Стаття 564.   Обов'язки гаранта під час розгляду вимоги кредитора

1. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

2. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї докумен­ тами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

1. На гаранта покладається обов'язок після одержання вимоги кредитора (бенефі­ціара) негайно повідомити про це боржника. Невиконання гарантом цього обов'язку не позбавляє його права на зворотну вимогу до принципала (боржника). Проте з ура­хуванням обставин справи не виключається відхилення вимог гаранта до принципала (якщо внаслідок неповідомлення гарантом принципала (боржника) виконання, здійс­нене гарантом, виявиться безпідставним). Пункт 2 ст. 8 Уніфікованих правил [378] покладає на гаранта обов'язок повідомити про отримання претензії (вимоги) також сторону, що інструктує.

2. Вимога (претензія) бенефіціара має бути розглянута в строк, передбачений в га­рантії. Якщо цей строк в гарантії не встановлено, він має бути «розумним». За основу при визначенні тривалості цього «розумного» строку слід визнати семиденний строк, що встановлений ч. 2 ст. 530 ЦК. Але відповідно до обставин справи цей строк може бути скоригований (у бік збільшення).

Стаття 565. Право гаранта на відмову в задоволенні вимоги кредитора

1. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

2. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

3. Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про не­дійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, під­лягає задоволенню.

1. Підставами відмови гаранта виконати вимогу кредитора (бенефіціара) є: 1) не­ відповідність вимоги або доданих до неї документів за змістом або формою умовам гарантії; 2) пред'явлення вимоги або доданих до неї документів після закінчення строку дії гарантії; 3) невідповідність вимоги ч. 2 та 3 ст. 563 ЦК.

2. Відповідно до ст. 562 ЦК і з урахуванням умов гарантії гарант може нести від­повідальність перед бенефіціаром (кредитором) і у випадках недійсності чи припи­нення основного зобов'язання. Але у випадку, коли бенефіціар (кредитор) пред'явив вимогу до гаранта, а гарант узнав про недійсність або припинення зобов'язання, він (гарант) зобов'язаний негайно повідомити про це бенефіціара (кредитора) і боржника.
Зобов'язання за гарантією у разі недійсності або припинення основного зобов'язання підлягає виконанню у разі пред'явлення повторної вимоги.

Стаття 566.   Обов'язок гаранта

1. Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку ви­дано гарантію.

У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед креди­тором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

1. Граничний розмір зобов'язання гаранта перед бенефіціаром (кредитором) визна­чається гарантією. Але гарант може нести відповідальність перед бенефіціаром і в біль­шому розмірі, якщо для цього є підстави, передбачені цивільним законодавством. При цьому застосовуються загальні правила про підстави та умови відповідальності боржника. Проте в гарантії може міститись застереження про те, що навіть за наяв­ності таких підстав і умов гарант не може відповідати перед бенефіціаром в розмірі, що перевищує зазначений в гарантії.

Стаття 567.   Оплата послуг гаранта

1. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

1. Правила про оплату послуг гаранта є аналогічними положенням про оплату по­слуг поручителя. Див. про це коментар до ст. 558 ЦК. Гарантія банка визначається як кредитна операція (ст. 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163]), тому вона не може надаватись безоплатно. Надання гарантії, в тому числі і безоплатної, страховиками суперечило б ст. 2 Закону «Про страхування» [180], що визначає межі спеціальної цивільної правоздатності страховиків.

Стаття 568.   Припинення гарантії

1. Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

2. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідо­мити про це боржника.

1. Гарантія як цивільно-правове зобов'язання припиняється виконанням цього зобов'язання, тобто сплатою гарантом на користь кредитора (бенефіціара) грошової суми, на яку видано гарантію. Це відповідає ст. 599 ЦК.

2. Гарантія припиняється закінченням строку її дії. Цей строк не переривається і не зупиняється. Суд не може задовольнити вимогу бенефіціара до гаранта, якщо він у встановлений гарантією строк не пред'явив вимогу до гаранта, хоч би бенефіціар пропустив цей строк з поважних причин. Якщо гарантією не встановлено інше, ви­мога (претензія) до гаранта вважається пред'явленою своєчасною у разі її отримання гарантом разом з необхідними документами до спливу строку, встановленого гаран­тією. Це правило ч. 1 ст. 565 ЦК вносить необхідну визначеність в формулювання ч. 1 ст. 568 ЦК «зобов'язання гаранта... припиняється у разі... закінчення строку гарантії». Це формулювання можна було б тлумачити так, що закінчення строку при­пиняє зобов'язання гаранта повністю. Але ж із ч. 1 ст. 565 ЦК випливає, що закінчення строку гарантії не тягне припинення тих обов'язків гаранта, вимога про виконання яких була пред'явлена бенефіціаром до закінчення строку гарантії (якщо ці обов'язки грунтуються на гарантії).

3. Гарантія припиняється відмовою кредитора (бенефіціара) від прав за гарантією. Така відмова здійснюється шляхом повернення гарантові гарантії або шляхом по­дання бенефіціаром (кредитором) заяви на адресу гаранта про звільнення останнього від обов'язків за гарантією. Це правило ч. З ст. 568 ЦК викликає інтерес тому, що воно однозначно вказує на те, що зобов'язання щодо гарантії виникає виключно на підставі
одностороннього правочину, що вчиняється гарантом.

