Розділ 5. Морфологія мистецтва PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )


Розділ 5. Морфологія мистецтва


§ 1. Історія дослідження проблеми морфології мистецтва 

§ 2. Моделі морфології мистецтва 

§ 3. Характеристика родо-жанрової диференціації основних видів мистецтва

§ 4. Синтез як особливість сучасного мистецтва


 

§ 1. Історія дослідження проблеми морфології мистецтва


Категорія «морфологія» використовується для визначення форми та побудови природних і соціальних організмів, окремих явищ і пред­метів. В естетичній думці спроба застосування цієї категорії в теорії мистецтва припадає на ХХ ст. Категорією «морфологія мистецтва» визначають побудову світу мистецтва, його внутрішню організа­цію, системний розподіл на види, роди і жанри. Вчення про морфо­логію мистецтва досліджує: процес диференціації художньої діяльнос­ті, історію становлення і розвитку мистецтва як родо-видової та жан­рової системи, зв’язки між складовими цієї системи. Перші досліджен­ня, спрямовані на теоретичний аналіз структури мистецтва, з’явились у другій половині XVIII ст., хоча ця проблема цікавила філософів ще з часів Античності.

Саме в добу Античності була зроблена перша в історії естетичної думки спроба морфологічного аналізу мистецтва. Свідченням тому є виокремлення мусичних і технічних видів мистецтва. Мусичними видами мистецтва були визнані такі, що будуються на матеріалах, безпосередньо даних людині (рух, голос тощо). Вони є динамічними та виступають невід’ємною частиною людини. Їх пов’язували з діяль­ністю муз на чолі з Аполлоном — покровителем поезії, музики і танцю. У працях Гомера знаходимо перелік муз, які вважалися символами мусичних мистецтв: Каліопа — муза епосу, Евтерпа — лірики, Мель- помена — трагедії, Талія — комедії й сільської поезії, Ерато — еро­тичної поезії і міміки, Полігімнія — гімнічної поезії, Терпсихора — танцю, Кліо — історії, Уранія — астрономії. Як бачимо, склад мусич- них мистецтв в Античності містив у собі такі компоненти, які сьогод­ні ми відносимо до науки, а не до мистецтва. Технічні види мистецтва, за античною класифікацією, творяться за допомогою зовнішніх від­носно людини засобів — каменю, глини, дерева, кістки і т. п. Їх від­різняє статичний характер, у них увічнюються миттєвості, що вирива­ються з потоку часу.

В античній думці, присвяченій видовому розподілу мистецтва, можна виокремити два найбільш розроблених напрями. Один із них був пов’язаний з усвідомленням межі світу мистецтва, пошуками єдності мусичних і технічних його видів, розкриттям їх відмінностей від науки й ремесел. У цьому сенсі показовими вважаються праці Си- моніда Кеоського, який вважав живопис німою поезією, а поезію живописом, що розмовляє; Геракліта, який порівнював живопис і му­зику в роздумах про гармонію; Демокріта, котрий, говорячи про на­слідування, звертався до ремесел, архітектури й музики. Платон, роз’єднуючи ремесла і мистецтва, наголошував на однаковості поезії, живопису, скульптури, музики. Арістотель у межах мистецтва зближу­вав музику, скульптуру, архітектуру. Він також обґрунтовував жанровий розподіл мистецтва залежно від того, що воно зображує: добре або погане, визначав межі між художнім освоєнням світу і формами пізна­вальної діяльності.

У подальшому римські філософи підготували фундамент для роз­поділу мистецтва на вільні й механічні види. Зокрема, Сенека до скла­ду перших відносив граматику (вона включала риторику, поетику), геометрію, музику, поезію й не бачив підстави визнавати вільними художниками живописців і скульпторів. Цицерон, розмірковуючи про мистецтво, вважав його мусичними різновидами ораторське й обра­зотворче мистецтва, додаючи до них геометрію, медицину, архітекту­ру, музику і діалектику.

Інший напрям роздумів античних філософів про мистецтво був пов’язаний із визначенням принципів внутрішнього розподілу худож­ньої діяльності. Так, представники піфагорійської філософської школи виокремлювали в мистецтві два його види — музику, в якій бачили втілення гармонії небесних сфер, і скульптуру, яка відповідала дотри­манню числових пропорцій. Значний внесок у розробку проблеми видової побудови мистецтва зробили Горгій і Демокріт. Горгій роз­ширив структуру мистецтва, обґрунтував перевагу живопису і скульп­тури над трагедією. Демокріт важливе місце в мистецтві відводив музиці, відстоював ідею її суспільного статусу, вважав її еквівалентом розкоші.

