§ 6 Доктрина

Доктрина, певна річ, є факультативним джерелом між­народного права і дає можливість використовувати праці найбільш авторитетних і кваліфікованих юристів із публі­чного права. Цілком очевидно, що доктрина може бути ви­користана виключно в тих випадках, коли відсутні інші джерела або коли визначеність зобов'язань, що з них ви­пливають, викликає сумніви. Можливе звернення до праць тих юристів, які справили на міжнародне право формую­чий вплив чи є авторитетними свідками певних етапів його розвитку. Серед таких юристів слід назвати Г. Гроція, Ф. Суареса, К. Блюнчлі, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ф. Мар-тенса, Л. Камаровського та деяких інших.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження існування міжнародного правового зви­чаю. Саме так було з визнанням того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку¹.

Офіційні державні та міжнародні органи широко викори­стовують доктрину для тлумачення міжнародно-правових норм. Немає жодного сумніву, що в цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати остаточні уяв­лення про межі й обсяг міжнародних зобов'язань.

§ 7 «М'яке» міжнародне право

Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20—ЗО років. Це було пов'язане із прагнен­ням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не на­лежать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань. При цьому суб'єкти можуть не мати первинного наміру укласти міжнародний договір і саме тому не надають документу відповідної форми. Або ж суб'єкти не хочуть встановлю­вати для себе чіткі права й обов'язки, проте прагнуть пись­мово зафіксувати певний рівень відносин, що склалися між ними.

Щоб встановити, чи належить документ до міжнародних договорів, потрібно проаналізувати його форму, структуру, співвідношення частин, формулювання. Про відсутність наміру укласти договір можуть свідчити відсутність у до­кументі преамбули, заключних положень із вказівкою на аутентичність текстів, норми про реєстрацію документу в Секретаріаті ООН, положень про строк дії, порядок припи­нення тощо. Про небажання суб'єктів встановлювати для себе чіткі права й обов'язки свідчать загальні неконкретні фрази, положення, котрі передбачають можливість розсу­ду сторін, мають характер намірів та інше.

Поняття «м'якого» права знаходить визнання в теорії, його широко використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м'якого» права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові документи РБСЄ/ ОБСЄ¹, Рамочний Документ «Партнерство заради миру»², Хартія про особливе партнерство між Україною та Органі­зацією Північноатлантичного договору.

¹ Зазначені документи формулюють широку палітру політико-правових норм, які відносяться перш за все до основних принципів міжна­родного права та до принципів демократичної організації політичних режимів держав. (Див.: Буроменский М. В. Политические режими го-
сударств в международном праве. Влияние международного права на политические режимы государств. — Харьков: Ксилон, 1997.)

² До участі в Рамочному Документі згідно з рішенням глав держав та урядів країн — членів НАТО від 10 лютого 1994 р. були запрошені
держави Східної Європи. Для держав, що підписали документ, це не тягне жодних форм участі в НАТО. У той же час Документ має велике
політичне значення як такий, що підтверджує намір НАТО розширю­ватися на Схід. Саме це визначило будову документа та його оцінку як
акта «м'якого» права.

Віднесення актів «м'якого» права до джерел міжнарод­ного права викликає немало труднощів саме в силу їхнього квазіправового характеру. Здебільшого виконання таких актів спирається виключно на їхній авторитет і пов'язані з ними наміри сторін (наприклад, укласти в майбутньому міжнародну угоду, доказати свою прихильність відображе­ним у документі ідеалам або закріпити деякі стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть містити посилання на норми «м'якого» права². Норми «м'якого» права можуть бути важливим етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно-правових норм.

§ 8 Односторонні акти держав

Прийняття міжнародних правових актів можливе як шляхом укладання міжнародних договорів, так і односто­роннім шляхом. Односторонні зобов'язання можливі як для держав, так і для інших суб'єктів міжнародного права. Існу­вання таких зобов'язань, якщо вони прийняті у відповідності з міжнародним правом, такою ж мірою правомірне, як і існу­вання договірних актів. Тобто односторонні акти можуть мати правове значення та, відповідно, юридичні наслідки.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародно­го права, бо створюють міжнародні зобов'язання. Відсутність односторонніх актів у переліку ст. 38 Статуту Міжнародно­го Суду не говорить про зворотне. По-перше, ст. 38 подає перелік джерел, які «суд застосовує», а не вичерпний пе­релік всіх джерел міжнародних зобов'язань. По-друге, на момент прийняття Статуту питання про односторонні зобо­в'язання в теорії не було розроблено. До того ж навряд чи слід сумніватися в тому, що односторонні зобов'язання мо­жуть мати меншу юридичну силу, ніж, наприклад, доктри­на, яку застосовує Суд. Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично значимі. Наприклад, таки­ми не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але якщо суб'єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки, то такий акт, безумовно, є правовим.

