Печать
PDF

Розділ 8 Загальна характеристика християнства - § 4. Великий розкол християнства (1054 р.)

Posted in Учебные материалы - Релігієзнавство ( за ред. В.Д. Титова )

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

§ 4. Великий розкол християнства (1054 р.)

У той час як християнські церкви і монастирі утвори­ли густу мережу, на всій території Римської імперії, з’я­вився новий фактор, якому призначено було порушити вплив християнства Середземномор’я. До 400 р. най­важливішим вважався кордон, що розділяв Північ і Пів­день, «цивілізований» світ Середземномор’я і «варварські» королівства Європи. Пізніше основним став кордон між Сходом, з центром у Константинополі, куди Кос­тянтин переніс свою столицю, і Заходом, з центром у Римі, де була офіційна резиденція римського єпископа, патріарха Заходу.

Християнство прийшло на Захід пізніше, тому що римські сенатори і представники вищого класу довго зберігали вірність традиційному шануванню римських богів. Захід імперії з його багатими землями і містами ра­ніше відчув вторгнення варварів. Тому до їх християнизації соціальні позиції західних християнських лідерів не були міцними і вони могли поширювати християнство, лише спираючись на сильну організацію з чіткою ієрар­хією священиків, єпископів і патріархів, яких стали на­зивати «папами».

На відміну від власне Риму, на Сході імперії зберігала­ся сильна імператорська влада, причому східний імпера­тор був і духовною особою. Світська влада проникала в церкву, а духовна — в усі сфери життя суспільства. Мож­ливий був безпосередній контакт віруючих зі святими. Одне з положень східної церкви — «Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом».

На Заході і Сході імперії сформувалися різні релігійні орієнтації. Західна галузь християнства зосередилася на прославленні величі Божої праці у світі, особливо на хресній жертві Христа в ім’я всього людства. Акцент на жертві, на очищенні від гріха, на вдосконалюванні від­різняв західну догматику і літургію. Метою людського життя було досягнення досконалості, яке можна знайти, дотримуючись церковного порядку, дисципліни і слух­няності.

Увага східної галузі церкви була зосереджена насам­перед на містичній меті християнського життя — на пізнанні Бога, єднанні з Христом, єдності з Божествен­ним. Наголос робився не на очищенні, а на обожненні. Вважалося, що завдяки Божественній літургії та шануванню ікон увесь народ прилучався не тільки до служі­ння Богові, але й до самої його сутності. Таким чином, східна церква плекала ідею безперервного молитовно- споглядального поєднання людини з Богом, у той час як церква Заходу заохочувала прагнення до досконалості шляхом дисципліни, смиренності і самопожертви.

Згодом протиріччя між східною і західною церквами загострилися. Найголовніше, що вони мали різні владні структури, а це призвело до конкуренції між Римським Папою і східним імператором. Папа вважав, що тільки він, як глава Всесвітнього єпископату, має право визна­чати цілі і задачі християнського світу, а будь-який ко­роль повинен бути захисником церкви і провідником папської політики. Візантійський же імператор бачив себе напівцарем, напівсвящеником, що дозволяло йому керувати всіма сторонами життя суспільства, здійснюва­ти політику і встановлювати закони. Церква покликана підтримувати належні відносини з Богом, але їй не слід братися за керування державою. Водночас перед кожною з церков стояли свої проблеми. Головною проблемою За­ходу були вторгнення варварів. У V і VI ст. на Римську імперію (Італію, Північну Африку і Галлію, що приблиз­но відповідає території сучасної Франції) робили набіги різні варварські народи. Папам та їхнім намісникам дово­дилося мати справу з західноєвропейськими суспільства­ми, в яких ще переважали язичницькі вірування. Східна церква ворогувала з Персією, з її сумішшю зороастризму, інших містичних традицій, а пізніше ісламу. І західна і східна цивілізації мали свої імперські системи, розвинуті теологію й етику. З часом розбіжності між Сходом і Захо­дом наростали, і хоча ці християнські церкви підтриму­вали між собою деякі зв’язки, їхня взаємодія не мала серйозного значення. Цей стан зберігався до початку хрестових походів.

Східна церква була невід’ємною частиною Візан­тійської імперії, що продовжувала своє існування протягом багатьох століть і після того, як Західна імперія зане­пала. Взагалі уряд і економіка Візантійської імперії дія­ли успішно протягом найбільш тривалого періоду (понад сім століть), ніж будь-якої іншої держави в історії. Тому, хоча деякі історики й говорять про те, що падіння Риму спричинило різкий перелом у християнській історії, вірніше вважати, що Східна церква стала спадкоємицею імперського християнства.

З плином часу все гострішими ставали розбіжності доктринального характеру. У V—VII ст. церква була зай­нята боротьбою з аріанством, а потім новою єрессю монофізитів. Монофізити заперечували формулювання, прийняте Халкідонським Собором V ст., згідно з яким Христос має двоїсту природу (і людську, і божественну), і наполягали на тому, що Він міг мати винятково боже­ственну природу і Його божественна природа поглину­ла в Ньому людську.

У надрах Східної церкви постійно існувала напружен­ня, викликане зіткненням думок про природу Божествен­ності і святості. З появою в VII ст. могутньої нової релігії — ісламу — ця проблема загострилася. Це було обумовлене тим, що пророк Магомет і його послідовники відродили точку зору давньоєврейських пророків. Люди не можуть знати, який Бог, тому зображувати Бога не лише безглуз­до, але й є блюзнірством. Тих же поглядів дотримувалося і багато християн у Малій Азії. Це призвело в VІІІ—Х ст. до суперечки про правомірність ікон. Під впливом му­сульманських аргументів імператор Лев III у 726 р. повелів знищити всі ікони, що зображували Христа, Богоматір і святих. Це зустріло опір серед мирян, ченців і навіть Римського Папи. Імператриця Ірина в 787 р. відновила шанування ікон, але наступні імператори знову їх заборо­нили. Лише в 843 р. імператриця Феодора знову їх дозво­лила, поклавши кінець іконоборенню.

