ЦК при відмові покупця прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну продавець вправі відмовитися від договору. При цьому він набуває права вимагати
відшкодування збитків на підставі ст. 623 ЦК. Однак під збитками тут ніяк не можна розуміти встановлену договором ціну речі. Оскільки річ залишилася в продавця, збитки на його стороні у вигляді не одержаної від покупця ціни речі не виникли. Продавець у цьому випадку може стягнути з покупця тільки різницю між ціною придбання речі і встановленою договором купівлі-продажу ціною: зберігши право власності на річ, продавець зберіг і можливість одержання доходу, рівного ціні речі, однак такий до­ход у майбутньому продавець — суб'єкт підприємницької діяльності міг би одержати за рахунок продажу іншої такої ж речі. У минулому ж періоді він не одержав доход унаслідок невиконання зобов'язання покупцем.  Цей неодержаний доход (різниця в цінах придбання і продажу) і підлягає стягненню з боржника.

53. При визначенні суми витрат, які не зробив кредитор, але які він повинен був зробити з метою одержання доходу, норми Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» можуть використовуватися за аналогією, а також як методичний матеріал. Цей Закон формулює яскраво виражені засоби стимулювання. Тому він відкрито відходить у низці випадків від логіки речей (наприклад, відносить на валові витрати платника податку на прибуток суму коштів, перерахованих відповідним неприбутковим організаціям у встановлених межах; суму коштів, внесених у відповідних випадках у страхові резерви і тощо). За таких умов багато норм названого Закону не можуть мати значення правового регулятора при визначенні величини неодержаного доходу, що підлягає стягненню з боржника, з вини якого доход не був отриманий.

54. Стягуваний з несправного боржника у вигляді збитків не одержаний кредитором дохід, хоча б він являв собою виторг, не одержаний від реалізації продукції (товарів), не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість і акцизним збором (ст. З Закону «Про податок на додану вартість» [84], ст. З Декрету «Про акцизний збір» [205]). Отже, в разі стягнення з боржника неодержаного доходу у зв'язку з тим, що
з його вини кредитором не були здійснені операції, що підлягають обкладенню податком на додану вартість і акцизним збором, не одержаний від таких операцій валовий доход (виручка) повинен бути зменшений на суму податку на додану вартість і акцизного збору, які мали бути нараховані у зв'язку з операціями з реалізації продукції, робіт, послуг, що не були здійснені з вини боржника.

55.  Державна податкова адміністрація України в подібних випадках інакше тлума­чить положення про об'єкт оподаткування податком на додану вартість. З листа Дер­жавної податкової адміністрації «Про податок на додану вартість» випливає, що пристягненні збитків, завданих боржником кредитору, який з вини боржника не продав товари (послуги, роботи) і не одержав внаслідок цього доход, виникає об'єкт опо­даткування податком на додану вартість. Логіка Державної податкової адміністрації України, що виражена у згаданому листі, полягає в наступному: оскільки об'єктом оподаткування податком на додану вартість є операції з продажу, а відшкодування боржником кредитору неодержаних доходів дає змогу суб'єкту одержати ті ж доходи, що і при продажу, відшкодування слід прирівняти до продажу. До такого висновку можна було прийти або поширювально пояснюючи ст. З Закону «Про податок на дода­ну вартість», або застосовуючи її за аналогією. Тим часом, поширювальне тлумачення будь-якого положення законодавства є протизаконним, а застосування за аналогією до відносин щодо відшкодування неодержаного прибутку ст. З Закону «Про податок на додану вартість» було б неприпустимим, оскільки закон застосовується за анало­гією тільки у випадках, якщо відповідні відносини не урегульовані. У цьому випадку об'єкт оподаткування податком на додану вартість чітко визначений. Продаж товарів (робіт, послуг) як об'єкт оподаткування податком на додану вартість визначається в ст.  1  Закону «Про податок на додану вартість».  Підводити під продаж товарів відшкодування боржником не одержаних кредитором з вини боржника доходів, що стягуються у вигляді збитків, означало б ігнорувати букву закону.

56. При спрощеній системі оподатковування юридичних осіб — суб'єктів малого під­приємництва об'єктом оподатковування є виручка від реалізації. Виручкою від реалі­зації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на поточний рахунок в банку або у касу платника податку за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг), а також різниця
між сумою, отриманою від реалізації основних фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу (ст. 1 Указу Президента «Про спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» [235]). Не одержаний кредито­ром дохід, який стягується кредитором з боржника, не входить до складу названого об'єкта оподатковування при спрощеній системі оподатковування. Це означає, що при стягненні з боржника збитків у вигляді неодержаного прибутку без відрахування по­датку, що підлягає до сплати, позивач одержує додаткову майнову вигоду, рівну сумі єдиного податку, яка була б сплачена, якби кредитор одержав виручку від реалізації, а не стягував нео держаний прибуток. Але правових підстав зменшувати суму стягува­ного з боржника неодержаного доходу на суму єдиного податку з урахуванням того, що у вигляді неодержаного прибутку кредитор зможе одержати доходу більше, ніж він одержав би при належному виконанні зобов'язання боржником, немає.

57. При визначенні величини неодержаних доходів валові доходи (виторг) слід зменшити на суму витрат, які кредитор не поніс з метою одержання доходів. Для цього використовується перелік і склад статей калькулювання виробничої собівар­тості продукції (робіт, послуг), що встановлюється підприємством (п. 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402]). Водночас у п. 12 — 14 на­званого Положення в загальному вигляді визначається склад прямих витрат, а склад загальновиробничих витрат розкривається докладно в п. 15 цього Положення.

58. До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції, покупних напів­фабрикатів і комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до цього об'єкта витрат. При цьому враховується ціна придбання сировини,  матеріалів,  напівфабрикатів,  комплектуючих виробів, допо­міжних і інших матеріалів без податку на додану вартість, якщо у зв'язку з їх при­ дбанням (оплатою) суб'єкт одержав право на податковий кредит. Це збільшує суму неотриманого доходу, що підлягає стягненню. Якщо ж у цьому зв'язку суб'єкт права на податковий кредит не одержав (оскільки операції з реалізації таких товарів не є об'єктами оподаткування податком на додану вартість або звільнені від обкладання цим податком; оскільки набувач не є платником податку на додану вартість; оскільки відчужувач не є платником податку на додану вартість), належний до сплати в складі ціни напівфабрикатів, комплектуючих виробів, матеріалів податок на додану вартість враховується при визначенні обсягу неодержаного прибутку (відповідно це зменшує суму стягуваного з боржника неодержаного доходу). Вартість цих видів цінностей власного виготовлення враховується за собівартістю з додаванням відповідної частини адміністративних витрат.

