§ 2. Основні права та обов’язки національних меншин

За Конституцією України держава бере на себе зобов’язання сприя­ти розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень правовий статус національних меншин визначається нормами Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р., Закону «Про націо­нальні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та Закону «Про мови в УРСР» від 28 жовтня 1989 року. Відповідно до цих нормативно- правових актів, громадянам в Україні гарантуються рівні політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до наці­ональних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Тобто при встановленні належності до національних меншин головним тепер є власне суб’єктивне ставлення людини, її самоусвідомлення себе як такої осо­би, яка належить до певної національної меншини. Отже, особа має право сама, без будь-якого зовнішнього впливу чи тиску визначати належність до національної меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, що належать до національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та від­новлювати національність; на збереження національно-етнічної само­бутності; на національне прізвище, ім’я та по батькові; на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення; на створення національних громадських організацій: національно- культурних товариств, культурних центрів, земляцтв та інших організа­цій; на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних куль­турних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України; на будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є право національно-етнічної самоідентифікації, адже для кожної людини є природним ототожнення себе з певною національно- етнічною спільнотою. Громадяни України, які належать до національ­них меншин, мають право вільно обирати та відновлювати національ­ність. Такий вибір не повинен призводити до якихось негативних наслідків. При здійсненні цього права не допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності. Таке право знайшло своє закріплення в українському законодавстві з огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян із різних причин змушені були цуратися своєї національності, приховувати те, до якої національ­ності належить або ж зовсім відмовлятися від неї^[1].

Безпосередньо з цього права випливає право на збереження національно-етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 ЦК України й визнається за будь-якими фізични­ми особами, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Право на збереження своєї «національної, культурної, релі­гійної, мовної самобутності» становить головний зміст більш широко­го права особи — права на індивідуальність, якому власне й присвя­чена ст. 300 ЦК України, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається «право на вільний ви­бір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не за­боронені законом та не суперечать моральним засадам суспільства»^[2].

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім’я та по батькові, тобто громадяни мають право іменувати себе згідно з національними традиціями. При цьому їхні імена мають пере­кладатися з національної мови українською мовою у транскрипції. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати «по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а в свідоцтві про народження — ім’я батька та матері. Це право важ­ливо було закріпити в законодавстві у зв’язку з тим, що раніше прі­звище, ім’я та по батькові особи подеколи довільно спотворювали і перекручували в офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами права на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного й сучас­ного розселення обумовлено, передусім, практикою примусового ви­селення цілих народів та національних меншин у минулому. Так, у 1939 р. були ліквідовані всі сім німецьких національних районів на території України, а згодом все німецьке населення було депортовано. Якщо в 1926 р. в Україні мешкало 624,9 тис. німців, то за переписом 1959 р. вже не було жодного німця. У 1944 р. з Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке споконвіку жило на півострові. Питання про повернення на територію України представників депор­тованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами^[3].

Стаття 6 Закону «Про національні меншини в Україні» закріплює комплексне право на національно-культурну автономію, яке включає такі права: на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови разом, на розвиток національних культурних традицій; на використання національної символіки; на відзначення національних свят; на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; на створювання національних культурних і навчальних закладів; на здійснення будь-якої іншої ді­яльності, спрямованої на задоволення національно-культурних потреб, що не суперечить законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особливого значення набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних за­кладах або через національні культурні товариства. У Конституції України наголошується, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України» (ст. 10). Це зобов’язання, яке бере на себе Українська держа­ва, є важливим і актуальним у зв’язку з тим, що мова, як правило, віді­грає визначальну роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, залученні її до громад­ського життя, до надбань культури, є засобом повсякденного спілку­вання, інструментом накопичення знань, а ще з огляду на всю нашу попередню історію^[4]. Серед мов національних меншин в Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням того, що її визна­ють рідною 14,3 млн осіб, що становить 29,6 % всього населення України, а також з огляду на реально існуючий в Україні українсько- російський білінгвізм та її особливе значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян України. У Декларації прав на­ціональностей України і в Законі «Про мови в УРСР» також наголо­шується, що всі громадяни мають право вільно користуватися росій­ською мовою. У Законі «Про мови в УРСР», який складається з 40 статей, російська мова згадується 27 разів.

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необ­хідні умови для розвитку і використання мов національних меншин. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Це положення означає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших — мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національ­ної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) за­значив: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою, відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин». Усього в Україні російською мовою навчаються 2,1 млн школярів (31,7 % їх загальної кількості, хоча росіяни становлять 17,3 % від усього насе­лення України), румунською — 25,5 тис. (0,4 %), угорською — 21 тис. (0,3 %), молдавською — 7,2 тис. (0,11 %), кримськотатарською — 4,3 тис. (0,07 %), польською — 1,2 тис. (0,02 %) школярів^[5].

Громадяни України мають право користуватися своєю національ­ною мовою або будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій і їх посадових осіб українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для сторін. У роботі державних, пар­тійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, роз­ташованих у місцях, де більшість громадян становлять представники певної національної меншини (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), може використовуватись поряд з українською і їхня національна мова.

Право створювати свої громадські організації, культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання здійснюється представниками національних меншин у порядку, встановленому Законом «Про об’єднання громадян». Ці організації сприяють збереженню самобут­ності національних меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють додаткові можливості для спілкування між їх пред­ставниками. Такі громадські організації можуть здійснювати діяль­ність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити ма­сові заходи, конференції, конкурси, фестивалі, виставки, збори, спри­яти створенню національних газет, журналів, телепередач, відеофіль- мів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі^[6].

Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, рівного доступу до державної служби та служби в орга­нах місцевого самоврядування, займати будь-які посади на підприєм­ствах, в установах та організаціях. У Законі «Про національні мен­шини в Україні» зазначається, що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призна­чатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на під­приємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а також націо­нальні громадські об’єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громад­ськими об ’єднаннями за межами України, одержувати від них допо­могу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодав­ство покладає на громадян України, які належать до національних меншин, зобов’язання дотримуватися Конституції України і законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обов’язок — це вид і міра суспільно необхідної поведінки як окремих осіб, так і національних меншин в цілому, обумовлена по­требами задоволення інтересів особи й суспільства, забезпечення прав інших людей, інших національно-етнічних спільнот і держави, їх іс­нування і подальшого розвитку. Обов’язок одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнення міжнаціональної злагоди та загального добробуту в суспільстві.