4. Встановлення ч. 1 ст. 568 ЦК підстав припинення гарантії не виключає встанов­лення гарантією додаткових підстав її припинення. Такий висновок зроблено на під­ставі наступного. Частина 2 ст. 598 ЦК передбачає можливість встановлення підстав  припинення зобов'язань законом або договором. Прямо це положення не передбачає можливості встановлення гарантією підстав припинення зобов'язання щодо гарантії. Але застосування його до гарантії є можливим у силу ч. 1 ст. 563 ЦК, яка встановлює обов'язок гаранта оплатити грошову суму «відповідно до умов гарантії». Звідси ви­пливає можливість до гарантії як одностороннього правочину, яким можуть встанов­люватись умови, за яких гарант здійснює платіж, застосовувати ч. 2 ст. 598 ЦК, що передбачає можливість встановлення договором підстав припинення зобов'язання.

Стаття 569.   Право гаранта на зворотну вимогу до боржника

1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

1. Ця стаття встановлює два правила, на диспозитивний характер яких зазна­чається спеціально. Законодавець визнав, що загального правила ч. З ст. 6 ЦК про диспозитивний, як правило, характер положень актів цивільного законодавства недостатньо для вирішення питання про можливість відступлення в договорах від правил ст. 569 ЦК.

2.  Неприпустимість пред'явлення гарантом вимоги до боржника у випадках, вста­новлених ч. 2 ст. 569 ЦК, не виключає пред'явлення гарантом до бенефіціара вимог, що грунтуються на ст. 1212 ЦК (безпідставне набуття майна).

Деякі окремі види гарантій

1. Викладені правила про гарантії повинні поширюватися на гарантії, які видає холдингова компанія «Київміськбуд» з метою забезпечення виконання зобов'язань уповноважених нею комерційних банків перед фізичними та юридичними особами, які відкрили в цих банках пенсійні вклади (абзац 8 ст. З Закону «Про проведення експе­рименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд» [187]
в редакції від 20 квітня 2000 p., що зберегла чинність відповідно до ч. 2 ст. 8 того ж Закону в редакції від 7 лютого 2002 p.).

2. Під дію ст. 560 — 569 ЦК підпадають гарантії, що видаються Кабінетом Міністрів на забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів щодо погашення іноземних кредитів. Вони видаються іноземним кредиторам на підставі відповідної постанови Кабінету Міністрів, прийняттю якої передує ціла низка адміністративних актів, а та­кож на підставі укладення відповідних договорів. Оригінали гарантій спеціальною
поштою надсилаються банку-агенту  (українському банку,  який укладає кредитні договори з іноземними кредиторами як боржник і з юридичними особами —  рези­дентами — як кредитор) для подальшого передання іноземним кредиторам. Гарантія Кабінету Міністрів, правова конструкція якої передбачена Положенням про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України з метою
забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню, повинна кваліфікуватися як підстава зобов'язання між Україною та іноземним кредитором. Договір про гарантію слід вважати укладеним, а зобов'язання щодо гарантії — та­ким, що виникло, з моменту одержання іноземним кредитором гарантії як письмово оформленого правочину.

Міністерство фінансів веде реєстр державних гарантій, виданих Кабінетом Міністрів у забезпечення погашення іноземних кредитів. Але внесення гарантій до державного реєстру не має будь-якого цивільно-правового значення.

3. Видача Кабінетом Міністрів гарантії іноземним кредиторам на забезпечення по­гашення юридичними особами — резидентами кредитів провадиться на платній осно­ві: зазначена юридична особа перераховує на рахунок Міністерства фінансів, з якого здійснюється обслуговування державного зовнішнього боргу, плату за видачу гарантії в розмірі до одного відсотка річних від суми гарантії. Розмір плати для кожної юри­дичної особи — резидента визначається Кабінетом Міністрів за поданням Валютно-кредитної ради. Строк внесення плати визначається внутрішнім кредитним договором між юридичною особою — резидентом, яка є позичальником, і банком-агентом (п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, удосконален­ня системи залучення іноземних фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу» [284]).

4. У разі невиконання юридичною особою — резидентом зобов'язання щодо по­гашення іноземного кредиту, його погашення здійснюється Міністерством фінансів за рахунок коштів, призначених для обслуговування зовнішнього боргу. У межах ви­трат Державного бюджету на погашення іноземного кредиту юридична особа — пози­чальник несе відповідальність перед Державним бюджетом. Стягнення заборгованості
перед бюджетом, яка виникла, провадиться органами державної податкової служби.

Однак у зв'язку з втратою сили Декретом Кабінету Міністрів «Про стягнення не вне­сених у строк податків і податкових платежів», що допускав безспірне списання суми заборгованості перед бюджетами, п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про порядок відшкодування витрат державного бюджету, що виникли внаслідок настання гарантій­них випадків за іноземними кредитами, одержаними юридичними особами України під гарантії Уряду України» [280], що передбачав безспірне списання органами податкової служби суми заборгованості за кредитом, втратив силу. Це не виключає звернення стягнення органами державної податкової служби на заставлене майно на підставі до­говору застави між юридичною особою — позичальником і банком-агентом, оскільки відповідно до частини п'ятої ст. 20 Закону «Про заставу» [64] до третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодавця, переходить разом із правом ви­моги застави, що її забезпечує.

При відшкодуванні витрат Державного бюджету на погашення іноземних кредитів, не погашених своєчасно позичальниками-резидентами, повинні додержуватися також умови угоди позичальника з Міністерством фінансів про порядок відшкодування ви­трат Державного бюджету, що можуть виникнути внаслідок виконання Кабінетом Міністрів України гарантійних зобов'язань (п. 49 Положення про порядок залучення іноземних кредитів і надання гарантій Кабінету Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів по їх погашенню [284]).