59. До складу прямих витрат на оплату праці включається заробітна плата та інші виплати працівникам, що зайняті виробництвом продукції, виконанням робіт або на­данням послуг, які можуть бути віднесені до конкретного об'єкта витрат. Природно, ідеться про ту заробітну плату, що повинна бути нарахована, якби відповідні роботи були виконані, послуги були надані, а товари були вироблені та реалізовані, але цього
не відбулося з вини боржника, що порушив зобов'язання, тому заробітна плата не була нарахована і виплачена (виявилася «зекономленою»). Водночас зменшення обсягів реалізації продукції з вини боржника може привести не тільки до зменшення витрат на оплату праці, але і до виплат працівникам частини заробітної плати за час простою. Такі виплати стягуються з боржника не як неотриманий доход, а як витрати, зроблені кредитором, у розмірі, встановленому колективним договором (він може бути значно вище мінімального розміру оплати часу простою, встановленого ст. 113 КЗпП [17]).

60. Названим вище Положенням визначається, що до складу інших прямих витрат включаються всі інші здійснені витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема, відрахування на соціальні заходи, плата за орен­ду, амортизація. При цьому під відрахуваннями на соціальні заходи слід розуміти не тільки збори на усі види загальнообов'язкового державного соціального страхування,
але і витрати підприємства на інші соціальні заходи, якщо вони звичайно провадилися (не має значення, можна чи не можна відносити їх на валові витрати відповідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]).

У складі не-понесених кредитором витрат, на суму яких підлягають зменшенню стягувані з боржника неодержані доходи, повинні враховуватися економія кредитора на зносі основних фондів. Однак при цьому повинен враховуватися не знос основних засобів, що підлягає нарахуванню відповідно до пп. 26 і 27 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» [403] і прийнятих на підприємстві актів, а реально отримана кредитором економія. Звичайно вона дорівнює нулю, оскільки призупинення використання основних фондів не призупиняє їх морального зносу. Та й фізичний знос основних засобів при цьому не припиняється. Але є випадки, коли встановлюються норми часу експлуатації машин, після закінчення якого ці машини чи їх частини не можуть експлуатуватися (стосується, зокрема, літаків, їх агрегатів і вузлів).

61. Якщо встановлений зв'язок загальновиробничих витрат з конкретним об'єктом витрат, то при визначенні неодержаних доходів їх суму слід зменшити на суму від­повідних («зекономлених») загальновиробничих витрат, хоча б вони і не були від­повідно до п. 16 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402] віднесені на підприємстві до перемінних. Що стосується постійних  загальновиробничих витрат, то вони у відповідній частці не можуть відноситися до витрат, що зменшують величину неодержаних доходів, що підлягають стягненню з боржника, оскільки такі витрати і називаються постійними в зв'язку з тим, що вони не залежать або майже не залежать від обсягів виробництва.

62. При обчисленні величини не одержаних кредитором доходів передбачуваний доход не зменшується на суму податку на прибуток, оскільки стягнені з боржників збитки у вигляді упущеної вигоди включаються до складу об'єкта оподаткування по­датком на прибуток (відповідно до п. 4.1.6 ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86] оподаткуванню на прибуток підлягають «доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій», хоча б вони і не були названі в цьому пункті конкретно, оскільки не міститься вичерпного переліку таких видів доходів). Що стосується п. 4.2.3 ч. 4.2 названої статті, то він передбачає виключення зі скла­ду валового доходу тільки коштів або вартості майна, отриманих «як компенсацію прямих витрат або збитків». Неодержані доходи, які стягуються як збитки, не можна
визнати прямими збитками, а тому кредитор після їх відшкодування у вигляді збитків зобов'язаний врахувати їх у складі об'єкта оподаткування податком на прибуток.

63. Щодо громадян — суб'єктів підприємницької діяльності діють загальні правила  визначення розміру неодержаних доходів, які підлягають стягненню з боржника, що порушив зобов'язання.

Статус громадянина як підприємця не виключає його загального статусу як громадя­нина. Тому не виключене пред'явлення громадянином одночасно двох видів вимог про відшкодування у вигляді збитків неодержаних доходів від підприємницької діяльності та неодержаних доходів у вигляді заробітної плати, доходів від відчуження майна і майнових прав, якщо тільки і ті й інші доходи не були отримані з вини боржника.

64.  У фізичних осіб, які є підприємцями, неодержаним доходом, що може бути стягнений у складі збитків, є чистий дохід, тобто різниця між неодержаним (але та­ким, який міг бути отриманий при відсутності порушення з боку боржника) валовим доходом (сумою виручки в грошовій чи натуральній формі) та тими витратами, що безпосередньо пов'язані з одержанням доходу і які громадянин повинен був зробити в зв'язку з одержанням доходу. Оскільки визначення «безпосереднього» зв'язку ви­трат з одержанням доходу викликає труднощі, у ст. 13 Декрету «Про прибутковий податок з громадян» [204] зазначається, що до складу таких витрат відносяться такі, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом «Про оподаткування прибутку підприємств». Слід мати на увазі, що названа стаття, як і весь розділ IV Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», зберегла чинність до набрання чинності спе­ціальним законом з питань оподаткування фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності (ч. 22.10 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).

65. Визначення суми витрат, які повинен був понести громадянин-підприємець у зв'язку з одержанням доходу, що не був отриманий у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання боржником, викликає значні труднощі. Тому у всіх випадках, коли з достовірністю не встановлене інше, сума витрат повинна ви­значатися за встановленими нормами. Такі норми встановлені в законодавчому по­рядку (додаток 6 до Інструкції про оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю [348]). Вони застосовуються для визначення величини оподатковуваного доходу громадянина-підприємця за відсутності документально під­тверджених витрат таких громадян, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів, але можуть застосовуватися і з метою визначення величини доходів, які не одержані
громадянином-підприємцем і які підлягають стягненню у вигляді збитків.

66. Громадянин-підприємець може бути платником податку на додану вартість. У цьому випадку при визначенні суми неодержаних доходів, що стягуються у складі збит­ків, у складі доходів не слід враховувати податок на додану вартість, що сплачується на користь такого громадянина споживачами-платниками податку на додану вартість у складі ціни товарів, вартості робіт, послуг, що реалізуються даним громадянином, оскільки на суму, одержану від боржників у вигляді податку на додану вартість у кре­дитора виникає податкове зобов'язання. До складу витрат, на суму яких зменшується неодержаний доход, що підлягає стягненню у вигляді збитків, не включається податок
на додану вартість, що підлягав сплаті даним громадянином у складі ціни товарів, вартості робіт, послуг, що придбаваються ним для цілей підприємницької діяльності, якби зобов'язання було належно виконане боржником, оскільки на суму сплаченого податку на додану вартість у суб'єкта підприємницької діяльності — платника податку на додану вартість виникало б право на податковий кредит. Якщо ж право на податко­вий кредит не виникає, податок на додану вартість враховується в складі незроблених витрат і відповідно зменшує величину неодержаного доходу.

