Розділ 8 Загальна характеристика християнства - § 4. Великий розкол християнства (1054 р.)
§ 4. Великий розкол християнства (1054 р.)
У той час як християнські церкви і монастирі утворили густу мережу, на всій території Римської імперії, з’явився новий фактор, якому призначено було порушити вплив християнства Середземномор’я. До 400 р. найважливішим вважався кордон, що розділяв Північ і Південь, «цивілізований» світ Середземномор’я і «варварські» королівства Європи. Пізніше основним став кордон між Сходом, з центром у Константинополі, куди Костянтин переніс свою столицю, і Заходом, з центром у Римі, де була офіційна резиденція римського єпископа, патріарха Заходу.
Християнство прийшло на Захід пізніше, тому що римські сенатори і представники вищого класу довго зберігали вірність традиційному шануванню римських богів. Захід імперії з його багатими землями і містами раніше відчув вторгнення варварів. Тому до їх християнизації соціальні позиції західних християнських лідерів не були міцними і вони могли поширювати християнство, лише спираючись на сильну організацію з чіткою ієрархією священиків, єпископів і патріархів, яких стали називати «папами».
На відміну від власне Риму, на Сході імперії зберігалася сильна імператорська влада, причому східний імператор був і духовною особою. Світська влада проникала в церкву, а духовна — в усі сфери життя суспільства. Можливий був безпосередній контакт віруючих зі святими. Одне з положень східної церкви — «Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом».
На Заході і Сході імперії сформувалися різні релігійні орієнтації. Західна галузь християнства зосередилася на прославленні величі Божої праці у світі, особливо на хресній жертві Христа в ім’я всього людства. Акцент на жертві, на очищенні від гріха, на вдосконалюванні відрізняв західну догматику і літургію. Метою людського життя було досягнення досконалості, яке можна знайти, дотримуючись церковного порядку, дисципліни і слухняності.
Увага східної галузі церкви була зосереджена насамперед на містичній меті християнського життя — на пізнанні Бога, єднанні з Христом, єдності з Божественним. Наголос робився не на очищенні, а на обожненні. Вважалося, що завдяки Божественній літургії та шануванню ікон увесь народ прилучався не тільки до служіння Богові, але й до самої його сутності. Таким чином, східна церква плекала ідею безперервного молитовно- споглядального поєднання людини з Богом, у той час як церква Заходу заохочувала прагнення до досконалості шляхом дисципліни, смиренності і самопожертви.
Згодом протиріччя між східною і західною церквами загострилися. Найголовніше, що вони мали різні владні структури, а це призвело до конкуренції між Римським Папою і східним імператором. Папа вважав, що тільки він, як глава Всесвітнього єпископату, має право визначати цілі і задачі християнського світу, а будь-який король повинен бути захисником церкви і провідником папської політики. Візантійський же імператор бачив себе напівцарем, напівсвящеником, що дозволяло йому керувати всіма сторонами життя суспільства, здійснювати політику і встановлювати закони. Церква покликана підтримувати належні відносини з Богом, але їй не слід братися за керування державою. Водночас перед кожною з церков стояли свої проблеми. Головною проблемою Заходу були вторгнення варварів. У V і VI ст. на Римську імперію (Італію, Північну Африку і Галлію, що приблизно відповідає території сучасної Франції) робили набіги різні варварські народи. Папам та їхнім намісникам доводилося мати справу з західноєвропейськими суспільствами, в яких ще переважали язичницькі вірування. Східна церква ворогувала з Персією, з її сумішшю зороастризму, інших містичних традицій, а пізніше ісламу. І західна і східна цивілізації мали свої імперські системи, розвинуті теологію й етику. З часом розбіжності між Сходом і Заходом наростали, і хоча ці християнські церкви підтримували між собою деякі зв’язки, їхня взаємодія не мала серйозного значення. Цей стан зберігався до початку хрестових походів.
Східна церква була невід’ємною частиною Візантійської імперії, що продовжувала своє існування протягом багатьох століть і після того, як Західна імперія занепала. Взагалі уряд і економіка Візантійської імперії діяли успішно протягом найбільш тривалого періоду (понад сім століть), ніж будь-якої іншої держави в історії. Тому, хоча деякі історики й говорять про те, що падіння Риму спричинило різкий перелом у християнській історії, вірніше вважати, що Східна церква стала спадкоємицею імперського християнства.
З плином часу все гострішими ставали розбіжності доктринального характеру. У V—VII ст. церква була зайнята боротьбою з аріанством, а потім новою єрессю монофізитів. Монофізити заперечували формулювання, прийняте Халкідонським Собором V ст., згідно з яким Христос має двоїсту природу (і людську, і божественну), і наполягали на тому, що Він міг мати винятково божественну природу і Його божественна природа поглинула в Ньому людську.
У надрах Східної церкви постійно існувала напруження, викликане зіткненням думок про природу Божественності і святості. З появою в VII ст. могутньої нової релігії — ісламу — ця проблема загострилася. Це було обумовлене тим, що пророк Магомет і його послідовники відродили точку зору давньоєврейських пророків. Люди не можуть знати, який Бог, тому зображувати Бога не лише безглуздо, але й є блюзнірством. Тих же поглядів дотримувалося і багато християн у Малій Азії. Це призвело в VІІІ—Х ст. до суперечки про правомірність ікон. Під впливом мусульманських аргументів імператор Лев III у 726 р. повелів знищити всі ікони, що зображували Христа, Богоматір і святих. Це зустріло опір серед мирян, ченців і навіть Римського Папи. Імператриця Ірина в 787 р. відновила шанування ікон, але наступні імператори знову їх заборонили. Лише в 843 р. імператриця Феодора знову їх дозволила, поклавши кінець іконоборенню.
