Стаття 623.   Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання

1. Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

2. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання,  доказується кредито­ром.

3. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добро­вільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред'явлення
позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольни­ти вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

4. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

1. Частина  1 ст. 623  ЦК покладає на боржника,  який порушив зобов'язання, обов'язок відшкодувати збитки, що стали наслідком зазначеного порушення. Отже, це правило передбачає стягнення з боржника всіх збитків. Разом з тим, законодавець не позбавлений права визначити саме поняття збитків ширше чи вужче. Це зроблено ним у ст. 22 ЦК. Визначення поняття збитків наводиться також у ч. 2 ст. 224 ГК,
а в ст. 225 ГК визначається склад збитків.

2. Поняття збитків належить відмежовувати від суміжних понять та правових конструкцій, що їм відповідають. Зокрема, це стосується судових витрат. їх склад визначається ст. 79 ЦПК [33], а частина п'ята ст. 84 ГПК [20] приписує в резолю­тивної частині судового рішення вказувати на розподіл «господарських витрат» між сторонами. Часто сторони не вимагають вирішення судом питання про розподіл судових витрат, не оскаржують судові рішення, якими, на їх думку, неправильно розподіле­ні судові витрати, а пізніше заявляють вимоги про відшкодування шкоди (збитків), що полягає у здійснених судових витратах. Такі позови задовольнятись не можуть, оскільки для вирішення питання про розподіл судових витрат встановлені спеціальні правові форми. Це виключає застосування до відповідних відносин положень про відшкодування шкоди (збитків). Разом з тим, само по собі зазначення в позовній заяві чи в клопотанні позивача у судовому процесі на відшкодування шкоди (збитків), що виникли у зв'язку з судовим процесом, а не про стягнення з відповідача судових витрат не звільняє суд від обов'язку вирішити питання про розподіл судових витрат відповідно до законодавства та з урахуванням відповідних вимог позивача. У сфері дії Господарського процесуального кодексу розмежування збитків і судових витрат виявилось особливо актуальним унаслідок того, що до судових витрат ст. 44 цього Кодексу відносить тільки оплату послуг адвоката. Отже, витрата на правову допомогу іншого фахівця (який не є адвокатом) до складу судових витрат не включаються. Такі витрати підлягають стягненню як збитки.

3.  Стаття 22 ЦК поділяє збитки на дві частини (види): 1) реальні збитки; 2) упу­щена вигода. Але в законодавстві не вдалося витримати єдність термінології, яка в ньому використовується. Так, використовується термін «прямий збиток» (частина сімнадцята ст. 9 Закону «Про страхування» [139]), який з урахуванням ч. 1 ст. 988 ЦК є тотожнім поняттю реальних збитків. Це поняття прямих збитків є базовим, що
повинне застосовуватись і в інших галузях права, якщо тільки спеціальними галузе­вими нормативно-правовими актами воно не визначається інакше. Зокрема, так тре­ба розуміти зміст поняття прямих збитків, що вживається в підпункті «а» п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154], п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86].

Уже після прийняття нового Цивільного кодексу в Законі «Про телекомунікації» [166] (ч. З ст. 40) з'явився термін «фактичні збитки». Близький до цього термін «фак­тична шкода» використовується у ч. 2 ст. 924 ЦК, що відповідає термінології ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] та ст. 23, 24 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Таке ж розуміння фактичної шкоди викладається в ст. 114 Статуту залізниць [278], в якій межі відповідальності перевізника визначені приблизно так, як і в ст. 68 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]. Нарешті, ч. З ст. 314 ГК [31] також визначає межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу приблизно так же, як і ст. 114 Статуту залізниць. У такий спосіб вирішується питання про зміст поняття «фактична шкода» та про межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Це — логічно. Навряд чи виправдано було б в такий же спосіб обмежувати відпо­відальність операторів телекомунікацій. Але ж Закон «Про телекомунікації» не міс­тить іншого визначення «фактичні збитки». І було б неправильним з метою надання ч. З ст. 40 Закону «Про телекомунікації» більшої логічності і соціально-економічної доцільності тлумачити цей термін інакше, ніж закони про транспорт розуміють термін «фактична шкода».

4. Стаття 60 ЦПК [33] і ст. 33 ГПК [20] покладають на кожну зі сторін, що бе­руть участь у справі, обов'язок доказування тих обставин, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Звідси випливає обов'язок суб'єкта, що ви­магає відшкодування збитків, доказати наявність і розмір збитків. Стосовно збитків ч. 2 ст. 623 ЦК також покладає на кредитора обов'язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов'язання. Правова система України, звичайно, зна­ходиться під впливом закордонного та міжнародного досвіду. Проте було б зовсім невиправданим хоча б частково відходити від принципу покладення на кредитора тягаря доказування наявності та величини збитків і допускати можливість визначення величини збитків на розсуд суду, якщо вона не може бути встановлена з розумним ступенем вірогідності, як це передбачено п. З ст. 7.4.3 Принципів міжнародних ко­мерційних договорів УНІДРУА.

5. Розрахунок суми збитків викликає істотні утруднення. На це постійно звертається увага, в тому числі в науковій і навіть навчальній літературі. У цьому зв'язку у свій час у СРСР була розроблена Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів [495]. Вона була схвалена Держав­ною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р. Органи Державного арбітражу СРСР оцінювали названу Тимчасову методику як нормативно-правовий акт. Однак в Україні за нею де-факто визнається тільки науково-методичне значення, та й у такому роді вона звичайно навіть не згадується в науковій і навчаль­ній літературі. Правозастосовча практика також не звертається до цього документа. Розробники проекту Господарського кодексу були добре поінформовані про згаданий досвід радянської доби і включили до цього проекту положення про те, що Кабінет Міністрів може затверджувати методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Воно відображене у ч. 6 ст. 225 ГК. Стаття 15 Закону «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» [155] також передбачає затвер­дження Кабінетом Міністрів Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин. Це доручення Кабінетом Міністрів виконане [330].

