Печать
PDF

РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКІ І РОСІЙСЬКІ ПРОСВІТНИКИ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО - § 3. Демократичний ідеал Я.Козельського, Г.Сковороди, О.Радіщева

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 3. Демократичний ідеал Я.Козельського, Г.Сковороди, О.Радіщева

В противагу офіційному використанню просвітницьких ідей для обґрунтування «освіченого абсолютизму» в Україні та Росії почав формува­тися демократичний напрямок просвітників, які проголошували ідеї загальної рівності та республіканізму. До такого напрямку належить і Яків Козельський (1728 - після 1793)[6].

Симпатизуючи ідеям Ж.-Ж. Русо, він поділяв його ідею про державу як сполучення «приватної користі кожної людини із загальною користю всіх». Водночас, Я. Козельський не погоджується із закликами французького філософа про повернення до «природного стану» людства, наголошуючи на перевагах стану громадянського: «людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу. а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її си­ла, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Просвітник стверджує двосторонній характер «суспільного договору», внаслідок якого його скасування можливе за спільною згодою, якщо ж одна із сторін, заподіює утисків іншій, то сторона, що зазнала утисків, може порушити договір, оскільки «нікого до шкідливого зобов’язувати не можна». Я.Козельський схвально відгукується про республіку, вважаючи, що за неї «загальна користь є підстава всіх людських чеснот і законодавств» . Втім, він вважав її прийнятною для малих держав, тоді як для великих найкращою є монархія.

В своїй головній праці «Філософські пропозиції» Я.Козельський відокремлює поняття права і закону, розрізняючи право божественне, при­родне, міжнародне та громадянське (державне). Закони мають відповідати цим видам права, якщо ж «закони не будуть на них засновані, вони не мо­жуть бути справедливими». Виходячи з такого тлумачення, Козельський приходить до висновку, що «закон, який дозволяє полоненого продати, купи­ти, зробити рабом і утримувати його свавільним чином, не заснований ні на якому праві, ні на справедливості». В своїй критиці кріпосного права філософ пішов значно далі своїх попередників, і, як наслідок, обґрунтовує право на повстання поневоленого народу. Повстання можливе, коли поневолені, «так скривджені, що їх кривда варта за справедливості війни, і коли при цьому вони щоб задовольнитися не мають іншого засобу крім війни». За таких обставин дії повсталих не тягнуть юридичної відповідальності, оскільки «за справедливістю вважати їх можна майже за невинних». Але свої сподівання все ж таки пов’язує із реформами «зверху», просвітою та поширенням правових знань.

В галузі кримінального права Я.Козельський вслід за Ч.Беккаріа та Ш.Монтеск’є причини злочинів вбачав не стільки у вадах особи злочинця, скільки у недоліках суспільного устрою. Мета покарання не у стражданнях винного, а у запобіганні злочинів на майбутнє. Саме ж покарання має бути невідворотнім та адекватним, «пропорційним образі». В цивільному праві вчений розробляв питання об’єкту права власності. Зокрема, ним розрізняються «такі речі, якими всі люди без розбору користуватися можуть» (об’єкти загального користування : повітря, вода тощо) та «речі, що можуть складати приватну власність» (рухоме та нерухоме майно). Відчуження права власності здійснюється як «подарунком» так і «розміною» (купівля-продаж, міна).

В царині міжнаціональних стосунків він обстоював рівноправність народів: «добре було б різних народів, підданих однієї влади приводити під одні закони не лише силою, а чудовою користю та добротою законів зрівняти права та переваги народів».

Найкращим С. Козельський вважав суспільство в якому «одні люди не могли нехтувати та утискати інших». Матеріальною базою свободи та рівності є «посередня» власність, що заснована на особистій праці. Сама ж праця визнається обов’язковою, гарантується восьмигодинний робочий день.

Оригінальністю світобачення вирізняються демократичні просвітницькі погляди Григорія Сковороди (1722-1794)[7], які вважаються початком української класичної філософії. В його теорії, заснованій на хри­стиянському світобаченні, органічно переплелися як антична філософська традиція, так і раціоналізм європейських просвітників.

За Сковородою, Бог створивши світ, надав йому ідеальний порядок, в якому панувало добро. Але світ обтяжений злом, і причина цього - в зруйнуванні ідеального порядку, коли його складові почали виконувати не властиві функції. Звідси і проблеми суспільства, які виникають через те «що ролі граються невдало, а невдало тому, що незгідно з природою, отже й собі погано й суспільству некорисно». Тож сенс людини в житті -усвідомити своє призначення в цьому світі, свого місця згідно божественного порядку. Подібно до Сократа Сковорода вказує, що «бути щасливим - се значить пізнати себе або свою природу, взятися за свою долю та робити своє діло». Нещасливим же людину робить чотири речі: братися за те, що тобі не підходить; нести обов’язок, противний твоїй природі; навчатися, до чого не родився; дружити, з ким не роджений дружити». Але будь-яка робота є шля­хетною та шанованою, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю, тобто виступає «сродною працею».

