Печать
PDF

РОЗДІЛ 22 ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО В ХХ СТОЛІТТІ - § 5. Інтегративна юриспруденція

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 5. Інтегративна юриспруденція

Серед найважливіших чинників, що зумовили виникнення у ХХ ст. ін­тегративної юриспруденції як одного з перспективних напрямків розвитку правової науки слід виокремити наступні. По-перше, розвиток правової нау­ки досяг рівня, коли домінуючою її тенденцію стає спеціалізація та дифере­нціація юридичних знань. За цих умов кожний напрямок юридичних дослі­джень все більше набуває певної концептуальної завершеності - власні об­ґрунтування, понятійну логіку та критерії істинності, що спонукає критичне розмежування та часто-густо ідейну ворожнечу між різними школами право­вої думки. По-друге, така досить детальна роздробленість правознавства при­звела до нехтування основоположними правовими категоріями, передов­сім такими, як „право” та „законність”, що у практичній площині призводить до зниження соціальної ефективності правового регулювання, нігілістичного відношення до фундаментальних соціальних цінностей - безпеки, соціальної справедливості, свободи. По-третє, під впливом результатів новітніх пошуків у різних галузях науки істотно змінилася методологічна ситуація - плюра­лізм в методології, який прийшов на зміну однополюсному баченню соціа­льної дійсності, передбачає можливість та доцільність різноаспектних вимі­рів права, коли воно розглядається як складний та багатогранний цілісний феномен, а різноманітні підходи до його вивчення доповнюють одне одного, відображаючи певний шлях до пізнання світу правових явищ.

На плюралістичному фундаменті нової методології юриспруденції, яка покликана забезпечити багатоаспектність підходів у досягненні істини наполягав видатний український правознавець Б. Кістяківський. На його думку різноманітність чинників, що зумовлюють існування права, а також його цілі передбачають необхідність застосування різних наукових методів. Тому підсумком аналізу різних сторін права має стати декілька його понять, виокремлення чотирьох істотних проявів права як “державно - наказового”, психологічного, нормативного і соціологічного. На цій основі він пропонував створити загальне вчення про право, яке б забезпечило пізнання різних його граней, усі його прояви в їх єдності.

Рух до цілісного сприйняття права здійснюється і в російській полі- тико-правовій думці під гаслом „синтетичної точки зору в юридичних теорі­ях”. Критикуючи односторонню послідовність будь-якої юридичної концеп­ції А. Ященко (1877-1934)[9], констатує їх розходження у питанні про природу права. Наразі „відволікання” особливих сторін єдиної ідеї від цілісного ба­чення спричиняє надмірну абстрагованість і однобічність юридичних визна­чень. Інший російський правознавець П. Виноградов (1854-1925) розглядав право як соціальне явище і як частину соціального досвіду, особливість та небезпеку аналітичного методу. Звідси увага прихильників синтетичної точ­ки зору до такого праворозуміння, яке охопило б існуючі теорії “у їх однобі­чній правильності”, визнання відносної істинності конфронтуючих теорій права.

А. Ященко вважав помилковим дуалізм природного й позитивного права, оскільки природне право є раціональною сутністю права, реалізова­ною залежно від конкретно-історичних умов, рівня моральної свідомості су­спільства. Наразі не може бути двох різних за своїм змістом права - позитив­ного й природного, а є лише одне право, як є одна моральність, де природна складова не протиставляється позитивній. Вчений застосовує синтетичний підхід стосовно концепції поділу влади: реально не існує ні поділу влади в точному змісті слова, ні суворої її єдності як єдиної волі, а є синтез влади, їх спільність і врівноваженість. Так само й своєрідність устрою федеративної держави передбачає, що суверенітет тут не у центральної влади й не у час­тин федерації, а „у корпоративній нерозривності центральної влади й федера­тивної влади, що діють спільно”. З позицій синтезованого підходу формує за­гальну теорію права П. Сорокін (1889-1968)[10]. Оглядаючи можливі соціальні прояви права, він зводить комплексну характеристику права до трьох осно­вних аспектів: право як правило поведінки; як правила й норми у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані й об’єктивовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Спираючись на основоположні ідеї природно-правової доктрини та проголошуючи план подальшого розвитку правової думки в США, історик правових теорій Дж. Холл вперше застосовує термін “інтегративна юрис­пруденція”. Він відзначив переваги нового напряму правової науки в порів­нянні з існуючими „партикулярними” юриспруденціями - юридичним пози­тивізмом, школою реалістів, юриспруденцією дефініцій, соціологічною юриспруденцією тощо. На його думку, недоліки кожної з цих шкіл зумовлені логічним виокремленням одне від одного цінностей, фактів і ідеї. Зокрема ві­докремлення природного права від позитивного знищує зв’язок останнього з етичними принципами. Тому, право для Дж. Холла є і нормативний акт, і конкретна дія офіційної особи, і правова свідомість. Саме інтегративна юриспруденція, на думку вченого, покликана стати найбільш ’’адекватною юриспруденцією”, яка буде осередком переосмислених головних ідей, сумі­сних із багатьма правовими теоріями, кожна з яких має власний доробок до­стовірних доводів і тверджень. Як підсумок інтегративна юриспруденція ви­ступає синтезом таких класичних підрозділів правової думки, як правова он­тологія, правова аксіологія, соціологія права й формальна юридична наука.