6. Ще однією спробою спростити розрахунок збитків у процесі правозастосування було встановлення можливості визначення в договорі твердого розміру збитків, що підлягають стягненню за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань з поставки (п. 74 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [490]; п. 65 Положення про поставки товарів народного споживання [489]). Однак на прак­тиці встановлення договорами твердого розміру збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням зобов'язань з поставки, істотного поширення не набуло. Проте в Господарському кодексі (ч.  5 ст. 225) передбачається погодження сторо­нами заздалегідь (очевидно, в договорі) розміру збитків, що підлягають стягненню з боржника у випадках порушення зобов'язання у твердій сумі або у вигляді відсот­кових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Щоб уникнути створення ситуації правової невизначеності, автори не рекомендують узагалі використовувати таку правову конструкцію. Значно доцільним було б установити в договорі відповідні розміри неустойки, належно по­єднуючи їх з обов'язком боржника відшкодовувати збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань.

7. Відповідно до частини четвертої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» [89] за правопорушення в електроенергетиці може застосовуватись,  зокрема,  цивільно-правова відповідальність. Частина одинадцята цієї ж статті встановлює, що методика розрахунку шкоди,  завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електро­енергії, встановлюється Кабінетом Міністрів. Це суперечить ч.  2 ст. 623 ЦК, яка
покладає на кредитора обов'язок доказування розміру збитків. Але правило частини одинадцятої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» підлягає переважному застосуван­ню з огляду на два критерії: 1) воно є спеціальним, оскільки стосується значно більш вузького кола суспільних відносин; 2) воно встановлене пізніше, ніж було прийнято Цивільний кодекс України (Законом від 31 травня 2005 р. [183]).

Однак Кабінет Міністрів затвердив не Методику розрахунку розміру шкоди, завда­ної електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, а Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії [337]. Звичайно, було б краще, якби Кабінет Міністрів більш чітко виконував вимоги Закону, відповідно до якого належало затвердити саме Методику, а не Порядок. Але ж справа не в назві нормативно-правового акта, затвердженого Ка­бінетом Міністрів. Справа в тому, що затверджуючи Порядок, у якому визначаються загальні правила, Кабінет Міністрів делегував повноваження затвердити Методику Національній комісії регулювання електроенергетики. Це не відповідає не тільки частині одинадцятій ст. 27 Закону «Про електроенергетику», а й частині другій ст. 19 Конституції [1], яка покладає на державні органи (НКРЕ є державним органом від­повідно до п. 1 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України [231]) діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією і законами України. І все ж НКРЕ затвердило Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення спожи­вачами правил користування електричною енергією [445]. Судова практика вважає за можливе застосування цієї Методики, що слід визнати припустимим з огляду на те, що її незастосування породжувало б ситуації правової невизначеності, що суперечило б принципу верховенства права, закріпленому в частині першій ст. 8 Конституції.

8. Обчислення розміру збитків, заподіяних навколишньому природному середовищу, також провадиться на підставі належно затверджених правил розрахунку, в основу яких покладені фіксовані встановлені нормативно розміри відшкодування збитків (так­си). Відповідні правила підзаконних актів ґрунтуються на спеціальній нормі частини третьої ст. 68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [41],
що передбачає визначення законодавством порядку і розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища. У силу викладеного щодо цього прийнято низку підзаконних актів, якими встановлений порядок розрахунку збитків. Тут порядок визначення розміру збитків у заздалегідь установлених розмірах ґрунтується на законі і його правомірність не може бути поставлена під сумнів введенням правила про покладення на кредитора обов'язку доказувати розмір збитків.

9. У складі збитків виокремлюють три їх частини, які можуть вважатись також їх (збитків) видами: 1) вартість втраченого (знищеного, зіпсованого, пошкодженого) майна; 2) витрати, які здійснив кредитор; 3) упущена вигода. Слід визнати, що в законодавстві відсутнє достатньо чітке визначення цих видів збитків та їх співвідношення між собою. Проте на підставі логічного тлумачення ст. 623 і 22 ЦК, ст. 224 і 225 ГК [31] можна ствер­джувати, що Цивільний і Господарський кодекси не допускають, як правило, отримання кредитором прибутку в результаті відшкодування збитків, а передбачають лише понов­лення майнового стану кредитора шляхом відшкодування збитків. Це означає, що у разі
відшкодування боржником, що порушив зобов'язання, збитків, завданих кредиторові, у вигляді вартості, на яку знизилась вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошової суми, що дорівнює вартості пошкодженого майна, боржник не зобов'язаний відшкодовувати кредиторові витрати останнього на придбання нової речі. В іншому ви­падку (якщо з боржника будуть стягнені і вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошова сума, на яку вартість пошкодженого майна зменшилась, і витрати на придбання нової чи полагодження пошкодженої речі) кредитор отримав би дохід.