67. Якщо громадянин-підприємець не є платником податку на додану вартість, то при формуванні ціни на товари, послуги, роботи, що реалізуються, в неї не включа­ється податок на додану вартість. Відповідно, не постає і питання про зменшення суми стягуваних з боржника неодержаних доходів на суму податку на додану вартість, яку слід було б сплатити в зв'язку з реалізацією товарів. Що стосується податку на додану вартість, який фізична особа — підприємець сплатила б при придбанні товарів, що використовуються у підприємницької діяльності, з метою отримання доходів, то по­даток на додану вартість, сплачений громадянином-підприємцем, враховується в сумі витрат, на яку зменшується виручка від реалізації для визначення величини неодержаного доходу, що стягується у складі збитків, оскільки він відноситься на валові витрати суб'єкта підприємницької діяльності.

68. Суми, які стягуються у вигляді не одержаного в результаті реалізації підак­цизних товарів доходу, не можуть обкладатися акцизним збором (ст. З Декрету «Про акцизний збір» [205]). Тому при визначенні доходу, не одержаного від реалізації та­ких товарів, треба виходити зі сформованої ринкової ціни товарів, але неодержаний передбачуваний доход слід обчислювати шляхом зменшення суми можливого виторгу не тільки відповідних витрат, не зроблених кредитором, а і на суму акцизного збору. У іншому разі при стягненні неодержаного прибутку мало б місце безпідставне при­дбання кредитором майна на суму, рівну сумі акцизного збору, що суперечило б ст. 623 ЦК, яка дає кредитору право тільки на відшкодування збитків.

69.  Пункт 2 ч. 2 ст. 22 ЦК допускає можливість стягнення з боржника тих не одер­жаних кредитором доходів, які він реально міг одержати, якби зобов'язання було належно виконане боржником. Це формулювання означає, що можуть бути стягнені не будь-які передбачувані доходи, а ті доходи, які кредитор міг реально одержати при відсутності порушення. Отже, з боржника не можуть бути стягнені не одержані
кредитором доходи за відсутності доказів того, що кредитор готовий був до вчинен­ня дій, спрямованих на одержання прибутку, мав для цього всі майнові, кадрові та організаційні можливості, але з вини боржника ці дії не були доведені до логічного завершення, або ці дії повністю були вчинені, але не принесли очікуваних доходів з вини боржника.

Так, не можуть бути стягнені неодержані доходи, спричинені тим, що кредитор з вини боржника не зміг випустити та реалізувати продукцію, якщо такий вид діяль­ності хоча і передбачений установчими документами кредитора, але кредитор раніше цю продукцію не випускав і доказів приготування до її випуску не надав. Водночас зменшення обсягу випуску і реалізації кредитором продукції, яку він постійно вироб­ляє і реалізує, не вимагає доказів приготування до одержання доходів, крім даних про те, що до порушення, допущеного боржником, обсяги виробництва і реалізації цієї продукції були більшими, ніж після допущеного боржником порушення. У відпо­відних випадках необхідно також надання доказів наявності необхідного матеріально-технічного забезпечення виробництва або можливості такого забезпечення. Було б неправильним вимагати від кредитора, що пред'явив позов про стягнення збитків у вигляді неотриманих доходів, доказів наявності всіх видів сировини, матеріалів, на­півфабрикатів, комплектуючих виробів тощо. За часів планової радянської економіки такі вимоги часто пред'являлись, бо абсолютна більшість видів матеріальних ресурсів розподілялась у плановому порядку. В умовах хоч і недостатньо сучасної ринкової економіки зазвичай є можливість придбати будь-які матеріальні ресурси, якщо це відкриває можливість отримати прибуток.

70.  Частина 4 ст. 623 ЦК приписує «при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди)» враховувати заходи, вжиті кредитором з метою їх одержання. Застосування цього правила залежить від того, як буде тлумачитись поняття визначення. Теоретично розмірковуючи, це поняття може розумітися як визначення наявності або відсутності збитків у вигляді упущеної вигоди або як визначення розміру упущеної вигоди. Із ч.  З ст. 623  ЦК однозначно випливає,  що тут під визначенням розуміється визначення  розміру  збитків.  Логічно думати,  що  і в ч.  4 ст. 623  ЦК терміну «визначення» надається такий же зміст. Це означає, що критерієм для вирішення питання про наявність збитків у вигляді упущеної вигоди залишається той, який випливає із ст. 22 ЦК, — можливість реального отримання за звичайних обставин доходів (упущеної вигоди). Вжиті кредитором заходи з метою отримання доходів є критерієм визначення розміру збитків у вигляді упущеної вигоди. При здійсненні кредитором всіх заходів для досягнення зазначеної мети стягненню підлягає вся належне підтверджена упущена вигода. Якщо в основному такі заходи проведені, але здійснення всіх заходів для отримання доходів кредитором у суді не доведено, розмір упущеної вигоди, що стягується з боржника, підлягає зменшенню відповідно до розміру затрат кредитора на здійснення заходів, проведення яких не доведено. Якщо нездійснені заходи за критерієм затрат рівнозначні здійсненим, стягненню підлягає половина належне розрахованої упущеної вигоди. Таке тлумачення ч. 4 ст. 623 ЦК відповідає букві закону і враховує принцип справедливості. При такому тлумаченні ч. 4 ст. 623 ЦК узгоджується з п. 2 ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, відповідно до якого компенсації підлягає втрата сприятливої можливості пропорційно вірогідності її виникнення.

ПРИЧИННИЙ ЗВ'ЯЗОК

71. Відповідно до ст. 623 і 22 ЦК, ч. 1 ст. 224 ГК [32] відшкодуванню підлягають завдані збитки,  тобто збитки,  причиною яких є порушення зобов'язання,  якого припустився боржник. Отже, між цим порушенням та збитками має бути причинний зв'язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв'язку збитки  не відшкодовуються.   При вирішенні  питання  про  наявність чи відсутність причинного зв'язку слід враховувати, що необхідно виявляти зв'язок саме між порушенням зобов'язання та шкідливими наслідками (збитками), а не між діями (бездіяльністю) боржника взагалі та збитками. Свого часу предметом розгляду у суді була справа про стягнення з банку збитків, завданих заготівельній конторі розтратою грошей працівником контори. Підставою для вимоги до банку були формальні порушення, яких припустився касир банку. Ці порушення не виключали права працівника заготконтори отримати гроші. Тому суд дійшов висновку, що немає причинного зв'язку між допущеним касиром порушенням та розтратою (див. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. М.: Госюриздат, 1950 — С. 302). Причинний зв'язок можна було визнати наявним лише за умови, що касир не мав права видати гроші. У цьому випадку збитки на боці заготконтори знаходились у причинному зв'язку з діями касира, але вони не були наслідком тієї частини дій касира, які складали порушення ним встановлених правил оформлення документів для видання грошей із каси.

72. Насамперед слід звернути увагу на виняткову гостроту, практичну значимість і актуальність проблеми причинного зв'язку. Лише багаторічний досвід вітчизняної юридичної науки, що характеризується ухилом у філософську та іншу абстрактну проблематику, міг стати підставою для тверджень про те, що проблема причинного зв'язку переважно не має практичних аспектів.   Навпаки,  проблема причинного
зв'язку набуває виняткової гостроти для правозастосування і чекає свого задовільного вирішення в правотворчості та практиці правозастосування.

