Розділ 1 Соціологія як наука PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 2
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Соціологія ( за ред. М.П. Требіна )

 

Розділ 1 Соціологія як наука

 

§ 1. Предмет, методи, структура та функції соціології

Вивчення будь-якої науки має спиратися на чітке й однозначне уявлення про її предмет. І цим обумовлена актуальність теми. Соціо­логія — досить молода гуманітарна наука, тому далеко не всі її мето­дологічні проблеми вирішені. Як зазначав класик світової соціології П. Сорокін, «не існує більш-менш повної й очевидної системи соціо­логії: скільки соціологів — стільки і соціологій». Тому важливо вста­новити те, що об’єднує різні методологічні орієнтації у теоретичних та емпіричних дослідженнях суспільства, утворюючи соціологію — самостійну наукову дисципліну, що стає дедалі впливовішою в су­спільствознавстві та важливішою для суспільства.

Соціологія вивчає суспільство. Це відображено в самому терміні «соціологія» (від лат. societas) — суспільство та гр. ^оуод — слово. вчення). Предмет науки, а саме через визначення предмета ми виді­ляємо наукову дисципліну, являє собою абстрактне відтворення дій­сності (суспільства як об’єкта цієї науки), яке з практичної точки зору постає як система її найбільш закономірних зв’язків і відносин.

Визначення наукового статусу соціології базується на певному способі розрізнення предмета й об’єкта дослідження. Проблема по­лягає в тому, що будь-який суспільний феномен (процес, явище тощо) можна досліджувати в межах різних гуманітарних і суспільних наук (наприклад, правові явища вивчають не лише в системі юридичних наук, а й у рамках філософії, соціології, історичних наук), тобто визначити статус будь-якої науки лише на основі виділення певної групи явищ не можна. Цього досягають у результаті визначення предмета науки, тобто специфіки бачення цих феноменів (підходу до них).

Становлення соціології як самостійної науки відбувалося важко саме через складність визначення її предмета, яке б чітко встановлюва­ло її дисциплінарні межі та взаємодію з іншими науками. У другій по­ловині XIX ст. скептично налаштовані стосовно соціології вчені так тлумачили предмет соціології: у кожній суспільній науці виокремили певні явища і процеси, що не мали пояснення в цих науках, і зібрали їх у «мішку», який назвали «соціологія». Соціологію визначали як «суму знань», і її власний предмет (власне бачення суспільства) так і не дістав чіткого визначення. Але невдовзі від такого підходу почали відмовляти­ся, проблема розрізнення предмета й об’єкта соціологічного досліджен­ня ставилася дедалі чіткіше, що давало змогу визначити специфіку со­ціології і відвести їй належне місце в системі наук про суспільство.

Протягом майже двох століть існування соціології було запропоно­вано безліч визначень її предмета. У XIX ст. панувала точка зору номі­нального «засновника» соціології О. Конта, який фактично ототожнював соціологію й суспільствознавство. Завдання соціології він вбачав у на­копиченні фактів з різних сфер наукового пізнання суспільства та їх систематизації. Але вже наприкінці XIX ст. для визначення статусу со­ціології вирішальним стає виділення соціальної сторони суспільного розвитку, тобто тих явищ, які інші науки, що вивчають суспільство, безпосередньо не розглядають. Таке розуміння предмета соціології було характерне для Е. Дюркгейма, М. Вебера та інших учених XIX ст., які певною мірою відмовилися від позитивістської методології. Саме від­тоді соціологія починає існувати як самостійна суспільна наука.

Визначення об’єктів, що їх досліджує соціологія, є недостатнім, хоч і важливим моментом для розуміння її місця у системі наук, оскіль­ки специфіка соціологічного підходу створює можливість перетворен­ня на об’єкт соціологічного дослідження будь-якого суспільного фе­номену. Історія становлення соціологічної науки дає багато прикладів цьому. Зокрема, якщо в середині XX ст. йшлося про існування не більш як 20 спеціалізованих соціологічних теорій, тобто «теорій окремих об’єктів», то на початку XXI ст. їх чисельність зросла в кілька разів, що свідчить про появу нових «об’єктів», які раніше перебували поза увагою соціологів. Для розуміння специфіки об’єкта науки взагалі й соціологічної зокрема важливим є неможливість абсолютно точно визначити об’єкт. Проблема полягає в тому, що суспільне життя («фак­ти соціальної дійсності») стає об’єктом науки за правилами певного підходу (методології) цієї науки, тобто воно є певною мірою «скон­струйованим» у процесі пізнання.