Можливе існування таких односторонніх актів, як: ви­знання, обіцянка, відмова, протест.

Визнання — зобов'язання розглядати об'єкт, що ви­знається як такий, що відповідає міжнародному праву (міжнародно-правове визнання держав, урядів, рухів, кор­донів, історичних заток, боргів, факту правопорушення й ін.). Заява про визнання означає відмову суб'єкта від оспо­рювання існуючого становища, якщо тільки не відбувають­ся зміни, які суттєво його змінюють. Наприклад, зникнен­ня раніше визнаної держави та поява нового суб'єкта.

Обіцянка — зобов'язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце раніше. Обіцянка можлива у вигляді зая­ви про приєднання до договору, його ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої відмови від виконан­ня договору (денонсації, анулювання). Обіцянка може бути пов'язана також із зобов'язанням змінити свій правовий ста­тус, наприклад у разі заяви про постійний нейтралітет (Акт про нейтралітет Австрії від 26 жовтня 1955 р.)¹ або про намір набути такого статусу (Декларація про державний суверені­тет України від 16 червня 1990 р.)². У деяких випадках міжнародні договори в якості обов'язкової умови містять положення про необхідність спеціального одностороннього акта — застереження (наприклад, застереження про визнан­ня державою обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду).

Відмова - акт, на підставі якого суб'єкт (зазвичай дер­жава) відмовляється від своїх прав і претензій. Відмова можлива або у вигляді передачі права іншому, або у виг­ляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови пер­шого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України відмовитися від володіння ядерною зброєю. Відмова завжди стосується права суб'єкта та не створює зо­бов'язання для третіх держав. За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак вона завжди по­винна бути ясно вираженою, її неможливо презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо мож­ливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжна­родних договорів - rebus sic stantibus.

Протест — акт, за допомогою якого суб'єкт констатує порушення права та вимагає виправлення ситуації, компен­сації шкоди. Протест може бути пов'язаний із порушенням прав як суб'єкта, що заявляє протест, так і інших суб'єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом. Про­тест здебільшого має письмову форму, хоча міжнародне пра­во з цього приводу не містить будь-яких вказівок. Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип­ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, від­зивом посла, репатріацією, репресаліями та іншим.

Протест може мати суттєве міжнародно-правове значен­ня як акт своєчасної та недвозначної заяви суб'єкта про його порушене право. Так, Міжнародний Суд не визнав претензій Великої Британії в англо-норвезькій справі про риболовство 1951 р. не в останню чергу тому, що з боку Великої Британії були відсутні протести щодо декретів уряду Норвегії почи­наючи з 1869 р. Відсутність протесту можна розглядати як презумпцію згоди суб'єкта зі становищем і обставинами, що існують. Що довше вона триває, «то більше ця презумпція перетворюється на дійсне визнання»¹. При цьому суб'єкт має бути повідомлений про те, що мало місце порушення його права. Із протесту має випливати або визнання його правомірності, або визнання наявності міжнародного спо­ру, вирішення якого має відбуватися на основі принципу мирного розв'язання міжнародних спорів.

§ 9 Питання про юридичну силу резолюцій міжнародних міжурядових організацій

У резолюціях міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній намір брати на себе правові зобов'язання в будь-якій формі. Тому резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується положень резо­люції. У цьому разі можна говорити скоріше про появу міжнародно-правового звичаю, а не про наявність у резо­люції нормативно-правового характеру. Резолюція не стає джерелом і тоді, коли вона повторює існуючу норму права, — в цьому разі дотримуються не положень резолюції, а чин­ної норми міжнародного права.

§ 10 Норми міжнародного права та їхня класифікація

Норми міжнародного права можна класифікувати за та­кими критеріями:

1) за сферою дії — універсальні, регіональні та партику­лярні. Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загальнообов'язкову силу. Основною формою вира­ження цих норм є міжнародні звичаї. Прикладами універ­сальних норм є основні загальновизнані принципи міжна­родного права, положення таких універсальних багатосто­ронніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про право міжнарод­них договорів 1969 р. та ін. Регіональні норми регулюють відносини в межах певного географічного регіону між дер­жавами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми ре­гулюють відносини держав незалежно від географічного ре­гіону. У більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;

2) за юридичною силою — імперативні та диспозитивні.

