§ 3. Соціологічні методи збирання інформації

У загальному вигляді соціологічне дослідження можна визначити як систему логічно-послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, пов’язаних між собою єдиною метою — отримати достовірні дані про досліджуване явище або процес для їх подальшого використання у практиці, забезпечення ефективної діяльності суспільства.

Підготовку і проведення соціологічних досліджень можна поді­лити на ряд етапів.

1.  Підготовка дослідження. Тут соціолог звертається до спеціальної літератури, що присвячена саме досліджуваному об’єктові. У ході цієї роботи відбувається усвідомлення проблеми, формулюються цілі і завдання дослідження, розробляється загальна концепція.

2.  Збирання первинної соціологічної інформації про об’єкт, що ви­вчається. Під первинною соціологічною інформацією розуміють отри­мані в ході соціологічного дослідження неузагальнені відомості (на­приклад, відповіді опитуваних в анкетах, інтерв’ю, записи на картках, спостереження, аналіз документів тощо), які підлягають обробці та узагальненню.

3.  Підготовка зібраної інформації до обробки й аналізу та сама об­робка й аналіз даних, отриманих у ході дослідження згідно з програ­мою.

4.  Підготовка звіту за наслідками дослідження, викладення його результатів у наукових публікаціях, практичних рекомендаціях і про­ектах соціальних змін.

Соціологічне дослідження починається з розробки його програми, яка є конкретним втіленням його підготовчого етапу. Програма містить всебічне обґрунтування методологічних підходів і методичних при­йомів вивчення певного явища або процесу. Програма дослідження — це виклад його теоретико-методологічних передумов (загальної кон­цепції) відповідно до основних цілей роботи та гіпотез дослідження, зазначення правил процедури, а також логічної послідовності операцій з метою їх перевірки. У програмі можна виділити методологічний (теоретичний) і методичний (процедурний) розділи.

У розпорядженні соціологів є чотири основних методи досліджен­ня: спостереження, експеримент, аналіз документів, опитування.

Метод спостереження. Під спостереженням розуміється цілеспря­моване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у ході якого ми діс­таємо знання про зовнішні сторони, властивості та стосунки об’єктів, що вивчаємо. Спостереження у соціологічному дослідженні є мето­дом збирання первинної інформації про об ’єкт, який вивчається, шля­хом прямої реєстрації подій, що стосуються цього об ’єкта і відпо­відають цілям дослідження.

На відміну від звичайного спостереження, у соціології в науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, обробки та інтерпретації даних, що дає змогу за­безпечити відносну надійність інформації.

Спостереження у соціологічних дослідженнях мають деякі особливос­ті. Перша з них стосується зв’язку спостерігача з об’єктом. Соціолог спостерігає соціальні процеси та ситуації, суспільство, до яких він сам належить, з якими пов’язаний та від яких безпосередньо залежить. Друга особливість полягає в тому, що спостерігач не може зовсім позбутися емоційності сприйняття соціальних явищ. При цьому вона тим вище, чим тісніше дослідник пов’язаний з об’єктом спостереження. Це завжди слід враховувати як один з можливих чинників викривлення інформації. Третя особливість стосується складності повторного спостереження, тому що соціальні процеси повсякчас змінюються і рідко бувають ідентичними. У зв’язку з цим спостереження повинно бути дуже ретельним.

Головним об’єктом спостереження в соціології є поведінка окремих людей та соціальних груп, а також умови їх діяльності. Метод спо­стереження цінний саме тим, що дає змогу безпосередньо фіксувати реальні поведінкові акти.

За ступенем формалізації спостереження поділяють на неструкту- ралізовані та структуралізовані. У неструктуралізованому спостере­женні (такому, що не контролюється) дослідник не визначає наперед, які саме елементи процесу, що вивчається, він буде спостерігати. У цьому разі немає чіткого плану, визначено лише безпосередній об’єкт спостереження. Структуралізоване (контрольоване) — це таке, за яко­го соціолог наперед визначає, які з елементів процесу, що вивчається, мають найбільше значення для його дослідження, та складає спеціаль­ний план запису спостереження до початку збору інформації.

