РОЗДІЛ 22 ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО В ХХ СТОЛІТТІ
РОЗДІЛ 22 ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО В ХХ СТОЛІТТІ
§ 1. Соціологічна школа права
В основі цієї школи лежать ідеї соціальної детермінованості держави і права, використання методів та надбань соціології у вивченні державно- правових явищ. Об’єктом уваги соціологічних правових теорій є реалії життя, головний їх критерій — розуміння дії права у житті та задоволення ним потреб суспільства, ролі права в забезпечені соціального контролю, порядку й справедливості. Звідси походить і протиставлення «живого» права або «права у житті», праву, записаному у книгах. Чинне право існує не тільки у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, а й перевтілюється через систему суспільних відносин (правовідносин) та існує завдяки їм. Тобто право складають не тільки норми, але й правовідносини, що фактично склались.
У 1913 р. австрійський правознавець Євген Ерліх (1862-1922)[1] у передмові до своєї книги «Основи соціології права» оголосив, що право коріниться не в текстах законів, а в житті. «Центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі часи, - писав він, - не в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». Вчений вважав, що право незалежно від державної волі одержує реальний вираз в суспільних відносинах, що складаються між індивідами в процесі їх спілкування між собою, і виступає як правовідносини, «живе право».
Отже, розвиток права відбувається в самому суспільстві. Останнє характеризується Ерліхом нетрадиційно: це не сукупність індивідів, а сукупність, сплетіння людських союзів. Їх він поділяє на два види: самобутні (род, сім’я) і «нові» (сім’ї, корпорації, союзи, товариства, держава). В цих союзах («клітинках суспільства») треба й шукати вихідні начала права, адже кожне обєднання має свй порядок, своє власне право, яке вони самі створюють. «Факти права», «факти життя» - практика, відносини власності, підприємницька діяльність, господарське життя, повсякденні договори, угоди, заповіти,
Право - внутрішній порядок людських союзів: держави, с’мї, корпорації, товариств. Суспільний правопорядок встановлюється саме завдяки їм. Правовий стан - не тільки результат, а й важель суспільного розвитку, засіб оформлення інтересів. Фактично діючі норми чи сукупність упорядкованих суспільних відносин, пануючих в певних соціальних союзах є правові норми у власному сенсі. Отже, право породжується не лише законом, але й суспільною самодіяльністю.
Юридичний позитивізм, а тим більше нормативізм, що розглядали право як сукупність норм, санкціонованих державою, не розкриваючи зв’язку права з суспільством, Ерліх вважав недостатнім і ненауковим. Свою мету він бачив в обґрунтуванні свободи функціонування «живого» права, правил поведінки, щохвилини створюваних людьми в процесі їх спілкування. На думку вченого формальні юридичні джерела не здатні охопити все діюче право, тому що складаються із абстрактних, схематичних постанов. У житті ж навпаки все одинично, індивідуально, конкретно - нема однакових індивідів, сімей, громад, фабрик, товариств тощо. Отже, сама досконала система кодифікації не в змозі охопити всю повноту правового життя. «Бажання все право, - писав Ерліх, - ... вмістити в параграфи законодавчого уложення приблизно так само розумно, як поток намагатись вмістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а мертвою водою.» Для нього найважливішим, ключовим поняттям є поняття «живого права». «Живим правом» є лише те, що входить в життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Робив висновок: «живе право» без державного втручання - діюча сила, основа порядку, форма життя.
Визнання свободи суспільних відносин, ролі «живого права» в їх регу- люваннфі приводить вченого й до іншого висновку: держава - орган суспільства, її предписання є єдиною правовою основою союзів. Приватне право, як і державне й право корпорацій,складають переважно право союзів, а не право окремих особистостей. «Самодієвий порядок» суспільства недостатній для вирішення проблеми реалізації права, подолання стихійного розвитку суспільства, потребує сили і захисту держави. Закон - засіб забезпечення права. Тому Ерліх визнає, примус з боку держави, примусовий характер виконання адміністративних і судових рішень.