На Заході в зв’язку з занепадом і розпадом імперії надзвичайно виріс авторитет глави церкви — Римського єпископа Папи. На Сході, де імперія збереглася, патріар­хи церков (Константинопольський, Антіохійський, Александрійський і Єрусалимський) не могли одержати такої влади. Вони майже й не намагалися вийти з-під опіки імператорів. Під час іконоборського руху у Візантії (VII— IX ст.) незалежності церкви було завдано особливо силь­ного удару. Щоб позбавити її будь-якої самостійності і ще більше підкорити собі, імператори забороняли по­клоніння іконам (тим самим послабляючи привабли­вість церковних обрядів для віруючих) і конфісковували церковно-монастирські землі. Правда, шанування ікон було потім відновлене, але землі не повернуті церкві, і самостійність її була остаточно підірвана.

Саме тому східні патріархи не могли підкоритися владі Римського Папи. Останній, однак, усе більш напо­легливо прагнув до першості в усьому християнському світі. Організаційні і догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відбивали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і призвели нарешті до фор­мального розриву між цими церквами (1054 р.).

Ще у VI ст. римська церква, що боролася з аріанською єрессю в Іспанії, зробила доповнення до «Символу віри», в якому говорилося, що Святий Дух виходить від Отця, додавши слова «filioque» (разом із Сином). Це доповнен­ня, що вкоренилося в західній церкві і було схвалене її владою без узгодження із Вселенським Собором, викли­кало теологічні заперечення з боку грецької церкви. У XI ст. у Візантії виникли внутрішні труднощі, почалася на­вала турків-сельджуків і норманів, а також посилилися протиріччя із Заходом. Нормани захопили візантійську провінцію в Північній Італії, а Папа Лев IX став наполя­гати, щоб православна церква перейшла з підпорядку­вання патріарха до юрисдикції Папи. Це викликало про­тест у патріарха Михайла Керуларія. У 1054 р., щоб зат­вердити на Сході владу західної церкви, Папа направив у Константинополь трьох легатів (послів). Однак Керуларій зустрів послів зневажливо. Тоді вони направилися в Софійський собор і зачитали там буллу про відлучення від церкви Керуларія і його прихильників. Патріарх негайно скликав Собор, що відлучив від церкви папських легатів. Ця подія знаменувала собою остаточне розмежування Католицької і Православної Церков, а всі наступні спро­би відновити їхню єдність виявилися марними.

Православна церква визнає рішення тільки семи Все­ленських Соборів. IV Константинопольський Собор, що відбувся в 869—870 рр., вважається в католицизмі VIII Все­ленським, але православ’я його таким не визнає. Після поділу східної і західної християнських церков у 1054 р. загальнохристиянські Собори не проводилися. На наступ­них Соборах, що також вважаються католиками Вселенсь­кими, було прийнято кілька нових догматів і регламенто­вані специфічні католицькі обрядові практики.

Один з основних пунктів розбіжності в догматиці — дискусія щодо Святої Трійці. Згідно з католицькою до­ктриною Отець народжує Сина і разом з ним створює Дух. Питання про походження Святого Духа є й донині одним з найважливіших пунктів розбіжності між право­славними і католиками. Крім того, до моменту поділу церков Рим прийняв тільки 50 апостольських правил канонічного права з 85, затверджених Трулльським Со­бором 692 р. Відповідно не були визнані постанови цього Собору про засудження безшлюбності пресві­терів і дияконів, про заборону суботньої праці, про за­борону зображення Христа у вигляді агнця і т.ін. У ка­толицтві остаточно затвердилася й особлива практика причащання мирян одним тільки прісним хлібом (у православ’ї ще й вином).

Догматичні розбіжності і донині розділяють західну (Римсько-Католицьку) і східну (Греко-Православну) Церкви.

Католицька Церква має певні особливості.

1.  Вчення Католицької Церкви про «понадобов’язкові заслуги» святих перед Богом: ці заслуги складають своєрідну скарбницю, якою церква може розпоряджатися на свій розсуд.

2.  Практика індульгенцій — відпущень гріхів, що про­давалися церквою начебто з цього священного фонду.

3. З цим же пов’язане і католицьке вчення про Чис­тилище (прийняте на Флорентійському Соборі 1439 р.), де грішні душі горять в полум’ї, очищаються, щоб потра­пити згодом у Рай, причому термін перебування душі в чистилищі, знов-таки за молитвами церкви (за плату з боку родичів), може бути скорочений.

4.  Вчення про непорочне зачаття діви Марії, що існу­вало ще в IX ст. і зведене в 1854 р. у догмат.

5.  Догмат про непогрішність Папи в справах віри, встановлений у 1870 р.

Обрядовими особливостями західної (Католицької) Церкви порівняно зі східною (Православною) є водохрещення обливанням (замість православного занурення), миропомазания не над дітьми, а над повнолітніми, при­чащання мирян одним хлібом (хлібом і вином причаща­ються тільки духовні особи), прісний хліб (облатки) для причащання, хресне знамення п’ятьма пальцями, вжи­вання латинської мови в богослужінні та ін. Крім того, є й канонічні відмінності католицизму: безшлюбність усь­ого духівництва (у православ’ї тільки чернецтва), недо­пущення виходу з духовного звання, інститут карди­налів, першість Пап, заборона мирянам читати і тлума­чити Біблію (правда, тепер ця заборона послаблена), нерозривність шлюбу та ін.