Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­дування

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства
і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовря­дування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні
права або інтереси.

1. Стаття 21 ЦК передбачає можливість визнання судом незаконними та скасування правових актів. Стаття 16 ЦК формулює правило про визнання акта незаконним. Це — загальна норма, що підлягає застосуванню з урахуванням спеціального правила ст. 21 ЦК, що передбачає не тільки визнання акта незаконним, а і скасування його судом в порядку захисту цивільного права. У ст. 393 ЦК стосовно захисту права власності також йдеться про визнання акта незаконним та скасування його. Але термін «визнає незаконним» не точно відображає зміст відповідних відносин. Із ст. 105, 162, 171 КАС [45] випливає, що стосовно нормативно-правових актів слід ставити вимоги про визнання їх протиправними та нечинними, а стосовно індивідуальних актів — про їх протиправність та про їх скасування. Оскільки суд захищає матеріальні права, а про­цесуальні форми визначають тільки порядок захисту права, то при захисті цивільних прав треба було б переважно використовувати ті формулювання, що містяться в нор­мах матеріального права. Але слід враховувати, що відповідно до п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства «зако­ни України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу». Тому після введення в дію названого Кодексу позивачі в позовних заявах мають формулювати свої вимоги як визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним, а індивідуального акта — протиправним та про скасування останнього, а суди за наявності підстав мають виносити рішення такого ж змісту.

Покладення на орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до ч. 1 ст. 276 ЦК обов'язку вчинити необхідні дії для поновлення особистого немайнового права, порушеного рішенням будь-якого із цих органів, не виключає пред'явлення та задоволення вимоги про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта або про визнання протиправним та скасування індивідуального акта, оскільки ч. 1 ст. 275 ЦК перед­бачає можливість захисту особистого немайнового права способами, що встановлені главою 3 цього Кодексу.

У сфері дії Господарського кодексу [42] (у разі порушення прав суб'єктів господа­рювання або інших учасників господарських зобов'язань особами, що не є суб'єктами владних повноважень) повинні пред'являтись вимоги про визнання актів недійсними, оскільки якраз таке формулювання міститься в ст. 20 ГК, а також в ст. 12 і 54 ГПК [31]. Цивільний кодекс прямо не передбачає можливості звернення з позовом про визнання незаконними та скасування актів інших суб'єктів (крім державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування). Проте вимоги про визнання незаконними та скасування актів таких суб'єктів можуть розглядатись судами на підставі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод [7]. За наявності підстав такі вимоги підлягають задоволенню. Встановлені окремі спеціальні правила про можливість оскарження в суді актів, не передбачених ст. 21 ЦК (наприклад, ч. 2 ст. 128 ЦК дає учасникові повного товариства право оскаржити до суду рішення про виключення зі складу учасників повного товариства).

2. Слід також враховувати, що частина друга ст. 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді не тільки рішень, а і дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

3. Потребує, однак, задовільної відповіді питання про те, як діяльність (бездіяль­ність) органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у публічно-правовій сфері стає юридичним фактом, що призводить до виникнення цивільно-правових відносин і можливості захищати права, що існують у цих відносинах. Відповідь має бути такою. Публічно-правові відносини мають чітко встановлені зміст і межі, що визначаються законом. Порушення своїх обов'язків у цих правовідносинах підлеглою стороною тягне виникнення у цієї сторони додаткових обов'язків, що не виходять за межі таких правовідносин. Вихід владної сторони за межі її повноважень у цих правовідносинах означає порушення прав під­леглої сторони. Лише інколи встановлюються правила, відповідно до яких підлегла сторона має можливість захищатись в межах публічно-правових відносин. За відсутності таких спеціальних правил підлегла сторона вправі розглядати орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування як звичайного порушника його цивільних прав. Якщо таке порушення буде доведене в суді, останній захищає право підпорядкованої сторони у спосіб, що визначений ст. 21 ЦК та відповідними нормами права адміністративного судочинства.