Сократом було запропоновано й обґрунтовано розподіл мистецтва на корисне, уособленням якого він вважав архітектуру, і прекрасне, зразком якого, на його погляд, є музика. Продовжуючи розробку видо­вого розподілу мистецтва, Платон висловлював думку про те, що мистецтво об’єднує дві групи його видів. Одна з них базується на на­слідуванні (мімезисі), друга виключає наслідування, базується на принципі одержимості, безумства. Філософ, розмірковуючи про до­сконале суспільство, в основі якого лежать касти, довів, що в кожній з цих каст потрібні їй якості формуються з допомогою різних видів мистецтва. Так, у касті землеробів, ремісників, торгівців визначальна роль належить народним святам (народній творчості); у касті воїнів — мусичним мистецтвам, до складу яких входять поезія, музика і танець; у касті мудреців-філософів — мистецтвам споглядальним, які об’єднують геометрію й філософію. Крім того, Платон звертався до проблеми родо­вого і жанрового розподілу мистецтва. Він вважав, що цей розподіл залежить від особливостей предмета наслідування, від застосування способу зображення. На підставі цього танець може бути войовничим і мирним, також різними можуть бути й піснеспіви та ін.

Арістотелем уперше були сформульовані основні принципи мор­фологічного аналізу мистецтва на основі базової ідеї мімезису. До складу міметичних він включав усі мусичні, а також образотворчо- пластичні види мистецтва. Філософ визначав, що мистецтва різняться між собою відносно того, у чому здійснюється наслідування, що на­слідують, як наслідують. Іншими словами, мистецтва різняться засо­бами, предметами і способами наслідування. Розмаїття засобів, що обираються для наслідування, обумовлює наявність видів мистецтва: музики, танцю, поезії, сценічного мистецтва тощо. Особливості пред­мета наслідування лежать в основі розподілу, який сьогодні визнача­ється як жанровий розподіл у видах мистецтва. Нарешті, спосіб на­слідування обумовлює, на думку Арістотеля, родове розмежування в мистецтві, яке виявляється в поезії: епічний, ліричний і драматичний рід. Згідно з визначеними принципами, форма і фарби покладені в осно­ву скульптури й живопису, ритм без гармонії притаманний танцю, гармонія і ритм становлять відмінність музики. Музика і поезія, за Арістотелем, посідають провідне місце серед інших видів мистецтва, тому що їх характеризує найвищий етичний потенціал. Видовий, жан­ровий, родовий розподіл мистецтва, здійснений філософом, зберігав свою основоположну значущість в естетиці до XIX ст.

Послідовник Арістотеля, філософ, ім’я якого залишилось для нас невідомим (про його теорію згадано німецьким філософом кінця XIX — середини ХХ ст. М. Дессуаром), вважається автором теорії, відповідно до якої в мистецтві виокремлювалося декілька його видів: статичні і динамічні; об’єктивні, суб’єктивні та об’єктивно-суб’єктивні. До складу статичних видів було включено скульптуру, живопис, архі­тектуру; динамічних — оркестрику (танець), поезію, музику. Об’єктивними видами вважались скульптура й оркестрика, об’єктивно- суб’єктивними — живопис і поезія, суб’єктивними — архітектура і музика.

Проблеми розподілу мистецтва торкався ще один античний філо­соф — Плотин. Ним були виокремлені три групи видів мистецтва. Принцип наслідування став для Плотина підставою відокремлення групи мистецтва, яка об’єднала живопис, скульптуру, танець, міміку. Принцип виробництва дозволив йому говорити про наявність ще однієї групи мистецтва, до якої входили архітектура, медицина, політика й вій­ськова справа. До складу третьої групи, яка не мала у Плотина чіткого принципу виокремлення, він включив ті види мистецтва, в яких дотри­мана симетрія розумного порядку: музика, риторика, виховання.

В епоху Античності, таким чином, проблеми структури мистецтва цікавили багатьох філософів, які зробили значний внесок в її вирі­шення.

