§ 2. Виникнення і поширення християнства

Відомості про виникнення християнства містяться в різних джерелах: Євангеліях, посланнях і діяннях апостолів, у так званих апокаліпсисах. Частина їх згодом була оформлена в збірки священних книг, а частина стала на­зиватися апокрифами (не кананізованими церквою пи­саннями).

Засновником християнства є Ісус Христос. З погляду християн, головний зміст Старого Заповіту полягає у підготовці до приходу Месії і повідомлення про нього. Через Христа Бог уклав з людиною Новий Заповіт. До моменту виникнення християнства більшість людей пе­рестали розрізняти добро і зло, і Христос прийшов, щоб врятувати їх.

Народженню Месії передувала чудесна подія: архан­гел Гавриїл повідомив Діві Марії волю Творця про те, що вона народить сина і назве його Ісусом. Її чоловік, ста­ренький тесля Йосип, одержавши у віщому сні попере­дження янгола, оберігав невинність Марії. Оскільки було передвіщено, що повинен народитися майбутній владика світу, іудейський цар Ірод, щоб зберегти динас­тичну владу, наказав убити всіх немовлят чоловічої статі. Рятуючи Ісуса, Марія і Йосип втекли в Єгипет. Ісус на­родився у Віфлеємі, у печері, що була хлівом, і колискою йому стали ясла.

Про дитячі і юнацькі роки Христа відомостей майже немає. Коли йому було 12 років, він загубився і через три дні його знайшли в Єрусалимському храмі за бесідою з рабинами. У 30 років він прийняв водохрещення від пу­стельника Івана у річці Йордан. Після водохрещення він сам пішов у пустелю і провів там 40 днів, а потім повер­нувся до людей і почав проповідувати, робити чудеса і зцілення.

Один з його учнів, Іуда, зрадив Ісуса, і його взяли під варту. Римський прокуратор Понтій Пілат не бачив за Ісусом провини, яку на нього покладав Синедріон: роз­бещення народу і відмову сплачувати податки. Однак первосвященик Каїфа настояв на страті. Ісус був підда­ний бичуванню, а потім розп’ятий. Його тіло було поховане в гробниці, біля гори Голгофи, а потім зникло — Ісус воскрес і піднісся на небо. І коли учні прийшли до його гробниці, їм з’явився янгол і возвістив про вос­кресіння Вчителя.

Протягом перших трьох століть з’явилися літературні твори, що склали Новий Заповіт. У цей же період форму­валися християнські літургії і церковні організації. Заснов­никами культової традиції були бродячі проповідники, які ще не мали офіційного статусу. Пізніше з’явилися спо­чатку добровільні, а згодом і інституціоналізовані цер­ковні посадові особи — диякони та єпископи. Диякони відповідали за проведення обрядів і адміністративні спра­ви. Очолював громаду віруючих єпископ, якого спочатку обирали самі віруючі. Вже він сам обирав помічників і ру- копокладав їх у священики. Серед єпископів виділялися представники великих громад. Їхнє висунення було по­в’язане як з особистими чеснотами, так і з економічною і політичною важливістю міст, у яких вони займали кафед­ри. Старшого єпископа провінції стали називати Папою або примасом, а на сході імперії — митрополитом. Най­більшим впливом користувалися Римський єпископ і митрополит Олександрійський.

У перші століття християни піддавалися гонінням, оскільки їхня релігія здавалася пануючим класам небез­печною. Але це викликало співчуття і симпатію до пе­реслідуваних і попри наміри гонителів лише сприяло зростанню популярності християнства завдяки героїзму мучеників, що виявляли приклад відданості вірі. Зреш­тою усе більше представників вищих прошарків суспіль­ства стали приймати християнство, і окремі правителі провінцій навіть стали спиратися на християнські гро­мади і духівництво. Наприкінці III ст. християн вже мож­на було зустріти на всіх щаблях римського суспільства.

Нарешті, у IV ст. виник міцний союз імперії з христи­янством. Імператор Костянтин став використовувати його в інтересах держави. Міланським едиктом 313 р. був покладений край гонінням, християнство було визнане рівноправною релігією поряд з іншими, а з 324 р. стало вважатися державною релігією. Таким чином, подальша еволюція християнства міцно пов’язана з історичною долею Римської імперії.

У 330 р. столиця Імперії за розпорядженням Костян­тина переноситься в колонію Риму на Сході — Візантію. Між Римом як історичним центром імперії і офіційною столицею у Константинополі виникло напруження, викликане суперництвом за верховенство в імперському світі. У 395 р. в результаті цього протистояння єдина Римська імперія розпалася на Західну і Східну частини, що започаткувало і відповідну децентралізацію христи­янства. Західна імперія припинила своє існування в 476 р., будучи остаточно зруйнованою германськими племе­нами. Незважаючи на це, Рим ще тривалий час зберігав статус духовного центра формально єдиного христи­янського світу. Східна ж, Візантійська імперія, припини­ла існування тільки в 1453 р. після завоювання Констан­тинополя турками-сельджуками.

Зміна статусу християнської церкви спричинила зміни соціального складу громад — туди стали входити пред­ставники пануючого прошарку. У цей же період христи­янство і перетворилося на могутню церкву. Водночас важливим інститутом християнства стало чернецтво й пустельництво. Перші пустельники і ченці (святий Ан- тоній і святий Пахомій) з’явилися у Єгипті. Пізніше ста­ли створюватися монастирі, що згодом перетворилися на потужні культурні й економічні центри.

Як державна релігія християнство поширюється в IV ст. серед германців, у У ст. — серед франків, у VI — серед готів і вандалів, у X — серед слов’янських народів. Після епохи великих географічних відкриттів XV— XVI ст. хри­стиянство стало поширюватися за межами Старого Світу — в Америці, Африці, Австралії.