4. У порядку захисту цивільного права суд може визнати протиправним і нечинним будь-який нормативно-правовий акт, визнати протиправним і скасувати будь-який індивідуальним акт. Це твердження відповідає частині другій ст. 55 Конституції [1], згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових
і службових осіб, а також п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС [45]. Але не можуть оспорюватися в суді закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим (вони можуть бути визнані неконституційними тільки Конститу­ційним Судом за зверненням Президента, відповідної кількості народних депутатів, Верховного Суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Верховної Ради
Автономної Республіки Крим), а також рішення (постанови, вироки, ухвали) судів, які оскаржуються в порядку,  встановленому відповідним процесуальним законом (ч. 2 ст. 17 КАС; ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [104]).

5. Визнання акта протиправним можливе за умови, що він суперечить актам ци­вільного законодавства.  Це означає, що порушення відповідним актом цивільного права особи є достатнім для визнання його протиправним та визнання нечинним (скасування), оскільки порушення цивільного права особи одночасно приводить акт в суперечність з актами цивільного законодавства, на яких це право ґрунтується без­посередньо або зрештою. Слід звернути увагу на те, що найбільш поширеним способом видання актів, що суперечать законодавству, є видання їх з порушенням компетенції відповідного органу. Такі акти суперечать у першу чергу актам адміністративного за­конодавства. Оскільки такі акти завжди є правовими, вони встановлюють юридичні права і обов'язки. Якщо це — цивільні права та обов'язки, що не передбачені актами цивільного законодавства, то при цьому виникає суперечність між актом, що виданий за межами компетенції відповідного органу, і актом законодавства, що регулює від­повідні цивільні відносини. Невідповідність такого акта цивільному законодавству і є підставою для визнання його протиправним і нечинним або про визнання його протиправним і скасування.

6. В окремих випадках функції, що уже за назвою є державними, виконують інші органи або посадові особи. Так, комунальні підприємства — бюро технічної інвента­ризації — здійснюють реєстрацію прав на нерухоме майно (п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про заходи щодо створення Єдиної системи державної реєстрації зе­мельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного
кадастру» [264]). Реєстрація торговельних суден у Державному Судновому реєстрі України здійснюється виключно капітанами морських портів (п. 11 Порядку ведення Державного суднового реєстру України та Суднової книги України [287]), які разом з очолюваною ними інспекцією портового нагляду входять до складу відповідних мор­ських портів. Фізичні та юридичні особи мають право оспорювати акти зазначених суб'єктів, оскільки відповідні акти приймаються на виконання делегованих повнова­жень (ч. 1 ст. 2 КАС).

7. На вимоги про визнання протиправними та нечинними або протиправними та скасування правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Рес­публіки Крим, органів місцевого самоврядування не може поширюватись загальна позовна давність, встановлена Цивільним кодексом, оскільки в таких випадках підлягає застосуванню річний строк, встановлений для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи (ч. 2 ст. 99 КАС). Цей же строк застосовується до вимог про визнання протиправними дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, в тому числі дій чи бездіяльності, пов'язаних з виконанням делегованих повноважень. Як виняток із цього загального правила п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК встановлює, що позовна давність не поширюється на вимоги власників або інших осіб про визнання незаконними правових актів зазначених органів, якими порушено право власності або інше речове право. Це спеціальне правило зберегло чинність і після введення в дію Кодексу адміністративного судочинства. Хоч цей Кодекс і не допускає застосування законодавчих положень, які йому не відповідають, але ж річний строк для звернення до адміністративного суду застосовується, якщо не встановлено інше (ч. З ст. 99 КАС). Інше як раз і встановлено п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК.

Стаття 22.     Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди

1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого по­рушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не пе­редбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована не тільки шляхом відшкодування збитків, та й в інший  спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

