§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ

 

Стаття 215.   Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчем­ний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не ви­магається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визна­ний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановле­них законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин).

1. Поняття недійсного правочину необхідно відрізняти від суміжних правових явищ. Грубою помилкою є підміна правової конструкції недійсності правочину правовою кон­струкцією розірвання договору. Зокрема, у разі невиконання стороною зобов'язання (істотного порушення договору) договір може бути розірвано на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК). Верховним Судом висловлювалась така позиція, що невиконання договору може бути підставою для вимоги про розірвання договору, але не може бути підставою для визнання договору недійсним [387, с. 19]. Усупереч цьому невиконання у визначені строки стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу
об'єкта приватизації, визнається в ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] підставою не тільки розірвання договору, а і визнання його судом не­дійсним. Автори не рекомендували б учиняти в таких випадках позови про визнання договорів недійсними, оскільки при цьому створюється ситуація недостатньої правової визначеності. Але ж суди зобов'язані задовольняти такі позови, оскільки вони ґрун­
туються на спеціальному законі.

2. У науці й судовій практиці впродовж тривалого часу залишається невирішеною проблема неукладеного договору. Зберігає чинність роз'яснення президії Вищого ар­бітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням угод недійсними» [395], відповідно до п. 17 якого поняття недійсного правочину не охоплює собою договори, які не були укладені. У зв'язку з цим роз'яснювалось, що при встановленні в судовому процесі тієї обставини, що договір не укладено, провадження у справі належить припиняти. Зокрема, договір підлягає визнанню (в мотивувальній частині ухвали суду) неукладеним, а провадження у справі — при­пиненню у випадках, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Ця практика потребує коригування. Спори про визнання правочинів невчиненими, а договорів — неукладеними, мають вирішуватись по суті з винесенням судового рішення, що відповідає змісту позову. Тому пізніше в судовій практиці була опрацьована правова позиція, відповідно до якої позови про визнання правочинів не-укладеними не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб захисту права не пе­редбачений законом. Але ця правова позиція суперечить ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту.

3. Необхідно враховувати також положення спеціальних законів. Згідно із ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197] у разі відсутності в іпотечному договорі хоч однієї із істотних умов договору, є підстави визнання його недійсним судом. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [205] відсутність у договорі оренди землі хоч однієї із істотних умов є підставою для визнання договору недійсним від­повідно до закону (тобто, такий правочин є оспорюваним, що виключає припинення провадження у справі і передбачає вирішення справи по суті з винесенням судом рішення). Частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реє­страцію обтяжень» [207] приписує у правочині, на підставі якого або в зв'язку з яким виникає обтяження, визначати опис предмета обтяження. Це означає, що такий опис
є істотною умовою відповідного правочину (договору). Відсутність опису предмета обтяження чи наявність опису, який не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, тягне недійсність (нікчемність) обтяження. Це положення відрізняється від правила, що встановлене Законом «Про оренду землі» тільки тим, що в ньому правочин визна­ється недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, у той час як відповідно до ст. 15 Закону «Про оренду землі» правочин є оспорюваним і підлягає визнанню недійсним судом. Отже, законодавець висловився з приводу того, як слід розуміти поняття неукладеного договору. Це — договір, зміст якого не відповідає вимогам цивільного за­
кону (ч. 1 ст. 638; ч. 1 ст. 203 ЦК), а тому він підлягає визнанню недійсним судом.

4. Що стосується істотних умов договору, то частина істотних умов може бути по­годжена усно, а тому спір стосовно неукладення договору в таких випадках має ви­рішуватись з урахуванням доказів укладення договору (вчинення правочину), що є допустимими відповідно до ст. 218 ЦК. Слід також ураховувати і лібералізацію підходу законодавця до визнання договору укладеним (до визнання правочину дійсним), який
виявився у тому, що допускається невизначення в договорі ціни (ч. 4 ст. 632 ЦК), асортименту товарів (ч. 2 ст. 671 ЦК), їх якості (ч. 2 ст. 673 ЦК) тощо.

5. У практиці роботи органів державної податкової служби досить часто зустріча­лись випадки заявлення вимог про визнання правочинів недійсними в зв'язку з тим, що правочин укладено «фіктивним підприємством», тобто підприємством, яке не було належно зареєстроване, а тому його правоздатність не виникла. Таке повноваження ці органи отримали на підставі п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]. Але ж відповідачами в господарському суді можуть бути тільки юри­дичні особи (ст. 21 та 1 ГПК [31]). Вважається, що без участі у процесі «фіктивного підприємства» правочин з його участю не може визнаватись недійсним, оскільки при­ йняття рішення про права та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі, є підставою для скасування судового рішення (п. З частини другої ст. 104 ГПК). Тому в таких випадках позов належить пред'являти до однієї сторони правочину. Зміст позовної вимоги слід формулювати як визнання правочину недійсним. Недійсним по­винен визнаватись і будь-який інший правочин, якщо буде встановлено, що суб'єкт не виявляв волю на його вчинення.