Г.Сковорода обстоює принцип формальної рівності, за яким усім має бути забезпечено право реалізувати своє покликання. Водночас, природною може бути лише «нерівна рівність», сенс якої він розшифровує у притаманній йому алегоричній формі: «Бог подібний до багатого фонтану, що наповняє різні сосуди за їх ємністю. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність... До меншого сосуду менше потрапляє, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні».

Будь-яка форма державної влади, будь яка соціальна ієрархія є проти­природною, протибожественною, якщо вона не збудована за принципом «сродної праці». Сковорода сучасну йому бюрократично-кріпосну систему вважає порушеним божественним порядком, називає її «миром темним», «миром прескверним», а прогресуюче в ньому «сріблолюбство», майнові крайнощі, самодурство та свавілля влади - шляхом до загибелі держави.

Суспільно-політичним ідеалом Г.Сковороди був образ «горньої республіки» («духовної республіки»), «християнської держави». В цій демократичній республіці, заснованій на засадах свободи, любові та рівності відсутні майнова нерівність та експлуатація. Закони тут «противні тирансь­ким» та спрямовані на забезпечення прав громадян. При заміщені владних посад здійснюється принцип «сродної праці», що дозволяє найбільш гармонійно сполучати суспільні та особисті інтереси, та підвищує якість державного управління.

Свої ідеї Г.Сковорода поширював усно в мандрах по Україні. Його на­зивали «українським Сократом», і сам він писав, що «замислив я умом і за­бажав волею бути Сократом на Русі».

Завершують російське Просвітництво ХУІІІ ст. твори Олександра Ра- дищева (1749 - 1802)[8], у якого просвітницькі ідеї стали знаряддям боротьби із абсолютизмом та його страшною язвою - кріпацтвом.

В обґрунтування своїх поглядів Радищев використовує положення теорії природного права та договірного походження держави. За природ­ного стану всі люди є рівними та мають однакові права. Але право без сили є «пустим звуком», і людство перебуває в становищі «хто сильніший той і прав» та «війни всіх проти всіх». Виходом з цього стану стало утворення держави, заради якої люди відмовилися від необмеженої свободи. І як люди були рівні в свободі за первісного ладу, так і рівні повинні бути в її обмеженні за державного життя. Тут єдиним володарем виступає закон, який для всіх є однаковим. Метою ж держави є особисте благо людини.

Натомість, влада «корисна державі на початку своєму особистими за­слугами», перетворившись на спадкову, деградувала. Монарша ж влада, «єдиною посадою в службі своїй маючи догодження нам», перетворюється на деспотію, «в народі зрить лиш підлу твар», свавільно визначаючи: «живеш тоді, велю коли жити». Яскравим порушенням призначення держави, по- прання природних прав людини є кріпосництво. Воно зазіхає на саму при­роду людину, ототожнює її з твариною: «бо поміщик відносно селянина є за­конодавець, суддя, виконавець свого рішення, та за бажанням своїм, позивач, проти якого відповідач нічого сказати не може.се жереб вола в ярмі.». Та­ка моральна деградація неминуче підриває стабільність держави, і Радищев прорікає, що за відсутності превентивних заходів, спрямованих на скасуван­ня кріпацтва, Росія буде втоплена в крові темною замордованою масою.

На відміну від офіційної історіографії, яка стверджувала традиційність для Росії монархічної форми, він навпаки наголошував на органічності для неї республіки, прообраз якої вбачав у вічах Новгорода. Радищев припускав знищення Російської імперії та перетворення її на союз невеликих республік: «з надр розвалини величезної виникнуть малі світила; непорушні свої корми­ла прикрасять дружності вінцем». Єдиним джерелом влади в республіці май­бутнього виступить народ: «Соборна народу влада є влада первісна, а тому влада вища, єдина, яка склад суспільства заснувати чи зруйнувати здатна». За народного правління має бути забезпечена «рівновага у владах» (мова, очевидно, йдеться про розподіл влад) та відсутність майнових крайнощів. Право приватної власності визнається основою суспільства. Громадяни наділені невід’ємними особистими, політичними та соціально-економічними правами. Особливого значення набуває правове виховання для забезпечення законності в державі.

Закінчення доби російського просвітництва ХУІІІ ст. постаттю О. Радищева є знаменним через його власну долю. За просвітницьку працю «Подорож з Петербурга до Москви» він був відправлений «просвітницею - імператрицею» Катериною ІІ на десятирічне заслання. По поверненню, під погрозою нового заслання закінчує життя самогубством...

