§ 2. Принципи взаємовідносин держави і релігійних організацій

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви ви­значається принципом відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Зміст режиму відокремлення церкви від держави характеризується такими особливостями: а) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релі­гійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які спові­дують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству; б) держава не втручається у здійснювану в ме­жах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

в) усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом, встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається;

г) релігійні організації не виконують державних функцій і мають пра­во брати участь у громадському житті, а також використовувати на­рівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації; ґ) ре­лігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінан­сування виборчих кампаній кандидатів до цих органів, священнослужи­телі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма грома­дянами; д) релігійна організація не повинна втручатись у діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворож­нечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Стаття 6 Закону розкриває принцип відокремлення школи від церк­ви:

державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релі­гійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії;

не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включен­ня їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невід­повідності положенням будь-якої релігії або атеїзму;

громадяни можуть навчатися релігійного віровчення й здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання;

релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, вико­ристовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються в користування;

викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії та до віруючих інших віросповідань.

Проте режим відокремлення церкви від держави не означає відсут­ності будь-якого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснює Держав­ний комітет України у справах національностей та релігій, створений Постановою Кабінету Міністрів № 1575 від 8 листопада 2006 року.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», державний орган у справах релігій: а) на прохання релі­гійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу в питаннях, що потребують вирішення цих органів; б) сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпи­мості між релігійними організаціями різних віросповідань. Не втруча­ючись у внутрішньоцерковні справи, Держкомнацрелігій завжди гото­вий виконувати на прохання релігійних організацій посередницькі функції, потреба в яких за умов багаторічного міжцерковного конфлік­ту є досить актуальною. Набули системного характеру консультації голови Комітету з релігійними діячами, на яких розглядається весь спектр проблем, які непокоять церкву, відпрацьовуються можливі ва­ріанти їх розв’язання. Аналогічна робота здійснюється працівниками комітету в регіонах. Своєрідним контактним полем для залагодження міжконфесійних проблем дедалі більше стає Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій; в) здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 Закону, а також зміні доповнень до них; г) надає консультативну допомогу державним ор­ганам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Ця робота виконується шляхом відпрацювання юридичних механізмів, розв’язання проблем, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними конфесі­ями; ґ) здійснює контакти і координаційні зв’язки з відповідними ор­ганами інших держав; д) сприяє участі релігійних організацій у між­народних релігійних форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами й зарубіжними релігійними організаціями. Ак­тивізуються обміни делегаціями, поїздки на навчання, паломництва, звичною стала практика проведення релігійних конгресів, конференцій та семінарів за участю зарубіжних священнослужителів і проповід­ників; е) забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.

Одним із важливих принципів відносин держави з релігійними організаціями є принцип рівного ставлення до кожної з них з боку держави. Законом встановлено, що всі релігії, віросповідання та релі­гійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації стосовно інших не допускається (п. 5 ст. 5 Закону).

Внутрішня сутність сучасних взаємовідносин Української держави та релігійних організацій концентровано відображена у принципі вза­ємної лояльності, який виявляє себе через порозуміння між органами державної влади і конфесійними формуваннями. Але це не означає, що ці відносини завжди будуються без суперечностей і що не виникає ніяких проблем. Інколи релігійні організації порушують чинне законодавство й державі доводиться вживати відповідних адекватних заходів, наприклад у разі виникнення міжконфесійних сутичок.

У багатоконфесійному суспільстві з численним переважанням од­нієї чи кількох конфесій виникає проблема правового захисту релігій­них меншин, оскільки панівна конфесія (конфесії) може перешкоджа­ти вільній діяльності малих релігійних об’єднань та релігійних груп. Таким чином, правове регулювання діяльності релігійних організацій забезпечує відповідний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися церкві та державі у вирішенні соціальних питань.

Однією з найскладніших проблем є повернення церкві незаконно відібраних у неї храмів, монастирів, інших культових приміщень та цінностей. Тут найчастіше зіштовхуються інтереси релігійних органі­зацій і музейних закладів, які обстоюють право держави охороняти й робити доступними для населення деякі релігійні культурні ціннос­ті як національні пам’ятки.

Іншою не менш складною проблемою є поява різних містичних сект та нетрадиційних релігій. Нетрадиційні релігії, або неорелігії, в Україні — явище складне. Можна виокремити шість основних груп: неорієнталістські течії (наприклад, товариство Свідомості Кришни), неоязичники (РУН-віра), сцієнтистські групи («Сайєнтологічна церк­ва»), психотерапевтичні культи (від східних військово-спортивних до системи П. Іванова), неопротестантські спільноти («Учні Христа», «Філадельфія», «Перемога» та інші), теософські гуртки (послідовники Реріхів, Блаватської)^[2]. Як бачимо, деякі з відомих нам неорелігійних угруповань не потрапляють під цю класифікацію, що свідчить про високу варіабельність новітніх релігійних угруповань.