6. З посиланням на ст. 203 і 215 ЦК у процесуальних документах указується на під­стави недійсності правочинів. Разом з тим слід ураховувати, що і в ст. 203 ЦК поряд з конкретними підставами визнання правочинів недійсними формулюються норми, що передбачають необхідність ураховувати інші правила. Так, ч. 1 ст. 203 ЦК передбачає таку підставу недійсності правочину як неприпустимість того, щоб правочин суперечив актам цивільного законодавства, що викликає необхідність посилання в процесуальних документах на такі акти.

7. У ст. 215 ЦК уперше у вітчизняному цивільному законодавстві дається визна­чення нікчемних та оспорюваних правочинів.

Із ч. З ст. 215 ЦК випливає, а в ч. 1 ст. 204 ЦК безпосередньо вказується на те, що нікчемним є правочин, недійсність якого в законі встановлена прямо. При за­стосуванні цього правила слід ураховувати, що правові норми можуть установлю­ватись в нормативно-правових актах прямо, а можуть «випливати» із змісту таких актів. Слово «випливає» в такому контексті використовується в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства досить часто. Прямим належить визнати зазначення в законі про те, що відповідні правочини є недійсними або нікчемними. Зазначення, що цивільно-правові наслідки тягне тільки правочин, що відповідає пев­ним вимогам, не може тлумачитись як пряме встановлення нікчемності правочину, що не відповідає цим вимогам. Так, ч. 4 ст. 423 ЦК забороняє укладення договорів про відчуження особистих немайнових прав, що належать суб'єктам права інтелектуаль­ної власності. Але ж це формулювання не може тлумачитись як пряме встановлення законом нікчемності правочинів, що вчиняються з метою відчуження особистих не­майнових прав. Іншим прикладом установлення підстави визнання правочину не­дійсним без прямого зазначення на його недійсність є ч. З ст. 269 ЦК, що виключає укладення фізичною особою правочинів на відмову від особистих немайнових прав. Формулювання «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав» не можна тлумачити як пряме зазначення на недійсність (нікчемність) правочинів, які порушують заборону, що міститься в цьому формулюванні.

Навіть пряма вказівка в ч. З ст. 1241 ЦК на те, що дійсними є лише тільки певні умови заповіту, не може бути підставою для висновку про те, що решта умов запові­ту є недійсними (нікчемними). Визнання дійсними певних умов правочину не можна тлумачити як пряме встановлення недійсності решти умов. У силу названої статті від­повідні умови є лише оспорюваними. У ч. 5 ст. 40 Закону «Про захист прав на сорти рослин» [185] та ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] зазначається, що ліцензійний договір та договір про передання ви­ключного права власника сорту рослин або топографії інтегральних мікросхем вважа­ються дійсними, якщо такі договори укладені в письмовій формі та підписані сторо­нами. Це зазначення також не може кваліфікуватись як пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину. Аналогічним чином слід тлумачити ч. З ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176], відповідно до якої «предметом договору про передання прав на використання твору не можуть бути права, яких не було на момент укладення договору».

8.  Навіть пряме і чітке встановлення умов, за яких правочин визнається недійс­ним, означає, що за відсутності цих умов правочин є оспорюваним, а не нікчемним. Так, ч. З ст. 1241 ЦК визнає обмеження та обтяження, що встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсними лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. У решті така умова заповіту є оспорюваною, а не нікчемною.

9.  Нікчемний правочин не є юридичним фактом цивільного права, він не породжує будь-яких прав та обов'язків. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемними можуть бути як правочин у цілому, так і окремі його частини. Разом з тим учасник нікчемного правочину може вимагати від інших його учасників виконання обов'язків, що випливають з такого правочину, тобто він може в такий спосіб запере­чувати або не визнавати права інших учасників правочину чи відсутність обов'язків  у цього учасника правочину. У таких випадках виникає потреба у зверненні до суду з позовом про визнання правочину (нікчемного) недійсним. Такий позов буде спря­мований на захист не порушеного, а тільки оспорюваного права. Тому він може бути заявлений без обмеження строком позовної давності. Але позов про повернення май­на, одержаного на підставі нікчемного правочину, може бути пред'явлений у межах установленого строку позовної давності (ч. 4 ст. 288 ЦК), який належить відлічувати від дати передання майна, в тому числі прав.

