Стаття 220.   Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджу­ється письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визна­ти такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

1. Договір (дво- або багатосторонній правочин) є нікчемним, якщо він усупереч вимогам закону не посвідчений нотаріально.

2. Договір, як і односторонній правочин (див. коментар до попередньої статті), що підлягає відповідно до закону обов'язковому нотаріальному посвідченню, але не по­свідчений нотаріально, може бути визнаний судом дійсним. Для цього слід звернутись до суду з позовом, відповідачем за яким буде інша сторона договору. Задоволення такого позову можливе за наявності таких умов: 1) сторони домовились щодо всіх
істотних умов договору; 2) є письмові докази такої домовленості; 3) відбулося повне або часткове виконання договору; 4) одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення.

3. Зазначення про те, що такий договір суд «може визнати» дійсним, слід розуміти так, що за наявності перелічених умов суд може з урахуванням обставин та принципу верховенства права відмовити в задоволенні позову про визнання правочину дійсним, хоч і були в наявності підстави, що встановлені ч. 2 ст. 220 ЦК.

4. Щоб запобігти будь-яким сумнівам, ч. 2 ст. 220 ЦК прямо вказує на те, що ви­знання договору дійсним означає, що наступне його нотаріальне посвідчення не ви­магається. Це — лише пояснення, яке законодавець дав у ч. 2 ст. 220 ЦК. Зробити із нього висновок, що наявність судового рішення про визнання дійсним правочину, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації, не звільняє від обов'язку здійснити державну реєстрацію, не можна.

Стаття 221.   Правові   наслідки   вчинення   правочину   малолітньою   особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздат­ності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінте­ресованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивіль­ною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладен­ням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи
зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у на­турі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою на­стають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

1.  Ця стаття не визнає безумовно нікчемним правочин, що вчинений малолітньою особою за межами її часткової цивільної дієздатності, зміст якої визначається ст. 31 ЦК. Законодавець допускає можливість наступного схвалення такого правочину бать­ками чи усиновлювачами, або одним із них, з ким малолітній проживає, або опікуном. Учинення малолітнім та наступне схвалення зазначеними особами правочину, що по­
требує нотаріального посвідчення, є неможливим. Не може такий правочин, учинений малолітнім, визнаватись дійсним і відповідно до ст. 220 ЦК.

2. Способом схвалення особами, що зазначені в ч. 1 ст. 221 ЦК, правочину, вчи­неного малолітнім за межами його часткової дієздатності, є незаявлення претензії до іншої сторони протягом одного місяця. Тобто бездіяльності (мовчанню) зазначених осіб закон об'єктивно надає значення схвалення правочину (вчинення правочину). Цей місячний строк з урахуванням того, що указуючи на цей строк законодавець поміс­тив слова «дізнавшись про його вчинення», слід відраховувати від дня, коли батьки (усиновителі), опікун дізнались про вчинення малолітнім правочину за межами своєї часткової дієздатності. Інші способи несхвалення правочину (звернення до органу опіки та піклування, до адвоката), крім звернення з претензією до іншої сторони, не можуть мати будь-якого юридичного значення. Вони не є перешкодою для виснов­ку про несхвалення правочину зазначеними особами. Звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним слід прирівняти до заявлення претензії до іншої сторони правочину.

3. Тільки за умови несхвалення правочину батьками (усиновлювачами), опікуном правочин визнається ч. 1 ст. 221 ЦК нікчемним.

4. Якщо правочин з малолітнім учинено на його користь, суд може визнати його дійсним. З таким позовом до суду може звернутись будь-яка заінтересована особа (батьки, усиновителі, опікун, члени сім'ї, родичі, орган опіки та піклування, навчально-виховний заклад тощо). Не позбавлена такого права й інша сторона правочину.