Ряд нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини. Жорстка ієрархія в них, авторитарна струк­тура, беззастережне підпорядкування членів організації абсолютній владі лідерів, у тому числі шляхом погроз, шантажу, щодобових само­звітів, примусу, суперечить загальновизнаним у суспільстві демокра­тичним цінностям^[3]. За висновками Інституту психології АПН Укра­їни, тоталітарні нетрадиційні культові організації: а) примусово обмежують права своїх членів на освіту, працю, використання засобів масової інформації; б) примушують своїх членів голодувати; в) об­межують час їх сну та відпочинку; г) застосовують засоби і заходи, що в комплексі зумовлюють зниження критичності мислення, вольо­вого та інтелектуального потенціалу особистості. Специфіка деструк­тивних культів полягає в акцентуванні на істинності їх віровчення, різко негативному ставленні до інших релігій, що веде до міжконфе­сійної конфронтації.

Активність таких нетрадиційних вірувань є для суспільства і дер­жави значною проблемою, оскільки кожне суспільство має право оберігати те історично-культурне середовище, у якому тільки й можуть відтворюватися національні особливості народу. Традиційні релігії є складовою й надзвичайно важливою частиною такого культурного середовища. Тому завдання держави та законодавця — знайти гармо­нійний баланс свободи і традиції. Слід звернути увагу й на розвиток у самій церкві, а саме у православній, неообновленських течій, що по­рушують її єдність, ведуть до внутрішньоцерковних суперечностей.

У процесі здійснення права на свободу совісті та віросповідання виокремлюються такі тенденції:

плюралізація вірувань — як результат урізноманітнення їх об’єктів (воно відбувається природно в результаті розвитку людської особи­стості, збагачення її духовних потреб, розширення її кругозору, обізна­ності, уявлень). Ця тенденція чітко простежується й в Україні, про що свідчать дані соціологічних досліджень стану релігійності населення, зокрема молоді. Так, 14 % представників молодої науково-технічної інтелігенції Києва вірять у різні версії східного містицизму, у пере­втілення душ тощо;

демонополізація ролі традиційних релігій у визначенні показників моральності, «праведності» способу життя й поведінки особи, життє­діяльності об’єднань, груп, спільностей у встановленні критеріїв соціально-змістовного розмежування «добра» і «зла» в конкретно- історичних умовах, обставинах. Одним із проявів цієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху серед ряду церков. Симптома­тичним є також включення до складу тих моральних принципів, пропа­гувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід інтерпретувати як терпимість не тільки до інших релігій, а й до атеїстів, до, так би мовити, нерелігійно віруючих;

деетнізація віри (зокрема, релігійної). Особливо яскраво це спо­стерігається на процесах поширення нетрадиційних релігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, жителів різних континентів, і Україна не є винятком щодо цього. Ця тенденція не оминає й традиційні релігії (наприклад, рух «євреї за Христа»). Тому стає дедалі менше підстав для вживання поняття «на­ціональна релігія» (і відповідно поняття «національна церква»): адже в кожній етнічно-національній спільноті є, як правило, прихильники різних віросповідань, а в кожній конфесії є люди різного етнічного походження, і це цілком нормальне явище, навіть щодо України, де найпоширенішими є православ’я (організаційно представлене кілько­ма «центрами», інституціями) та греко-католицизм.

У всіх цих тенденціях знаходить свій вияв закономірне розширення права людини на свободу віросповідання, процес, безумовно, прогре­сивний і гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 року (статті 18, 19), Міжнарод­ного пакту про громадянські і політичні права 1966 року (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або ет­нічних, релігійних і мовних меншин 1992 року (статті 2. 1, 2. 2, 4. 2).

Таким чином, конституційно-правове регулювання свободи совісті, діяльності релігійних організацій забезпечує відповідний баланс церковно-державних відносин і створює підґрунтя для взаємодії між релігійними організаціями й державними органами в розв’язанні ак­туальних соціальних проблем.

Контрольні запитання

1. Розкрийте зміст поняття права особи на свободу сові­сті і віросповідання.

2. Які є види релігійних організацій в Україні?

3. Проаналізуйте порядок створення релігійних органі­зацій.

4. Яким є правовий статус релігійних утворень?

5. Дайте характеристику принципів взаємовідносин дер­жави і релігійних організацій.

^[1] У радянський період процедура утворення релігійних організації була над­звичайно забюрократизованою. Вимога обов'язкової державної реєстрації для бага­тьох релігійних організацій не була реалізованою, що на практиці призвело до поя­ви двох видів об'єднань: зареєстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегаль­них). Законодавство містило значну кількість невиправданих норм-заборон, що ставило поза законом такі важливі форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні організації були обмежені в проведенні релігійних обрядів та в майнових правах.

^[2] Докладніше див.: Права людини в Україні: Інф.-аналіт. бюлетень Українсько- Американського бюро захисту прав людини. — К.; X., 1995. — Вип. 13. — С. 67.

^[3] Полищук Ю. И. Психологические нарушения, возникающие у людей, вовле- ченньїх в деструктивньїе религиозньїе церкви // Религия, церковь в России и за ру- бежом. — М., 1995. — № 5. — С. 67—73.