На думку Г. Дж. Бермана [11], право - в історії Заходу в усякому випадку  -     не може бути повністю зведене ні до матеріальних умов того суспільства, що його породжує, ні до відповідної системи ідей та цінностей. Право слід також розглядати і як самостійний фактор, як одну з причин, а не тільки один із результатів цілого ряду суспільних, економічних, політичних, інтелектуа­льних, моральних і релігійних явищ. Наразі перша задача соціальної теорії права сьогодні, полягає в тому, щоб відійти від надмірно спрощених конце­пцій причинності права. Як підсумок Г. Дж. Берман. приходить до переко­нання, що синтезована юриспруденція повинна стати філософію, що поєд­нує три класичні школи: правовий позитивізм, теорію природного права й історичну школу, тому що кожна із цих трьох конкуруючих шкіл виділила один з важливих вимірів права, виключивши інші, і змішання декількох ви­мірів в одному фокусі, по-перше, можливо, і, по-друге, важливо. Особливу роль в справі обєднання так важливого для західної традиції права юридич­ного позитивізму і теорії природнього права покликана зіграти, на думку вченого, історична юриспруденція.

Прихильники інтегративного підходу підкреслюють, що він не може бути породженням юридичних дефініцій, оскільки відображає комплекс ос­новних ідей, які утворюють найбільш адекватну правову доктрину. Тому юриспруденція, вимірювана в ракурсі історичного, теоретичного та практич­ного правознавства, має бути доповнена такими характеристиками, які ви­глядають обгрунтованими з позицій цілісного соціокультурного підходу. Особлива увага при цьому звертається на нові можливості сучасного порів­няльного правознавства, якому став доступний порівняльний аналіз правово­го досвіду Заходу та інших країн, що запозичили європейське кодифіковане право, так із самобутніми правовими системами.

Як необхідну складову формування інтегральної теорії права розглядає системний підхід, який об’єднує філософські, юридико-соціологічні та теоре- тико-догматичні знання про право Вернер Кравітс.[12] На його думку право, є соціальною системою, що самовдосконалюється, тому з позиції аналітичної теорії права, яка склалася на базі нормативізму Г.Кельзена, системно- соціологічний підхід є абсолютно неможливим. Правова система - це не тільки уявний образ, зафіксований за посередництвом юридичних текстів, а передусім - соціальна реальність, що включає і речі, і дії, і людей - прокурорів, суддів, чиновників тощо. Тому сучасний правовий підхід перед­бачає різні рівні осмислення правової дійсності: 1) правова практика; 2) практична правова наука; 3) догматичне вчення про метод; 4) загальне вчен­ня про право; 5) правова лінгвістика; 6) правова соціологія; 7) правова філо­софія; 8) правова логіка.

Таким чином, інтегративна юриспруденція - відповідь правознавства на виклики часу, навіяного потребами зближення правових шкіл, процесами глобалізації. Тенденцію до інтеграції права, що охоплює різні його націона­льні системи, відображає зараз процес формування європейського права, по­яви елементів світового права. Подальший розвиток міжнародного співробіт­ництва примушує, особливо з точки зору інструментальної і гуманітарної ро­лі права, шукати загальну позицію, єдиний погляд на нього.