Таким чином, право за Еріхом складають норми першого і другого порядку. Першого - внутрішній порядок людських союзів, норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Норми права другого порядку створюються діяльністю держави і юристів для врегулювання спірних відносин в союзах. До них відносяться також норми кримінального, процесуального, поліцейського права, що підтримують і захищають організаційні норми. Отже, вчений включає до складу права і позитивне право, але лише настільки, наскільки воно забезпечує, захищає «живе право», застосовується на практиці окремими особами, судовою владою. Тому у правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному суддівському, «свободному підходу до права».
Всебічне вивчення науковцями судової практики Німеччини та Франції по заповненню прогалин у позитивному законодавстві спричинило виникнення на початку ХХ ст. школи вільного права. Її представники Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені у своїх працях заклали теоретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтовували її необхідність та корисність.
Послідовник Ерліха, французький науковець Ф. Жені, обґрунтовував ідею, що позитивне право не може бути застосовано до кожної практичної ситуації, яка виникає, оскільки позитивне право логічно незавершене, а отже, неминуче містить прогалини. Коли суддя знаходить прогалину в праві, він повинен вільно шукати норму чи принцип, згідно з яким має бути вирішена справа. На думку Ф. Жені, пошук суддею правильного рішення при заповненні прогалин є вільною діяльністю, а її результат — певне правоположення, сформульоване суддею у процесі вільного пошуку і яке не може бути суб’єктивним, оскільки «виводиться» з об’єктивної соціальної реальності, громадських потреб та суспільних цінностей. При формулюванні такого правоположення суддя стає законодавцем у конкретній справі. Ф. Жені також визнавав, що його метод прийняття рішень принципово не новий; суди завжди займались такою діяльністю.
Отже, очевидний зв’язок соціологічної юриспруденції з теорією природного права. Вона — певна модифікація цієї теорії, але з важливими відмінностями: вільне право не універсальне, а перехідне і змінюється разом із соціальними змінами; воно також не походить із природи (речей), а потребує акту визнання — виявлення волі.
На думку науковців Д. Гергета та С. Воласа, основні ідеологічні позиції школи вільного права можуть бути зведені до наступних положень:
1) традиційні способи тлумачення правових положень (буквальні, граматичні тощо) є застарілими, й судді не можуть на них покладатися;
2) визначеність права є ілюзією, оскільки судді намагаються застосувати метод дедукції, замість того, щоб враховувати реалії життя. Якщо судді будуть більш відкрито приймати рішення, право стане більш передбачуваним;
3) роль судді творча. Під час здійснення правосуддя він діє як кравець щодо правового матеріалу в контексті вирішення конкретної справи. Він може приховати справжні причини прийняття певного рішення, що знаходяться за «дерев’яною догматичною конструкцією», або звернутися до вільного права та прийняти правильне рішення, виходячи з потреб суспільства та знання соціальної реальності;
4) судді та науковці повинні акцентувати увагу на справжні джерела прийняття рішень, які знаходяться поза формальним правом і можуть бути вивчені через використання надбань соціології, психології, економіки та політології, а також через ознайомлення з соціальною (правовою) свідомістю суспільства.
Вчення Ерліха про право як і інших представників школи вільного права вплинуло на соціологічну школу права, поширення в США юриспруденції інтересів. Цей напрямок американської юриспруденції очолював, знаний теоретик права Роско Паунд (1870-1964)[2]. У своїй узагальнюючій п'ятитомній монографії «Юриспруденція» (1959 р.) він закликав до вивчення права в дії, протиставляючи його писаному праву.
Слідом за Р.Ієрінгом, американський юрист визначав право через правопорядок. Він констатував: в юридичній науці ХІХ ст. правопорядок розглядався у відриві від реалізації норм права і відправлення правосуддя, як статичний стаж гармонії між інтересами і потенційно протирічними бажаннями людей. Але ж правопорядок - передусім процес. «Це процес упорядкування, частково з допомогою відправлення правосуддя, частковоз допомогою надання людям керівництв у формі юридичних предписань». Таким чином, Паунд розрізняє в праві три аспекти: право як правопорядок, підтримуваний систематичним застосуванням сили політично організованого суспільства; право як процес відправлення правосуддя - діяльність судових і адміністративних органів; право як закон.