1. Раніше чинний Цивільний кодекс встановлював правила, що стосуються збитків, в положеннях, які стосувались зобов'язального права. Але відшкодування збитків як правова конструкція має більш широке значення. Тому в новому Цивільному кодексі ці правила сформульовані в Книзі першій. Звертає на себе увагу наступна обставина. У заголовку ст. 22 ЦК вживається термін «шкода», в тексті частин 1—3 цієї статті йдеться про збитки, а в ч. 4 — знову про шкоду. Це могло б бути підставою для твер­дження про те, що законодавець прагне усунути відмінності між цими двома категорі­ями. Але такий висновок був би передчасним. Певна логіка є в такому розумінні ст. 22 ЦК, що в її заголовку використовується більш широка категорія — «шкода». Потім (в частинах 1 — 3) йдеться про більш вузьку категорію — про збитки. У ч. 4 ст. 22 ЦК законодавець знову повертається до більш широкої категорії — шкоди та вста­новлює, що вона може відшкодовуватись не тільки шляхом відшкодування збитків, а на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи шкода може відшкодовуватись і в інший спосіб, зокрема, в натурі. Це в основному відповідає зміс­ту ст. 1192 ЦК, що визначає способи відшкодування шкоди та допускає «за вибором потерпілого» відшкодування шкоди в натурі.

2. Детально про порядок визначення розміру збитків див. коментар до ст. 623 ЦК. Але тут зауважимо, що вслід за російським колегою український законодавець дещо по-новому визначив коло витрат, які здійснив управнений суб'єкт та які в вигляді збит­ків підлягають стягненню з особи, внаслідок порушення якою права управненої осо­би на боці останньої виникли збитки. Стаття 203 раніше чинного Цивільного кодексу давала можливість стягнення з боржника будь-яких витрат кредитора, що є наслідком порушення, якого припустився боржник, якщо управнена особа здійснила їх з метою відновлення свого майнового стану, умов своєї діяльності, порушених боржником, а також виконання своїх обов'язків, що виникли в результаті допущеного боржником порушення. Тепер ст. 22 ЦК прямо приписує відшкодовувати тільки ті витрати, які осо­ба зробила (або мусить зробити) для відновлення свого порушеного права. Між іншим, відновлення порушеного права, з одного боку, і відновлення майнового стану і умов діяльності управненої особи та виконання нею нових обов'язків, з іншого, — це дещо різні за змістом явища, що потребують різних витрат. Наведемо декілька вірогідних ситуацій, що можуть виникнути після введення в дію нового Цивільного кодексу.

Договором про проведення аудиту аудитор зобов'язався якісно перевірити правиль­ність здійснення платежів замовника до бюджетів і державних цільових фондів. Він також прийняв на себе відповідальність за неякісне виконання роботи та можливе до-нарахування податків і зборів і застосування фінансових санкцій органом державної податкової служби. Надалі податковий орган донарахував податок та застосував фі­нансові санкції в сумі 100000 грн. Ця сума є витратами замовника, які він вимушений здійснити внаслідок порушення аудитором свого обов'язку. Але ці витрати не можна кваліфікувати як такі, що зроблені для відновлення права замовника на якісний ауди­торський висновок, яке порушив аудитор. На підставі ст. 203 раніше чинного Цивіль­ного кодексу ці витрати підлягали стягненню з боржника у вигляді збитків. Стаття 22 нового Цивільного кодексу ставить під сумнів можливість стягнення таких збитків. Ситуація нормалізується тільки тим, що, виходячи із суб'єктного складу зобов'язання, із якого виник спір, та його змісту, на відносини між сторонами поширюється ст. 225 ГК [42], яка будь-які додаткові витрати включає до складу збитків.

Боржник своєчасно не повернув фізичній особі суму позики. Фізична особа отрима­ла в банку кредит, що в сумі дорівнює сумі позики, і пред'являє позов про стягнення з боржника суми позики та процентів, що сплачені на користь банку. Боржник запере­чує проти стягнення з нього процентів, посилаючись на те, що витрати, які здійснив позикодавець у вигляді сплати процентів, здійснені позикодавцем не для відновлення його права на своєчасне отримання від позичальника суми позики. Це право і взагалі поновити не можна. Доводи позичальника твердо спираються на ст. 22 ЦК.

Фізична особа придбала в торговельній організації побутовий прилад ціною 10000 грн. У зв'язку з неякісною роботою приладу фізична особа пред'явила вимогу про заміну при­ладу. Продавець вважав, що прилад відповідає вимогам, встановленим до якості таких приладів. Покупець вимушений був укласти договір із спеціалізованою організацією на проведення експертизи якості приладу, за яку (експертизу) сплатив 100 грн. Після цього торговельна організація погодилась на розірвання договору, повернула покупце­ві 10000 грн., але у відшкодуванні збитків у сумі 100 грн. відмовила, оскільки сплата 100 грн. не переслідувала мети відновити право покупця на отримання доброякісного приладу (покупець і взагалі від цього права відмовився, зажадавши розірвання договору та повернення грошової суми, сплаченої відповідно до цього договору).