Зокрема, стягнення з боржника-наймодавця упущеної вигоди (неотриманого при­бутку) у зв'язку з неусуненням наймодавцем перешкод в користуванні майном, що передане за договором найму, виключає стягнення з наймодавця витрат наймача зі сплати найманої плати за період, коли такі перешкоди існували, з урахуванням на­ступного. При розрахунку упущеної вигоди враховується можливий дохід (валовий), від якого віднімаються витрати, що зазвичай є необхідними для отримання доходу, але реально не здійснені (тобто, грошові суми, які кредитор зберіг). Якщо кредитор у прикладі, що розглядається, витрати з плати за користування майном не зберіг (вніс відповідну плату), при визначенні упущеної вигоди ці витрати не зменшують можли­вий валовий дохід, що відповідно збільшує упущену вигоду, що підлягає стягненню з боржника. Якщо ж додатково до упущеної вигоди, розрахованої у такий спосіб, з наймодавця будуть стягнені витрати з плати за користування майном за період, коли наймач не мав можливості користування предметом найму, наймач отримає додатковий дохід (отримає кошти без додаткової підстави).

Інша ситуація виникає при пред'явленні кредитором вимоги про стягнення упущеної вигоди в зв'язку з простоєм виробництва внаслідок порушення боржником зобов'язання та витрат кредитора на оплату часу простою працівників. При розрахунку упущеної вигоди вірогідний доход зменшується на грошову суму, яку зберіг кредитор в зв'язку з простоєм виробництва. До цієї суми входять і витрати на заробітну плату, які кре­дитор не здійснював. Оплата часу простою працівників є додатковими витратами, які вимушений був здійснити кредитор з вини боржника. Вони підлягають стягненню з боржника у складі витрат. Утім, можливий інший варіант: при визначенні розміру витрат, які кредитор не здійснив (зберіг) у зв'язку з простоєм виробництва, розмір нездійснених витрат на заробітну плату зменшується на суму оплати часу простою. За таких умов стягнення з боржника витрат кредитора на оплату часу простою пра­цівників дало б кредитору дохід, якого він не мав би за умови нормального розвитку його діяльності і відносин з боржником.

ЗБИТКИ У ВИГЛЯДІ ВТРАТИ, ЗНИЩЕННЯ, ПОШКОДЖЕННЯ РЕЧЕЙ

10. У складі збитків ч. 2 ст. 22 ЦК виділяє перш за все «втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженні речі». Під такими втратами не слід розуміти витрати на придбання нової чи полагодження пошкодженої речі, оскільки цей вид збитків у ч. 2 ст. 22 ЦК виокремлюється в подальшому. В абзаці другому ч. 1 ст. 225 ГК цей вид (частина збитків) більш чітко визначається як «вартість втраченого, по­шкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства».

11. Наведені цитати із Цивільного і Господарського кодексів свідчать про недостатню чіткість відповідних формулювань. їх суворо буквальне тлумачення є можливим, але результати такого тлумачення не можуть застосовуватись усупереч засадам справед­ливості та розумності, що закріплені в п. 6 ст. З ЦК, але мають вищу юридичну силу внаслідок їх включецня до змісту принципу верховенства права. Так, відповідно до
ч. 2 ст. 22 ЦК до збитків належать тільки втрати, яких особа зазнала у зв'язку із зни­щенням або пошкодженням речі. Під це визначення не підпадають, наприклад, втрати, яких зазнала особа у зв'язку з тим, що боржник, який прийняв на себе зобов'язання здійснювати охорону майна кредитора порушив це зобов'язання, внаслідок чого майно було викрадене. Інші випадки втрати майна, коли немає доказів його знищення (зни­щувати означає припиняти існування чогось (Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. Т. 1. — К.: Аконіт, 2001 — С. 166) також не підпадають під визначення збитків, що наводиться в ч. 2 ст. 22 ЦК.

Формулювання «вартість... пошкодженого... майна...» (абзац другий ч. 1 ст. 225 ГК) також у разі буквального тлумачення виходить за межі розумного, оскільки, за ло­гікою речей, до збитків має відноситись не вартість пошкодженого майна, а грошова сума, на яку зменшилась вартість майна унаслідок його пошкодження в результаті порушення боржником свого зобов'язання.

За таких умов при тлумаченні ч. 2 ст. 22 ЦК, ч. 2 ст. 224 і ч. 1 ст. 225 ГК їх букву належить скоригувати відповідно до вимог справедливості і розумності (п. 6 ст. З ЦК) та визнавати такими, що належать до збитків, втрати у зв'язку не тільки із знищенням (припиненням існування) майна, а і у зв'язку з будь-яким вибуттям майна із володіння кредитора або настанням умов, за яких використання майна стало неможливим, а його полагодження — економічно недоцільним. З урахуванням тих же принципів вартість пошкодженого майна (ч. 1 ст. 225 ГК) слід тлумачити як грошову суму, на яку змен­шилась вартість такого майна.

12. За основу при визначенні розміру збитків, завданих втратою, знищенням або по­шкодженням майна ч. З ст. 623 ЦК приписує брати ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання мало бути виконане. У разі вирішення судом справи про відшкодування збитків, до уваги належить приймати ціни, що існували на день пред'явлення позову, якщо інше не вста­новлено законом або договором. Такі ж правила встановлені ч. З та 4 ст. 225 ГК.

13. Положення, що дає суду право визначення розміру збитків на підставі ринко­вих цін, що існували на день пред'явлення позову, стосується тільки випадків, коли законодавством не встановлені спеціальні правила. Так, відповідно до ст. 179 КТМ [23] перевізник у випадках втрати або недостачі вантажу відшкодовує збитки в роз­мірі дійсної вартості втраченого вантажу або вантажу, якого не вистачає, а у випадках пошкодження чи псування вантажу — у сумі, на яку знизилася вартість вантажу. При цьому дійсна вартість вантажу визначається за цінами порту призначення на той час, коли туди прийшло або повинне було прийти судно. При неможливості визначити ці ціни дійсна вартість визначається за цінами порту відправлення і часу відправлення вантажу. Передбачається також враховувати витрати на перевезення як такі, що зни­жують або (у відповідних випадках) як такі, що збільшують дійсну вартість вантажу (ст. 180 КТМ [23]).