5. Правило про повернення в натурі всього, що одержане кожною із сторін за нік­чемним правочином, який учинений з участю малолітньої особи (про двосторонню реституцію), розділене на дві частини. У ч. З ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок діє­ здатної сторони повернути все одержане за таким правочином батькам (усиновителям) чи опікунові малолітнього. Та обставина, що тут не вказується на обов'язок дієздатної
сторони у разі неможливості повернення отриманого в натурі відшкодувати його вар­тість за цінами, які існують на день відшкодування, не є підставою для твердження про те, що таке відшкодування не допускається. Якщо повернення отриманого за право­ чином в натурі є неможливим, відшкодування його вартості здійснюється на підставі загального правила абзацу другого ч. 1 ст. 216 ЦК.

У ч. 4 ст. 221 ЦК ідеться про обов'язок батьків (усиновлювачів) або опікуна по­вернути дієздатній стороні все одержане за таким правочином. Таким чином, обидві сторони нікчемного правочину з участю малолітньої особи повинні повернутись до первинного майнового стану. У разі неможливості повернення в натурі одержаного за таким правочином стосовно недієздатної сторони в ч. 4 ст. 221 ЦК установлено обов'язок відшкодувати вартість отриманого за цінами, що існують на момент від­шкодування.

6. На дієздатну сторону, крім обов'язку повернути все отримане за нікчемним право­чином з участю малолітнього чи відшкодувати його вартість грошима, покладається також обов'язок відшкодування збитків, що завдані іншій стороні укладенням такого правочину. Такий обов'язок на дієздатну сторону покладається за наявності особливої умови: якщо вона знала або могла знати про вік другої сторони. Недієздатна сторона, вимагаючи стягнення збитків, повинна довести наявність цієї умови. Вона не може посилатись на інші суб'єктивні обставини як на підставу відшкодування збитків. У ч. 4 ст. 221 ЦК зазначається на відшкодування збитків, завданих «укладенням не­ дійсного правочину». Чи охоплює це формулювання збитки,  завдані виконанням такого правочину? На це запитання слід дати позитивну відповідь. Вирішення цього питання на добротному методологічному підґрунті передбачає правильне розуміння категорії причинного зв'язку (оскільки йдеться про «завдані» збитки). Відповідь, що наведена, виходить із широкого розуміння причинного зв'язку,  згідно з яким певна обставина є причиною даного наслідку, якщо виключення причини із ланцюга причинно-наслідкових зв'язків виключає настання наслідку. У теорії й на практиці сьогодні існують інші уявлення про причинний зв'язок.

7. Двостороння реституція застосовується і в тих випадках, коли обома сторонами правочину є малолітні. Але як виняток із загального правила ч. 1 ст. 216 ЦК у разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості грошима про­водиться батьками (усиновлювачами) чи опікуном, якщо буде встановлено, що вчи­ненню правочину або втраті майна, яке було передане за цим правочином, сприяла винна поведінка зазначених осіб (тими із батьків, дії чи бездіяльність яких мають ознаку вини. Ті з батьків чи інших відповідних осіб, вина яких відсутня, не пови­нні відшкодовувати грошима вартість отриманого, яке не може бути повернуте. За відсутності вини зазначених осіб відшкодування вартості одержаного за правочи­ном, укладеним з обох сторін малолітніми особами, якщо повернення одержаного в натурі неможливе, не проводиться. Наявність спеціального правила ч. 5 ст. 221 ЦК та незазначення в ньому про відшкодування майнової та моральної шкоди не ви­ключає відшкодування майнової і моральної шкоди на підставі загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК, бо ч. 5 ст. 221 ЦК установлює особливі правові наслідки недійсності правочину тільки стосовно можливості відшкодування вартості отриманого. Стосовно відшкодування майнової та моральної шкоди ч. 5 ст. 221 ЦК ніяких особливостей правових наслідків недійсності правочину не встановлює. Це дає підстави для за­стосування до недійсних правочинів, передбачених ст. 221 ЦК, загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК.