Проте слід враховувати, що поняття «відновлення порушеного права» є доволі близьким до категорії захисту права, а ця остання категорія розуміється законодавцем досить широко. Так, ст. 386 ЦК, яка має заголовок «Засади захисту права власності», передбачає право власника на відшкодування майнової та моральної шкоди, хоч у такий спосіб захистити (відновити) право власності на знищену річ неможливо. Тому можна дійти висновку, що судова практика буде тлумачити формулювання «витрати, які осо­ба зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права» як будь-які витрати, які стали наслідком порушення цивільного права та які є розумними.

3.  Розмір збитків, визначених відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК та як підлягають стяг­ненню, може зменшуватись або збільшуватись, якщо це передбачено договором. Але до відносин, на які поширюється Господарський кодекс, застосовується також ч. 5 ст. 225 ГК. її тлумачення надзвичайно ускладнюється недостатньою ясністю співвідношення положень, що сформульовані в реченнях першому та другому ч. 5 ст. 225 ГК. Якби право сторін погодити інший, ніж випливає із закону, розмір збитків не встановлю­валось положенням першого речення ч. 5 ст. 225 ГК, то друге речення ч. 5 ст. 225 ГК («не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відпо­відальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом») треба було б тлумачити таким чином, що за межами зазначеної диспозиції («якщо розмір...») згадані погодження допускаються. Але в цілому ч. 5 ст. 225 ГК треба тлумачити так: 1) загальним правилом, що поширюється на все правове поле, що регулюється господарським правом, є положення ч. 1 ст. 225 ГК, що встановлює порядок обчислення збитків. Таким чином, у правовому регулюванні цього поля про­галин немає. Тому немає і потреби заповнювати його недоброякісним нормативним матеріалом (тобто таким нормативним матеріалом, який прямо на ці відносини не по­ширюється, а може застосовуватись лише за аналогією); 2) як виняток із зазначеного загального правила положення, що сформульовані в першому реченні ч. 5 ст. 225 ГК,
дають сторонам право заздалегідь погодити розмір збитків, що підлягають відшкоду­ванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невико­нання зобов'язання чи строків його порушення; 3) з урахуванням цього друге речення ч. 5 ст. 225 ГК формулює правило, що встановлює межі дії винятку, сформульованого в першому реченні: при встановленні розміру збитків в твердій сумі чи у вигляді від­соткової ставки і в будь-якому іншому випадку відповідальність, встановлена законом для певного виду зобов'язань, не може обмежуватись.

Отже, у сфері дії Господарського кодексу встановлення більшого або меншого роз­міру збитків можливе тільки шляхом встановлення розміру збитків в твердій сумі або у вигляді відсоткової ставки за умови, що при цьому не буде обмежуватись розмір відповідальності, встановлений законом для певного виду зобов'язань (а не загальними правилами, що поширюються на всі види зобов'язань).

4. З метою недопущення отримання правопорушником вигоди в результаті дій, що завдають збитків суб'єктам цивільних прав, абзац другий ч. З ст. 22 ЦК передбачає можливість стягнення з особи, яка завдала збитків, упущеної вигоди не в розмірі цієї упущеної вигоди, а в розмірі доходів, які отримав порушник, якщо розмір цих доходів перевищує розмір упущеної вигоди потерпілої сторони. Це правило слід застосовувати
і до відносин, що регулюються Господарським кодексом.

Стаття 23.     Відшкодування моральної шкоди

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок по­рушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фі­зичної або юридичної особи.

3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

(Із змін, від 22.12.2005)

1. Із ч. 1 ст. 23 ЦК випливає, що право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. Це — загальне правило, яке не може бути перешкодою для застосування п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК, згідно з яким моральна шко­да може полягати в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв'язку
з протиправною поведінкою не тільки щодо неї самої, а й щодо членів сім'ї чи близь­ких родичів.