Залежно від ступеня участі спостерігача у ситуації, що досліджу­ється, розрізняють включне (з участю) та невключне (без участі) спо­стереження. Під невключеним спостереженням розуміється такий спо­сіб здійснення спостереження, коли дослідник не бере участі безпосе­редньо в подіях, що спостерігаються, вивчаючи їх начеби ззовні. Такий вид спостереження звичайно використовується при вивченні масових процесів. Включене спостереження, навпаки, припускає повну або част­кову участь спостерігача у процесі, що досліджується. У таких випадках дослідник або перебуває в прямому контакті з учасниками цього про­цесу, або сам входить на правах учасника до досліджуваної групи. На­самперед соціолог, що здійснює включене спостереження, має виріши­ти, у якій формі ввійти до соціальної групи, яку збирається вивчати. Він може виступати в ролі «відкритого» включеного спостерігача, коли від­верто доводить до відома членів групи про те, хто він такий і які його цілі, а може відігравати роль «схованого» включеного спостерігача, не повідомляючи нікого, хто він насправді. При закритій формі включено­го спостереження, коли досліджувані не знають, що за ними спостері­гають, вони поводяться природно. Деякі дослідження взагалі можна проводити тільки в закритій формі, навіть приховуючи справжнє ім’я соціолога, інакше дослідник не мав би допуску в досліджувану групу (група злодіїв, банда ґвалтівників, тоталітарні релігійні секти тощо).

Методи включеного й особливо повного включеного спостереження мають великі переваги, оскільки дозволяють здійснювати збирання емпіричних даних з максимальною повнотою. Стосовно правових від­носин метод включеного спостереження може використовуватися із серйозними обмеженнями, якщо мова йде про вивчення кримінального середовища, входження в яке становить небезпеку для дослідника і не­се із собою ряд етико-правових проблем. Однак його можна використо­вувати, наприклад у процесі вивчення судової практики, зокрема, взаємо­дії судді і народних засідателів у ході ухвалення рішення.

За місцем впровадження та умовами організації спостереження поділяються на польові та лабораторні.

За регулярністю проведення можна розрізняти спостереження систематичне та випадкове.

Недоліком методу спостереження є неминучий прояв суб’єктивізму дослідника, що виникає із самого факту його особистої включеності в життя об’єкта, що спостерігається.

Експеримент. Експеримент у соціологічних дослідженнях — це спосіб отримання інформації про кількісну й якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об ’єкта внаслідок впливу на ньо­го деяких чинників, що управляються та контролюються (змінних).

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, іменується незалежною. Вона визначається як експериментальний чинник (експе­риментальна змінна). Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, зветься залежною змінною. Незалежна змінна повинна від­биратися таким чином, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.

Структура експерименту як дослідницької процедури утворюєть­ся такими елементами, як експериментатор, або суб’єкт дослідження; об’єкт експерименту — соціальна спільність або група, поставлена експериментатором у штучно створені умови; експериментальний фактор, або незалежна змінна — керовані і контрольовані дослідником спеціальні умови, інтенсивність і спрямованість впливу яких обмеже­на рамками експерименту; експериментальна ситуація — ситуація, яка штучно створюється дослідником до введення до неїексперимен- тального фактора.

За способом створення експериментальної ситуації розрізняють експерименти реальні, тобто практичне освоєння дійсності у межах деякої матеріальної моделі, та уявні, тобто ті, які здійснюються у сві­домості людини.

За часовим напрямом процесу експериментування бувають про­ективні, ретроспективні та експерименти, які оцінюють стан процесу на даний момент часу.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють паралельні та послідовні експерименти. У паралельному експеримен­ті висновки щодо ефективності новоутворення, що перевіряється, робляться за допомогою порівняння стану досліджуваного процесу в експериментальній та контрольній групах. В умовах послідовного експерименту аналізується динаміка стану об’єкта дослідження «до» та «після» введення в дію експериментального чинника.