14. Стаття 182 КТМ встановлює порядок визначення розміру збитків, що підлягають відшкодуванню в зв'язку з втратою або пошкодженням контейнера чи іншого при­строю. При їх втраті збитки відшкодовуються в розмірі дійсної вартості з урахуванням фактичного зносу на момент втрати. Дійсна вартість при цьому повинна визначатися за цінами на нові контейнери чи інші пристрої в місці перебування власника. Потім
повинен враховуватися фактичний знос. Фактичний знос не може вважатися рівним нарахованій сумі амортизаційних відрахувань, а повинен враховувати фактичний стан речі.

15.   При пошкодженні контейнера чи пристрою збитки відшкодовуються в роз­мірі дійсної вартості його ремонту в порту призначення (ст. 182 КТМ). Це правило за аналогією може використовуватися й в інших випадках заподіяння збитків шляхом пошкодження речей. Лише місцем, за яким визначається вартість ремонту в цих ви­падках, буде не порт, а місце перебування пошкодженого майна. Застосування аналогії
в цьому випадку буде безумовним, оскільки законодавство не встановлює загальних правил визначення розміру збитків при пошкодженні речей.

16.  У силу загального правила правозастосування, відповідно до якого перевага при правозастосуванні надається спеціальному закону, навіть якщо він і був прийнятий раніше, слід визнати, що ч. З ст. 623 ЦК не виключає чинності частини першої ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77], відповідно до якої перевізник несе відпо­відальність за збереження вантажу, багажу, вантажо-багажу в межах, встановлених
Статутом залізниць [278]. Це дає підстави для визнання чинності ст. 114 Статуту за­лізниць, яка встановлює порядок визначення розміру «фактичних збитків», заподіяних незбереженістю вантажу при залізничному перевезенні. При цьому дається загальний припис про те, що перевізник зобов'язаний відшкодувати дійсну вартість втраченого вантажу чи вантажу, якого не вистачає, або суму, на яку знизилася вартість вантажу. Крім того, встановлюється, що дійсна вартість визначається на підставі документів відправлення, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу. Вартість вантажів, які належать громадянам, якщо вона не була оголошена при відправленні, визначається за цінами, що діють у тому місці та на той час, де і коли здійснюєть­ ся відшкодування збитків. Якщо вантаж був зданий до перевезення з оголошеною вартістю, залізниця зобов'язана відшкодувати збитки у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, відшкодовується дійсна вартість вантажу (сума, на яку вартість вантажу знизилася). Це правило слід враховувати тим, хто практикує відправлення вантажів (багажу) з оголошеною вар­тістю, яка є значно нижчою дійсної (ринкової). Набагато вигідніше вартість вантажу не оголошувати взагалі.

17.  Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псуван­ня) матеріальних цінностей [261] належить оцінити як такий, що не застосовується до відносин, що регулюються цивільним законодавством, оскільки суперечить ст. 22 ЦК.

Зауважимо також, що чинне законодавство не встановлює ні термінів перерахування підприємствами, установами, організаціями коштів, що передбачені названим Поряд­ком, до Державного бюджету, ні санкцій за невиконання обов'язку стягувати із заподі-ювачів збитки із застосуванням коефіцієнтів та перераховувати до Державного бюджету відповідні грошові суми, ні порядку стягнення з підприємств, установ, організацій цих сум, якщо вони добровільно не стягнені і не перераховані до Державного бюджету. Закон «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [123] визначає порядок погашення юридичними та фізичними особами зобов'язань з податків і зборів (обов'язкових платежів) (преамбула цього Закону). А під податками і зборами (обов'язковими платежами) розуміються внески до бюджетів і державних цільових фондів, визначені законами про оподатко­вування (частина перша ст. 2 Закону «Про систему оподатковування» [82]).

18.  Державна податкова інспекція України посилається на Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цін­ностей як на нормативний акт, який слід використовувати при проведенні перевірок. Разом з тим, Державна податкова інспекція України, розуміючи неможливість стяг­нення з підприємств, установ, організацій сум, передбачених Порядком та бажаючи використати відповідні випадки для поповнення бюджету, роз'яснює, що стягувані платниками податків збитки, завдані незбереженістю майна, є об'єктом оподаткування податком на додану вартість. У такий спосіб може бути забезпечене хоча б часткове надходження коштів до бюджету, оскільки стягнути з платника податків усі суми, передбачені названим Порядком, неможливо. Це роз'яснення Державної податкової адміністрації є надзвичайно важливим для того, щоб побачити весь спектр негативних явищ у практиці правозастосування, викликаних відсутністю закону, який встановлює правила тлумачення правових норм, і відповідних наукових рекомендацій. Рекоменду­ючи визнавати стягувані збитки об'єктом оподаткування податком на додану вартість, Державна податкова адміністрація застосовує такий метод тлумачення правових норм, який слід назвати «економізмом у юриспруденції». Він полягає в тому, що правозастосовчий орган відходить від букви закону, прагне пізнати економічну суть відповід­ного явища. Пізнавши її (цю суть), він на місце букви закону ставить економічну суть
явища, виражену у відповідних положеннях законодавства, і робить висновок про те, як це положення слід застосовувати для вирішення конкретного питання.

У випадку, що розглядається, Державна податкова адміністрація бачить, що при розкраданні, нестачі, псуванні та пошкодженні цінностей і наступному відшкодуванні завданих цим збитків має місце те ж економічне явище, що і при продажу цінностей: вони вибувають із власності платника податків, а замість них він одержує грошову суму — відшкодування збитків, яке є дуже близьким чи навіть рівним за сумою ціні відповідного майна. Оскільки базою оподаткування податком на додану вартість є договірна вартість, визначена за вільними чи регульованими цінами, що відшкодову­ється у вигляді збитків, вартість товарів визнається такою, що має той же правовий режим, що і сума, яка належить платникові податків в результаті реалізації товарів.

