Розділ 9 ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

§ 1. Об’єднання громадян у політичній системі України

У демократичному суспільстві політичні партії в боротьбі за дер­жавну владу поступово перетворюються на посередника між суспіль­ством і державою. Вони є єдиним елементом громадянського суспіль­ства, який за умови оволодіння державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних соціальних верств на загальний політичний інтерес. Громадські організації є також формою самоорга­нізації громадян, але, на відміну від політичних партій, участь у по­літичному житті не є змістом їх діяльності. Відповідно до Закону України «Про об’єднання громадян», вони покликані задовольняти і захищати законні соціальні, економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних, профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими законами.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше, перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні державними справами; по-третє, одним із політико- правових засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом втілення в життя права громадян України на свободу об’єднання в політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України це право є можливістю задовольняти первинні потреби гро­мадян. За допомогою політичної партії найбільш суттєві з первинних потреб перетворюються на інтерес соціальної верстви, іншої зацікав­леної групи, а за умови оволодіння політичною партією державною владою, як уже зазначалося, — в загальний політичний інтерес.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєво­го групового інтересу, тобто не має соціальної бази, і дбає про свої вузькопартійні інтереси, вона неминуче приречена на поразку. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали буржуазні партії, які боролися за політичну владу буржуазії. У другій половині ХІХ ст. створювалися робітничі й селянські політичні партії. Їх бороть­ба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії, сприяла консти­туційному закріпленню загального, рівного виборчого права, форму­ванню в країнах Західної Європи і США соціальної держави. Перший в історії закон «Про політичні партії» було ухвалено в 1967 р. у ФРН.

Конституція визначила Україну як демократичну державу, що обумо­вило один із найважливіших напрямків її модернізації й передбачає роз­виток багатопартійності, удосконалення конституційно-правовового ре­гулювання статусу політичних партій, підвищення ролі політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування.

Правове регулювання статусу політичних і громадських організацій було започатковане Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року. Політичні партії в той час перебували на стадії становлення, і тому законодавець не регулював їх статус окремим за­коном. Але невпинний процес розвитку багатопартійності обумовив необхідність відповідних правових заходів, що сприяли підвищенню ролі політичних партій у політичній системі України. У Законі України «Про вибори народних депутатів» 1993 р. політичні партії визначали­ся як суб’єкт висування претендентів у кандидати в народні депутати України, а, відповідно до Закону України «Про вибори народних депу­татів України» 1997 р., половина конституційного складу Верховної Ради України обиралася за списками від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Це обумовило те, що політичні партії, по-перше, стали повноцінними суб’єктами виборчо­го процесу, а по-друге, сприяли структуризації Верховної Ради Украї­ни. Була зроблена спроба створити парламентську більшість. По-третє, вони, таким чином, активізували роботу парламентських фракцій, по-четверте, збільшили вплив на формування органів виконавчої вла­ди. Так була започаткована практика консультацій Президента України з лідерами парламентських фракцій перед внесенням ним на розгляд Верховної Ради кандидатури Прем’єр-міністра та ін. По-п’яте, були створені такі умови, за яких зменшився вплив позапартійних депутатів на діяльність парламенту, внаслідок чого їх чисельність різко зменши­лася. Якщо під час парламентських виборів 1998 р., які проводилися за змішаною виборчою системою, з 218 депутатів, обраних в одно­мандатних округах, 111 були позапартійними^[1], то через півтора року кількість народних обранців, які не входили до жодної з фракцій Верхов­ної Ради, становила 19 чол., тобто 4,2 % від конституційного складу парламенту України^[2]. Така ж тенденція, тільки в прискореному темпі, відбувалася й після парламентських виборів 2002 р., що засвідчило необ­хідність формування органів державної влади на основі пропорційної виборчої системи. У ФРН, де запроваджена змішана виборча система, чисельність незалежних депутатів, як правило, не перевищує 2-2,2 % депутатів Бундестагу. А після виборів 1983 р. їх не було зовсім^[3].

Таким чином, Закон України «Про об’єднання громадян» почав суперечити реаліям партійного життя і тенденціям суспільного розвит­ку. До того ж виникла потреба привести правове регулювання статусу політичних партій у відповідність до основних положень Конституції України.

