Печать
PDF

РОЗДІЛ 22 ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО В ХХ СТОЛІТТІ

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 22 ЗАХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО В ХХ СТОЛІТТІ

 

§ 1. Соціологічна школа права

В основі цієї школи лежать ідеї соціальної детермінованості держави і права, використання методів та надбань соціології у вивченні державно- правових явищ. Об’єктом уваги соціологічних правових теорій є реалії жит­тя, головний їх критерій — розуміння дії права у житті та задоволення ним потреб суспільства, ролі права в забезпечені соціального контролю, порядку й справедливості. Звідси походить і протиставлення «живого» права або «права у житті», праву, записаному у книгах. Чинне право існує не тільки у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, а й перевтілюється че­рез систему суспільних відносин (правовідносин) та існує завдяки їм. Тобто право складають не тільки норми, але й правовідносини, що фактично скла­лись.

У 1913 р. австрійський правознавець Євген Ерліх (1862-1922)[1] у пе­редмові до своєї книги «Основи соціології права» оголосив, що право корі­ниться не в текстах законів, а в житті. «Центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі часи, - писав він, - не в законодавстві, не в юриспруденції, не в су­довій практиці, а в самому суспільстві». Вчений вважав, що право незалежно від державної волі одержує реальний вираз в суспільних відносинах, що скла­даються між індивідами в процесі їх спілкування між собою, і виступає як правовідносини, «живе право».

Отже, розвиток права відбувається в самому суспільстві. Останнє ха­рактеризується Ерліхом нетрадиційно: це не сукупність індивідів, а сукуп­ність, сплетіння людських союзів. Їх він поділяє на два види: самобутні (род, сім’я) і «нові» (сім’ї, корпорації, союзи, товариства, держава). В цих союзах («клітинках суспільства») треба й шукати вихідні начала права, адже кожне обєднання має свй порядок, своє власне право, яке вони самі створюють. «Факти права», «факти життя» - практика, відносини власності, підприємни­цька діяльність, господарське життя, повсякденні договори, угоди, заповіти,

Право - внутрішній порядок людських союзів: держави, с’мї, корпорації, товариств. Суспільний правопорядок встановлюється саме завдяки їм. Пра­вовий стан - не тільки результат, а й важель суспільного розвитку, засіб офо­рмлення інтересів. Фактично діючі норми чи сукупність упорядкованих сус­пільних відносин, пануючих в певних соціальних союзах є правові норми у власному сенсі. Отже, право породжується не лише законом, але й суспіль­ною самодіяльністю.

Юридичний позитивізм, а тим більше нормативізм, що розглядали пра­во як сукупність норм, санкціонованих державою, не розкриваючи зв’язку права з суспільством, Ерліх вважав недостатнім і ненауковим. Свою мету він бачив в обґрунтуванні свободи функціонування «живого» права, правил по­ведінки, щохвилини створюваних людьми в процесі їх спілкування. На думку вченого формальні юридичні джерела не здатні охопити все діюче право, то­му що складаються із абстрактних, схематичних постанов. У житті ж навпаки все одинично, індивідуально, конкретно - нема однакових індивідів, сімей, громад, фабрик, товариств тощо. Отже, сама досконала система кодифікації не в змозі охопити всю повноту правового життя. «Бажання все право, - пи­сав Ерліх, - ... вмістити в параграфи законодавчого уложення приблизно так само розумно, як поток намагатись вмістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а мертвою водою.» Для нього найважливішим, ключовим поняттям є поняття «живого права». «Живим правом» є лише те, що входить в життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, нор­ма рішення, догма або теорія». Робив висновок: «живе право» без державного втручання - діюча сила, основа порядку, форма життя.

Визнання свободи суспільних відносин, ролі «живого права» в їх регу- люваннфі приводить вченого й до іншого висновку: держава - орган суспі­льства, її предписання є єдиною правовою основою союзів. Приватне пра­во, як і державне й право корпорацій,складають переважно право союзів, а не право окремих особистостей. «Самодієвий порядок» суспільства недостатній для вирішення проблеми реалізації права, подолання стихійного розвитку су­спільства, потребує сили і захисту держави. Закон - засіб забезпечення пра­ва. Тому Ерліх визнає, примус з боку держави, примусовий характер вико­нання адміністративних і судових рішень.