73. Проблема причинного зв'язку традиційно розглядається при дослідженні юридичної відповідальності, в тому числі цивільно-правової. Тим часом, величезна кількість  правових  конструкцій,   що  формулюються  в актах  цивільного  права, передбачає врахування причинного зв'язку і виражає його шляхом використання різних термінів.

Зокрема, доречно говорити про причинний зв'язок обставин непереборної сили зі збитками, що настали, про причинний зв'язок порушень страхувальником своїх обов'язків з виникненням на стороні страховика права відмовити у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування. Саме недостатня увага до проблеми причинного зв'язку призвела до того, що в ст. 26 Закону «Про страхування» [139] підстави для відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування переважно встановлюються у вигляді формальних допущених страхувальником порушень, не пов'язаних з будь-якими наслідками. Так, самі по собі подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування, несвоєчасне повідомлення про настання страхового випадку, які не вплинули в будь-який спосіб на зміст страхових правовідносин, не повинні були визнаватися підставами відмови у виплаті страхового відшкодування. Соціально-економічно та морально це не має будь-якого виправдання.

У процесі правозастосування ці недоліки ст. 26 Закону «Про страхування» виправити можливо, але краще було б, якби це зробив законодавець.

74.  Викладене стосується і причинного зв'язку як елемента підстави відповідальності за порушення зобов'язань. Складність визначення наявності чи відсутності причинного зв'язку як юридичного  факту,   необхідного для стягнення  збитків,  обумовлена виключно недостатньою увагою законодавця до пов'язаних з цим питань. Керуючись коротким формулюванням, що міститься в ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки»), правозастосовчий орган повинен у кожному конкретному випадку зробити висновок про наявність чи відсутність причинного зв'язку між допущеним боржником порушенням зобов'язання та збитками, що виникли на стороні кредитора, і про можливість (за критерієм наявності причинного зв'язку) покладення на боржника обов'язку відшкодувати збитки. При вирішенні цивільних справ судді змушені найскладнішу філософську  категорію причинності безпосередньо застосовувати до конкретних суспільних відносин. Як би у нас високо не цінували рівень підготовки фахівців-юристів (автори не схильні
до високої оцінки взагалі), все-таки важко не погодитися з твердженням про те, що в цьому випадку на суддів покладається надто важке завдання. Крім того, не можна не враховувати і відсутність єдиного розуміння причинності у філософії та соціології. Зміни в ідеологічних і політичних орієнтирах також не могли не відбитися на розумінні причинності.  Але робиться вигляд,  що нічого не відбулося.  Практикуючі юристи не мають часу осмислювати фундаментальні теоретичні основи. А вчені перебувають у стані очікування політичних директив.

75. Проблема причинного  зв'язку в аспекті юридичної відповідальності була предметом пильної уваги радянської юридичної науки. На розуміння причинності в радянській юридичній науці вирішальний вплив справляла марксистсько-ленінська теорія,  відступлення  від якої у цьому  питанні  виключало  вихід дослідника зі своїми науковими ідеями на широку наукову громадськість. Публікація результатів досліджень, що розходяться з офіційною філософією, виключалася дією механізмів соціального контролю. За таких умов в основі всіх, нерідко дуже глибоких досліджень причинності в юридичної науці лежало її визначення як об'єктивного зв'язку двох явищ, у силу якої одне явщце необхідно викликає інше явище, тому будь-який раз, коли виникає перше явище — причина, виникає і друге — наслідок.

76. Концепція необхідного  і випадкового причинного зв'язку була розроблена в радянській юридичній науці під впливом офіційної філософії. У своєму філософському аспекті ця концепція повинна бути визнана плідною щодо суспільних явищ, до яких у сфері юриспруденції належать правопорушення та їх наслідки, за умови, що ці явища розглядаються як масові. Але для вирішення питання про відповідальність
особи за шкідливі  наслідки  конкретного  правопорушення  ця  концепція  зовсім непридатна.  О.С. Іоффе піддав її у свій час дуже різкій і переконливій критиці. Особливо неприйнятною О.С.  Іоффе вважав визнання причинності в цивільному праві закономірною.  Проте й у новітніх фундаментальних теоретичних виданнях, на яких на пострадянському просторі виростає нове покоління юристів, зазначається,
що причиновний зв'язок між протиправним діянням і заподіяною шкодою «повинен бути не випадковим, а цілком закономірним...» (Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. — М.: Зерцало, 1998 — С. 583). Концепція необхідного та випадкового причинного зв'язку підтримується в новітній українській навчальній літературі (див. Цивільне право: Загальна частина. Посібник
для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995 — С. 186; Цивільне право України. Підручник для вузів системи МВС України. Частина 1. — X.: Основа, 1996 — С. 424 — 425). Проте мотивування судового рішення про відмову в позові про відшкодування збитків посиланням на випадковий характер зв'язку збитків, що виникли на стороні кредитора, з допущеним боржником порушенням зобов'язання було б зовсім неправильним, несправедливим і таким, що суперечить закону. Так, наприклад, сон найнятої для охорони об'єкта особи з необхідністю (закономірно) не тягне втрати власником об'єкта, що охороняється, майна, яке було викрадене з цього об'єкта зловмисниками. Така втрата знаходиться у випадковому зв'язку зі сном охоронця, але незважаючи на випадковий характер причинного зв'язку, порушник (юридична особа, яка надає послуги з охорони об'єктів та працівником якої є фізична особа — охоронець) буде нести цивільно-правову відповідальність за заподіяні неналежною охороною збитки. Статті 22, 623, інші статті Цивільного кодексу, інші акти цивільного законодавства не дають будь-яких підстав для того, щоб відмовляти у стягненні збитків, що не є закономірним наслідком порушення боржником зобов'язання, а знаходяться з ним у випадковому причинному зв'язку.

77.   Концепція  типового  заподіяння  (теорія  адекватного  заподіяння)  також характеризується прагненням із усієї сукупності умов, що визначили настання юридично значущого наслідку, виділити ту причину, яка завжди викликає аналогічні наслідки. Але вона не має підстави в чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 623 ЦК відшкодуванню підлягають «завдані» збитки. Звідси не випливає висновок про те, що
у разі типового заподіяння боржник повинен відшкодувати збитки, а якщо заподіяння не має ознаки типового, боржник повинен бути звільнений від обов'язку відшкодувати збитки. Для можливого втілення в законодавстві України, у тому числі і регулюючому підстави відповідальності за заподіяні збитки, у майбутньому ця концепція також не може бути визнана придатною, насамперед через відсутність достатньої наукової розробки, а також у зв'язку з відсутністю соціально-морального обґрунтування. Та немає і перспектив того, що в доступній для огляду перспективі будуть розроблені придатні для практичного застосування критерії розмежування типових і нетипових наслідків тих чи інших причин.