Щоб уявити спільність та відмінність підходів до розв’язання про­блем предмета соціології, слід проаналізувати низку визначень пред­мета, характерних сучасній соціології.

1. Л. Брум, Ф. Селзнік: «Мета соціології — відкриття структур суспільства, які зміцнюють чи ослаблюють сили, що об’єднують групи. Соціологія вивчає умови, що трансформують соціальне життя».

2. Г. Ходжес: «Соціологія — концепція соціальної організації у ме­жах соціальних систем».

3. Н. Смелзер: «Соціологія — це наукове дослідження суспільства та соціальних відносин, що спирається на дані чи факти реального буття».

4. В. Ядов: «Соціологія — наука про становлення, розвиток і функ­ціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, наука про со­ціальні відносини як механізм взаємодії між цими спільнотами, між спільнотами та особистістю».

5.  Міжнародна енциклопедія соціальних наук: «Предмет соціо­логії — вивчення соціальних груп у їх інституційній організації, а та­кож причин і наслідків змін інститутів та соціальних організацій».

6. Вебстерівський соціологічний словник: «Соціологія — це ви­вчення розвитку, організації та проблем спільного життя людей як представників соціальних груп».

Наведені вище визначення свідчать, що поняття соціального, со­ціальних зв’язків, відносин, способу їх організації є вихідними для розкриття особливостей об’єкта соціологічного пізнання, а поняття соціальних закономірностей — для визначення предмета соціології. Необхідність розрізняти поняття «суспільне» та «соціальне» є перед­умовою точного й адекватного розкриття предмета соціології. Склад­ність проблеми полягає в тому, що і «суспільне», і «соціальне» стосу­ються взаємодії як способу організації життєдіяльності суспільства. Таке розрізнення відбувається не через виділення реальних типів вза­ємодії (певних груп феноменів, явищ, процесів тощо), а через визна­чення «способу» їх бачення у ході дослідження. Соціальне — це сукуп­ність тих чи інших ознак або особливостей суспільних відносин, що освоєна (інтегрована) індивідами чи іншими суб ’єктами у процесі їх спільної діяльності (взаємодії) у конкретних умовах та виявляється в їх особливих відносинах. Тому будь-яка система суспільної взаємодії є водночас і способом соціальної взаємодії, системою соціальних від­носин. Соціальне виникає завжди, коли поведінка будь-якої особи (групи, спільноти) зазнає впливу (прямого чи опосередкованого) іншо­го суб’єкта. Соціальне характеризує певний аспект суспільних відно­син. Воно входить до всіх видів суспільних відносин (економічних, політичних та ін.), але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми. Тобто соціальні відносини — це один із різновидів суспільних відносин. їх характеристики відображають основні риси соціального як певної сукупності властивостей суспільства. Серед цих характерис­тик основними є такі:

1)  соціальне — це загальна характеристика, яка властива різним групам індивідів і відображає інтеграцію тих чи інших властивостей суспільних відносин;

2)  соціальне відображає обумовлене сучасними суспільними від­носинами (економічними, політичними і т. ін.) взаємне розташування індивідів. У зв’язку з цим характер та зміст відносин між різними ін­дивідами та їх групами залежить від місця, яке вони посідають у різних соціальних структурах, та від тієї ролі, яку вони в них виконують;

3)  соціальне виявляється у відносинах різних індивідів та груп індивідів один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

4)  соціальне — продукт спільної діяльності представників різних соціальних груп, що виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.

Таким чином, соціальне виникає у процесі взаємодії людей, що своїм базисом має відмінності їх місця і ролі у конкретних суспільних структурах та виявляється у різному ставленні індивідів і груп до явищ і процесів суспільного життя.