2. Дія ст. 23 ЦК не поширюється на відносини між працівником та роботодавцем щодо відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Хоча на ризик завдання моральної шкоди Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [142] не поширюється, ці
відносини врегульовані ст. 237^і КЗпП [28].

3. Із формулювання п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК випливає, що приниження честі, гідності, а також ділової репутації визнається проявом моральної шкоди. Тому для стягнення моральної шкоди, що полягає в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації, не обов'язково треба доводити наявність душевних страждань. Проте, їх доведеність може впливати на розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню.

4. У ч. 2 ст. 23 ЦК розкривається характер моральної шкоди. Моральна шкода може полягати у фізичному болю,  якого завдано фізичній особі —   потерпілому, у душевних стражданнях, яких зазнала фізична особа у зв'язку з протиправною по­ведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна, в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Серед перелічених проявів моральної шкоди стосовно фізичних осіб є один уза­гальнюючий, який охоплює собою всі інші та виключає будь-які прогалини, — це шкода, що полягає в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою особи, шкоди потерпілому, членам його сім'ї чи близьким родичам. Оскільки підставою виникнення обов'язку відшкодувати моральну шкоду є правопорушення, у тому числі так зване генеральне, (ця підстава повинна бути в будь-якому разі, при її відсутності не виникає обов'язок відшкодувати моральну шкоду), то завжди є і моральні страждання з приводу порушення прав фізичної особи.

Посилання в ст. 23 ЦК на названий узагальнюючий прояв моральної шкоди усуває, зокрема, протиріччя між цією статтею та частиною четвертою ст. 32 Конституції [1], яка передбачає можливість відшкодування моральної шкоди, що спричинена внаслідок збирання, зберігання, використання та поширення недостовірної інформації про фі­зичну особу та членів її сім'ї. Ця інформація може з урахуванням особистості не при­нижувати честь, гідність та ділову репутацію, але збирання, зберігання, використання та поширення недостовірної інформації само по собі є правопорушенням. З приводу цього порушення фізична особа зазнає моральних страждань, що і дає підстави для відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 32 Конституції та ст. 23 ЦК.

5. Якщо моральна шкода полягає в фізичному болю, душевних стражданнях та приниженні честі,  гідності і ділової репутації,  то глибина фізичних та душевних страждань потерпілого логічно визнається в п. З ч. 2 ст. 23 ЦК критерієм визначення розміру відшкодування моральної шкоди. Разом з тим приписується, що при визначенні розміру відшкодування слід враховувати такі чинники, як характер правопорушен­ня, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, ступінь вини особи, протиправними діями якої завдана моральна шкода. Останній чинник враховується тільки тоді, коли вина є підставою відшкодування. Логічно було б враховувати наявність та ступінь вини і тоді, коли вина має місце, але моральна шкода відшкодовується відповідно до закону і за відсутності вини. Проте ч. З ст. 23
ЦК такого не передбачає.

6. При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди приписується врахову­вати вимоги розумності та справедливості. Це положення лише при першому набли­женні здається загальним та абстрактним. Насправді воно має величезне практичне значення, бо виключає можливість задоволення позовів про стягнення в порядку від­шкодування моральної шкоди грошових сум, які для відносин між сторонами не мають ознак розумності і справедливості. Відповідно до цих ознак в порядку відшкодування моральної шкоди може бути стягнуто така сума, що можлива в обігу між сторонами. Позови на суми, що дорівнюють мільйонам або сотням тисяч гривень, можливі, але ж за умови, що для цих відносин вони є розумними і справедливими.

7. Зазвичай моральна шкода відшкодовується грошима. Але ст. 23 ЦК допускає її відшкодування і іншим майном.

8. Одними і тими ж протиправними діями особі може бути спричинена і майнова, і моральна шкода. За таких умов моральна шкода відшкодовується незалежно від від­шкодування майнової шкоди та розміру відшкодування майнової шкоди. Це прави­ло ст. 23 ЦК погоджується з частиною четвертою ст. 32 Конституції.

9. За загальним правилом, майнова шкода відшкодовується одноразово. Але не ви­ключається можливість встановлення законом і інших правил з цього приводу.