За характером умов експерименти поділяються на польові (коли об’єкти перебувають у природних умовах) та лабораторні (коли екс­перимент здійснюється у штучно створеному середовищі).

За наявності або відсутності впливу дослідника на створення екс­периментальної ситуації розрізняють контрольовані та природні експери­менти. У контрольованому експериментатор сам уводить в дію експери­ментальний чинник як гіпотетичну причину змін, що припускаються в майбутньому. У природному експерименті дослідник тільки спостерігає та чекає, доки в досліджуваному об’єкті відбудеться чітко виражена зміна, що його цікавить, яка відіграла роль незалежної змінної.

За ступенем розробленості соціальної проблеми виділяють екс­перименти, що уточнюють, та експерименти, які вирішують.

За ступенем практичного напряму експерименту виокремлюють дослідницькі та інноваційні експерименти.

Метод аналізу документів. Документом (від лат. documentum — свідоцтво, приклад, взірець, доказ) у соціології вважається спеціально створений людиною предмет, який призначений для передавання чи зберігання інформації.

Документи можна класифікувати за низкою підстав.

1.  Залежно від способу фіксації інформації: а) письмові документи (рукописні, друковані), в яких інформація викладена у формі буквеного тексту. Джерелами цього типу документів для дослідника є нормативний матеріал, державні архіви, архіви підприємств і організацій, преса, на­укові публікації, особисті документи, посередня документація (довід­ники, навчально-педагогічна та художня література); б) іконографічні документи (картини, кіно-, відео-, фотодокументи, малюнки та ін.);

в) статистичні документи. Вони містять дані та судження у кількісній (чисельній) формі, систематизовані та зведені до таблиць, графіків, схем тощо. Статистичні спостереження проводяться постійно і детально фіксують суспільне життя з багатьох сторін протягом тривалого часу;

г) фонетичні документи (магнітофонні записи, грамзаписи).

2.  За статусом: а) офіційні документи, які переважно відображають суспільні зв’язки і передають колективні точки зору. Офіційними до­кументами називаються всі документи, що мають «службовий» характер, тобто в тій чи іншій формі були складені, затребувані та затверджені державними або громадськими органами, установами тощо; б) неофі­ційні документи. До них належать ділові записи, пропозиції та проекти рішень, листи, автобіографії, заяви, виступи, особисті нотатки тощо.

3. Залежно від джерела інформації: а) первинні; б) вторинні. У пер­шому випадку йдеться про описування конкретних ситуацій, про ви­світлення діяльності окремих осіб, органів. Вторинна інформація має більш узагальнений, аналітичний характер, у ній, як правило, відо­бражені глибші соціальні зв’язки.

4. За своїми функціональними особливостями: а) інформаційні; б) регулятивні; в) комунікативні; г) культурно-виховні. Звичайно при цьому скоріше підкреслюється основна, провідна спрямованість до­кумента, втім частіше він виконує одночасно декілька функцій.

5.  За цільовим призначенням: а) документи, які створені незалежно від дослідника. До них належать усі документи, існування яких ні прямо, ні опосередковано не обумовлено технікою проведення соціологічного дослідження: офіційні документи, які пов’язані з темою дослідження; статистичні відомості; матеріали преси; особисте листування тощо;

б) документи «цільові», тобто ті, які підготовлені згідно з програмою, завданнями соціологічного дослідження. Ця група документів включає: відповіді на відкриті запитання анкети та тексти інтерв’ю; записи спо­стережень, які відображають поведінку респондентів; довідки офіційних і громадських організацій, які виконані за ініціативою, на замовлення дослідників; статистичну інформацію, яку отримано, узагальнено і орі­єнтовано на певне соціологічне дослідження.