Природа соціальних відносин (соціального) зумовлює предметну галузь соціологічної науки, яка, вивчаючи суспільство як цілісну систе­му, орієнтована на виявлення законів соціальної взаємодії соціальних інститутів, груп, особистості. При цьому специфіка соціальної взаємодії розкривається через соціальні відмінності суб’єктів взаємодії, які лежать в її основі і зумовлюють різні цінності, мотиви, способи поведінки.

Характеристика предмета соціології розкриває її значний теоретико- пізнавальний і практичний потенціал як самостійної науки в рамках системи наук про суспільство, що має досить складні взаємодії з іншими суспільними науками, часто набуваючи методологічного значення для цих наук. Вивчаючи соціальну взаємодію, соціологія набуває рис «інте­гральної» науки, тобто її предметна специфіка дає можливість зверта­тися до об’єктів, що традиційно включаються до «сфери інтересів» ін­ших суспільних наук (наприклад, економічних, правових). На ранніх етапах свого розвитку соціологія претендувала на статус «науки всіх суспільних наук», тобто універсальної науки, що єдина вивчає суспіль­ство в цілому, а тому інші науки, які досліджують його окремі сегменти, мають набути статусу «субдисциплін» у системі соціологічного знання. Це називали «соціологічним імперіалізмом». Із розвитком соціологічної науки, збагаченням уявлення про її методологію та теорію такий підхід перестав домінувати. Сучасна соціологічна методологія виходить з того, що саме соціологія вивчає суспільство як систему соціальної взаємодії, а тому соціологічний підхід є цінним для будь-якої науки про суспіль­ство, проте це не є підставою вважати її «розділом соціології». Тобто соціологія є самостійною суспільною наукою, що має досить складні взаємодії з іншими науками про суспільство, досить часто виконуючи методологічні функції щодо цих наук у частині пошуку пояснень соці­альних аспектів проблематики цих наук.

Головне, що створює специфіку соціологічного підходу, це не техніч­ні засоби збирання та узагальнення соціальної інформації, що зазвичай асоціюються з соціологічним підходом, а його світоглядні та теоретичні засади (тобто особливий спосіб тлумачення соціальної реальності, вира­жений у поняттях та категоріях спеціально-наукової картини світу).

На підставі особливостей сучасних уявлень про суспільство можна сформулювати основні власні вимоги соціологічного підходу.

по-перше, усі досліджувані об’єкти розглядаються крізь призму суспільства у цілому, фокусуючи увагу на суспільних (соціальних) відносинах. Основною проблемою соціологічного пізнання більшість дослідників визнають пояснення причин соціальної інтеграції та засад соціального порядку;

по-друге, кожне соціальне явище вивчається з позицій того, як воно створюється і відтворюється у процесі життєдіяльності специ­фічних суб’єктів, що мають «надособисту» природу як представники соціальних спільнот;

по-третє, визнання соціальної стратифікації фундаментальним атрибутом суспільного життя взагалі. Головне у даному випадку не констатація існування «соціальних груп», а відмова від «абстрактного гносеологічного суб’єкта» (трансцендентної «людини») на основі конструювання принципово гетерогенного соціального простору;

по-четверте, усувається фікція відокремленості особи від соціаль­ної групи та соціального середовища в цілому;

по-п’яте, відмова від моделі «досконалого (ідеального) суспільства» з визнанням існування лише реального суспільства.

Основний «каркас» соціологічного знання утворюють категорії та наукові закони, що визначають зміст методології соціологічного по­яснення суспільних феноменів. Як і в будь-якій іншій сфері наукового пізнання, у соціології теоретичне знання фіксується в поняттях та ка­тегоріях, які відображають сутність досліджуваних суспільних фено­менів. Саме на їх основі стає можливим соціологічний дискурс про суспільство. Категоріальна система сучасної соціології має надзвичай­но складний та багаторівневий характер, оскільки вона розвивається в рамках різних, досить часто конкуруючих між собою, наукових під­ходів та парадигм. Однак існують певні ключові категорії, без вико­ристання яких взагалі неможливий соціологічний підхід і на основі яких вибудовуються певні понятійні конструкції, якими соціологи користуються для пояснення та опису суспільства. Ці ключові кате­горії досить умовно можна поділити на такі групи: а) загальні катего­рії, що використовуються не лише в соціології, але і в інших науках про суспільство як їх базові філософські чи світоглядні категорії (наприклад, суспільство, культура, людина тощо); б) категорії, що вироблені в рам­ках соціологічного підходу до вивчення суспільних явищ та процесів і відображають саме його специфіку (наприклад, соціальна група, со­ціальні відносини, соціальна структура, соціальна взаємодія, соціальний інститут тощо); в) категорії, на яких базуються соціологічні теорії окремих феноменів та процесів (наприклад, соціалізація особи, страти­фікація, середній клас, правова соціалізація тощо).

