Стаття 189.   Продукція, плоди та доходи

1. Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.

2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встанов­лено договором або законом.

1. Поняття продукції, плодів та доходів відображають усі вигоди, які можуть бути отримані від речей. Оскільки, за загальним правилом, вони належать власникові речі, він має право вимагати у відповідних випадках передання йому продукції, плодів і доходів, якщо їх отримала інша особа.

Стаття 190.   Майно

1. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

(Із змін, від 15.12.2005)

1. Раніше чинний Цивільний кодекс побічно визнавав широке розуміння майна. Але визначення майна не тільки як окремої речі, сукупності речей, а й як майнових прав та обов'язків у ст. 190 ЦК наводиться вперше. Європейський Суд з прав людини ще ширше тлумачить право на майно, визнаючи таким, зокрема, право на здійснення діяльності, що дає прибуток.

2. Майно є видом об'єктів цивільних прав поряд з іншими такими об'єктами, що називаються у ст. 177 ЦК.

3. Законом від 15 грудня 2005 р. ст. 190 ЦК була доповнена частиною, яка за змістом є вкрай недосконалою. Визнання майнових прав річчю спростовує не тільки загально­ визнані уявлення про речі як предмети (лише у переносному значенні як метафора слово «річ» вживається щодо явищ, які не є предметами матеріального світу), а й положення ст. 177, 179 ЦК. Що стосується неспоживного характеру майнових прав, то визнання їх такими є некоректним тому, що визначення речей як споживних чи неспоживних у ст. 185 ЦК орієнтоване на речі, предмети матеріального світу. Речі, предмети матеріального світу можна знищити, вони можуть припиняти своє існування у первісному вигляді. Знищувати права, припиняти існування прав у первісному їх  вигляді -« так учителі української мови майбутніх законодавців у школі не навчали. З іншого боку, майнові права у результаті одноразового їх використання припинятись можуть.

4. Визнання майнових прав речовими також є неприйнятним, оскільки речовими є лише права, про які йдеться у книзі третій Цивільного кодексу «Право власності та інші речові права». Про майнові права як речові у цій книзі не йдеться. Разом з тим, слід ураховувати, що майнові права як об'єкти цивільних прав завжди є відносними (а не абсолютними^ зокрема, вони не є речовими), але щодо них можуть виникати
абсолютні права. Тому Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень» [207] визнає «відступлення права вимоги» обтяженням, передбачає реєстрацію обтяжень та порядок визначення пріоритету обтяжень. Це свідчить про те, що майнові права, зокрема, при їх відступленні є об'єктами абсолютних прав, посягання на які не виключається. Поняття речових і абсолютних прав співвідносяться як вид і рід. Абсолютні права як родове поняття поділяються на такі види: 1) речові; 2) абсолютні немайнові права; 3) абсолютні права інтелектуальної власності; 4) абсолютні права щодо майнових прав.

Стаття 191.   Підприємство як єдиний майновий комплекс

1. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійс­нення підприємницької діяльності.

2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види май­на, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

4. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

1. Підприємство в статті, що коментується, розуміється як об'єкт цивільного права. У Цивільному кодексі термін «підприємство» використовується і в значен­ні юридичної особи. Так, коли в ст. 167 і 169 ЦК ідеться про право держави або територіальної громади створювати підприємства,  то мається на увазі створення їх як юридичних осіб, тобто суб'єктів цивільного права. Підприємство відповід­но до ст. 191 ЦК є таким єдиним майновим комплексом, до складу якого входять не тільки різні види речей, а й майнові права та обов'язки (право вимоги, борги), суб'єктом яких є юридична особа. Але ж установлюється можливість укладен­ня цивільно-правових договорів не тільки щодо підприємства як єдиного майно­вого комплексу, а і щодо його частини. Це передбачає складання розподільчого балансу.

2. Частина 3 ст. 66 ГК [42] використовує термін «цілісний майновий комплекс підприємства», визнає його нерухомістю і допускає здійснення купівлі-продажу та інших угод щодо таких об'єктів на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та законами. Звичайно, при цьому можуть застосовуватись і положення Цивільного кодексу щодо купівлі-продажу, оскільки Господарський кодекс передбачає опосеред­кування господарськими договорами купівлі-продажу (ч. 4 ст. 263 ГК), але норм щодо купівлі-продажу не формулює.

3. Визнання підприємства нерухомістю у ч. З ст. 191 ЦК не цілком погоджується з іншими законами. Закон «Про іпотеку» [197] не визнає підприємство як єдиний майновий комплекс предметом іпотеки, а положення цього Закону не дають змогу укладати іпотечні договори, предметом яких були б підприємства. Часлгина 2 ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме­жень» [215] виключає поширення дії цього Закону «на державну реєстрацію під­приємств як суб'єктів господарювання». Це — правильно. Але ж названий Закон регулює відносини щодо реєстрації речових прав на певні об'єкти. Тож треба було дати відповідь не на запитання про можливість (чи неможливість) поширення дії названого Закону на реєстрацію підприємств як суб'єктів, а на запитання про мож­ливість (чи неможливість) поширення дії цього Закону на реєстрацію прав на під­приємства як на об'єкти речових прав. Але із змісту названого Закону випливає, що права на підприємства як єдині майнові комплекси відповідно до цього Закону не реєструються.

Стаття 192.   Гроші (грошові кошти)

1. Законним платіжним засобом,  обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня.

2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. Гривня визнається грошовою одиницею України (ст. 99 Конституції України). З урахуванням цього ст. 192 ЦК установлює, що гривня є законним платіжним засо­бом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Проте твердження, що гривня взагалі не обмежується в обороті на території України, було б не зовсім правильним. Розрахунки між резидентами та нерезидентами в межах
торговельного обороту повинні здійснюватись в іноземній валюті і тільки через уповно­важені банки (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]).

2. Із заголовку ст. 192 ЦК випливає, що грошові кошти — це тільки один із видів коштів. Такому розумінню грошових коштів відповідає вживання в актах законо­давства терміна «основні та оборотні кошти». Проте у ч.  1.13 ст.  1  Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами»   [164]  поняття коштів визначається як гривня або іноземна валюта.

Стаття 193.   Валютні цінності

1. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення право-чинів з ними встановлюються законом.

1. Види майна, що належать до валютних цінностей, визначаються ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Це — валюта України та іноземна валюта, платіжні документи, цінні папери та інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України або іноземній валюті, а також банківські метали. Банківські метали визначаються як золото, срібло, пла­тина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монетах, вироблених із дорогоцінних металів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]; п. 13 ст. 1 Закону «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» [120]). Ці ж закони вста­новлюють особливості вчинення правочинів з валютними цінностями.