78. Концепція умови, що виділяється, як і дві попередні концепції, звертає увагу на недопустимість визнання всіх умов, що призвели до настання шкідливого результату, рівноцінними. Дійсно, серед чинників, що призвели до такого результату є такі, які породили цей результат, а є і такі, котрі пасивно створювали умови для його настання. Тому в юриспруденції говорять про причини й умови того чи іншого явища. Сама ідея виявити головний і другорядні фактори не позбавлена сенсу. Вона, якщо законодавець визнає це за доцільне, може бути використана для диференціації розміру збитків, що підлягають відшкодуванню. Але для вирішення практичних питань наявності підстави
цивільно-правової відповідальності ця концепція не може застосовуватися з тих же міркувань, що і дві викладені попередні концепції.

79. Концепція можливості та дійсності виокремлює абстрактну можливість настання шкідливого результату, яку породжує причина, конкретну можливість і дійсність результату.  Створення абстрактної можливості настання шкідливого результату, стверджував О.С. Іоффе — автор цієї концепції, виключає юридичну відповідальність. Створення ж конкретної можливості,  а тим більше —   перетворення можливості в дійсність результату може бути підставою відповідальності. Залишити на ніч відкритою кватирку в службовому кабінеті, розташованому на першому поверсі, всупереч наказу не допускати цього, означає створити лише абстрактну можливість пожежі, дійсність якої викликана кинутим у кватирку недопалком. Стверджувати протилежне: залишення кватирки відкритою тягне об'єктивно подію, що повторюється — пожежу — було б нелогічним. Але висновок про неможливість притягти до відповідальності порушника наказу закривати вікна і кватирки є соціально-морально неприйнятним і не має в законодавстві України правової підстави. Тим більше, що не виключається навмисний характер таких дій (залишення кватирки відкритою). Цивільний кодекс РРФСР, який був чинним на час підготовки О.С. Іоффе наукових праць, зміст яких тут викладається, також не давав підстав для висновків, які він зробив. Незважаючи на всю тонкість логічного аналізу, здійсненого О.С. Іоффе, не можна не визнати, що він за допомогою причинного зв'язку спробував вирішити ті проблеми, які вирішуються застосуванням зовсім інших інструментів. І не випадково правотворча і правозастосовча практика цю концепцію (одну з логічно найбільш тонких і красивих витонченістю думки) не сприйняла. Немає в неї таких перспектив і в майбутньому.

80.   Теорія передбачуваності наслідків спирається на висловлювання відомого російського вченого-юриста  Г.Ф.   Шершеневича,  який  відзначав,   що  «наслідки незаконної дії,  за які той,  хто діяв,  відповідає,  не можуть  йти далі того,  що можна було  передбачити в момент вчинення дії на підставі  загальножиттєвого досвіду середньої розумної людини» (цит. за: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положення. — М.: Статут, 1997 — С. 581). Однак у цьому разі докір автора на адресу радянської правової науки, що визнавала причинний зв'язок суто об'єктивним та ігнорувала суб'єктивний аспект причинного зв'язку, є несправедливим. Передбачуваність результатів та інші суб'єктивні ознаки протиправної дії чи бездіяльності повною мірою охоплюються проблематикою вини і, ширше, — суб'єктивної сторони правопорушення.

81.  Найбільше визнання в теорії та практиці правозастосування отримала концепція прямого та опосередкованого  причинного зв'язку,  яка не допускає юридичної відповідальності  за наявності  опосередкованого  причинного  зв'язку.   Прямий (безпосередній) причинний зв'язок, пише професор Н.Д. Єгоров, має місце тоді, коли у сплетенні подій, які послідовно розвиваються, між протиправною поведінкою особи та збитками не існує яких-небудь обставин, що мають значення для цивільно- правової відповідальності. Якщо ж між ними знаходяться обставини, яким закон надає значення у вирішенні питання про відповідальність (протиправна поведінка інших осіб, непереборна сила тощо), має місце непрямий (опосередкований) причинний зв'язок (Гражданское право. Учебник. Часть І / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: Теис, 1996 — С. 540). Непрямий причинний зв'язок показується автором на такому прикладі. Постачальник зобов'язаний був поставити сталь марок «Пріма» та «А». Однак це зобов'язання він належно виконав лише в частині сталі марки «А». Замість сталі марки «Пріма» він поставив сталь марки «Б». Покупець не перевірив марку одержаної сталі, використав її при виготовленні сплаву, який виявився недо­броякісним. Через те, що між причиною і наслідком знаходяться юридично значущі дії покупця, який без перевірки пустив у переплавляння поставлені йому види сталі, робиться висновок про непрямий характер причинного зв'язку і неможливість відпові­дальності за завдані збитки. Це — досить тонке зауваження. Але чинне законодавство України не дає підстави для висновку про те, що в подібних випадках постачальник відповідальності не несе. Не дає такої підстави і новий Цивільний кодекс Російської Федерації. На давав його і Цивільний кодекс РСФСР, який діяв раніше. Прихильники теорії прямого і опосередкованого причинного зв'язку не заперечують того, що опо­середкований (непрямий, побічний) причинний зв'язок — усього лише різновид при­чинного зв'язку. Він підпадає під загальне визначення поняття причинного зв'язку, що непрямо виражається в ст. 623 ЦК словом «завдані» (збитки). Але якщо закон надає право кредиторові стягнути з боржника «завдані» збитки (всі), то чи мають моральне право вчені-юристи давати рекомендації про те, що відповідно до ст. 623 ЦК допустимо стягувати тільки прямі збитки і недопустимо стягувати збитки опосередковані (непрямі, побічні). Та й пропозиція щодо удосконалення законодавства — встановити правило про те, що боржник, який неналежно виконав зобов'язання, звільняється від відповідальності за шкідливі наслідки, що настали, які не відвернув кредитор, хоча за обставин справи міг і повинен був запобігти, — є неприйнятним. Виходячи з цього, будь-який боржник-зловмисник повинен бути звільнений від цивільно-правової відпо­відальності за завдані збитки, оскільки між діями боржника та збитками, що виникли на боці кредитора, знаходяться власні дії кредитора, який не здійснював належного контролю за виконанням зобов'язання. Добре, що в наведеному прикладі постачальник поставив сталь іншої марки. Але він же міг поставити снаряди і зробити це навмисно, знаючи про халатне ставлення працівників покупця до виконання обов'язків, що ви­пливають з технології виробництва, і бажаючи заподіяти конкуренту шкоду. Невже й у цьому випадку через опосередкований характер причинного зв'язку постачальник не повинен нести відповідальності за шкоду, заподіяну вибухом снарядів і знищенням матеріальних цінностей? Чи наявність умислу в діях постачальника змінює характер причинного зв'язку?

З іншого боку, прихильники концепції прямого і опосередкованого причинного зв'язку, щоб не прийти в пряме протиріччя із законом, змушені визнати наявність прямого причинного зв'язку між неналежним вихованням дитини і шкодою, що ви­никла в результаті дій неповнолітнього у віці до 15 років, оскільки діям таких осіб не надається цивільно-правового значення через їх недієздатність. Але якщо такий причинний зв'язок визнають прямим, то таким можна визнати юридичний зв'язок і в багатьох інших випадках.