19. Водночас усі особи, які не є платниками податку на додану вартість, у тому числі і фізичні особи, які не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності, мають право на стягнення збитків, завданих знищенням, втратою, пошкодженням, псуванням матеріальних цінностей, за ціною, що включає в себе податок на додану вартість і акцизний збір, тобто за ціною, за якою вони придбавали відповідні ціннос­ті, за якою вони могли їх продати, і за якою вони мають можливість придбати такі цінності замість втрачених.

20. Законодавець по-різному підходить до оподаткування доходів, отриманих у ви­гляді відшкодування збитків, завданих втратою майна. Відповідно до ст. 351 ЦК під­лягають відшкодуванню збитки, завдані припиненням права власності на нерухоме майно в зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій таке майно розташоване. У таких випадках, як і в інших, коли держава примусово вилучає майно платника податку
на прибуток підприємств, суми відшкодування не оподатковуються податком на при­буток (п. 4.2.2 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]). Неоподатковуються цим податком грошові суми, що отримані в порядку відшкодування «прямих витрат та збитків» за умови, що при отриманні відповідних цінностей платник податку на прибуток не відносив плату за них на валові витрати (п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 того ж Закону). У решті випадків грошові суми, отримані як відшкодування збитків, оподатковуються. Зокрема, оподатковуються упущена вигода, відшкодування вартості майна, затрати на придбання якого були віднесені до валових витрат.

Незважаючи на різні режими оподаткування грошових сум, отриманих платником податку на прибуток підприємств, розмір збитків, що відшкодовується, від цього режиму не залежить. І це є логічним. Відшкодування прямих збитків відновлює по­рушений майновий стан кредитора. Оподаткування такого відшкодування привело б до того, що відшкодування збитків не повною мірою відновило б майновий стан кредитора. Оподаткування збитків, що є упущеною вигодою, є логічним, оскільки у разі, коли боржник не припустився порушення, отримана вигода була б включена до об'єкту оподаткування. Застереження про звільнення від оподаткування тільки збитків, що відшкодовують таке порушення майнових прав, витрати з придбання яких не включались у валові витрати, також забезпечує відновлення порушеного майнового стану і виключає отримання кредитором (в результаті притягнення ним боржника до відповідальності) майна, що перевищує завдані збитки.

21. Відповідно до п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154] по-різному оподатковуються доходи у вигляді відшкодування збитків, за­вданих фізичним особам. У цьому пункті закладена достатня логіка: відшкодування прямих збитків не включається до об'єкту оподаткування. Грошові суми, отримані у вигляді упущеної вигоди, оподатковуються. Суми відшкодування шкоди, спричине­ної актами, що визнані неконституційними (частина третя ст. 152 Конституції [1]), або незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, не оподатковуються. У цьому останньому вдпадку законодавець визнав за можливе, щоб кредитор (потерпілий) отримав у результаті відшкодування дещо більше, ніж втратив у результаті порушення його права: якби фізична особа отримала заробітну плату, вона б сплатила податок з доходу. Та ж заробітна плата, що стягується у ви­гляді відшкодування шкоди, оподаткуванню не підлягає.

22. Суду надається право задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Не слід, однак, думати, що це право суд реалізує на свій розсуд. Суд — це орган влади, і реалізація ним своїх прав одночасно є його обов'язком. Тому оскільки більш конкретно умови застосування при визначенні розміру збитків ринкових цін, що існують на день ухвалення рішення, не встановлені, суд зобов'язаний при цьому керуватись принципами добросовісності, справедливості і розумності (п. 6 ст. З ЦК). В іншому випадку не виключається ска­сування судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку.

23.  Право на відшкодування збитків у вигляді вартості втраченого (знищеного, зі­псованого) майна чи грошової суми, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна, має власник чи суб'єкт права господарського відання або оперативного управління.

Особа, яка володіє річчю не на підставі права власності (права господарського відання, права оперативного управління), а на іншій правовій підставі, також може пред'явити до третьої особи вимогу про відшкодування збитків, завданих знищенням або пошкодженням речі (іншим незбереженням речі чи зниженням її цінності). Але вона не може висунути вимогу про відшкодування вартості втраченого, пошкодженого або знищеного майна. Вона може висунути вимогу про відшкодування витрат, зроблених у зв'язку з виправленням речі, придбанням нової речі замість знищеної (втраченої), чи витрат, які вона зробила у зв'язку з відшкодуванням власникові збитків, заподі­яних знищенням, пошкодженням речі, іншою її незбереженістю або іншим зниженням її цінності. Такий висновок заснований на тому, що знищенням або пошкодженням речі, якою особа володіє в силу договору з власником, майнова сфера цієї особи без­посередньо не применшується. Те, що неможливість використання такої речі не до­зволяє особі здійснювати відповідну діяльність і одержувати прибуток, лише надає право на стягнення відповідних витрат і неодержаного прибутку.

24. Частина 4 ст. 22 ЦК передбачає можливість відшкодування збитків не тільки в грошовій формі, а і в інший спосіб, зокрема, шляхом передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо. Це особливо стосується випадків, коли збитки полягають у втраті, знищенні, псуванні або пошкодженні майна.

