1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах по­вноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтер­есів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

1. Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади захищають цивільні права та інтереси осіб шляхом скасування ак­тів підвідомчих їм органів виконавчої влади (ст. 43 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128]). До державних органів, що можуть здійснювати захист цивіль­них прав та інтересів, слід віднести і органи прокуратури, що зберегли до прийняття відповідних законодавчих рішень право прокурорського нагляду за додержанням та застосуванням законів (раніше такий нагляд іменувався загальним) (ст. 19 — 23 За­кону «Про прокуратуру» [54]).

Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право зупиняти дію постанов і розпоряджень Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань виконання дер­жавних функцій і повноважень, а також право скасування постанов і розпоряджень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, віднесених до відання Автономної Рес­публіки Крим (п. 26 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим [126]). Ці права Верховна Рада Автономної Республіки Крим може використовувати, зокрема, з метою захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Відповідно до ч. 6 ст. 38 Конституції Автономної Республіки Крим Рада міністрів Авто­номної Республіки Крим має право скасовувати акти підвідомчих їй органів. Це повнова­ження також може бути використане з метою захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Сільська, селищна, міська рада має повноваження здійснювати захист цивільних прав та свобод шляхом скасування актів виконавчих органів ради, якщо ці акти супе­речать законодавству або рішенням відповідної ради, що прийняті в межах її компе­тенції (п. 15 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112]).

2. Органи Антимонопольного комітету можуть здійснювати захист цивільних прав також шляхом прийняття обов'язкових рішень про визнання недобросовісної конку­ренції, про припинення недобросовісної конкуренції, про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей, про скасування або зміну центральними та місцевими органами виконавчої влади, ви­конавчими органами місцевого самоврядування прийнятих ними неправомірних актів і розірвання укладених ними угод. Разом з тим органи Антимонопольного комітету мають право застосовувати до осіб публічно-правові санкції. Рішення про це не мо­жуть бути кваліфіковані як захист цивільних прав, хоч об'єктивно вони і слугують запобіганню чи припиненню порушення цивільних прав.

3. Земельні відносини, оскільки вони будуються на засадах рівності та не вре­гульовані спеціальними актами земельного законодавства, регулюються Цивільним кодексом. Тому слід визнати: ст. 158 — 159 Земельного кодексу [38], що регулюють порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, встановлюють спеціальні норми щодо
захисту органами місцевого самоврядування цивільних прав.

4. Захист цивільного права та інтересу органами влади та місцевого самоврядування не виключає їх захисту в суді, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі право­ відносини, що виникають в державі (ст. 124 Конституції України [1]). Таким чином, захист цивільних прав та інтересів органами влади та місцевого самоврядування на­ буває ознак допоміжного способу їх захисту.

5. Про допоміжний характер захисту цивільних прав та інтересів судами свідчать і наступні дві обставини: 1) результати розгляду органом влади або місцевого самоуправ­ління звернень про захист цивільних прав та інтересів можуть бути оскаржені в суді відповідно до ст. 21 ЦК; 2) рішення органів влади та місцевого самоврядування про захист цивільних прав та інтересів, за загальним правилом, не підлягають виконанню
відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129]. Лише рішення органів Анти­монопольного комітету України про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб'єкта підлягають виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина третя ст. З Закону «Про виконавче провадження»). Для примусового виконання інших своїх рішень Антимонопольний комітет звертається до суду з позовом про покладення обов'язку виконати таке рішення (ст. 25 Закону «Про Антимонопольний комітет України» [76]).

Стаття 18.     Захист цивільних прав нотаріусом

1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. Нотаріус може здійснювати захист тільки цивільних прав. Нотаріус не має пра­ва здійснювати захист інтересів. Захист прав нотаріусом здійснюється в випадках, встановлених законом. Стаття 87 Закону «Про нотаріат» [75] безпосередньо не пе­релічує таких випадків, але передбачає, що перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться на підставі виконавчих написів нотаріусів, встановлюєть­
ся Кабінетом Міністрів України. Перелік таких документів затверджено Кабінетом Міністрів України [294].

2. Формулювання «стягнення заборгованості... на підставі виконавчих написів» (ст. 87 Закону «Про нотаріат») передбачало, що на підставі нотаріальних написів буде стягуватись тільки заборгованість за грошовими зобов'язаннями. Але після прийняття Закону «Про нотаріат» до Закону «Про фінансовий лізинг» [210] було включене по­ложення про повернення об'єкта лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса,
якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків (ч. 2 ст. 7 Закону «Про фінансовий лізинг»).

3. Умовою захисту цивільних прав нотаріусом є безспірність заборгованості або іншої вимоги дб боржника. Виконавчий напис не може бути виданий також в тих ви­падках, якщо закінчився строк позовної давності. Слід враховувати, що правотворча та правозастосовча практика останніх років стала визнавати припустимим деяке роз­ширення повноважень нотаріусів щодо захисту цивільних прав. Так, п. 1 Переліку
документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, передбачає, що для одержання виконавчого напису про звернення стягнення на заставлене майно управнений суб'єкт подає оригі­нал нотаріально посвідченої угоди, а також документи, що підтверджують безспірність заборгованості та встановлюють факт прострочення виконання зобов'язання.

