§ 2. Правовий реалізм

Правовий реалізм - один з найвпливовіших напрямків американської юридичної думки в ХХ ст. Його представники вважали за необхідне з’ясувати, що справді відбувається в правовій системі, коли суди та інші юридичні інституції розглядають справи. Як наслідок, вони виявили контраст між пра­вом, яким воно має бути виходячи з традиційних юридичних джерел (правових прецедентів, законів тощо), і правом, як воно є в реальності (що втілюється насамперед у судових рішеннях з конкретних справ).

Тому природно, що реалістичний рух в правознавстві прагне змінити ак­центи юридичних досліджень: він зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на зв’язку права і моралі (як школа природного права), а на з’ясуванні різноманітних соціологічних і психологічних факторів, що впливають на застосування норм права до кон­кретних життєвих випадків і таким чином визначають справжнє обличчя пра­ва.

Предтечею американського правового реалізму в його класичній інтер­претації вважається суддя Верховного Суду США Олівер Вендел Голмс (1841-1935). Він ставив під сумнів традиційні погляди на право як сукупність норм і принципів, що можна пізнати завдяки логічним міркуванням і абстра­ктним аргументам. Широко відомим серед юристів є вислів Голмса про те, що життя права полягає не в логіці, а в досвіді. Не менш популярним є йо­го визначення права як передбачення того, що суди роблять в дійсності. Значний вплив на погляди правових реалістів мали також ідеї відомих аме­риканських юристів Р. Паунда, Б. Кордозо, Д. Грея, В. Хохфелда та ін.

Формування американського правового реалізму як доктрини пов’язується з появою в 1930 році двох робіт: лекцій “Кущ ожини: наше право та його вивчення" Карла Ллевеліна (1893-1962)^[3] та монографії “Право і су­часна свідомість"Джерома Френка (1889-1957) .

Термін “правовий реалізм” належить К. Ллевеліну, який використав його для визначення концепцій американських юристів, хто висловлював сумнів щодо традиційного праворозуміння.

К. Ллевелін, Л. Грін, М. Рейдин, В. Дуглас та ін. висловлювали недовіру до традиційних (формальних) норм права (так званих “норм на папері”, що містяться в прецедентах і законах), оскільки ці норми не забезпечують належ­ну правову визначеність: досить часто вони є ненадійними в питанні передба­чення рішення в конкретній справі. Представники цієї групи були переконані, що за формальними нормами можна знайти “реальні норми”, які віддзерка­люють одноманітність і порядок у фактичній поведінці суддів, інших право- застосовувачів. Саме такі реальні норми здатні бути більш надійним інстру­ментом передбачення наслідків майбутніх судових спорів, адміністративних рішень, ніж традиційні норми права. Ллевелін вважав, що подібні реальні но­рми найчастіше можна видобути з практики вищих судів.

Отже, на думку Ллевеліна, право є тим, що фактично робиться суда­ми і іншими державними службовцями в сфері правозастосування: «суд­ді, шерифи, чиновники, тюремники чи юристи є офіційними виразниками права. Те, що ці посадові особи вирішують стосовно спорів, і є ... саме пра­во».

Д. Френк та його послідовники пішли далі, виявивши скептицизм щодо фактів. «Незалежно від того, - підкреслює Френк, - наскільки точними і ви­значеними будуть формальні правові норми, . і незалежно від того, яку одно­манітність знайдуть за цими формальними нормами, все ж неможливо і ніколи не стане можливим - через невизначеність фактів, на які спирається суд, - пе­редбачити майбутні рішення по більшості (але не по всьому числу) судових процесів ...». Адже пошук фактів в суді першої інстанції зазвичай ускладню­ється численними невловимими обставинами - помилками свідків, упереджені­стю (часто-густо несвідомою) суддів і присяжних, їх індивідуальністю (нестан­дартністю). Це підвищує значення в процесі застосування права юридичної ін­туїції та пояснює високу ймовірність ірраціональних рішень. Широко відомою в цьому аспекті є ідея Френка, згідно з якою судове рішення може бути обумов­лено, наприклад, тим, що суддя з’їв на сніданок.

Іншими словами, головною причиною правової невизначеності (а зна­чить, ненадійності як формальних, так і реальних правових норм) є невизначе­ність фактів, тобто неясність до моменту прийняття рішення щодо того, які факти “знайде” суд, і неясність після прийняття рішення щодо того, яким чи­ном він “знайшов” ці факти. І оскільки суди першої інстанції мають неконтро- льовану владу обирати факти (наприклад, вони вирішують, кому із свідків по­вірити більше), то саме ці суди, а не вищі, відіграють головну роль у здійснен­ні правосуддя.

Отже, на думку Френка, право - «це або 1) реальне право, тобто якась конкретна минула постанова з приводу даної [конкретної] ситуації, або 2) ймовірне право, тобто припущення про якусь конкретну майбутню постано­ву». Тільки після ухвалення судової постанови ймовірне право перетворюєть­ся в реальне право щодо конкретної особи і конкретних фактів.

Як правило, правові реалісти в своїх дослідженнях оминають проблему природного права. Френк пояснює: сьогодні жодна порядна людина не може не визнавати як основу сучасної цивілізації фундаментальні принципи при­родного права. Проте, на його думку, природне право не є надто корисним в судах першої інстанції: воно радше має на меті досягнення справедливості в абстрактному значенні (при формулюванні норм права), тоді як при здійс­ненні правосуддя необхідна конкретна справедливість, яка визначається спе­цифікою окремої справи.

У другій половині ХХ ст. класична інтерпретація американського право­вого реалізму поступається місцем критичному правовому реалізму (Р. Познер, П. Бьюкенен, Р. Унгер), який жорстко наполягає на тому, що адекватне розуміння правової дійсності можливе лише при використанні методів соціа­льних наук, та “натуралістичному” правовому реалізму (Б. Лейтнер), який доводить до логічного кінця сумніви щодо значення норм права і остаточно відмовляється від аналізу юридичних понять на користь емпірічних дослі­джень.

Контрольні завдання:

1.  Коли відбувається формування американського правового реалізму як доктрини і з якими подіями воно пов’язане?

2.  Що є реальним правом на думку правових реалістів?

3.  Поясніть різницю між критикою традиційного (формального) права з боку К. Ллевеліна і Д. Френка.