ВИТРАТИ КРЕДИТОРА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЗБИТКІВ

25. Як складова частина збитків у ст. 22 ЦК називаються витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Проте в сфері дії Гос­подарського кодексу [31] застосовується правило, відповідно до якого відшкодуванню підлягають витрати, зроблені управленою стороною (ч. 2 ст. 224 ГК), чи витрати, понесені стороною (абзац третій ч. 1 ст. 225 ГК). За наявності цих спеціальних по­ложень до господарських зобов'язань слід застосовувати ст. 224 і 225 ГК. Це означає, що збитки у вигляді витрат кредитора в разі порушення господарських зобов'язань відшкодовуються за умови, що вони уже зроблені (понесені), а у разі порушення інших цивільно-правових зобов'язань можливе відшкодування витрат не тільки уже зроблених, а і тих, що мають бути зроблені.

26. Відповідно до ст. 224, 225 ГК у сфері дії цього Кодексу відшкодуванню підляга­ють збитки, завдані кредитору порушенням господарського зобов'язання. Це стосується і такого виду збитків, як витрати кредитора. Стаття 22 ЦК стосовно витрат креди­тора, які підлягають стягненню з боржника, що порушив зобов'язання, встановлює ще одну вимогу: відшкодуванню підлягають «витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права». Є підстави вважати, що поняття «відновлення порушеного права» треба тлумачити, виходячи із широкого розуміння категорії захисту права в Цивільному кодексі. Так, у ст. 16, 386 ЦК ідеться про такі вимоги, що можуть бути пред'явлені управненою стороною, які (вимоги) не можуть привести до поновлення права. Зокрема, відшкодування майнової і немайнової шко­ди не може захистити право власності на індивідуально визначену річ, якщо остання знищена. Знищення індивідуально визначеної речі назавжди припиняє право власності на неї, яке (право власності) уже не може бути ні захищене, ні поновлене. Звідси слід зробити висновок про те, що під захистом (поновленням) права у Цивільному кодексі розуміється поновлення майнового стану управненого суб'єкта, що погіршився внаслідок порушення зобов'язання боржником.

При викладеному тлумаченні поняття відновлення порушеного права усуваються розбіжності між п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК і ч. З ст. 922 ЦК. Частина 3 ст. 922 ЦК покладає на перевізника обов'язок відшкодувати пасажирові завдані збитки, якщо поїздка паса­жира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його в цей пункт. Якщо поняття відновлення порушеного права тлумачити суворо буквально, то ми не виявимо таких збитків, які понесені пасажиром у зв'язку з наведеним порушенням, бо поновити право на своєчасне прибуття до пункту пере­садки неможливо. Таке право відійшло у минуле разом з часом. Якщо ж це поняття тлумачити більш широко, як це випливає із ст. 16 і 386 ЦК, то управнена сторона отримує можливість відшкодувати за рахунок перевізника витрати на проживання в готелі до настання моменту відправлення наступного поїзда чи літака, на придбання нового квитка на право проїзду тощо.

27. Витрати, зроблені кредитором і які підлягають стягненню у вигляді збитків з борж­ника, що не виконав чи неналежно виконав зобов'язання, можуть виступати в різних економіко-правових формах. Зокрема, стягненню з боржника, що порушив зобов'язання, підлягає неустойка, яку особа, що є кредитором у цьому зобов'язанні, сплатила своєму контрагенту за іншим зобов'язанням у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконан­ням цього останнього (іншого) зобов'язання, якщо його невиконання чи неналежне вико­нання виявилося наслідком порушення, допущеного боржником у першому зобов'язанні. Так, машинобудівний завод прострочив поставку устаткування на кондитерську фабрику і сплатив внаслідок цього значну суму неустойки за прострочення поставки. Після сплати неустойки машинобудівний завод пред'явив до заводу спеціального устаткування позов про стягнення збитків у вигляді витрат зі сплати неустойки на користь кондитерської фабрики. У позовній заяві вказувалося, що машинобудівний завод мав всі можливості для своєчасної поставки устаткування на кондитерську фабрику, однак провести поставку завод не зміг через прострочення одержання від заводу спеціального устаткування комп­лектуючих виробів. Оскільки всі ці обставини були належно доказані, господарський суд стягнув із заводу спеціального устаткування на користь машинобудівного заводу збитки, які поніс машинобудівний завод у зв'язку зі сплатою неустойки кондитерській фабриці. У практиці зустрічаються випадки, коли схильні до винахідливості підпри­ємці сплачували на користь родинних за складом засновників підприємств великі суми неустойки, заздалегідь поставлені в причинний зв'язок з допущеним боржником незна­чним порушенням, а потім стягували проведені витрати з боржника. Захищатися проти вимог про стягнення збитків, заподіяних сплатою неустойки у зв'язку з допущеним боржником порушенням, дуже важко або майже неможливо. Це належить враховувати і при укладенні договорів, і при їх виконанні.

28. До витрат, що підлягають стягненню з боржника, який припустився порушен­ня зобов'язання, належать збитки, які особа, що є кредитором у цьому зобов'язанні, відшкодувала своєму контрагенту за іншим зобов'язанням в зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням цього (іншого) зобов'язання, якщо невиконання чи нена­лежне виконання виявилося наслідком порушення, допущеного боржником у першому зобов'язанні. Акціонерне товариство надало в найм приватному підприємству нежитлові приміщення. Через деякий час акціонерне товариство заявило про одностороннє розірвання договору і стало перешкоджати приватному підприємству в користуванні

приміщеннями. Оскільки нежитлові приміщення були отримані наймачем для контор­ських цілей і в них були встановлені телефони, що забезпечували зв'язок з постачальниками і покупцями, оскільки наймач відповідно до договорів надавав контрагентам послуги з постачання сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами та запас­ними частинами, неможливість користування приміщеннями спричинила практично повне призупинення діяльності наймача — приватного підприємства, невиконання ним зобов'язань за договорами. Сплативши грошові суми в порядку відшкодування збитків за порушення своїх зобов'язань, приватне підприємство пред'явило позов до наймо-давця — акціонерного товариства про стягнення збитків. Позов був задоволений.