У добу Середньовіччя мистецтво було призначене для того, щоб змальовувати Божественне, ідеальне, оперуючи земними, чуттєвими формами. Вони в першу чергу мали образотворче виявлення. Але мистецтво при цьому не мало дозволу на перетворення цих форм у такі, які б адекватно зображали реальність. Усі мистецтва тоді, на зразок античності, були поділені на так звані вільні і механічні види. До скла­ду вільних мистецтв включались граматика, риторика, діалектика, арифметика, музика, геометрія, астрономія. Серед них виокремлювали тривіум (перша трійця) та квадривіум. Механічні види мистецтва об’єднували всі ремесла, а також образотворчі мистецтва.

В основному в часи Середньовіччя увага приділялась аналізу тво­рів певного, конкретного виду мистецтва, особливо пов’язаного з його механічними видами. При цьому склад механічних видів мистецтва постійно змінювався, зазнаючи або поповнення, або скорочення.

Проблема видового розподілу мистецтва розглядалася у творах відомого теолога Августина Блаженного, який на підставі осмислення духовного і чуттєвого говорив про існування в мистецтві таких його різновидів, які різняться мірою вияву цих двох начал. Згідно з його міркуванням, духовне найбільш втілене в архітектурі і музиці, а по­чуттєве — у скульптурі і живописі. Августин Блаженний виокремлю­вав також видовищні види мистецтва. До них мислитель відносив, зокрема, театр, який, на його думку, є уособленням аморальності й роз­пусти.

Проблема структури мистецтва цікавила французького філософа Гуго Сен-Вікторського, який підтримував виокремлення вільних і ме­ханічних видів мистецтва, але додав до цього їхню жанрову диферен­ціацію. У визначеній вченим структурі до вільних видів мистецтва були віднесені: слово, музика, архітектура, до механічних — театрика, яка об’єднувала драму, літургію і містерію. Думки Г. Сен-Вікторського щодо визначення жанрів і видів мистецтва стали основою для дослі­джень доби Відродження.

Відродження з його прагненням розкрити красу земної людини і земного життя обумовило надання особливого значення живопису, завдяки якому можна було наочно показати цю красу. Тоді живопис був включений до складу вільних мистецтв і наближений до поезії. Про значущість живопису говорили Ч. Ченніні, Л. Б. Альберті, Дж. Вазарі, Леонардо да Вінчі та ін. Праці цих авторів дозволяють узагальнити збагнення структурної побудови мистецтва в добу Відродження. Так, Л. Б. Альберті почав розмову про самовираження митця під час худож­нього процесу і тим самим обумовив у подальшому виокремлення в художній творчості такого явища, як стиль. Дж. Вазарі наголошував на тому, що в мистецтві панують три види: архітектура, скульптура і живопис, основою яких виступає малюнок. Розвиток малюнка, на думку Вазарі, співвідноситься з етапами історії, як з дитинством, зрі­лістю, старістю в людському житті. З ними пов’язані і ті види мисте­цтва, що розвиваються на його основі. Дитинством малюнка він вважав перш за все часи Давнього Єгипту з його скульптурою, живописом, здобутки семітів Південної Месопотамії. Перехід від дитинства до зрілості малюнка, з точки зору цього дослідника, втілює Давня Греція, її мистецькі здобутки. Зрілість, що ототожнюється з розквітом малюн­ка, Дж. Вазарі бачить у мистецтві Давнього Риму, а занепад — у мис­тецтві часів правління римського імператора Костянтина Великого. Далі, згідно з поглядами цього теоретика мистецтва, починається новий цикл розвитку малюнка: дитинство — XIII ст., зрілість — XV ст., ста­рість — XVI ст. Леонардо да Вінчі розвинув думки античних філософів щодо поєднання мистецтва і науки. Ототожнюючи мистецтво з живо­писом, він вважав його науковою формою пізнання світу. Леонардо да Вінчі виділив живопис зі складу механічних і зараховував його до вільних видів мистецтв, віддаючи йому перевагу порівняно зі скуль­птурою, поезією, музикою.

Доба Відродження стала часом, коли до вільних мистецтв почали відносити всі види образотворчого мистецтва, а ремесло розглядали як досконале володіння професією. Водночас тоді більшої актуальнос­ті набула проблема жанру, хоча розв’язання її не відбулося. Відроджен­ня наслідувало від Античності виокремлення в мистецтві високого, середнього і низького жанрів, але їхня ієрархія не була непорушною для художньої практики.