8. Відповідно до ч. 6 ст. 221 ЦК у разі укладення правочину неповнолітнім (осо­бою віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) з особою віком до чотирнадцяти років (малолітньою) застосовуються ті ж наслідки, що і при укладенні правочину між неповнолітніми з обох сторін (ч. З ст. 222 ЦК). Це означає: 1) повернення сто­ронами в натурі отриманого за правочином; 2) відшкодування вартості отриманого за неможливості повернення отриманого в натурі за рахунок батьків або осіб, які їх замінюють, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, що було предметом правочину; 3) відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК при цьому не виключається, але це стосується тільки батьків (осіб, які їх замінюють), що сприяли вчиненню правочину своїми винними діями чи бездіяльністю.

Стаття 222.   Правові  наслідки вчинення правочину  неповнолітньою  особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатнос­ті без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом не­ дійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується
його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

1. Правочин, що вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника може бути схвалений цими особами відповідно до ч. 1 ст. 221 ЦК, що виключає в подальшому визнання правочину судом недійсним. На таке схвалення повністю поширюються правила абзаців першого та другого ч. 1 ст. 221 ЦК про суб'єктів, що можуть схвалити правочин (у цьому випадку замість опікуна правочин може схвалити піклувальник), про способи схвалення, строки схвалення. У випадках, передбачених ст. 71 ЦК, схвалення піклу­вальником правочину, в якій би формі воно не відбувалось, можливе тільки за умови одержання дозволу органу опіки та піклування.

2. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її неповної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, є оспорюваним. Він може бути визнаний судом недійсним. Позов про визнання такого правочину недійсним можуть пред'явити особи, що мають право давати згоду на вчинення правочину, —  орган опіки та піклування, а також члени сім'ї, близькі родичі, інші заінтересовані особи,
в тому числі і неповнолітня особа, що вчинила такий правочин. Такий позов може бути пред'явлений та задоволений також у випадках, якщо при схваленні правочину були порушені вимоги ч. 1 ст. 221 ЦК.

3. При укладенні правочину з обох сторін неповнолітніми застосовується те ж за змістом правило ч. З ст. 222 ЦК, що й загальне правило, передбачене ч. 1 ст. 216 ЦК (двостороння реституція та відшкодування одержаного за неможливості повернути в натурі за цінами, що існують на день відшкодування).

4. Якщо ж у неповнолітнього немає достатніх коштів для відшкодування вартості одержаного за правочином у зв'язку з неможливістю його повернення в натурі, батьки (усиновлювачі), піклувальник зобов'язані відшкодувати іншій стороні збитки за умови, що вони своєю поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було пред­метом правочину. Тут законодавець відступив від загальної  чотирьохкомпонентної схеми наслідків недійсності правочину (повернення отриманого, відшкодування його вартості, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди) і відніс відшкодування вартості до категорії збитків. Тут мається на увазі, що є особа, зобов'язана відшкодувати вартість отриманого за правочином, яке (отримане) не збереглося. Якщо ж ця особа неспроможна здійснити відшкодування, особа, що відповідає субсидіарно (батьки, усиновлювачі, пі­клувальник), відшкодовують збитки. Це не виключає застосування в таких випадках до
батьків (усиновлювачів), піклувальника правила, що встановлює обов'язок відшкодувати збитки і моральну шкоду, якщо вони своїми винними діями сприяли вчиненню правочи­ну. При цьому відшкодування вартості одержаного за правочином є однією із складових частин збитків. За відсутності ознаки сприяння в поведінці батьків (усиновлювачів) або піклувальника вони не можуть нести обов'язку відшкодування збитків.

Стаття 223.   Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтере­сам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону
зобов'язаний утримувати.

1. Правочин, учинений особою, яка судом обмежена у дієздатності, без згоди пік­лувальника може бути згодом схвалений відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК (див. п. 1 коментаря до ст. 222 ЦК).

2. Якщо такий правочин не схвалений, він є оспорюваним. У межах строку позовної давності він може бути визнаний судом недійсним. Але це можливе тільки за умови, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Якщо таке не буде встановлено, договір не може бути визнаний недійсним, хоч би вчинення його за межами дієздатності було належно встановлено.