29.   До складу витрат, що підлягають стягненню з боржника, який припустився порушення зобов'язання, входять витрати зі сплати фінансових санкцій і пені з вини боржника. Так, боржник, не будучи платником податку на додану вартість, з метою не упустити можливість укладення вигідного договору або з інших причин може офор­мити в зв'язку з продажем товарів, виконанням робіт чи наданням послуг податкову накладну і передати її покупцю (послугоодержувачу). Цей останній може на підставі податкової накладної скористатися податковим кредитом. Згодом орган державної податкової служби може встановити необґрунтованість одержання податкового кре­диту на підставі податкової накладної, виданої суб'єктом, що не має на це права, і застосувати фінансові санкції до одержувача (послугоодержувача). Сплативши суми фінансових санкцій, покупець може стягнути суму здійснених витрат з контрагента за договором.

30. Стягненню з боржника-порушника цивільно-правового договору підлягають ви­трати кредитора на придбання майна, втраченого з вини боржника, і витрати на від­новлення речі, пошкодженої з вини боржника. Ці збитки спочатку виступають як втрата та пошкодження майна. Але кредитор вправі придбати замість втраченої речі іншу річ такого ж роду і якості або відновити пошкоджену річ за свій рахунок і стяг­нути з відповідача не вартість утраченого майна, не суму, на яку з вини боржника знизилася вартість пошкодженого майна, а витрати на придбання чи на відновлення майна. Якщо в зв'язку з оплатою придбаної речі чи оплатою робіт з відновлення пошкодженої речі кредитор перерахував постачальникові (виконавцеві), крім ціни товару, податок на додану вартість, застосовуються такі правила. Якщо кредитор є платником податку на додану вартість, зроблені витрати (чи витрати, які він пови­нен зробити) відшкодовуються, за загальним правилом, у вигляді збитків без податку на додану вартість, оскільки на суму сплаченого податку він одержує право на по­датковий кредит. Лише в тих випадках, коли потерпілий придбаває товари (роботи, послуги), які не використовуються ним у власній господарській діяльності (вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва чи обігу) і які не відносять­ся до основних фондів, що підлягають амортизації (п. 7.4.1 ч. 7.4 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» [84]), до складу витрат, що відшкодовуються несправним боржником, включаються і витрати зі сплати податку на додану вартість. Ці витрати також включаються до складу витрат, що стягуються з боржника, у тих випадках, коли продавець не є платником податку на додану вартість і в зв'язку зі сплатою покупної ціни кредитор не одержує права на податковий кредит. Зроблені кредитором витрати визначаються за цінами, що включають податок на додаткову вартість, і тоді, коли кредитор не є платником податку на додану вартість і тому не одержує права на по­датковий кредит при придбанні товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових вцтрат виробництва чи обігу. Такі ж правила застосовуються в інших випадках, коли стягувані збитки виразилися у витратах на придбання товарів, послуг, робіт, необхідність у яких виникла в зв'язку з порушенням зобов'язання боржником.
Слід, однак, враховувати, що Державна податкова адміністрація дає роз'яснення, що всі збитки повинні стягуватися із застосуванням податку на додану вартість. Такі ж вимоги формулюються в Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, не­стачі, знищення (псування) матеріальних цінностей [261].

31. До складу витрат, що зроблені кредитором і підлягають стягненню з несправного боржника, включаються витрати з усунення дефектів у купленому товарі. Стаття 234 ЦК надає покупцю на вибір цілу низку правомочностей у разі продажу товарів нена­лежної якості. Одна з них — право усунути дефекти купленої речі, виправити її та вимагати від продавця відшкодування витрат з виправлення речі.

32. Стягненню з боржника у вигляді збитків підлягають витрати послугоодержувача з усунення технічних дефектів у майні послугодавця, які (дефекти) спричиняють неналежну якість послуг чи повне припинення їх надання. Слід, однак, враховувати, що це не завжди можливо навіть тоді, коли прямо передбачено законодавством.

33. До категорії збитків, що підлягають стягненню з контрагента за договором, який порушив його умови, відносяться витрати покупця, викликані поставкою (переданням за іншим договором про відчуження майна) продукції (товарів) неналежної якості. До категорії таких витрат відносяться: витрати, пов'язані з оплатою експертизи (пе­ревірки якості) одержаних товарів неналежної якості; витрати, пов'язані з виготов­ленням тари, якщо це необхідно для повернення недоброякісної продукції (товарів) постачальникові; витрати з навантаження товарів, що повертаються постачальникові; витрати,  пов'язані з доставкою недоброякісної продукції (товарів)  від споживача до магазина, від магазина (підприємства) до залізничної станції; витрати в порядку оплати залізничного тарифу (щодо оплати транспортування продукції, що поверта­ється). Залізничний тариф (вартість доставки продукції (товарів) від постачальника (продавця) до покупця, якщо він включається в ціну продукції (товарів)) не може бути стягнений з постачальника (продавця), якщо продукція (товари) виявилася не­ доброякісною і підлягає поверненню. Однак сторони договору вправі на свій розсуд розподілити витрати з транспортування. Якщо такі витрати несе покупець понад ціну за продукцію (товари), вони підлягають стягненню з постачальника (продавця) у ви­падках повернення недоброякісної продукції (товарів) поряд з витратами, пов'язаними із зворотною доставкою недоброякісного товару на склад постачальника. Що стосу­ється вартості раніше оплаченої недоброякісної продукції (товарів), що повертається постачальникові (продавцю), то вона стягується покупцем на підставі ст. 1212 ЦК (підстава, за якою постачальник (продавець) одержав грошові кошти за поставлені недоброякісні товари, що були йому повернуті, згодом відпала), якщо відповідно до законодавства і договору недоброякісна продукція (товар) не підлягає заміні на до­броякісну.