Таким чином, концепція прямого і непрямого причинного зв'язку є неприйнятною і для застосування чинного цивільного законодавства, зокрема, ст. 623 ЦК, і для ви­користання в процесі подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте вона сприймається й українськими вченими (див. Зобов'язальне право теорія і практика. Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1998 — С. 115).

82. Судова практика єдина в тому, що умовою цивільно-правової відповідальнос­ті є наявність прямого причинного зв'язку між допущеним боржником порушенням і наслідками, що настали, (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [465]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'заних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язань за договором поставки» [473]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди» [475]). Але це не виключає можливості деякого коригування судової практики з метою наближення її до букви ст. 22 та 623 ЦК.

83. Стаття 31 Статуту залізниць України [278] покладає обов'язок перевірки при­датності рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні, як правило,  на вантажовідправника,  за винятком випадків,  коли залізниця здійснює завантаження вагонів (у цьому разі обов'язок перевірки придатності вагонів у комер­ційному відношенні покладається на залізницю). Подібне правило раніше містилося
й у Статуті залізниць Союзу РСР. Десятирічями склалася така практика, відповідно до якої в силу викладеного правила за втрату, нестачу, псування, пошкодження ванта­жу, що сталися через несправність рухомого складу або внаслідок непридатності його в комерційному відношенні, відповідальність стали покладати на вантажовідправника. Лише при несправності рухомого складу, що носила прихований характер, або вини­кла після завантаження і здачі вагона (контейнера) перевізникові, відповідальність покладали на перевізника. Така практика у свій час знайшла відображення в Інструк­тивних вказівках Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР «Про практику вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» від 29 березня 1968 p., а згодом підтверджена в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» [485].

Практика, що склалася, і наведені роз'яснення (інструктивні вказівки) ґрунтуються на концепції прямого причинного зв'язку і не мають достатньої правової підстави. Від­повідно до ст. 31 СЗ [278] залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках — продезінфіковані вагони та контейнери. Отже, при поданні під завантаження вагонів і контейнерів, непридатних для перевезення вантажу у комерційному відношенні, залізниця вчиняє порушення зобов'язання. У разі втрати, нестачі, псування або пошкодження вантажу внаслідок непридатності вагонів і контейнерів для перевезення вантажу в комерційному відношенні немає жодних підстав заперечувати причинний зв'язок зазначеного порушення з такими на­слідками. Та обставина, що надалі вантажовідправник вчиняє порушення обов'язку перевірити придатність вагона чи контейнера, що ставить шкідливі наслідки, які на­стали, у причинний зв'язок з порушенням зобов'язання ще одним суб'єктом, аж ніяк не виключає факту порушення залізницею зобов'язання і причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і втратою, нестачею, псуванням чи пошкодженням вантажу. Таким чином, за наявності вини в діях залізниці, яка порушила обов'язок подавати вагони і контейнери придатними для перевезення зазначеного вантажу в комерційно­му відношенні, і в діях вантажовідправника, що неналежно виконав свій обов'язок перевірити придатність рухомого складу в комерційному відношенні, відповідальність перед вантажоодержувачем за незбереженість вантажу повинні нести і залізниця, і вантажовідправник. Це означає, що назріла потреба в коригуванні судової практики, яка склалася десятиричями.

84. Формулюванню частини першої ст. 623 ЦК (з якого випливає обов'язок борж­ника відшкодувати «завдані» збитки) найбільше відповідає теорія причинного зв'язку, яка в науці одержала назву концепції рівноцінних умов (conditio sine qua non). Від­повідно до цієї концепції будь-яка обставина може бути визнана причиною певного результату, якщо вона була необхідною для виникнення цього результату. Інакше кажучи, якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків виключає настання такого результату, вона (обставина) повинна визнаватися причиною, обставиною, що знаходиться в причинному зв'язку з цим результатом. Якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків не виключає настання результату, ця обставина не може бути визнана причиною та­кого результату.

Висловлювалася думка про те, що дотримуючись концепції рівноцінних умов, ланцюг причинності можна тягти до нескінченності. Уже понад сто років учені повторюють, що теорія рівноцінних умов дає підстави для висновків, які занадто суворі в кримі­нальному праві і явно несправедливі в цивільному праві, оскільки, йдучи в цьому напрямку, можна визнати батьків злодія, які народили та виховали дитину, яка зі збігом часу стала злодієм, відповідальними за вчинену ним крадіжку. Таким чином, начебто б доводиться абсурдність теорії рівноцінних умов. Тим часом, цей аргумент лише підтверджує логічність теорії рівноцінних умов: якщо законодавець установив відповідальність за народження і виховання крадія, тобто кваліфікував ці дії як проти­правні, якщо є вина батьків у вчиненні злочину їх сином чи дочкою, теорія причинного зв'язку повинна не перешкоджати реалізації волі законодавця. І теорія причинного зв'язку — це не той засіб, за допомогою якого слід обмежувати або виключати сваволю законодавця, бо деспотичний законодавець може взагалі виключити і вину і причинний зв'язок зі складу елементів підстави цивільно-правової (ширше — юридичної) відпо­відальності. Зауважимо, що законодавець дійсно поклав на батьків цивільно-правову відповідальність за народження крадія, якщо цей крадій на момент вчинення крадіжки мав вік до 15 років. Батьки можуть бути звільнені від відповідальності, але тільки з мотиву відсутності вини. Таким чином, законодавець виходить з того, що порушення з боку батьків і причинний зв'язок між цим порушенням та заподіянням шкоди не­повнолітнім у віці до 15 років мають місце завжди.

Так, теорія рівноцінних умов розширює можливості для притягнення правопоруш­ників до відповідальності. Так, вона дозволяє визнати однією з причин виникнення збитків народження фізичної особи, що причинила збитки. Але це не може бути ви­знано перешкодою для практичного застосування теорії рівноцінних умов, тому що ця теорія, як жодна інша, відповідає ст. 22 і 623 ЦК. Орган правозастосування не може відмовитися від цієї теорії причинного зв'язку, оскільки законодавець утілив її в тексті закону. Правозастосувач не може визнавати тільки прямий причинний зв'язок, поки законодавець визнає підставою цивільно-правової відповідальності будь-який при­чинний зв'язок. Оскільки причинний зв'язок — лише один з юридичних фактів (одна з умов), що входять у юридичний склад — підставу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків, досить широке його розуміння ще не означає, що це призведе до необгрунтованого притягнення суб'єктів до цивільно-правової відпо­відальності. Є інші юридичні факти, що складають підставу цивільно-правової від­повідальності у вигляді відшкодування збитків. З їх допомогою і буде виключатися невиправдане притягнення до відповідальності. Ці інші фактори (правопорушення, наявність збитків, вина), незважаючи на всі іх складності все-таки більш докладно розкриваються в законодавстві, а тому є більш зручними як критерії для вирішення питання про притягнення особи до відповідальності чи звільнення від неї.