3.  До визнання судом недійсним правочину, що вчинений обмежено дієздатною особою за межами її дієздатності, його умови повинні застосовуватись, в тому числі і судом при вирішенні цивільних спорів.

4. При визначенні наслідків недійсності правочинів, передбачених ст. 223 ЦК, за­стосування за аналогією ст. 222 ЦК є неможливим, оскільки застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування

1. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

2. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

1. Якщо відповідно до ст. 71 ЦК правочин має здійснюватись за наявності дозво­лу органу опіки та піклування, але він здійснений без такого дозволу, правочин є нікчемним. Наступне схвалення правочину органом опіки та піклування цивільним законодавством не передбачене.

2. Заінтересована особа вправі пред'явити позов про визнання дійсним такого право­чину за умови, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка або піклування.

3. До відносин щодо наслідків недійсності правочину з підстав, передбачених ст. 224 ЦК, застосовуються правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усві­домлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб,
чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздат­ною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

1.  Визнається оспорюваним правочин, що вчинений дієздатною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. Він може бути визнаний недійсним судом.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним на­лежить зазначеній особі. Лише в разі смерті такої особи позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси, що охороняються законом, порушені. Зазвичай такими особами є спадкоємці, але не виключається наявність інтересу, що потребує захисту, і в інших осіб.

2. Опікун одержує право на заявлений позову про визнання недійсним правочину у разі наступного визнання особи, що вчинила правочин, недієздатною та призначення його опікуном.

3. Правові наслідки визнання недійсними правочинів ст. 225 ЦК не встановлює. Це означає, що застосуванню підлягають загальні правила ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Лише стосовно стягнення моральної шкоди встановлено особливу умову. Моральна шкода відшкодовується не за умови наявності вини взагалі, як це передбачено ч. 2 ст. 216 ЦК, а за умови, що інша сторона «знала про стан фізичної особи». Інша вина цієї сторони не є підставою для відшкодування моральної шкоди.

4. Стаття 225 ЦК не може застосовуватись у випадках учинення правочину особою, яка визнана у встановленому порядку недієздатною, оскільки при цьому застосову­ється ст. 226 ЦК.

Стаття 226.   Правові  наслідки вчинення правочину недієздатною  фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий
її стан.

1. Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 226 ЦК лише дрібні побутові правочини, вчинені особами, про яких ідеться у цій статті, можуть бути схвалені відповідно до правил ч. 1 ст. 221 ЦК. Право схвалення таких правочинів належить опікунові. Але ж абзац другий ч. 1 ст. 226 ЦК визнає нікчемними за умови несхвалення не тільки «цей» правочин, тобто правочин, про який ідеться у абзаці першому ч. 1 ст. 226 ЦК
(дрібний побутовий), а й інші правочини. Отже, схвалення опікуном будь-якого право­чину, вчиненого недієздатною особою, а не тільки дрібного побутового, виключає його нікчемність.

2. Учинений недієздатною особою правочин судом може бути визнаний дійсним, якщо буде встановлено, що він учинений на користь дієздатної особи.  «Вчинений на користь» — це означає відповідну об'єктивну оцінку правочину, а не наміри діє­ здатної сторони. Право пред'явлення позову належить опікунові. Це спеціальне правило виключає звернення з позовом інших заінтересованих осіб, хоч би вони і посилались на ч. 2 ст. 15 ЦК, що передбачає право будь-якої особи на захист інтересу.

3. Якщо правочин, що вчинений недієздатною особою, не набув ознак дійсного внаслідок його схвалення або визнання дійсним судом, застосовується двостороння реституція. При цьому за наявності будь-яких сумнівів щодо нікчемності правочину кожна сторона може пред'явити позов, що містить вимоги і про визнання правочину нікчемним (недійсним), і про повернення того, що передане іншій стороні в натурі.

Зазвичай достатньо звернутись тільки з позовом про повернення того, що було пере­дане іншій стороні.