Таким чином, право за Еріхом складають норми першого і другого порядку. Першого - внутрішній порядок людських союзів, норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Норми права другого порядку створюються діяльністю держави і юристів для врегулювання спірних відно­син в союзах. До них відносяться також норми кримінального, процесуаль­ного, поліцейського права, що підтримують і захищають організаційні нор­ми. Отже, вчений включає до складу права і позитивне право, але лише на­стільки, наскільки воно забезпечує, захищає «живе право», застосовується на практиці окремими особами, судовою владою. Тому у правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному суддівському, «свободному підходу до права».

Всебічне вивчення науковцями судової практики Німеччини та Франції по заповненню прогалин у позитивному законодавстві спричинило виник­нення на початку ХХ ст. школи вільного права. Її представники Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені у своїх працях заклали теоретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтовували її необхідність та корисність.

Послідовник Ерліха, французький науковець Ф. Жені, обґрунтовував ідею, що позитивне право не може бути застосовано до кожної практичної ситуації, яка виникає, оскільки позитивне право логічно незавершене, а отже, неминуче містить прогалини. Коли суддя знаходить прогалину в праві, він повинен вільно шукати норму чи принцип, згідно з яким має бути вирішена справа. На думку Ф. Жені, пошук суддею правиль­ного рішення при заповненні прогалин є вільною діяльністю, а її результат — певне правоположення, сформульоване суддею у процесі вільного пошуку і яке не може бути суб’єктивним, оскільки «виводиться» з об’єктивної соціальної реальності, громадських потреб та суспільних цінностей. При формулюванні такого правоположення суддя стає законодавцем у конкретній справі. Ф. Жені також визнавав, що його метод прийняття рішень принципо­во не новий; суди завжди займались такою діяльністю.

Отже, очевидний зв’язок соціологічної юриспруденції з теорією при­родного права. Вона — певна модифікація цієї теорії, але з важливими від­мінностями: вільне право не універсальне, а перехідне і змінюється разом із соціальними змінами; воно також не походить із природи (речей), а потребує акту визнання — виявлення волі.

На думку науковців Д. Гергета та С. Воласа, основні ідеологічні пози­ції школи вільного права можуть бути зведені до наступних положень:

1)   традиційні способи тлумачення правових положень (буквальні, граматичні тощо) є застарілими, й судді не можуть на них покладатися;

2) визначеність права є ілюзією, оскільки судді намагаються застосувати метод дедукції, за­мість того, щоб враховувати реалії життя. Якщо судді будуть більш відкрито приймати рішення, право стане більш передбачуваним;

3) роль судді творча. Під час здійснення правосуддя він діє як кравець щодо правового матеріалу в контексті вирішення конкретної справи. Він може приховати справжні при­чини прийняття певного рішення, що знаходяться за «дерев’яною догматич­ною конструкцією», або звернутися до вільного права та прийняти правильне рішення, виходячи з потреб суспільства та знання соціальної реальності;

4)   судді та науковці повинні акцентувати увагу на справжні джерела прий­няття рішень, які знаходяться поза формальним правом і можуть бути вивчені через використання надбань соціології, психології, економіки та політології, а також через ознайомлення з соціальною (правовою) свідомістю суспільства.

Вчення Ерліха про право як і інших представників школи вільного пра­ва вплинуло на соціологічну школу права, поширення в США юриспруденції інтересів. Цей напрямок американської юриспруденції очолював, знаний тео­ретик права Роско Паунд (1870-1964)[2]. У своїй узагальнюючій п'ятитомній монографії «Юриспруденція» (1959 р.) він закликав до вивчення права в дії, протиставляючи його писаному праву.

Слідом за Р.Ієрінгом, американський юрист визначав право через пра­вопорядок. Він констатував: в юридичній науці ХІХ ст. правопорядок роз­глядався у відриві від реалізації норм права і відправлення правосуддя, як статичний стаж гармонії між інтересами і потенційно протирічними бажан­нями людей. Але ж правопорядок - передусім процес. «Це процес упорядку­вання, частково з допомогою відправлення правосуддя, частковоз допомогою надання людям керівництв у формі юридичних предписань». Таким чином, Паунд розрізняє в праві три аспекти: право як правопорядок, підтримува­ний систематичним застосуванням сили політично організованого суспільст­ва; право як процес відправлення правосуддя - діяльність судових і адмініст­ративних органів; право як закон.