Важливе місце в системі теоретичного знання займають закони (наукові закони), оскільки саме в них фіксуються уявлення про най­важливіші зв’язки та взаємодії соціальної реальності, що є основою для їх пояснення. Це особливо важливо, оскільки завданням соціології, як і будь-якої науки, є пояснення дійсності, а не просто збір фактів про неї. Тобто науковим законом стає будь-яка теоретична конструкція, що дає несуперечливе та логічно обґрунтоване пояснення досліджу­ваних соціальних феноменів і визнається науковим співтовариством (або ж його частиною) як реальний та ефективний інструмент до­сліджень таких процесів і феноменів. Наприклад, у більшості сучасних досліджень проблем злочинності визнається існування певної залеж­ності між девіантною поведінкою особи та станом системи соціально­го контролю. Таке твердження виконує функцію моделі пояснення обумовленості злочинності, тобто є науковим законом соціології деві- антної поведінки.

Соціологія, як і будь-яка інша наука, використовує певний набір пізнавальних засобів, сукупність яких звичайно визначає як методоло­гію, так і методику науки. Слід розрізняти поняття «методологія» та «методика». Методологія — це спосіб пізнання, загальні принципи досліджень. Методика — сукупність конкретних методів організації та проведення досліджень, збирання, обробки та аналізу інформації, яку можна отримати під час таких досліджень.

Зміст методики визначається методологією, яка встановлює, що саме є предметом дослідження і якими методами таке дослідження може бути проведене. Питання методології залишаються дискусійни­ми в сучасній соціології. Перш за все, це стосується визначення мож­ливості існування універсального методу пізнання, який властивий лише соціології і забезпечує розв’язання усіх проблем, що досліджу­ються. У сучасній соціології домінує визнання необхідності застосу­вання різних підходів і дослідницьких парадигм. «Мультипарадигмаль- ність» забезпечує можливість розглядати одне й те саме явище в різних його проявах у соціальній реальності.

Методику соціології утворює сукупність методів. Під методом звичайно розуміють певний спосіб пізнавальної діяльності, тобто спо­сіб отримання інформації про соціальні явища та процеси. Сучасна соціологія використовує значний арсенал наукових методів. У загально­му вигляді ці методи можна поділити на три типи: а) загальнонаукові методи, до яких належать пізнавальні засоби, властиві саме науковому пізнанню, на відміну від буденного пізнання. Тобто це ті методи, що використовуються в усіх науках; б) методи соціальних наук утворюють групу, яка є спільною для всіх наук, що досліджують суспільство (на­приклад, історичний метод); в) методи соціології, тобто методи, які використовуються лише в соціології, або були створені в рамках вирі­шення дослідницьких завдань, що властиві лише соціології (наприклад, кількісні та якісні методи емпіричних соціологічних досліджень).

Характеристику предметної сфери соціологічної науки можна до­повнити уявленням про її внутрішню організацію. У сучасній науковій та навчальній літературі пропонується кілька підходів до побудови такої структури.

Досить часто соціологічне знання структурується на «фундамен­тальне» та «прикладне». У даному разі фіксуються його мета, загальна спрямованість. Якщо фундаментальне знання має змінювати основи соціологічної науки — створювати нові методи, концепції тощо, то прикладне знання — це «практичне знання», тобто знання про реаль­ний стан у тій чи іншій сфері суспільного життя, про можливості змін тощо. Втім цей поділ є досить умовним.