4. Що стосується відшкодування вартості одержаного за нікчемним правочином у разі неможливості його повернення в натурі, то таке правило в ч. З ст. 226 ЦК сформульоване тільки щодо дієздатної сторони. При цьому, як і у випадках, що пе­редбачені ст. 216, 221 і 222 ЦК, відшкодування здійснюється за цінами, що існували на момент відшкодування. Недієздатна сторона (опікун) несе обов'язок відшкодувати
вартість одержаного за неможливості його повернення в натурі лише в тих випадках, коли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна. Це правило поширюється не тільки на випадки незбереження майна внаслідок вини опікуна, а й на випадки, коли повернення одержаного неможливе з об'єктивних причин, але вчиненню правочину винними діями сприяв опікун.

5. У статті, що коментується, не йдеться про відшкодування збитків. Але це не ви­ключає їх відшкодування. Воно можливе відповідно до загального правила ч. 2 ст. 216 ЦК. Стосовно обов'язку дієздатної сторони відшкодувати моральну шкоду встановлена особлива умова: відшкодування моральної шкоди можливе за умови, що дієздатна сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла при­пустити такий стан. Інша вина дієздатної сторони не може бути підставою для вимоги до неї про відшкодування моральної шкоди.

Та обставина, що у ст. 226 ЦК не йдеться про обов'язок недієздатної сторони від­шкодувати збитки і моральну шкоду, не виключає виникнення такого обов'язку на під­ставі ч. 2 ст. 216 ЦК. Інша справа, що це є малореальним.

Стаття 227.   Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти

1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчи­нення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

1. Учинення правочину без відповідного дозволу (ліцензії) означає, що правочин є оспорюваним. За позовом учасників правочину, а також інших заінтересованих осіб, він може бути визнаний судом недійсним.

2. Техніко-юридичний прийом, коли в нормативно-правовому акті спочатку вжива­ється один термін, а потім у дужках зазначається інший термін, є поширеним. Проте цей прийом використовується не завжди з однаковою метою. Стосовно ч. 1 ст. 227 ЦК слід дійти висновку, що зазначення в дужках ліцензії є наведенням одного з можливих видів дозволів. Чинність ст. 227 ЦК слід поширювати не тільки на правочини, вчинення яких передбачає одержання ліцензії відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності» [157] та правочинів, що підпадають під дію ст. 2 цього Закону (вона передбачає встановлення спеціальними законами ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування в сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування в сфері інтелектуальної власності, ліцензу­вання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, ліцензування у сфері освіти), а й на інші право­
чини, здійснення яких передбачає отримання відповідного дозволу. Так, здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, як виключної діяльності, допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ч. 2 ст. 37 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Створення мереж кабельного телерадіомовлення передбачає отримання дозволу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (ст. 40 Закону «Про телебачення і радіо­мовлення» [218]). Тому вчинення правочинів щодо надання послуг з використанням мереж кабельного телерадіомовлення за відсутності зазначеного дозволу є підставою для визнання їх недійсними.

3. Застосування ст. 227 ЦК утруднюється тим, що відповідно до законодавства ліцензії видаються за загальним правилом не на укладення певних видів правочинів, а на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Тому, безумовно, під дію цієї статті підпадають тільки правочини, за якими реалізуються товари, виконуються роботи чи надаються послуги, тобто безпосередньо здійснюється відповідна підпри­ємницька діяльність. Що стосується правочинів, що укладаються з метою матеріально-технічного забезпечення підприємницької діяльності,  яка потребує ліцензування, то вони зазвичай не можуть визначатись недійсними тільки в зв'язку з відсутністю ліцензії. Будь-яка підготовка до підприємницької діяльності, що потребує одержання ліцензії, ще не є підприємницькою діяльністю. Навіть закупівля партії алкогольних
напоїв за відсутності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності не може вважатись порушенням законодавства про ліцензування та бути підставою для визнан­ня правочину недійсним, оскільки такі дії можуть бути кваліфіковані як підготовка  до здійснення підприємницької діяльності в майбутньому (після одержання ліцензії чи припинення дії правових норм, що передбачають ліцензування).