Але ст. 19 Закону «Про заставу» [64] надає право заставодержателю задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в повному обсязі, включаючи проценти, відшкодування збитків, а також неустойку, а ст. 20 того ж Закону не виключає видачі нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на заставлене майно з метою не тільки погашення основної заборгованості заставодавця, а і стягнення процентів, неустойки, відшкодування збитків. Можна було б погодитись з тим, що ознаку без-спірності мають проценти та неустойка, що підлягають стягненню з боржника. Але ж визначення розміру збитків майже завжди не є безспірним. Тому у відповідних ви­падках до нотаріуса треба звертатись за захистом права в частині, що є безспірною. А решта вимог повинна бути пред'явлена в суді.

4.  Особа, яка звернулася до нотаріуса за захистом цивільного права та якій відмов­лено в видачі виконавчого напису, має право звернутися до суду із скаргою на відмову у вчиненні нотаріальної дії. Боржник також має право оскаржити в суді виконавчий напис, який видано в порядку захисту цивільного права.

Стаття 19.     Самозахист цивільних прав

1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися до­говором або актами цивільного законодавства.

1. Стаття, що коментується, ґрунтується на частині п'ятій ст. 55 Конституції Украї­ни [1], відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом спосо­бами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Але ст. 55 Конституції і ст. 19 ЦК не є тотожними. Стаття 55 Конституції поширюється на всі правовідносини з участю громадян, а ст. 19 ЦК регулює тільки цивільні відносини,
але з участю всіх суб'єктів.

2. За особою визнається право на самозахист не тільки свого цивільного права, а й права іншої особи. Самозахист може здійснюватись не тільки від порушень, а і від протиправних посягань. Поняття «посягання», на нашу думку, слід тлумачити як готування до правопорушення та замах на правопорушення.

3. Визначення самозахисту, що формулюється в абзаці другому ч. 1 ст. 19 ЦК, по суті, відсилає до чинних законів та моральних засад суспільства. Особа має право в порядку самозахисту цивільних прав протидіяти порушенню цих прав або посяганню на них, не виходячи при цьому за межі встановлених законом заборон та моральних засад суспільства. Чітке розмежування термінів «закон» та «інші нормативно-правові акти», що проводиться в Цивільному кодексі, дає підстави для твердження про те, що при здійсненні самозахисту особа не зобов'язана додержуватись заборон, що встановлені підзаконними актами. Але ж зазвичай заборони підзаконними актами встановлюються
на підставі більш загальних положень законів (зокрема, вони встановлюються ст. 13 ЦК). Тому не слід думати, що із визначення самозахисту, що надано в ст. 19 ЦК, ви­пливає можливість діяти всупереч заборонам, що встановлені підзаконними актами.

4. Визнання за особою права на самозахист та визначення цього права в ч. 1 ст. 19 ЦК дає дуже мало для розуміння того, які права та обов'язки встановлює законодавець, вводячи до Цивільного кодексу поняття самозахисту, якого раніше вітчизняне цивільне законодавство не знало. Наводяться на ознаки, яким повинні відповідати дії особи для того, щоб кваліфікувати їх як способи самозахисту права. Це — такі ознаки: 1) дії повинні відповідати змісту права, що порушене. Зокрема, дії, спрямовані на захист права, повинні захищати якраз це право, а не полягати, наприклад, у зустрічному порушенні цивільних прав особи, яка порушила право; 2) дії щодо захисту права по­винні відповідати характеру порушення, тобто бути адекватними порушенню; 3) дії щодо захисту права мають відповідати наслідкам, що спричинені порушенням.

5. Однак викладене розуміння самозахисту права та ознаки способів самозахисту не є досить визначеними, щоб застосовувати їх при вирішенні цивільно-правових спо­рів. Це дає судам невиправдані можливості для вирішення справ на свій розсуд. Крім того, вимога щодо відповідності способів самозахисту «наслідкам, що спричинені... порушенням» взагалі ставить під сумнів самозахист прав з метою запобігти цим на­слідкам. Тому є потреба в конкретизації ознак самозахисту. Для цього доцільно ви­користати положення ч. 1 ст. 1169 ЦК, відповідно до якої необхідна оборона є лише одним із випадків самозахисту права. Таким чином, за наявності ознак необхідної оборони (ст. 36 Кримінального кодексу [36]) дії особи завжди мають кваліфікуватися як самозахист цивільного права.

6. Застосування поняття необхідної оборони для визначення дій суб'єкта як само­захисту цивільних прав можливе тільки за умови, що мало місце суспільно небезпеч­не посягання, тобто злочинна дія особи, від якої цей суб'єкт здійснював самозахист права.