Яке призначення права? американський правознавець підходить до права з т.з. технології соціального управління - примирювати протилежні інтереси, згладжувати протиріччя, усувати соціальні конфлікти. Право пови­нно служити інтересам індивідів, суспільства. Тож право є основним засо­бом соціального управління і контролю, «соціальної інженерії». От- же,функціональна роль править для Паунда основою відповіді на питання, що таке право. Його основна функція - досягнення найбільш повної безпеки і ефективності усіх людських запросів з допомогою правозастосовників, «со­ціальних інженерів» і керуючих правил, принципів, концепцій, методів про­фесійного мислення тощо. Таким чином, право - більше, ніж сукупність пра­вил, воно сукупність знань і досвіду.

Згідно Паунда, мета права - примирення й гармонізація інтересів, що ститкаються, перехрещуються, різних претензій і вимог окремих осіб і соціа­льних груп. Необхідна регламентація поведінки, яку й створює право. за­вдання одне - задоволення людських потреб, захист інтересів при най­менших конфліктах й мінімальній шкоді. Цивілізоване суспільство вимагає  миру і порядку, що нездійснено поки кожний не почувається захищеним, в безпеці.

Соціологічна спрямованість теорії Панда найбільш яскраво проявилася в його інтерпретації права як форми соціального контролю. Якщо в дав­нину всі норми соціального контролю (мораль, релігія, правові звичаї, етика) діяли як єдина система, а в Середні віки переважали мораль і релігія, то в су­часному світі найважливішим інструментом контролю стає право. Воно най­більш деталізовано, розроблено, підкріплено примусовою силою, що є вирі­шальним в конкуренції з іншими традиційними регуляторами в умовах бага­тократного ускладнення людських інтересів. Тому щоб бути ефективним за­собом, інструментом соціального контролю, право повинно бути зрозумілим зі своєї практичної сторони. При вивченні права необхідний функціональний, інструментальний підхід. Правова наука повинна зосередитись в першу чер­гу на юридичній практиці.

Р.Паунд обґрунтовує необхідність більшої свободи правозастосовника, живого, творчого підходу до вирішення юридичних справ. Правова казуїстика повинна аналізуватися з т.з. конкретних життєвих інтересів, а не з т.з. норм писаного права. соціальний контроль здатен ефективно здійснюватися лише у правозастосовній діяльності, де надана відносна свобода від законодавчих предписань. Гарантіями правового вирішення конфліктів повинні бути не формальні, безликі і далекі норми, а висока кваліфікація суддів і чиновників, їх здатність узгоджувати всі загальні і приватні інтереси у відповідності з вимогами сучасного суспільства. Американський правознавець також визнає правотворчий характер діяльності суддів, що необхідно для встановлення га­рмонії або конгруентності між правовими актами та судовою практикою їх застосування відповідно до потреб суспільства, для подолання розриву між правом та суспільством. Право повинно змінюватись разом із соціальними змінами. Така його здатність становить головну ознаку ефективності та спроможності слугувати надійним регулятором суспільних відносин. Тому історія права — історія його адаптації до потреб суспільства, які постійно змінюються. Паунд визнавав, що всі правові теорії — це ніщо інше, як „боро­тьба за примирення вимог, які конфліктують між собою: вимога стабільності та вимога змін; право повинно бути стабільним, але при цьому не може стоя­ти на місті”. Отже, суддя завжди повинен у судових рішеннях забезпечувати цей баланс, узгоджувати писане право з потребами суспільства, оскільки змі­ни без стабільності призводять до анархії, а стабільність без змін—до регресу.

Таким чином, соціальний контроль права стає функцією держави. Пра­во як спосіб цього контролю виявляється у постійному впливі політичної влади на поведінку членів суспільства через обов’язки. Отже, Паунд не запе­речує органічного зв’язку права й держави.

Заслуга Паунда в іншому - він запропонував досліджувати право в йо­го взаємозв’язку з іншими суспільними явищами і політичними інститутами, у глибокому і всебічному дослідженні його ролі як засобу соціального конт- роля. Поєднавши прагматичний підхід до права з функціональним, амери­канський правознавець інтерпретував право як правовідношення, як за­хищеного інтересу, як правопорядку, як відправлення правосуддя, знову повернувшись до давньої проблеми - не зводити право до нормативних су­джень законодавця.