4. Визнання недійсним правочину, вчинення якого передбачає одержання ліцензії, тягне за собою наслідки, що передбачені ч.  1 та 2 ст. 216 ЦК:  1) отримане за не­дійсним правочином підлягає поверненню кожною із сторін іншій стороні; 2) у разі неможливості повернення отриманого в натурі, відшкодовується вартість отриманого за цінами на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збит­ки; 4) сторона, що не мала ліцензії, відшкодовує моральну шкоду, але за наявності особливої умови — якщо вона ввела другу сторону в оману щодо її права на вчинення такого правочину. Крім того, порушення вимог закону про ліцензування певних видів господарської діяльності тягне застосування публічно-правових санкцій (штрафів), відповідно до частини другої ст. 22 Закону «Про ліцензування певних видів господар­ської діяльності». Стягнення отриманого за правочинами, здійсненими з порушенням вимоги про ліцензування (отримання дозволу), на підставі ст. 208 ГК [42], а тим більше — на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Укра­їні» [81], не допускається.

5. Зазначення в ч. 2 ст. 227 ЦК про те, що обов'язок відшкодування моральної шкоди покладається на юридичних осіб, не виключає покладення такого обов'язку на фізичних осіб, що є суб'єктами підприємницької діяльності, оскільки до підпри­ємницької діяльності фізичних осіб застосовуються правила щодо підприємницької діяльності юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті
правовідносин (ст. 51 ЦК).

6. Стаття 227 ЦК у частині формулювання підстав недійсності правочину повинна тлумачитись як спеціальна стосовно ч.. 1 ст. 203 ЦК. Правила про ліцензування є публічно-правовими. Але вони водночас формулюють і норми цивільного права, що дозволяють вчинення відповідних правочинів за наявності ліцензії та забороняють це за її відсутності. Тому правочин, що вчинений за відсутності ліцензії, якщо закон ви­магає її наявності, належить кваліфікувати як такий, що суперечить актам цивільного законодавства. Проте посилання на ч. 1 ст. 203 ЦК у спорах про визнання недійсними правочинів у зв'язку з відсутністю ліцензії було б некоректним, оскільки є спеціальна норма, що поширюється на ці правовідносини.

7. У решті випадків, коли особа вчинила правочин, що заборонений взагалі, забо­ронений для певного кола суб'єктів, заборонений за відсутності встановленого законом дозволу або суперечить іншим вимогам актів цивільного законодавства, ч. 1 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись безпосередньо.

Стаття 228.   Правові  наслідки вчинення правочину,  який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

1.  Такими, що порушують публічний порядок, є правочини, що спрямовані на до­сягнення протисуспільних цілей, що перелічені в ч. 2 ст. 228 ЦК. Для застосуван­ня ст. 228 ЦК досить, щоб на досягнення зазначених цілей були спрямовані дії хоч би одного учасника правочину.

2. Не можуть бути кваліфіковані як такі,  що порушують публічний порядок, правочини, при вчиненні яких одна чи обидві сторони мали на увазі прикрити об'єкт оподаткування чи іншим чином ухилитися від сплати податків. Але якщо на підставі такого правочину виникає господарське зобов'язання, застосовується ч. 1 ст. 208 ГК, що встановлює наслідки вчинення правочину (зобов'язання), який суперечить інте­
ресам держави і суспільства.

3. При здійсненні правочинів, що порушують публічний порядок, застосовуються загальні правила ч. 1 ст. 216 ЦК про наслідки недійсності правочинів за винятком випадків, коли застосуванню підлягає ч. 1 ст. 208 ГК. Про стягнення в дохід держави всього отриманого за правочином, що підпадає під дію ст. 207 і 208 ГК, див. п. 9 — 13 коментаря до ст. 216 ЦК. Що стосується відшкодування сторонами правочинів, що підпадають під дію ст. 228 ЦК, одна одній збитків і моральної шкоди, то це не ви­ключається відповідно до загальних правил ч. 2 ст. 216 ЦК.