Залежно від завдань, які стоять перед соціологічним дослідженням, його можна віднести до теоретичних чи прикладних. Відповідно у струк­турі соціології виділяють теоретичну та прикладну соціологію. Завдання теоретичної соціології полягає в тому, щоб, спираючись нарізноманіт- ні наукові методи, формувати знання про процес соціального розвитку в його загальних рисах, про концептуальні основи пізнання соціального. Теоретична соціологія збагачує наукові знання, орієнтуючись на потреби розвитку самої науки. Саме теоретична соціологія забезпечує формуван­ня системи категорій та законів соціологічної науки. Прикладна соціо­логія — це сукупність методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм та рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення со­ціального ефекту. Залежно від використовуваних методів прикладну со­ціологію поділяють на соціальну інженерію, яка розробляє процедури соціальної перебудови, та клінічну соціологію, яка безпосередньо впрова­джує нові соціальні процеси, форми відносин і т. ін.

Іншим різновидом структури соціологічного знання є його поділ на «емпіричне» та «теоретичне». У цьому контексті йдеться про тео­ретичну та емпіричну соціологію. Такий підхід характерний і для інших наук (не лише суспільних, а й природничих). Він фіксує рівень абстрак­ції та узагальнення знань про певні об’єкти наукового пізнання. Якщо результатом пізнавальних процедур є формулювання нового теоретич­ного знання (концепцій, гіпотез, понять, категорій тощо), то йдеться про теоретичну соціологію. Якщо пізнавальні процедури орієнтовано на певні дії з соціальними фактами (збирання, опис, систематизація тощо), що не мають на меті зміни теоретичних уявлень про об’єкти пізнання (тобто про спосіб тлумачення реальних процесів та явищ) і мають характер конкретних знань, то маємо емпіричні дослідження. Слід пам’ятати, що цей поділ завжди умовний, оскільки реальне со­ціологічне пізнання ніколи не дає прикладів суто теоретичного чи суто емпіричного дослідження.

Поділ соціології на три рівні (загальна соціологічна теорія, спеці­альні соціологічні теорії, емпіричні дослідження) — важлива риса сучасного стану соціології. Досить часто така структура визнається штучною, недостатньо обґрунтованою. Однак реальна наука розви­вається саме в межах структури, де виділяються три складові.

По-перше, це загальна соціологічна теорія, яка дає загальне уявлен­ня про суспільство, його структуру, закономірності становлення, розви­тку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної тео­рії формується методологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень. У сучасній соціології існує кілька загальних соціологічних теорій, які по-різному тлумачать суспільний розвиток. Серед них марк­систська концепція суспільства (історичний матеріалізм), структурно- функціональна соціологія, феноменологічна соціологія, теорія соціально­го обміну, символічний інтеракціонізм та ін. За свідченнями західних учених, соціологія вступила у фазу методологічної кризи, яка виявляєть­ся в тому, що жодна з «великих теорій» (тобто загальних соціологічних теорій) не може адекватно розкрити закони розвитку суспільства. Тому вони втрачають свою привабливість, і зростає потреба в системному осмисленні суспільства з позицій методологічного плюралізму.

По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв ’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпірич­ними дослідженнями. Статус цих теорій дістав обґрунтування в сере­дині XX ст., коли американський дослідник Р. Мертон запропонував поняття «теорії середнього рівня». Він виходив з того, що великі (за­гальні) соціологічні теорії, які пояснюють природу суспільства, закони, його динаміку, мають надто загальний, абстрактний характер і не мо­жуть бути основою для емпіричних досліджень. Потрібні спеціальні теорії, що стосуються окремих сфер суспільного буття (процесів, явищ, інститутів тощо). Саме такими «теоріями середнього рівня» є спеці­альні соціологічні теорії, що формувались як досить сталі субдисци- пліни в межах сучасної соціології. За своїм змістом спеціальні соціо­логічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, про­цесів і т. ін.). Прикладами спеціальних соціологічних теорій є соціо­логія праці, соціологія молоді, політична соціологія, соціологія осіб похилого віку (геронтосоціологія), соціологія релігії, екологічна со­ціологія, соціологія права (юридична соціологія), соціологія міста, аграрна соціологія, соціологія девіантної поведінки тощо. Досить важко визначити загальну кількість спеціальних соціологічних теорій у сучасних умовах. Однак саме в межах цих теорій отримують біль­шість наукових результатів сучасної соціології.