Отже, ідеї французьких енциклопедистів та Великої Французької революції сприяли формуванню демократичного напрямку Просвітництва в Україні, де ще жевріли традиції козаччини, та Росії. Ключовими для нього були ідеї рівності та свободи, проголошення права народу на повстання про­ти поневолення людини, винною в якому оголошується самодержавство.

Таким чином, доба Просвітництва ХУІІІ ст. в Російській імперії була представлена широким спектром доктрин, - від утвердження божественності влади монарха, його самодержавного статусу відносно суспільства до заперечення самої форми монархії, проголошення ідеї свободи та рівності, демократії та республіканізму. Втім, ідеологія просвітницької монархії мало вплинуло на руйнацію феодального укладу Росії та трансформації держави за західноєвропейським зразком. Російське самодер­жавство залишиться фактично недоторканним до 1917 р., що до крайності звужувало реальні перспективи лібералізму, радикальних соціально- демократичних перетворень, формування громадянського суспільства. Росія продовжувала залишатися «тюрмою народів».

 

Контрольні завдання:

1. В чому полягає концепція російського «просвітницького абсолютизму», сформо­вана в працях С.Яворського, Ф.Прокоповича, В.Татіщева та І.Посошкова?

2. Дайте характеристику суспільно-політичним поглядам М.Щербатова.

3. Розкрийте зміст ідей, запропонованих С.Десницьким для реформування апарату Російської імперії.

4. Поясніть сутність ідеї республіканізму та демократії в працях Я. Козельського та О. Радищева?

5. В чому смисл філософії людини, суспільства, держави у вченні Г.Сковороди?

 


[1] Яворський Стефан (в миру - Семен Іванович Яворський), - закінчив Києво-Могилянську акаде­мію, протектор Московської слов’яно-греко-латинської академії, митрополит, місцеблюститель патріаршо­го престолу, автор багатьох проповідей та богословських творів, зокрема «Камінь віри» , «Про душу» та інші.

[2] Прокопович Феофан - ректор Києво-Могилянської академії, згодом архієпископ Новгородський і Великолуцький, віце-президент Священного Синоду, автор праць: «Регламент або Статут Духовного Колегіуму» (1719), «Правда волі монаршої» (1722).

[3] Посошков Іван Тихонович - родом із селян, став купцем, вважається автором записки боярину Головіну «Про ратну поведінку...» (1701) та трактату «Книга про вбогість і про багатство» (1724), який був вперше виданий російським істориком М.П. Погодіним у 1841 році.

[4] Щербатов Михайло Михайлович-історик та громадський діяч, князь, сенатор, свої суспільно- політичні погляди виклав у працях «Історія Російська з давніх часів» (в 7-ми кн; 1770-1791), «Мандри в зе- мю Офірську пана С. швецького дворянина» (1783-1784), «Роздуми про дворянство» (1783-1785), «Про зіпсування нравів у Росії» (1787).

[5] Десницький Семен Юхимович - народився в м. Ніжин, захистив дисертацію з пава в Г лазговсько- му ун-ті; професор Московського ун-ту, один з перших членів Російської Академії, просвітник, популяри­затор правових знань та російської мови в університетській освіті, автор «Подання про заснування законодавчої, судительної та каральної влади в Російській імперії» (1768), а також низки промов: «Слово про прямий та найближчий спосіб до навчення юриспруденції» (1768), «Роздум про користь знань вітчизняного законно мистецтва» (1778), «Юридичний роздум про різні поняття, які мають народи про власність» (1781).

[6] Козельський Яків Павлович - походив з української козацької верстви, закінчив Київську академію, викладав в Петербурзькій академічній гімназії та інженерному шляхетському корпусі механіку, потім працював секретарем Сенату, член Малоросійської колегії, був «сочинителем» в Комісії нового Уло- ження (1788). Автор низки творів та перекладів з правових питань; найбільш відомим є його «Філософські пропозиції» (1768).

[7] Сковорода Григорій Савович - видатний український мислитель та просвітник, закінчив Києво- Могиляську академію, бував у багатьох країнах Європи. Певний час займався приватною викладацькою практикою, викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, згодом став мандрівним філософом.

Володів багатьма іноземними мовами. Автор численних філософських та поетичних творів, зокрема: «Ас- хань», Байки Харківські», «Розмова, що зветься алфавіт, або Буквар світу», «Вбогий жайворонок» та ін.

[8] Радищев Олександр Миколайович - письменник, російський революційний демократ, освіту здо­був на юридичному фак-теті Лейпцизького ун-ту, певний час працював начальником Петербурзької митниці. Свої погляди на державу і право виклав у оді «Вольність» та у творі «Подорож з Петербурга до Москви» (1790).