Оборона кваліфікується як необхідна, якщо порушнику заподіяна не будь-яка шкода, а необхідна і достатня за даних обставин для негайного відвернення чи припинення посягання. Необхідна оборона повинна відповідати характеру посягання за часом (дії за умови необхідної оборони не можуть здійснюватись раніше, ніж почалось по­сягання, та продовжуватись після припинення посягання), а також за інтенсивністю. Якщо такої відповідності явно немає, дії суб'єкта цивільних прав кваліфікуються як такі, що є перевищенням меж необхідної оборони. Вони не можуть кваліфікуватися як правомірний самозахист цивільних прав, навіть якщо кримінальне законодавство і не передбачало відповідальності за перевищення меж необхідної оборони.

Крім того, в ст. 36 КК формулюються додаткові пояснення щодо можливості ква­ліфікації дій як необхідної оборони: 1) кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади; 2) не є перевищенням меж необхідної оборони застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправ­ного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

7. Якщо самозахист прав здійснюється від суспільно небезпечного посягання, під поняття самозахисту підпадають також дії особи, яка через сильне душевне хвилю­вання, викликане суспільно небезпечним посяганням, не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди ступеню небезпечності посягання чи обставинам захисту, а тому вийшла за межі необхідної оборони. Поняття самозахисту виходить за межі необхід­ної оборони також і у випадках, якщо самозахист здійснюється від посягань, що не є суспільно небезпечними.

8. Дії в стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК) не повинні визнаватись право­мірним захистом цивільних прав, тому шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, або особою, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду.

9. Оскільки правомірність способів самозахисту визначається в ч. 2 ст.  19 ЦК у співвідношенні до дій, якими порушуються цивільні права, правила щодо самозахис­ту не можуть використовуватись для кваліфікації дій, що здійснюються володільцем цивільних прав до початку посягання на цивільні права чи після його закінчення. Кваліфікація цих дій як правомірних чи неправомірних має здійснюватись на під­ставі відповідних норм, що поширюються на ці дії. Так, придбання собаки чи навіть дикої тварини та її використання з метою захисту права власності чи інших цивільних прав здійснюється заздалегідь і зазвичай не пов'язується з конкретним посяганням. Тому правила про самозахист цивільних прав можуть застосовуватись до випадків, коли собака, що знаходився, наприклад, в саду та заподіяв значну шкоду особі, яка проникла в сад. Якщо особа не порушувала Правил тримання собак, котів і хижих тварин в населених пунктах [315], вона не може відповідати за шкоду, спричинену особі, яке проникла на територію, де знаходилась собака, якою тяжкою ця шкода не була б, оскільки при цьому здійснювався правомірний самозахист цивільного права. Але якщо власник собаки давав йому команду напасти на порушника, дії власника треба кваліфікувати відповідно до ст. 19 ЦК: вони можуть бути визнані такими, що виходять за межі самозахисту, а можуть бути визнані і такими, що не виходять за ці межі, залежно від можливості кваліфікувати ці дії як необхідну оборону.

10. Інші дії особи, що здійснюються заздалегідь з метою захисту цивільного права, не можуть підпадати під ст. 19 ЦК якраз за ознакою невідповідності в часі між діями на захист цивільного права та порушенням цивільного права. Вони за наявності складу правопорушення є підставою для виникнення зобов'язань із завдання шкоди. Тому встановлення будь-якого роду пристроїв для завдання шкоди вірогідному порушнику виходить аа межі самозахисту прав.

11. Визначенням самозахисту цивільного права не охоплюються дії, що спрямовані на поновлення цього права шляхом власних дій особи, чиє цивільне право порушене, чи дій інших осіб, якщо порушення вже закінчене. Тому завдання шкоди порушнику під час таких дій чи в їх результаті не може звільнити завдавача шкоди від відповідаль­ності: для поновлення цивільного права встановлено спеціальний порядок, примусові заходи для поновлення права мають право застосовувати тільки відповідні державні органи. Суб'єкти цивільних прав можуть шляхом насильства захищати свої цивільні права тільки під час порушення права чи посягання на нього.

12. Поширювати визначення самозахисту права та дію ст. 19 ЦК в цілому на від­носини щодо здійснення захисту права шляхом здійснення передбачених законом дій (відмова від виконання зобов'язання, відмова від прийняття виконання тощо) не можна. На такі юридичні дії поширюються відповідні спеціальні норми цивільного права.

Стаття 20.     Здійснення права на захист

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивіль­ного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

1. У встановлених законом межах особа вправі здійснювати захист цивільних прав на свій розсуд. Нездійснення права на захист не є підставою для припинення цього права. Але в окремих випадках спеціальними правилами встановлені обмежувальні (преклюзивні) строки, сплив яких позбавляє володільця цивільних прав можливості їх захищати.

2. Особа може здійснити право на захист своїх цивільних прав у межах строку позовної давності, якщо спеціальними нормами не передбачено, що позовна давність на відповідні відносини не поширюється. Проте позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у справі (ч. З ст. 267 ЦК).