На Заході в зв’язку з занепадом і розпадом імперії надзвичайно виріс авторитет глави церкви — Римського єпископа Папи. На Сході, де імперія збереглася, патріархи церков (Константинопольський, Антіохійський, Александрійський і Єрусалимський) не могли одержати такої влади. Вони майже й не намагалися вийти з-під опіки імператорів. Під час іконоборського руху у Візантії (VII— IX ст.) незалежності церкви було завдано особливо сильного удару. Щоб позбавити її будь-якої самостійності і ще більше підкорити собі, імператори забороняли поклоніння іконам (тим самим послабляючи привабливість церковних обрядів для віруючих) і конфісковували церковно-монастирські землі. Правда, шанування ікон було потім відновлене, але землі не повернуті церкві, і самостійність її була остаточно підірвана.
Саме тому східні патріархи не могли підкоритися владі Римського Папи. Останній, однак, усе більш наполегливо прагнув до першості в усьому християнському світі. Організаційні і догматичні розбіжності між східною і західною церквами, що відбивали політичну боротьбу, поступово накопичувалися і призвели нарешті до формального розриву між цими церквами (1054 р.).
Ще у VI ст. римська церква, що боролася з аріанською єрессю в Іспанії, зробила доповнення до «Символу віри», в якому говорилося, що Святий Дух виходить від Отця, додавши слова «filioque» (разом із Сином). Це доповнення, що вкоренилося в західній церкві і було схвалене її владою без узгодження із Вселенським Собором, викликало теологічні заперечення з боку грецької церкви. У XI ст. у Візантії виникли внутрішні труднощі, почалася навала турків-сельджуків і норманів, а також посилилися протиріччя із Заходом. Нормани захопили візантійську провінцію в Північній Італії, а Папа Лев IX став наполягати, щоб православна церква перейшла з підпорядкування патріарха до юрисдикції Папи. Це викликало протест у патріарха Михайла Керуларія. У 1054 р., щоб затвердити на Сході владу західної церкви, Папа направив у Константинополь трьох легатів (послів). Однак Керуларій зустрів послів зневажливо. Тоді вони направилися в Софійський собор і зачитали там буллу про відлучення від церкви Керуларія і його прихильників. Патріарх негайно скликав Собор, що відлучив від церкви папських легатів. Ця подія знаменувала собою остаточне розмежування Католицької і Православної Церков, а всі наступні спроби відновити їхню єдність виявилися марними.
Православна церква визнає рішення тільки семи Вселенських Соборів. IV Константинопольський Собор, що відбувся в 869—870 рр., вважається в католицизмі VIII Вселенським, але православ’я його таким не визнає. Після поділу східної і західної християнських церков у 1054 р. загальнохристиянські Собори не проводилися. На наступних Соборах, що також вважаються католиками Вселенськими, було прийнято кілька нових догматів і регламентовані специфічні католицькі обрядові практики.
Один з основних пунктів розбіжності в догматиці — дискусія щодо Святої Трійці. Згідно з католицькою доктриною Отець народжує Сина і разом з ним створює Дух. Питання про походження Святого Духа є й донині одним з найважливіших пунктів розбіжності між православними і католиками. Крім того, до моменту поділу церков Рим прийняв тільки 50 апостольських правил канонічного права з 85, затверджених Трулльським Собором 692 р. Відповідно не були визнані постанови цього Собору про засудження безшлюбності пресвітерів і дияконів, про заборону суботньої праці, про заборону зображення Христа у вигляді агнця і т.ін. У католицтві остаточно затвердилася й особлива практика причащання мирян одним тільки прісним хлібом (у православ’ї ще й вином).
Догматичні розбіжності і донині розділяють західну (Римсько-Католицьку) і східну (Греко-Православну) Церкви.
Католицька Церква має певні особливості.
1. Вчення Католицької Церкви про «понадобов’язкові заслуги» святих перед Богом: ці заслуги складають своєрідну скарбницю, якою церква може розпоряджатися на свій розсуд.
2. Практика індульгенцій — відпущень гріхів, що продавалися церквою начебто з цього священного фонду.
3. З цим же пов’язане і католицьке вчення про Чистилище (прийняте на Флорентійському Соборі 1439 р.), де грішні душі горять в полум’ї, очищаються, щоб потрапити згодом у Рай, причому термін перебування душі в чистилищі, знов-таки за молитвами церкви (за плату з боку родичів), може бути скорочений.
4. Вчення про непорочне зачаття діви Марії, що існувало ще в IX ст. і зведене в 1854 р. у догмат.
5. Догмат про непогрішність Папи в справах віри, встановлений у 1870 р.
Обрядовими особливостями західної (Католицької) Церкви порівняно зі східною (Православною) є водохрещення обливанням (замість православного занурення), миропомазания не над дітьми, а над повнолітніми, причащання мирян одним хлібом (хлібом і вином причащаються тільки духовні особи), прісний хліб (облатки) для причащання, хресне знамення п’ятьма пальцями, вживання латинської мови в богослужінні та ін. Крім того, є й канонічні відмінності католицизму: безшлюбність усього духівництва (у православ’ї тільки чернецтва), недопущення виходу з духовного звання, інститут кардиналів, першість Пап, заборона мирянам читати і тлумачити Біблію (правда, тепер ця заборона послаблена), нерозривність шлюбу та ін.