10. Можливість визнання судом нікчемного правочину недійсним, якщо це необ­хідно для визначення наслідків недійсності правочину, визнавав Верховний Суд [387, с. 18]. Але доцільно було б виходити з того, що суд не може по-різному відреагувати на позовну вимогу залежно від того, для чого необхідне вирішення спору. Логіч­ним та таким, що відповідає змісту закону, було б однакове вирішення питання про можливість визнання правочину недійсним незалежно від перспектив застосування наслідків недійсності правочину. Наступним логічним кроком, що відповідав би час­ тині другій ст. 124 Конституції [1], було б надання стороні права звернутись до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним. Такий позов підлягає задо­воленню, якщо є потреба в захисті права. Це покладає на позивача обов'язок довести в суді, що відповідач, ґрунтуючись на нікчемному правочині, оспорює або не визнає цивільне право позивача. Якщо позивач доведе такі факти, позов про визнання нікчем­ного правочину недійсним належало б задовольняти. Якщо позивач цього не доведе, у позові має бути відмовлено. Проте позивача в такому випадку може задовольнити мотивувальна частина судового рішення, в якій суд повинен указати на нікчемність правочину, відсутність доказів оспорювання чи невизнання відповідачем цивільного права позивача, незаперечення відповідачем у суді цивільного права позивача.

11. У зв'язку з цим виникає питання про межі обов'язковості судового рішення. Відповідно до ст. 14 ЦПК [44] і ст. 115 ГПК [31] рішення, постанова, ухвала суду є обов'язковими для всіх суб'єктів. Це стосується лише так званої резолютивної частини судового рішення. Мотивувальна частина судового рішення має обов'язкове значення, оскільки вона встановлює преюдиційні факти (обставини). Причому і час­тина п'ята ст. 35 ГПК не виключає спростування в загальному порядку обставин,  що отримали характер преюдиційних фактів. Щодо тлумачення правових норм та висновків про можливість (неможливість) їх застосування до певних правовідносин  то тут мотивувальна частина судового рішення не може бути визнана обов'язковою для будь-якої особи. Припускаються помилки ті судді, які тлумаченню в судовому рішенні правових норм та висновкам щодо їх застосування надають значення пре­юдиційних фактів, оскільки при цьому взагалі не йдеться про встановлення фактів. Таке тлумачення та висновки є судовим прецедентом, який у національному законо­давстві України не визнається джерелом права. Обов'язковою є лише усталена судова практика тлумачення актів законодавства, оскільки вона забезпечує рівне поводження щодо різних осіб, а засада рівного поводження входить до змісту принципу верхо­венства права.

Викладене дає підстави стверджувати, що відмова у позові про визнання не­дійсним нікчемного правочину за відсутності доказів оспорювання чи невизнання цивільного права позивача відповідачем із зазначенням у мотивувальній частині судового рішення на недійсність (нікчемність) правочину може не зовсім влашто­вувати позивача, який і надалі повинен бути готовим до захисту свого цивільного права.

Якщо ж суб'єкт, ґрунтуючись на нікчемному правочині, допускає порушення ци­вільного права іншої сторони цього ж правочину, ця остання сторона вправі заявити на свій розсуд будь-яку із наступних вимог або всі вимоги одночасно: 1) про визнання правочину недійсним (оскільки порушення цивільного права з посиланням на нік­чемний правочин є оспорюванням нікчемності правочину і відповідних цивільних прав позивача); 2) про припинення порушення права (в тому числі, наприклад, про повернення речі, що передана на підставі нікчемного правочину); 3) про визнання правочину недійсним та припинення порушення права.

12. Дія ст. 215 ЦК поширюється на господарські зобов'язання. Із ч. 2 ст. 207 ГК [42] можна зробити висновок про те, що тут законодавець не розрізняє оспорювані і нік­чемні правочини. Тому умови договорів приєднання, які відповідають ознакам, що встановлені ч. 2 ст. 207 ГК, хоч і називаються нікчемними, втрачають чинність тільки на підставі рішення суду. Але поширювати розуміння поняття нікчемного правочину
як тотожного поняттю оспорюваного правочину за межі ч. 2 ст. 207 ГК [42] було б неправильно. Тому завжди, коли не йдеться про окремі умови (частини) правочинів, у сфері дії Господарського кодексу слід розрізняти оспорювані і нікчемні правочини оскільки це випливає із ст. 215 ЦК.