34. Стягненню з боржника, що порушив зобов'язання, підлягають витрати, зроблені у зв'язку з ужиттям кредитором заходів до зменшення збитків, викликаних порушен­ням боржником зобов'язання. Ці витрати можуть полягати в придбанні дорожчих матеріалів, у додаткових транспортних витратах (наприклад, при терміновій доставці літаком), у додаткових витратах на оплату праці у зв'язку з необхідністю запобігання простою виробництва чи у зв'язку з так званим форсуванням виробництва. Цивільний кодекс прямо не формулює обов'язку кредитора (точніше — сторони, що протистоїть боржнику в зобов'язанні) вживати заходів щодо зменшення розміру збитків. Водночас
у ч. 2 ст. 616 ЦК сформульоване таке правило: «Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, що стягується з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення»» Це правило викликає інтерес з погляду меж відступлення від букви закону при тлумаченні і наступному застосуванні правових норм. Абстрактно розмірковуючи, можна стверджувати таке: 1) у ч. 2 ст. 616 ЦК сформульована норма не цивільного, а публічного права, що надає суду повноваження за відповідних умов зменшити розмір відповідальності боржника; 2) оскільки матеріально-правова норма, що зобов'язує кредитора вжити заходів щодо зменшення розміру збитків не встанов­лена, ч. 2 ст. 616 ЦК застосовуватися надалі не повинна (до прийняття закону, яким буде встановлено такий обов'язок кредитора). Однак таке тлумачення і застосування ч. 2 ст. 616 ЦК суперечило б волі законодавця, яка досить чітко виражена в цьому положенні. Тому судова практика виходить з того, що, хоча прямо обов'язок креди­тора вживати заходів до зменшення розміру збитків у Цивільному кодексі України не сформульований, він випливає з ч. 2 ст. 616 ЦК. А санкцією за невиконання цього обов'язку є можливе зменшення розміру збитків, що стягуються з боржника, право на яке (зменшення) надане суду.

Господарський кодекс [31] виявляє з цього приводу більш суворий підхід до креди­торів. Відповідно до ч. З ст. 226 ГК сторона господарського зобов'язання позбавля­ється права на відшкодування збитків у разі, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти ви­никненню збитків своїми діями, але не зробила цього. Більш логічним було б перед­бачити зменшення розміру збитків, але ж недоліки закону на стадії правозастосування не виправляються.

35. Як завдані порушенням зобов'язання збитки з боржника можуть бути стягнені витрати, що полягають у сплаті відсотків за кредит, що надається кредитору банком або іншою кредитною установою. Вони можуть стягуватися, наприклад, у випадках невиконання (прострочення виконання) боржником грошового зобов'язання, за необ­хідності оплати за рахунок кредитних коштів товарів, робіт, послуг, які закупають-
ся, закупівля яких спричинена невиконанням (неналежним виконанням) боржником зобов'язання.

36. До складу збитків, що підлягають стягненню з боржника, включаються витрати, пов'язані із зберіганням товарів, що були прийняті на відповідальне зберігання (а не в рахунок виконання зобов'язання з поставки) у зв'язку з достроковою поставкою товарів, поставкою з порушенням номенклатури (асортименту), поставкою браку. При цьому слід виходити з того, що витрати кредитора не обов'язково повинні провади­тися в грошах. До таких витрат слід відносити амортизаційні відрахування на від­новлення основних засобів, що використовуються для відповідального зберігання. До складу збитків, завданих поставкою товарів, прийнятих на відповідальне зберігання, не можна автоматично включати плату, яку одержувач (покупець) міг би одержати від наймачів за використання відповідних приміщень. Це можливо тільки в тому разі, якщо ним були здійснені приготування, необхідні для одержання такого виду доходів, якщо одержання таких доходів було реальним, а їх одержанню перешкодив тільки постачальник. Це твердження ґрунтується на ч. 4 ст. 623 ЦК, яка приписує при визна­ченні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховувати заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Природно, у таких випадках до складу збитків, що підлягають стягненню, не можуть включатися амортизаційні відрахування (вони враховуються в складі плати за користування приміщеннями).

37. До зроблених кредитором витрат, що підлягають стягненню з боржника, належать витрати у вигляді збільшення питомої ваги постійних витрат у собівартості продукції. Зменшення обсягу виробництва в зв'язку з порушенням боржником зобов'язання не­минуче тягне збільшення постійних витрат у собівартості продукції. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюється підприємствами (п. 16 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [402]). Однак назване Положення не залишає повністю це питання на розсуд підприємств і дає визначення змінних і постійних виробничих витрат. До змінних загальновиробничих витрат від­носяться витрати на обслуговування виробництва в цехах, на дільницях і на управ­ління ним, що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслу­говування виробництва та управління ним, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Необхідно враховувати, що розподіл витрат на види, який провадиться на підприємстві, не може бути визнаний обов'язковим для суду, що розглядає цивільну справу. Від ступ лення від такого розподілу є цілком до­пустимим, якщо тільки він здійснюється з метою стягнення з боржника тих витрат, які поніс кредитор з вини боржника, або недопущення необгрунтованого стягнення з боржника у вигляді збитків тих витрат, які кредитор не зробив. З боржника може бути стягнена і та частина адміністративних витрат (п. 18 названого вище Положення [402]), що відповідає збільшенню їх частки у витратах на одиницю продукції в зв'язку зі зменшенням обсягу виробництва з вини боржника.