У XVII ст. теоретичне осмислення видової структури мистецтва продовжилось. Однак пріоритетною була розробка теорій окремих видів мистецтва, що обумовило відсутність можливості охопити науко­вим поглядом мистецтво в цілому. У цю добу було достатньо аргумен­товано визнано роз’єднаність мистецтва і ремесла. Ідеальною моделлю мистецтва вважалась поезія, а інші його види, зокрема живопис, повин­ні брати з неї приклад. Ця точка зору залишалась провідною й протягом першої половини XVIII ст.

XVII-XVIII ст. були часом, коли в обіг увійшов термін «витончені мистецтва», який використовувався для остаточного відокремлення мистецтва від практичної й наукової діяльності.

Велику роль у теоретичному обґрунтуванні існування видів мисте­цтва відіграв французький мислитель Ш. Баттьо. Він розподілив мистецтва на три групи. До складу першої дослідник включив такі види, які мають на меті задоволення потреб людей (раніш ці види на­зивали механічними мистецтвами), до другої — ті, що дають задово­лення (витончені мистецтва — музика, поезія, живопис, скульптура, танець), до останньої — ті, що об’єднують користь і задоволення (красномовство й архітектура). Усі витончені види мистецтва, на дум­ку науковця, засновані на наслідуванні природи. Різниця між ними обумовлена тим, що природа має дві частини: ту, що ми бачимо, та ту, що слухаємо. Перша є предметом живопису, скульптури, танцю, дру­га — музики та поезії.

До проблеми видового розподілу мистецтва звертався І. Кант. Філософ виокремив у ньому мистецтва механічні й естетичні, ото­тожнюючи останні з витонченими мистецтвами. Для нього естетич­ні мистецтва вважалися такими, що здатні викликати чуттєву насо­лоду. Тому до їхнього складу він відносив ті мистецтва, які існують для задоволення як такого, для приємного проведення часу (жарт, сміх, гра тощо), і такі, які сприяють «культурі здібностей душі для спілку­вання між людьми». Предмет естетичних мистецтв, на відміну від ремесла, повинен видаватися вільним від будь-якої «примусовості до­вільних правил», може прекрасно описати речі, що в природі є потвор­ними або огидними. Він має форму, яка не обмежує вільний політ за думу, домірна йому. Витончені мистецтва, за І. Кантом, складаються з трьох видів: мистецтво словесне (красномовство, поезія), образо­творче (пластика, що включає скульптуру, зодчество, живопис, який об’єднує прекрасне зображення природи, мистецтво витонченого ком­понування продуктів природи або декоративне рослинництво, при­крашення інтер’єру й людини), мистецтво гри відчуттів (музика, мис­тецтво краси, мистецтво фарб). Музиці І. Кант відводив найнижче місце серед витончених мистецтв.

УXIX ст. потужних досліджень у галузі видової класифікації мис­тецтва було проведено обмаль, головним чином це був час наслідуван­ня здобутків попередніх часів.

Серед розвідок щодо структури мистецтва не можна обійти увагою філософські розробки Г. В. Ф. Гегеля. Він класифікував види мистецтва за принципом відчуття. Ним були визначені соціально значущі відчуття — зір і слух, до яких він також додав ще внутрішнє почуття — здатність народжувати образи предметів без безпосередньо­го контакту з ними, за рахунок спогадів і уяви — та пов’язав це по­чуття з членороздільною мовою. Згідно з цим Гегель виокремив у мис­тецтві три його види: пластичні, музичні, словесні. Він стверджував, що мистецтво проходить три етапи розвитку, що відповідає його трьом формам: символічній (панує на Сході), класичній (ототожнюється з Античністю) та романтичній (характерна для християнської Європи). Символічна форма мистецтва, за Г. В. Ф. Гегелем, це лише передмис- тецтво, втілене в архітектурі. Класичне мистецтво, в якому встановле­на гармонія змісту і форми, є справжнім мистецтвом, його уособлює скульптура. Романтичне мистецтво — мистецтво порушеної гармонії, у ньому зміст переростає форму. Воно призначене для оформлення внутрішніх переживань суб’єкта, — це живопис, музика, поезія. Роз­виток видів мистецтва вчений пов’язував з їхнім прогресом. Тому, наприклад, прогрес живопису він бачив у тому, щоб досягнути мож­ливості створення портрета, прогрес літератури — в опануванні фор­ми роману. Для Г. В. Ф. Гегеля система мистецтв — не застигла струк­тура, а така, що постійно змінюється. У різні епохи, у різні часи види мистецтва розвиваються нерівномірно, не однаково широко.