Існує кілька методів аналізу документів: традиційний (класичний) та формалізований (кількісний). Класичний, традиційний, метод аналі­зу — це сукупність операцій, яка дає можливість інтерпретувати текст залежно від поставлених дослідником цілей. Він поділяється на зовнішній та внутрішній. Зовнішній аналіз — аналіз контексту всіх обставин, які супроводжували появу документа. Мета цього аналізу — встановити вид документа, його форму, місце та час появи, автора, ініціатора, мету ство­рення, надійність та достовірність, його контекст. Внутрішній аналіз — це дослідження змісту документа. При цьому перш за все визначається по­внота інформації, а також її вірогідність.

Традиційні методи мають один недолік, що може звести нанівець усю працю дослідника в очах людей з іншими поглядами і підходами до про­блеми, що розглядається. Це суб’єктивізм класичних методів аналізу. Дійсно, тут інтерпретація документа (документів) повністю залежить від тих настанов, з якими дослідник підходить до опрацювання матеріалу.

Прагнення позбавитися можливої суб’єктивності традиційного аналізу, а також потреба у вимірюванні соціальних ознак зумовили виникнення іншого типу аналізу — формалізованого (кількісного), або контент-аналізу. Його сутність полягає у з’ясуванні змістовних оди­ниць, які можна однозначно фіксувати та перекладати у кількісні по­казники за допомогою одиниць обчислювання. Змістовні одиниці ви­значаються згідно з концепцією дослідження. Вони повинні відобра­жати провідну ідею тексту.

Контент-аналіз — це якісно-кількісний метод вивчення документів, який характеризується об’єктивністю висновків і суворістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпре­тацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як про­блеми соціальної дійсності, які висловлюють, чи, навпаки, приховують у документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта досліджен­ня. Контент-аналіз використовують, коли потрібна максимальна точність і є великий обсяг несистематизованого матеріалу та ін.

Техніку контент-аналізу можна звести до декількох послідовних дій:

1) виділення одиниць аналізу;

2) пошук їх індикаторів у тексті;

3)  статистична обробка.

Категорії аналізу — це рубрики, відповідно до яких будуть сорту­ватися одиниці аналізу (одиниці змісту). Від вибору категорій залежить характер отриманих результатів. Категорії повинні бути чітко визна­чені і між ними варто установити градацію. Але необхідно пам’ятати, що укрупнення категорій може привести до зменшення ступеня дифе­ренціації досліджуваного явища.

Одиницею аналізу — змістовної або якісної — є та частина змісту, що виділяється як елемент, який підводиться під ту або іншу категорію. За одиницю аналізу можуть бути прийняті слово, висловлення, частина тексту, об’єднана певною темою, автором, героєм, соціальною ситуаці­єю, текст у цілому. Змістовною одиницею контент-аналізу повинна бути соціальна ідея, правова категорія. Вона може виражатися окремим по­няттям, сполученням слів. Це можуть бути також імена людей, назви організацій, географічні назви, згадування якої-небудь події.

Вибравши змістовну одиницю і її показники, дослідник має визна­чити також і одиницю рахунку, що стане основою для кількісного ана­лізу матеріалу. Одиниця рахунку — кількісна характеристика одиниці аналізу, що фіксує регулярність, з якою зустрічається в тексті та чи інша змістовна одиниця. За одиницю рахунку можуть бути прийняті: 1) час­тота появи ознаки категорії аналізу; 2) обсяг уваги, що приділяється категорії аналізу в змісті тексту. Для встановлення обсягу уваги можуть бути прийняті: кількість друкованих знаків, абзаци, площа тексту, ви­ражені у фізичних просторових одиницях. Для газетних і інших стан­дартних текстів — ширина стовпчика і висота висловлення.

Кількісні й якісні сторони контент-аналізу доповнюють одна одну. Кількісний підрахунок дозволяє зробити об’єктивні висновки щодо спрямованості матеріалів за кількістю вживань одиниць аналізу в до­сліджуваних текстах. При якісному аналізі можна до того ж виявити, чи зустрічається взагалі та в якому контексті якась важлива, оригіналь­на категорія.