85. Автори цієї книги вбачають елементи низького рівня культури правосуддя в та­ких явищах, коли в судових постановах не проводиться досить чітких відмінностей між правопорушенням, збитками, причинним зв'язком і виною як елементами юридич­ного складу, що породжує обов'язок боржника відшкодувати збитки. Дотримуючись окремих теоретичних концепцій, працівники правозастосовчих органів у відповідних актах застосування права, наприклад, іноді аргументують висновок про відсутність причинного зв'язку тим, що суб'єкт не передбачав наслідків порушення. Тим часом, питання про передбачення може мати значення для висновку про наявність або від­сутність вини, а до причинного зв'язку відношення не має взагалі. Кожний з елемен­тів складу правопорушення — підстави виникнення обов'язку відшкодувати збитки є самостійним і може існувати за відсутності інших. Порушення зобов'язання може мати місце за відсутності збитків, причинного зв'язку і вини. Такий висновок ви­пливає, зокрема, зі ст. 614 ЦК (зауважимо, що в теорії права панує уявлення про те, що неправомірна дія є правопорушенням за наявності вини, а за її відсутності не­правомірна дія не може кваліфікуватися як правопорушення). Збитки можуть бути за відсутності правопорушення і вини. Лише причинний зв'язок не може існувати інакше як за наявності збитків. Але і наявність збитків може вказувати на зв'язок збитків не з правопорушенням, а з правомірною поведінкою. На жаль, і в теорії раз у раз періодично об'єктивну категорію причинного зв'язку підмінюють суб'єктивним елементом передбачуваності настання шкідливого результату, хоча передбачуваність охоплюється категорією вини.

86.   Наведемо приклади застосування теорії рівноцінних умов при вирішенні цивільно-правових спорів. Відповідно до ст. 58 Закону «Про автомобільний тран­спорт» [190] і 57 Статуту автомобільного транспорту [239] на водія покладається обов'язок перевірки надійності закріплення, накриття та ув'язування вантажу для його безпечного перевезення. Цей обов'язок водія носить не тільки адміністративно-
правовий, але і трудо-правовий характер. З останнього слід зробити висновок про те, що цивільно-правовий обов'язок і відповідальність за його неналежне виконання несе автотранспортне підприємство, працівником якого є водій. Та ж стаття Статуту авто­мобільного транспорту [239] покладає, як правило, на вантажовідправника обов'язок завантаження, закріплення, накриття та ув'язування вантажу. Природно, що ванта­жовідправник повинен виконати цей обов'язок належно.

Якщо вантажовідправник закріпив вантаж всупереч вимогам безпеки руху і забез­печення збереженості рухомого складу, можливе настання збитків. Відповідно до теорії рівноцінних умов такі збитки, якщо вони виникли, знаходяться в причинному зв'язку з діями і вантажовідправника (якщо виключити факт неналежного закріплення ванта­жу збитки не настали б) і перевізника (якщо виключити факт неналежної перевірки водієм правильності закріплення та укладення вантажу, збитки не виникли б). Отже, збитки знаходяться в причинному зв'язку з порушеннями зобов'язання, допущеними вантажовідправником і перевізником. Розподіл відповідальності за заподіяні збитки може бути проведений угодою сторін або за рішенням суду з урахуванням конкретних обставин справи.

87. Технічні умови розміщення та закріплення вантажів на відкритому рухомому складі покладають на залізницю обов'язок перевірки правильності розміщення і закрі­плення вантажів, що перевозяться у такий спосіб. Після такої перевірки у вагонному листі залізницею робиться позначення «вантаж розміщений та закріплений правильно». Відповідно до концепції прямого причинного зв'язку вантажовідправник повинен бути звільнений від відповідальності за незбереження вантажу внаслідок неправильного розміщення та закріплення вантажу, оскільки між його діями та незбереженістю ван­тажу знаходяться юридично значимі дії перевізника. Проте Вищий арбітражний суд свого часу визнав, що відповідальним за незбереження вантажу у таких випадках є вантажовідправник. Можливість покладення відповідальності на залізницю Вищий
арбітражний суд визнавав тільки за певних умов (п. 3.8 роз'яснення президії Ви­щого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезень вантажів залізницею» [485]). У цьому випадку Вищий арбітражний суд керувався не теорією прямого причинного зв'язку,  а концепцією рівноцінних умов.

88. Відповідно до договору приватне підприємство побудувало на території від­критого акціонерного товариства цех і здійснювало виробничу діяльність з викорис­танням власного майна і майна, орендованого в акціонерного товариства. Акціонерне товариство надавало контрагенту за договором також інші послуги, зокрема, забез­печувало охорону об'єкта, здійснювало пропускний режим та ін. Скориставшись на­явними фактичними можливостями та у зв'язку із загостренням особистих відносин між керівниками двох підприємств, акціонерне товариство з 15 листопада 2002 року заборонило приватному підприємству вивіз готової продукції зі своєї території з ме­тою її реалізації і припинило пропуск працівників приватного підприємства до місць їх роботи. Маючи певний запас продукції і не маючи можливості її реалізації, при­ватне підприємство змушене було призупинити виробництво продукції на зазначеній дільниці. 23 грудня 2002 року приватне підприємство було перевірено територіальним органом санепідемслужби (це — один з численних прикладів, коли державні контролюючі та правоохоронні органи виконують приватні замовлення. При об'єктивному підході посадова особа, яка прийняла рішення про перевірку, повинна була скасувати це рішення, бо діяльність приватного підприємства вже була припинена внаслідок протиправних дій з боку акціонерного товариства. Державний контролюючий орган не повинен був ставити себе в причетність до цивільно-правового спору, що виник, ви­давати постанову про призупинення виробництва і створювати правові передумови для виправдання протиправних дій акціонерного товариства). За результатами перевірки приватному підприємству було запропоновано усунути порушення санітарних норм, а надалі до їх усунення було видано припис виробництво в цеху призупинити, хоча виробництво раніше вже було призупинене з інших причин. Порушення санітарних норм були усунуті тільки до 18 липня 2003 року. Однак і після цього продовжувало­ся перешкоджання діяльності приватного підприємства з реалізації продукції. Лише 20 серпня 2003 року на виконання рішення господарського суду акціонерне товариство усунуло перешкоди до вивозу з його території продукції, виробленої приватним під­приємством. При розгляді позову приватного підприємства до акціонерного товариства про відшкодування збитків, завданих перешкоджанням здійсненню реалізації (вивозу) продукції приватним підприємством, відповідач просив суд врахувати, що причиною простою виробничої ділянки в період з 23 грудня 2002 року по 18 липня 2003 року були не протиправні дії відповідача, а заборона експлуатації ділянки органом санепі-демслужби у зв'язку з порушенням позивачем санітарних норм.