Значний внесок в аналіз структури мистецтва зробив Ф. В. Шеллінг, який говорив про існування двох форм мистецтва — ідеальної і реаль­ної. До складу першої ним віднесені словесні мистецтва (лірика, епос, драма), а до другої — музика, живопис і пластика (остання включала і архітектуру). Мистецтво, за визначенням Ф. В. Шеллінга, — це злиття реального й ідеального, обидва його різновиди мають внутрішнє членування. Так, живопис містить у собі ряд жанрів, кожний з яких — своєрідний ступінь руху від зображення матеріального до відбиття духовного. Найнижчий ступінь такого руху — натюрморт, у якому зо­бражені неорганічні об’єкти, другий — зображення квітів і плодів, третій — анімалістичний живопис і пейзаж, а вищий і останній сту­пінь — це зображення людини. Водночас зображення людини також має свої ступені: нижчий ступінь — портрет, вищий — зображення ідей, що можливе тільки в алегоричній або символічній формах, а най­більш повним втіленням вищого ступеня є історичний жанр. Рух від матеріального до духовного, від реального до ідеального, на думку Ф. В. Шеллінга, обумовив перехід від живопису до пластики, яка син­тезує можливості музики і живопису. У словесних мистецтвах лірична поезія (вона відповідна музиці) передує епосу (він відповідний живо­пису), а синтезом всієї поезії є драма.

Погляди Ф. В. Шеллінга на проблему структуризації мистецтва багато в чому підтримав А. Шопенгауер. Він наголошував на існуван­ні в мистецтві двох видів: «корисних» і «витончених». Водночас філо­соф запропонував власну ієрархію мистецтв. Нижній ступінь у ній посідала архітектура, до якої тяжіє витончена гідравліка — мистецтво фонтанів, наступний ступінь — витончене садівництво (як вищий ступінь природи). Подальший ступінь займає живопис, спочатку ланд­шафтний, потім анімалістичний (на цьому ступені до нього підключа­ється скульптура), за ним — історичний (будь-яке зображення людини, у тому числі й побутовий жанр). Наступна сходинка в мистецтві — по­езія, вінцем якої є трагедія. Музика для А. Шопенгауера стоїть окремо від інших видів мистецтва — це вищий рівень художньої творчості, надмистецтво.

Проблема видової структури мистецтва стала особливо привабли­вою для філософів ХХ ст. У її дослідження значний внесок зробив німецький вчений М. Дессуар, який використовував для цього есте­тичний і мистецтвознавчий підходи, принцип подвійної систематизації видів мистецтва. На основі естетичного підходу ним був запропонова­ний розподіл мистецтва на просторові і часові види. Першу групу мистецтв відрізняє нерухомість і висловлювання образами, другу — рухомість і наповнення рухомими звуками. До складу просторових видів мистецтва були віднесені: архітектура, живопис, скульптура. Часові види об’єднують музику, танець і поезію. Погляд на мистецтво з позицій мистецтвознавства дозволив філософу розрізнювати відтворювальні види мистецтва, які є фігуративними і асоціативними, — скульптура, живопис, танець, поезія; й види мистецтва, які не призна­чені відтворювати і є абстрактними та неасоціативними, — архітекту­ра, музика.

Позиції М. Дессуара знайшли підтримку багатьох філософів і ес­тетиків, які спиралися на різні принципи і критерії класифікації мис­тецтва. Так, наприклад, французький естетик Е. Суріо запропонував класифікацію мистецтва на види залежно від системи виражальних засобів і виокремлення в ньому абстрактного мистецтва та мистецтва, що відтворює реальність.

Потужний крок на шляху морфологічного аналізу мистецтва зробив італійський кінотеоретик Р. Канудо. Використаний ним принцип при­родного підходу обумовив виокремлення в мистецтві пластичних (архі­тектура, скульптура, живопис) і ритмових (музика, танець, поезія) видів. Їх об’єднує кінематограф, який має, за його твердженням, сакральний характер. Погляди Р. Канудо і його послідовників стали значним внеском у процес створення цілісної системи структурування мистецтва.

Констатуючи факт постійної уваги до проблеми морфології мисте­цтва в історії естетичної думки, прагнення багатьох мислителів роз­робити модель видової структури мистецтва, спробуємо окреслити процес диференціації мистецтва.