Обмеженість формалізованого аналізу полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кіль­кісних показників. Суть цих методів зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота уживан­ня визначених термінів), які легко підраховуються і відбивають істот­ні сторони змісту. Традиційний і формалізований аналіз доповнюють і компенсують недоліки один одного.

Метод опитування. Опитування — метод одержання первинної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або письмовому зверненні до сукупності людей з питаннями, зміст яких є проблемою дослідження на емпіричному рівні, та отримання відповідей.

За місцем проведення розрізняють опитування за місцем проживання та місцем роботи, навчання. За характером взаємодії можна виділити два основні різновиди опитування: анкетування та інтерв’ювання, кожен з яких трапляється у багатьох різновидах. За засобами спілкування між дослідником та респондентом анкетування розподіляється на пресове (анкети друкуються на шпальтах газет чи журналів з проханням пересла­ти в редакцію відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роз- даткове (опитники роздаються групі осіб, зібраних в одному місці). Пре­сова та поштова анкети звичайно дають низький відсоток повернення, що потребує додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності.

Анкетування проводиться за допомогою анкети. Анкета — це впо­рядкований за змістом та формою набір питань і висловлювань, втілений у вигляді опитного листа, який самостійно заповнюється тим, хто опи­тується, за зазначеними в опитнику правилами. Анкета починається зі звернення, в якому викладають мету опитування, пояснюють зміст, пра­вила заповнення анкети. Далі використовують контактні питання, відпо­віді на які є досить легкими. Ці питання мають бути близькими до теми опитування та поступово вводити респондента у проблематику, що до­сліджується. Потім подаються змістовні запитання, які чергуються з філь­трами, контрольними та функціонально-психологічними запитаннями. Завершує анкету так звана «паспортичка», тобто відомості про стать, вік, освіту, сімейний стан, стаж роботи опитуваного (респондента).

Інтерв’ю — це опитування у формі усної бесіди дослідника з респондентом. Питання, що задаються інтерв’юером, орієнтовані на конкретну дослідницьку мету і заздалегідь підготовлені таким чином, щоб відповіді респондента виявляли його реальне ставлен­ня до тих або інших фактів. Якщо заповнення анкети відбувається без прямої участі дослідника і тому відповіді, отримані в такий спосіб, можна вважати більш об’єктивними, то в ході інтерв’ю до­слідник ставить навідні запитання і своєю емоційною участю і по­ясненнями впливає на респондента. Однак перевагою цього методу є більш глибокий рівень розуміння респондентами суті питань, які задаються, що забезпечується прямим контактом з інтерв’юером. Інтерв’ю, тобто бесіда, що проводиться за певним планом, може бути особистим та телефонним.

Розрізняють клінічні (глибокі, довгочасні) та фокусовані (коротко­часні) інтерв’ю.

Обробка та аналіз соціологічних даних. Обробка впорядковує, групує і класифікує великий масив зібраних у соціологічному дослі­дженні емпіричних даних.

Для успішного проведення обробки інформації необхідно дотри­муватися певної послідовності. На першій стадії весь масив методич­ного інструментарію проходить певну підготовку. При цьому необхід­но вирішити два основних завдання:

1)   перевірити інструментарій на точність, повноту та якість заповнення. Ці заходи передбачають виявлення помилок у відповідях на кожне запитання та їх корекцію. При перевірці анкет, бланків інтерв’ю на повноту заповнення проводиться вибраковування тих, які заповнені менш як на третину. При перевірці на якість заповнення контролюються ясність, чіткість, адекватність відповідей. Усі анкети, бланки інтерв’ю і т. ін., що мають перелічені недоліки, виключаються з подальшого процесу обробки. Документи, які залишилися після контролю, нумеруються, щоб під час наступної їх обробки можна було простежити за кожним з них;

2)  провести кодування інформації, тобто її формалізацію. Принцип кодування полягає в перекладі змістовної інформації на мову формаль­ної логіки. Це означає, що кодується не сам зміст відповідей, а лише факт його наявності чи відсутності. Такої форми кодування достатньо для того, щоб здійснити числові операції з будь-якою інформацією, незалежно від її первинного вигляду, форми, змісту чи призначення. Процедура кодування включає надання кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів. У результаті вся інформація анкет чи бланків інтерв’ю перетворюється в систему чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел).