Теорія рівноцінних умов стосовно до цього спору дозволяє стверджувати таке. Якщо виключити дії відповідача, що перешкоджали діяльності позивача по реалізації продукції, то позивач за викладених обставин, безумовно міг би здійснювати діяль­ність по виробництву і реалізації продукції в період до 23 грудня 2002 року (дати припису про припинення виробничої діяльності) і після 18 липня 2003 року (дата усунення порушення санітарних норм приватним підприємством). Якщо виключити протиправні дії відповідача в період з 23 грудня 2002 року до 18 липня 2003 року, то позивач не мав можливості в цей період здійснювати діяльність по виробництву і реалізації продукції, тому що цьому перешкоджала постанова санепідемслужби. Од­нак за відсутності перешкод з боку відповідача до здійснення позивачем діяльності на території відповідача, позивач усунув би порушення санітарних норм протягом 20 днів, що підтверджувалося матеріалами справи. Ці порушення позивач не усунув у такий термін тільки тому, що паралельно діяла ще одна — непереборна для нього причина призупинення виробництва — дії відповідача. За викладених умов у період з 15 листопада 2002 року приватне підприємство лише 20 днів не мало можливості здійснювати виробничу діяльність через призупинення виробництва за постановою ор­гану санепідемслужби. Але приватне підприємство мало запас готової продукції більш ніж на один місяць реалізації. Таким чином, за відсутності протиправних дій з боку відповідача приватне підприємство призупинило б виробництво лише на 20 днів, у цей період воно мало можливість здійснювати реалізацію продукції за рахунок запасів на складі готової продукції. Оскільки виробничі потужності приватного підприємства дозволяли здійснювати виробництво в обсягах, що значно перевищували можливості реалізації, збитки у вигляді неодержаних доходів за період з 15 листопада 2002 року по 20 серпня 2003 року правильно були кваліфіковані господарським судом як такі, що знаходяться в причинному зв'язку з правопорушенням, допущеним акціонерним товариством.

Якщо із ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків виключити постанову компетентного органу про призупинення виробничої діяльності приватного підприємства, шкідливі на­слідки все одно настали б. Отже, ця постанова не є причиною неодержання приватним підприємством доходу від реалізації продукції. Навпаки, якщо виключити з ланцюга причинно-наслідкових зв'язків протиправні дії акціонерного товариства, зазначений шкідливий результат не настав би. Отже, протиправні дії акціонерного товариства знаходяться в причинному зв'язку зі шкідливими наслідками, що настали.

89. Немає необхідності заперечувати наявність причинного зв'язку між правопору­шенням і збитками, що виникли, і в такому випадку. Покупець прийняв у рахунок до­говору партію достроково поставленої продукції. У зв'язку з відсутністю належних умов для зберігання великої кількості продукції і зберіганням її під відкритим небом частина її зіпсувалася. Покупець зажадав від постачальника відшкодувати збитки,
що виникли в результаті псування продукції. Відповідач проти позову заперечував, вважаючи, що збитки, які виникли на стороні позивача, не знаходяться в причинному зв'язку з порушенням, допущеним відповідачем. У цьому випадку збитки знаходяться в причинному зв'язку з діями обох сторін. Якщо виключити правопорушення поста­чальника — дострокове постачання продукції без згоди покупця, збитки на стороні
покупця не могли б виникнути, оскільки для збереження продукції, що поставляється в кількості, яка відповідає договору, у покупця були складські приміщення. Якщо виключити дії покупця (прийняття поставленої продукції за відсутності умов для зберігання), збитки також не могли виникнути, оскільки одержана продукція була б повернута постачальникові.

90. Розглянемо ще один приклад, що підтверджує конструктивність і плодотворність теорії рівноцінних умов. Громадянин В. утримував собаку породи кавказька вівчарка у дворі. Двір був обгороджений, а ворота і хвіртка були закриті на замок; тому була можливість собаку не прив'язувати. Уночі невідома особа зламала замок, у результа­ ті чого хвіртка відкрилася. Собака вийшов на вулицю і вранці напав на перехожого і сильно покусав його. Це спричинило тривалого лікування і заподіяло потерпілому значні збитки. Оскільки зловмисник, який зламав замок і відкрив хвіртку, не був установлений, потерпілий пред'явив позов до власника собаки про відшкодування збитків. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на відсутність причин­ ного зв'язку між його діями та збитками, які виникли на стороні потерпілого. Однак утримання собаки без прив'язі виявилося необхідною умовою виникнення збитків. Якщо виключити ця умову (якби собака утримувався на прив'язі), настання шкідли­вих наслідків виключалося б. Таким чином, і тут відповідь на питання про наявність причинного зв'язку дана на основі теорії рівноцінних умов. Власник собаки у наве­деному прикладі допустив порушення Правил тримання собак, котів і хижих тварин
у населених пунктах Української СРСР [347], які приписують утримувати сторожових собак на прив'язі, спускати їх із прив'язі тільки в закритих дворах, що виключають можливість втечі. За наявності порушення цього правила (утримання сторожової со­баки не на прив'язі в умовах, які не виключали його втечі), за викладених обставин суперечив би ст. 623 ЦК висновок про відсутність причинного зв'язку між шкідливими
результатами, що настали, та зазначеним порушенням. Зміна ст. 623 ЦК таким чином, щоб вона дозволяла за таких обставин звільнити власника собаки від відповідальності була б морально невиправданою.

91. Частина друга ст. 5 Закону «Про металобрухт» [101] покладає на суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють операції з металобрухтом, обов'язок за­безпечення контролю за вибуховою, пожежною, екологічною і радіаційної безпекою. У пресі повідомлялось про те, коли військова частина реалізувала металобрухт, який після цього був декілька раз перепроданий суб'єктами підприємницької діяльності. І військова частина, і кожний із цих суб'єктів не забезпечили належний контроль за вибухонебезпечністю металобрухту. При переробці його на металургійному комбінаті стався вибух, що спричинив тяжкі наслідки, в тому числі і майнові. Якщо керуватися теорією прямого (безпосереднього) причинного зв'язку,.то в будь-якому випадку від цивільно-правової відповідальності належить звільнити і військову час­тину, і суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснювали продаж (перепродаж) металобрухту, оскільки останнім у ланцюгу був металургійний комбінат. Це не тільки було б морально невиправданим, а й суперечило б букві ст. 623 ЦК. Навпаки, теорія рівноцінних умов дає підставу для висновку про наявність причинного зв'язку між порушеннями, яких припустилися всі продавці (а не тільки останній), та збитками, які виникли.

92. Теорія рівноцінних умов дає чітку відповідь на питання про наявність при­чинного зв'язку і в такому випадку. Були порушені будівельні норми, в результаті чого будівля виявилась спроможною витримати землетрус силою тільки 4 бали при встановленому нормативі 5 балів. Стався землетрус силою 8 балів, що привело до повного руйнування будівлі. Якщо виключити порушення, якого припустився під­рядник за договором будівельного підряду, ці наслідки настали б. Отже, порушення будівельних норм мало місце, мала місце вина підрядника, у виникненні збитків, але підрядник не зобов'язаний їх відшкодовувати, оскільки немає причинного зв'язку між порушенням та збитками. Якщо ж стався землетрус силою 4 балів, в результаті якого будівля була зруйнована, причинний зв'язок є, оскільки за відсутності порушення підрядником будівельних норм збитки не настали б.