Імперативні норми регулюють найважливіші міжнародні відносини, що стосуються всезагальних інтересів. Вони ба­гато в чому визначають характер усього міжнародного пра­ва. Порушення імперативної норми заподіює шкоду усьо­му світовому співтовариству. Характерна особливість імпе­ративних норм полягає також у тому, що вони є певними критеріями юридичної чинності інших норм міжнародно­го права. Згідно зі ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «імперативна норма загаль­ного міжнародного права є нормою, яка приймається та виз­нається міжнародним співтовариством держав загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий саме характер». Ця ж стаття оголо­шує нікчемним міжнародний договір, «якщо в момент укла­дання він суперечить імперативній нормі загального міжна­родного права». Прикладами таких норм є принципи сучас­ного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішен­ня міжнародних спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відсту­пити від їхнього змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не передбачений. У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант поведінки, вони зобо­в'язані суворо дотримуватися приписів диспозитивної нор­ми. За її порушення сторони несуть міжнародно-правову відповідальність;

3) за функціями в системі міжнародного права — матері­альні та процесуальні.

Матеріальні норми визначають кон­кретні права й обов'язки сторін щодо певного об'єкта міжна­родно-правового регулювання.

Процесуальні норми встанов­люють порядок створення та реалізації матеріальних норм (правила процедури міжнародних конференцій та органі­зацій, процедури вирішення міжнародних спорів та ін.);

4)  за способом створення та формою вираження — норми звичаєві, договірні та ті, що містяться в рішеннях міжна­родних організацій, що мають нормативні властивості;

5)      за способом регулювання — зобов'язальні, уповноважувальні, заборонні та відсильні.

Зобов'язальні норми за­кріплюють обов'язки учасників конкретних міжнародних правовідносин.

Уповноважувальні норми встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відно­син.

Заборонні норми містять заборони на здійснення пев­них дій або на утримання від них.

Відсильні норми зобов'я­зують керуватися правилами, що містяться в інших норма­тивних актах. Відсильна норма може відсилати і до
неправових актів (наприклад, до рекомендаційної резолюції міжнародної організації). У цьому разі відповідне положен­ня неправового акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною силою;

6)  за часом дії - строкові та безстрокові.

Існування стро­кових норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від настання чи ненастання будь-яких юридич­них фактів. Безстрокові норми характерні для мирних до­говорів про дружбу та співробітництво, статутів міжнарод­них міжурядових організацій. Усі імперативні норми також є безстроковими.

§ 11 Ієрархія норм міжнародного права

Протягом століть питання співвідношення міжнародно-правових норм вирішувались на підставі правил, що ви­значаються сьогодні як загальні принципи права. Вони при­писують, наприклад, надавати перевагу тій нормі, яка з'я­вилась пізніше (lex posterior derogat legi priori) або яка є спеціальною по відношенню до загальної норми (lex specialis derogat legi generalis). Такий підхід є виправданим і сьо­годні. Незважаючи на те що міжнародні відносини стали більш комплексними та складними, основна функція міжнародного права як регулятора відносин юридично рівноправних суб'єктів залишилась. Міжнародно-правові зобов'язання, виражені у формі міжнародного договору чи звичаю, як і колись, розглядаються як юридично рівноцінні. Тому зараз, як і раніше, без застосування пра­вил юридичної техніки не можна обійтись ані у практичній дипломатії, ані у теорії міжнародного права.

Разом із тим у другій половині XX ст. значення загаль­них принципів права перестало бути винятковим у питан­нях співвідношення міжнародно-правових норм. Визнан­ня після Другої світової війни вищої юридичної сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи здебільшого почали виконувати допоміжні функції.

Імперативні норми складають фундамент нормативної системи сучасного міжнародного права, визначають межі чинності або нечинності його норм. Самі вони можуть бути змінені «лише наступною нормою загального міжнародно­го права, що носить такий саме характер» (ст. 53 Віденсь­кої конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Питання співвідношення зобов'язань держав-членів згідно із Статутом ООН та регіональними договорами, що укладаються ними, регулюються главою VIII. Так, відпові­дно до п. 1 ст. 52 «цей Статут жодною мірою не перешкод­жає існуванню регіональних угод або органів для вирішен­ня таких питань, що стосуються підтримання міжнародно­го миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їхня діяльність сумісні із цілями і принципами Організації».

Основні принципи ООН поширюються і на ті держави, що не є її членами. З одного боку, це є результатом того, що ці принципи тривалий час сприймаються світовим співто­вариством як універсальні міжнародні звичаї, що форму­ють основу загального міжнародного права. З іншого боку, п. 6 ст. 2 Статуту ООН приписує: «Організація піклується про те, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру та безпеки».