По-третє, це конкретні соціологічні дослідження, які являють собою дослідження окремих, індивідуально визначених соціальних явищ і процесів.

Таким чином, структурованість соціології забезпечує можливість виконання нею певних суспільних функцій.

На відміну від проблеми визначення предмета соціології, її функції можна встановити досить однозначно, оскільки вони істотно не від­різняються від функцій будь-якої іншої соціальної науки. Слід пам’ятати, що визначаючи соціальні функції науки, ми аналізуємо її як соціальний інститут, який має певні стандартні (нормативні) засоби зв’язку із суспільством, його підсистемами та інститутами. Ці зв’ язки фіксує поняття «соціальні функції».

Соціологія, як і будь-яка інша соціальна наука, має такі функції:

а) гносеологічна (пізнавальна) функція — опис та пояснення сус­пільства виходячи з предметної специфіки та наявних пізнавальних засобів. Вона виникла як відповідь на громадську потребу в знанні пев­ного типу — саме у знанні про соціальну взаємодію як у формі узагаль­нюючих чи спеціальних теорій, так і у формі конкретного (емпіричного) знання. Але цим не вичерпується зміст цієї функції. Вона передбачає наявність цілісної системи (програми, парадигми, методології) здобуття знань. За умов тісної взаємодії й інтеграції соціальних наук пізнавальний інструментарій соціології (її теорії, методи, поняття та категорії) стає універсальним засобом для пізнання «соціального» в інших науках. Соціологічне знання доповнює та збагачує пізнавальні результати інших соціальних та гуманітарних наук. Прикладом може бути поширення соціологічного підходу в методології правознавства аж до формування нової юридичної науки теоретичного характеру — соціології права;

б) практична функція не може бути зведена до тих завдань, що їх вирішує прикладна соціологія у взаємодії з «соціальним замовником». Вона набагато ширша. Соціологічне знання тією мірою, в якій воно здатне відтворювати реальні соціальні процеси, стає основою для прак­тичної діяльності стосовно впливу на хід цих процесів, виходячи з на­явних суспільних потреб. Важливим аспектом практичної функції є ство­рення можливості соціального передбачення, науково обґрунтованого планування поведінки соціальних суб’єктів, що іноді визначається як прогностична функція соціології. Практичний потенціал соціологічної науки значною мірою посилюється наявністю в її структурі прикладної соціології, яка має арсенал пізнавальних засобів, що спеціально орієн­товані на дослідження конкретних соціальних проблем;

в) ідеологічна функція соціології зумовлена тим, що внаслідок своєї предметної специфіки вона інтегрована в соціальну дійсність і не може бути «позаціннісною», позбавленою соціального контексту в са­мому процесі дослідження. Тому вона бере активну участь в ідеоло­гічному процесі. Різні соціальні та політичні інститути використовують соціологію для формування та обґрунтування своїх ідеалів і програм. У цьому не слід вбачати недолік, це скоріше прояв реального включен­ня соціології у соціальне буття.

Система функцій соціологічної науки дає можливість конкретніше визначити її місце серед суспільних і гуманітарних наук. Сучасні авто­ри рішуче виступають проти будь-яких спроб реанімації «соціологіч­ного імперіалізму», тобто обґрунтування «зверхності» соціології. Нині йдеться не про поглинання соціологією інших наук про суспіль­ство, а про коректне визначення форм взаємодії з цими науками.

Оскільки соціологічна наука у своїй системі знань має стійке ядро — загальну соціологічну теорію, тобто теорію суспільства, вона не може не мати методологічного впливу на інші суспільні науки, які тією чи іншою мірою використовують цю загальну методологію для розв’язання теоретико-пізнавальних проблем у межах своїх предметів. Спеціальні суспільні науки, як правило, не містять власних узагальнень щодо сутнос­ті суспільства. Вони використовують теорії та концепції соціологічної науки. Так, сучасна юридична наука виходить за межі логіко-семантичного аналізу юридичних (нормативних) текстів, розглядає правові явища у шир­шому суспільному контексті. Але відповідно до її предмета вона не фор­мулює теорії суспільства, а «запозичує» її (прямо чи опосередковано) із соціологічної системи знань. У такій взаємодії виявляється методологіч­на функція соціології в сучасному правознавстві.