Стаття 229.   Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають іс­тотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана від­шкодувати другій стороні завдані їй збитки.

1. Правочин, який учинено за наявності помилки щодо обставин, які мають істотне значення, є оспорюваним. За позовом, що має заявлятися в межах позовної давності, суд може визнати такий правочин недійсним.

2. Помилка може бути визнана істотною, якщо вона стосується природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, що передається за право­чином, які значно знижують її цінність або можливість використання цих речей за ці­льовим призначенням. Вітчизняна судова практика недавнього минулого рясніє при­кладами визнання недійсними правочинів, пов'язаних з обміном квартирами у зв'язку з виявленням у них після виконання правочину істотних недоліків. Верховний Суд вважає, що під істотною помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину суб'єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на її волевиявлення, якщо за відсутності неправильного сприйняття за обставинами справи можна зробити висновок про те, що правочин не було б вчинено [387, с. 303].

З метою захисту прав покупців на випадок продажу речі неналежної якості ст. 678 ЦК та ст. 8 Закону «Про захист прав споживачів» [215] надають покупцям на їх ви­бір цілу низку правомочностей. Це, однак, не виключає застосування ст. 229 ЦК до випадків, коли при вчиненні правочину покупець помилявся щодо якості предмета договору, якщо це має істотне значення, або є інші підстави визнання правочину не­дійсним. Якщо вимоги покупця ґрунтуються на ст. 229 ЦК, то при цьому не повинні додержуватись правила щодо скороченої позовної давності та порядку її обчислення (ч. 2 ст. 258, 681 ЦК), оскільки при визнанні недійсним правочину застосуванню під­лягають загальні правила про позовну давність та порядок її обчислення.

3. Коли йдеться про можливість використання одержаного за правочином за цільо­вим призначенням, то мається на увазі використання одержаного за правочином його учасником чи особою, для якої одержане призначалось. Так, громадянин, який хворів на бронхіальну астму, уклав правочин щодо обміну квартирами. Проте у квартирі, яку він одержав у порядку обміну, він став часто відчувати приступи задухи. Санітарно-епідеміологічна служба зробила висновок про те, що в стінових блоках є алерген — речовина, яка викликає та посилює приступи задухи. За позовом громадянина договір міни був визнаний недійсним на підставі ст. 56 раніше чинного Цивільного кодексу України, хоча квартира повністю відповідала встановленим санітарно-гігієнічним ви­могам, у тому числі і за показниками наявності речовини, яка викликала алергічну реакцію в особи, що отримала її на підставі договору.

4. Підставою для визнання правочину недійсним може бути помилка щодо прав та обов'язків його учасників. У зв'язку з уведенням в дію нового Цивільного кодексу втра­тило чинність роз'яснення президії Вищого арбітражного суду про те, що неправильне уявлення про норму права не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Неправильне уявлення про норму права є помилкою щодо прав та обов'язків. Тому, якщо сторона доведе таку помилку, правочин має визнаватись недійсним.

5. Не може бути підставою для застосування ст. 229 ЦК помилка стосовно здатності сторін належне виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами чи небажанням однієї зі сторін належно виконувати свої обов'язки, які випливають з правочину.

6. Визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК тягне наслідки, встанов­лені ч. 1 ст. 216 ЦК. Частина 2 ст. 229 ЦК установлює особливі умови відшкодування збитків при визнанні правочину недійсним на підставі цієї статті. На сторону, яка помилилася, покладається обов'язок відшкодувати іншій стороні збитки, завдані укла­денням та виконанням правочину, поверненням до первинного майнового стану, якщо буде встановлено, що помилка стала результатом власного недбальства (тобто необе­режної вини) сторони, що помилилася. На сторону правочину, що сприяла помилці іншої сторони необережною поведінкою, покладається обов'язок відшкодувати збитки стороні, що помилилася. Про відшкодування моральної шкоди в ст. 229 ЦК не йдеться. Але це не виключає стягнення моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 216 ЦК.