Яке призначення права? американський правознавець підходить до права з т.з. технології соціального управління - примирювати протилежні інтереси, згладжувати протиріччя, усувати соціальні конфлікти. Право повинно служити інтересам індивідів, суспільства. Тож право є основним засобом соціального управління і контролю, «соціальної інженерії». От- же,функціональна роль править для Паунда основою відповіді на питання, що таке право. Його основна функція - досягнення найбільш повної безпеки і ефективності усіх людських запросів з допомогою правозастосовників, «соціальних інженерів» і керуючих правил, принципів, концепцій, методів професійного мислення тощо. Таким чином, право - більше, ніж сукупність правил, воно сукупність знань і досвіду.
Згідно Паунда, мета права - примирення й гармонізація інтересів, що ститкаються, перехрещуються, різних претензій і вимог окремих осіб і соціальних груп. Необхідна регламентація поведінки, яку й створює право. завдання одне - задоволення людських потреб, захист інтересів при найменших конфліктах й мінімальній шкоді. Цивілізоване суспільство вимагає миру і порядку, що нездійснено поки кожний не почувається захищеним, в безпеці.
Соціологічна спрямованість теорії Панда найбільш яскраво проявилася в його інтерпретації права як форми соціального контролю. Якщо в давнину всі норми соціального контролю (мораль, релігія, правові звичаї, етика) діяли як єдина система, а в Середні віки переважали мораль і релігія, то в сучасному світі найважливішим інструментом контролю стає право. Воно найбільш деталізовано, розроблено, підкріплено примусовою силою, що є вирішальним в конкуренції з іншими традиційними регуляторами в умовах багатократного ускладнення людських інтересів. Тому щоб бути ефективним засобом, інструментом соціального контролю, право повинно бути зрозумілим зі своєї практичної сторони. При вивченні права необхідний функціональний, інструментальний підхід. Правова наука повинна зосередитись в першу чергу на юридичній практиці.
Р.Паунд обґрунтовує необхідність більшої свободи правозастосовника, живого, творчого підходу до вирішення юридичних справ. Правова казуїстика повинна аналізуватися з т.з. конкретних життєвих інтересів, а не з т.з. норм писаного права. соціальний контроль здатен ефективно здійснюватися лише у правозастосовній діяльності, де надана відносна свобода від законодавчих предписань. Гарантіями правового вирішення конфліктів повинні бути не формальні, безликі і далекі норми, а висока кваліфікація суддів і чиновників, їх здатність узгоджувати всі загальні і приватні інтереси у відповідності з вимогами сучасного суспільства. Американський правознавець також визнає правотворчий характер діяльності суддів, що необхідно для встановлення гармонії або конгруентності між правовими актами та судовою практикою їх застосування відповідно до потреб суспільства, для подолання розриву між правом та суспільством. Право повинно змінюватись разом із соціальними змінами. Така його здатність становить головну ознаку ефективності та спроможності слугувати надійним регулятором суспільних відносин. Тому історія права — історія його адаптації до потреб суспільства, які постійно змінюються. Паунд визнавав, що всі правові теорії — це ніщо інше, як „боротьба за примирення вимог, які конфліктують між собою: вимога стабільності та вимога змін; право повинно бути стабільним, але при цьому не може стояти на місті”. Отже, суддя завжди повинен у судових рішеннях забезпечувати цей баланс, узгоджувати писане право з потребами суспільства, оскільки зміни без стабільності призводять до анархії, а стабільність без змін—до регресу.
Таким чином, соціальний контроль права стає функцією держави. Право як спосіб цього контролю виявляється у постійному впливі політичної влади на поведінку членів суспільства через обов’язки. Отже, Паунд не заперечує органічного зв’язку права й держави.
Заслуга Паунда в іншому - він запропонував досліджувати право в його взаємозв’язку з іншими суспільними явищами і політичними інститутами, у глибокому і всебічному дослідженні його ролі як засобу соціального конт- роля. Поєднавши прагматичний підхід до права з функціональним, американський правознавець інтерпретував право як правовідношення, як захищеного інтересу, як правопорядку, як відправлення правосуддя, знову повернувшись до давньої проблеми - не зводити право до нормативних суджень законодавця.