Через десять років після появи перших політичних партій, 5 квітня 2001 р., було прийнято Закон України «Про політичні партії в Україні». Прийняття в Україні цього Закону після порівняно короткого терміну партійної історії^[4] можна пояснити тим, що: по-перше, після набуття Україною незалежності і проголошення шляху до демократії почалося швидке зростання кількості політичних партій, збільшення їх впливу на суспільні відносини; по-друге, розвиток політичних партій, підви­щення їх ролі в політичній системі країни значно випередив форму­вання демократичних традицій. Закон ставав їх певним компенсатором; по-третє, в останньому десятиріччі ХХ і на початку ХХІ ст. політико- партійна й політико-правова сторони суспільного життя в Україні розвивалися більш інтенсивно, ніж у попередні роки, не кажучи вже про ХІХ ст.; по-четверте, за більш ніж сто років партійної історії кра­їнами Західної Європи та інших регіонів світу був накопичений чима­лий досвід цивілізованої участі політичних партій як у боротьбі за державну владу та її реалізацію, так і в конституційно-правовому ре­гулюванні їх статусу. Дедалі більше він стає надбанням українських політиків і вчених; по-п’яте, одним із основних напрямків зовнішньої політики України є інтеграція в Західну Європу, в тому числі в полі­тичному аспекті.

Двадцять п’ятого березня 2004 р. український парламент ухвалив Закон «Про вибори народних депутатів України», відповідно до якого вибори народних депутатів здійснюються на засадах пропорційної виборчої системи з обранням депутатів у багатомандатному загально­державному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій. З унесенням 8 грудня 2004 р. змін до Конституції України суттєво зросла роль політичних партій у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування. Так, на конституційному рівні за резуль­татами виборів і на основі узгодження політичних позицій у Верховній Раді України має формуватися коаліція депутатських фракцій, до скла­ду якої входить більшість народних депутатів України від конститу­ційного складу Верховної Ради України. Вона вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра, а Прем’єр- міністру — щодо більшості складу Кабінету Міністрів України (крім Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України).

Закон України «Про політичні партії» сприяє подальшому розвитку політичних партій, підвищенню їх ролі у формуванні органів держав­ної влади та місцевого самоврядування, демократизації політичної системи, зростанню рівня політико-правової культури громадян. Сут­ність політичних партій випливає із сучасних тенденцій суспільного розвитку та конституційно-правового закріплення їх місця й ролі в політичній системі України. Політична партія — це зареєстроване, згідно із законом, добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають на меті сприяти формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. З цього визна­чення випливає, що, по-перше, громадяни об’єднуються в політичні партії добровільно. Тобто ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яку з політичних партій або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії, зазнавати утисків у зв’язку з належністю до якоїсь із них. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг чи переваг. По-друге, у політичні партії громадяни об’єднуються на підставі прихильності до певної загально­національної програми суспільного розвитку. Відповідно до своєї ідео­логічної основи (комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної, ліберальної й неоліберальної, консервативної й неоконсервативної, національно-демократичної та ін.), кожна з них містить систему тактич­них і стратегічних завдань та методів їх досягнення. Йдеться про певні шляхи вирішення найбільш пекучих політичних, економічних, еколо­гічних, духовних та ін. проблем, що постали на сучасному етапі розви­тку України. Партійна програма є своєрідним орієнтиром для участі громадян у політичному житті, через неї активний громадянин знаходить відповіді на питання, які ставить життя, стосовно привабливості або непривабливості тієї чи іншої політичної партії.

Український законодавець передбачив обов’язок політичної партії мати свою програму і закріпив основні її елементи: цілі та завдання партії і шляхи їх досягнення. У такому концентрованому вигляді на­ведена норма має важливе значення як для розвитку політичних партій, так і для підвищення їх ролі в політичній системі України. По-перше, політичні партії повинні тепер більш відповідально ставитися до під­готовки своїх програм, визначення цілей та завдань партії і, особливо, шляхів їх досягнення з огляду на інтереси соціальних верств, прошар­ків, груп. По-друге, соціальні верстви, прошарки, групи, пов’язуючи реалізацію своїх інтересів з певною політичною партією, мають за­конні підстави для того, щоб порушити питання про її політичну від­повідальність у вигляді недовіри на виборах або в інших формах у разі невиконання нею програмних цілей та завдань. По-третє, визначення сутності політичних партій закріплює їх місце в політичній системі України як демократичної держави. З одного боку, вони виражають політичну волю громадян. Ті політичні партії, які перемогли на ви­борах, беруть участь у формуванні органів державної влади й місце­вого самоврядування і прагнуть через них втілити в життя свої про­грами, підтримані громадянами. З другого боку, політичні партії ви­ступають активним чинником щодо згаданої вище політичної волі громадян, тобто сприяють її формуванню. По-четверте, призначення політичної партії реалізується через участь у виборах. Використовую­чи досвід правового регулювання статусу політичних партій країн із глибокими демократичними традиціями, український законодавець передбачив обов’язок Міністерства юстиції України звертатися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, якщо вона протягом десяти років не ви­сувала своїх кандидатів на виборах Президента України і народних депутатів України. Таким чином створено демократичний механізм очищення суспільства від політичних партій, які своєю суттю «де- факто» вже не є суб’єктами політичної системи.

Отже, політичні партії, мають бути частиною суспільства, народжу­ватися ним, від його імені, в його інтересах і під його контролем вести змагання за право формувати органи державної влади.