Тільки після завершення кодування можна переходити безпосеред­ньо до обробки інформації. Існують два способи обробки інформації — ручний і машинний. Питання про способи обробки вирішується за­здалегідь, ще на стадії створення програми та інструментарію дослі­дження. Ручна обробка використовується при невеликій (до кількох десятків) кількості анкет. Обробка анкет вручну проходить повільно, часто з помилками. Краще соціологічну інформацію обробляти на ЕОМ. Цей процес є наступним після кодування. Анкети сортирують, уводять у пам’ять машини інформацію. Завдання для обробки інфор­мації складає дослідник згідно з гіпотезами дослідження і завданнями їх перевірки. За допомогою ЕОМ отримують результати у вигляді та­буляграм, що містять соціологічні дані. Їх аналіз дає змогу дослідни­кові підтвердити або спростувати робочі гіпотези, виявити відхилення чи нові явища і тенденції у предметі та об’єкті вивчення.

Узагальнення інформації відбувається у кількох формах, які фіксу­ють різний рівень аналізу. Найпростішою формою є групування даних, тобто віднесення респондента до тієї чи іншої групи залежно від об­раного показника. Метод групування дає можливість вирішувати такі типи дослідних завдань: вияв типів соціальних явищ; вивчення струк­тури соціальних об’єктів; аналіз залежностей між явищами.

Складна структура соціальних явищ і процесів, їх обумовленість спільною дією сукупності чинників потребує багатомірної класифіка­ції об’єктів. Методи багатомірної класифікації дозволяють виявити стійкі зв’язки соціальних явищ, які розглядаються у кількох вимірю­ваннях водночас. Порівняно з двомірним групуванням багатомірна класифікація — вищий рівень пошукового опису й узагальнення фак­тів. Вона є засобом типологізації соціальних об’єктів. Розрізняють теоретичну та емпіричну типологізацію.

Результат соціологічного дослідження залежить від того, наскільки дослідник може правильно, глибоко і всебічно інтерпретувати одержа­ні результати. Сутність інтерпретації даних полягає в структуруванні основних понять, всебічному поясненні їх змісту.

Процедуру інтерпретації за змістом можна охарактеризувати як перетворення певних числових величин на логічну форму — показни­ки (індикатори). У цьому процесі велике значення мають гіпотези, які визначаються ще на стадії розробки програми дослідження. Тільки після аналізу основних взаємодій, взаємозалежностей між характерис­тиками об’єкта дослідження варто переходити до формування основних висновків та розробки практичних рекомендацій.

Підсумок аналізу та інтерпретації соціологічних даних набуває форми документів, які мають практичне і теоретичне значення. Цими документами є: звіт за підсумками дослідження, додаток до звіту та аналітична довідка.

 

Питання для самоконтролю

1. Визначте зміст основних функцій соціології

2. Дайте характеристику основних типів структурування со­ціологічної науки.

3. Поясніть зміст поняття «соціальні взаємодії» та покажіть його значення для розкриття предмета соціології.

4. Назвіть основні типи базових категорій соціології.

5. Дайте характеристику класичних соціологічних теорій.

6. Визначте суть соціологічного дослідження.

7. Метод спостереження: суть, основні види, переваги і недо­ліки.

8. Дайте характеристику експериментальному методу.

9. Метод аналізу документів: загальна характеристика.

10. Метод опитування: суть, основні види.