13. Закон прямо визнає недійсними (нікчемними) такі правочини або їх частини:

1)        правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчем­ність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності (див. п. 6 коментаря до ст. 25 ЦК);

2)   правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасни­ків повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. З ст. 121 ЦК);

3)   правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК);

4)       правочини,  вчинені  з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК);

5)       правочини,   що  вчинені  малолітніми за межами  їх  часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК);

6)    правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода від­повідно до ст. 71 ЦК є необхідною (ст. 224 ЦК);

7)    правочини, що вчинені недієздатною особою (п. 1 ст. 226 ЦК);

8)    правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК);

9)    довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. З ст. 247 ЦК);

10)       правочини на відмову особи, яка видала довіреність, від права скасувати остан­ню (ч. 1 ст. 249 ЦК);

11)       правочини, якими встановлюються способи забезпечення виконання зобов'язання, що вчинені з порушенням вимоги щодо їх письмової форми (ч. 2 ст. 547 ЦК);

12)       правочини, якими обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно (ч. З ст. 586 ЦК);

13)  умови публічних договорів,  що не відповідають вимогам,  що встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК;

14)   договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням пе­редати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. З ст. 719 ЦК);

15)   доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін «довіре­ність») на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК);

16)   умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може від­мовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК);

17)        умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК);

18)   умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК);

19)   умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазна­ченого в ч. 2 ст. 867 ЦК;

20)   договори страхування, у разі недодержання вимоги про їх письмову форму (ч. 2 ст. 918 ЦК), а також якщо при їх укладенні страхувальник не повідомив стра­ховика про те, що об'єкт уже застрахований (п. З ч. 1 ст. 989 ЦК);

21)   правочини на відмову довірителя від права скасувати доручення та на відмову повіреного відмовитися від доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК);

22)   кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК);

23)   умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК);

24)   договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

25)   умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуаль­ної власності порівняно із законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інте­лектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК),
умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують пра­во творця на створення інших об'єктів (ч. З ст. 1113 ЦК; ч. 5, 7 ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права» [176]);

26)   умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встанов­лювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК);

27)   умови договорів простого товариства чи односторонні правочини, що мають своїм змістом відмову учасника такого договору від права ознайомлюватись з усіма докумен­тами щодо ведення спільних справ учасників чи обмеження такого права (ст. 1136 ЦК), умови таких договорів про звільнення від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків (абзац другий ст. 1137 ЦК), про позбавлення або відмову учасника від права на частку прибутку (абзац другий ст.  1139 ЦК), про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства (абзац другий ч. 1 ст. 1142 ЦК);

28)    правочини, що вчинені з порушенням вимоги закону про їх письмову форму, якщо відповідно до спеціального правила закону таке порушення тягне недійсність (нік­чемність) правочину (ч. 2 ст. 547; ч. З ст. 719; ч. 2 ст. 981; ч. 2 ст. 1055; ч. 2 ст. 1059; ч. 2 ст. 1107; ч. 1 ст. 1118 ЦК);

29)    правочини щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передання в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (частина третя ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197]);

30)    умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов'язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);

31)    умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров'я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні із законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ [34]);

32)    договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них від­сутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

33)    правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належно зареєстроване (частина четвер­та ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);

34)    умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадку­вання, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);

35)    заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

36)    правочини,  здійснені  з використанням  нечесної підприємницької практики (ч. 6 ст. 19 Закону «Про захист прав споживачів» [215]);

37)    умова кредитного договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку (ч. З ст. 10561 ЦК);

38)    умова договору банківського вкладу щодо права банку змінювати розмір про­центів на строковий вклад в односторонньому порядку (ч. 4 ст. 1061 ЦК).

14. Як пряме встановлення законом недійсності правочину слід кваліфікувати поло­ження ч. 4 ст. 1119 ЦК, відповідно до якого визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.

15. Разом з тим, слід ураховувати, що є такі правочини, які законом нікчемними не визнаються, але цивільно-правових наслідків не тягнуть. Це стосується: 1) односто­ронніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. З ст. 202 ЦК встановлюють: «Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами»; 2) правочинів, учинених представником, стосовно яких ч. 1 ст. 241 ЦК встановлює: «Правочин, вчинений пред­ставником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права
та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.  Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»; 3) заповітів, якими порушується право на обов'язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац пер­ший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка)»; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК («Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині»); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв'язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).

Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони мають особли­вий правовий режим. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструк­цію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, якби вони і не були ви­знані судом недійсними.

16. Активна законотворча робота, що здійснюється в Україні, не супроводжується відповідною активізацією інтелектуальної діяльності в цій сфері. Це призвело до по­милки в ч. З ст. 1122 ЦК, де за логікою треба було в кінці замість крапки поставити кому, дописати слова «є нікчемною» та поставити крапку. Але ж це може зробити тільки законодавець. Тому ч. З ст.  1122 ЦК не може застосовуватись як така, що
не формулює будь-якого правила.

17. Допускається визнання судом дійсними нікчемних правочинів, якщо це перед­бачено Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 219; ч. 2 ст. 221; ч. 2 ст. 226 ЦК).

18. Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного з учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені за­коном. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано не­ дійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином
не може бути повернено, хоч би і не закінчилась позовна давність для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.