РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКІ І РОСІЙСЬКІ ПРОСВІТНИКИ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКІ І РОСІЙСЬКІ ПРОСВІТНИКИ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО.

 

Грунт для виникнення російського просвітництва підготували реформи Петра І, які передбачали злам вікових традицій та інтенсивну європеїзацію російської державності. Все це вимагало нового ідеологічного обґрунтування, і такою офіційною доктриною постала теорія просвітницького абсолютизму. Разом з тим, суперечність між офіційним декларуванням цінностей європейського Просвітництва та реальним станом свободи в бюрократично-кріпосній Росії зумовила розшарування просвітників на консервативний, ліберальний і демократичний напрямки.

Виключну роль у формуванні нової ідеології відігравали вихідці з України, де по трагічному завершенню мазепинської доби, почала домінувати ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в дер­жавний механізм молодої Російської імперії.

§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія просвіченої монархії

Опозиція московського духівництва ідеям Петра І щодо побудови абсолютистської світської монархії західноєвропейського зразка, змусила йо­го звернутися до київської митрополії, що здавна була пов’язана із європейською інтелектуальною традицією.

Стефан Яворський (1658 - 1722)[1] - перший з плеяди богословів- українців, запрошених Петром І для підготовки реформаторських проектів. На формування його політичних поглядів мали вплив твори Платона та Ари- стотеля, а також поширена в Європі доктрина природного права. С.Яворський, обґрунтовуючи абсолютистські засади монаршої влади, по­силався на її божественне походження. З цього виводився обов’язок підкорення цареві кожного християнина. Разом з тим, визнаючи закон, що дає монарх, однаковим мірилом для всіх підданих, він негативно ставився до запровадження Петром І надзвичайних «фіскальних» органів, що стоять, як вказував митрополит, «поза законом» та «над судом». Остаточно розійшовся з царем в питанні церковної реформи. Якщо митрополит обстоював незалежність духовної влади від світської, то цар вбачав в цьому джерело двовладдя і перепону перетворення церкви на знаряддя утвердження само­державства.

До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681 - 1736)1, - пристрасний апологет абсолютної монархії. Походження держави та монаршої влади він вбачав в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щоб уникнути загрози своєму існуванню, люди через укладання суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу монархові. Процесом утворення держави та наділення народом владою монарха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха, на народ покладається абсолютний обов’язок підкорення, а суспільний договір отримує односторонній характер без права його розірвання. Тому, на відміну від більшості європейських просвітників, Прокопович відмовляє народові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначення держави полягає у загальній користі, визначення якої, знову ж таки, належить монархові: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зо­бов’язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, але єдиному Богові.., підлягає».

Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений; корити­ся його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».

Окрім «Богом даного», відповідного «людській природі» самодержав­ства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримується», Прокопо- вич виділяє ще демократію, «де головні всього суспільства справи управля­ються за згодою всіх жителів», та аристократію, «де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм править Вітчизна» та їх «змішаний склад». Симпатії ці форми, як, і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки будучи «елекційними державами» (вибор­ними), вони позбавлені стабільності, несуть в собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов'язаний із народом взаємними зобов’язаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.

В питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони - ознаки пра­вильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підлягають обов’язковому виконанню, до чого примушуються природним за­коном, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» - монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до відділення злого». Втім, як вже зазналося вище, сам монарх, жодному закону, крім божого не підлеглий.

Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богослов розвиває концепцію просвітницької монархії - Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв.

Сподвижником Феофана Прокоповича був В.Татищев (1686-1750)[2], у якого європейські ідеї «освіченої монархії» на російському ґрунті отримали подальшого розвитку.

Будучи, як і його попередник, прихильником теорії природного права та договірного походження держави, Татищев в дусі Пуфендорфа і Вольфа говорить про передуючий державі «природний стан» свободи. Але нерозум­не користування свободою призводить до гоббсівської «війни проти всіх», що змушує людей накласти на себе «вузду» несвободи заради власної безпе­ки та спільної користі. Такою вуздою є влада.

Влада від початку, «за природою» виникає в сім’ї (спочатку через уго­ду шлюбу, потім як батьківська влада). Подібно до батьківської (де на дітях лежить обов’язок коритися батькам, а на батьках - піклуватися про дітей) виникає влада і в суспільстві, де «... домовляються про те, що один обіцяє за­безпечувати його їжею та одягом, а інший обіцяє слугувати йому та в усьому його волі коритися , а своєї не мати». Така настанова вступала в кричуще протиріччя з кріпосною дійсністю Росії і попри розуміння того факту, що «вольність селян та холопів... в усіх європейських державах узаконена і ве­лику в собі державам користь містить», вчений був змушений обґрунтовувати кріпосне право. Оскільки, на думку Татищева свобода селян «з нашою формою правління монаршого не узгоджується, і вкорінений зви­чай неволі змінювати небезпечно», то кріпосне право слід тлумачити як форму двостороннього договору поміж господарем і слугою. Водночас, державі необхідно спонукати поміщиків дбати про селянство, щоби воно бу­ло «податями скільки можна полегшено», опікуватися просвітою селянства, оскільки «народ ніякої освіти не має та в темряву забобон закутий», і то­му легко піддається закликам до бунтів.

Погляди на форму держави у Татищева пов’язані з геополітичним фактором. Демократія є правлінням за допомогою інститутів безпосереднь­ого народовладдя і тому можлива лише в державах-містах чи невеличких об­ластях. Аристократія є представницькою формою (через обрання чи за ста­тусом) і можлива в більших країнах, захищених географічно від нападу, ма­ють просвічений народ і усталений авторитет закону. Виділяються також змішані форми, але користі в них не вбачається. Для великих держав, щоби вижити, потрібна максимальна концентрація зусиль суспільства та централізація державної влади, єдиновладдя. Особливо це стосується неосвічених народів, зокрема російського, який кориться закону не за совість, а за страх. Росія рятується самодержавством: «самовладний уряд в нас всіх інших корисніший, а інші небезпечні».

Разом з тим, враховуючи стан законотворчої роботи в Російській імперії, Татищев мріяв про заснування представницьких станових органів, на яких би покладалася, в тому числі, і фахова підготовка законопроектів. Перу вченого належать і сформульовані ним правила юридичної техніки, до яких він відносив лаконічність та викладення закону простою мовою; реальність виконання; узгодженість та несуперечливість; своєчасне та за­гальне проголошення; збереження давніх звичаїв що не суперечать загальній користі.

Ідеологом абсолютизму з позицій новонародженого торгівельно- промислового класу був купець Іван Посошков (1652(70?) - 1726)[3]. Він відкриває нову сторінку теорії російського абсолютизму - концепцію тотальної регламентації державою суспільства, економіки та побуту.

За Посошковим, держава має виступати головним регулятором економічних відносин та здійснювати патерналістську економічну політику. На неї покладаються повноваження визначення порядку здійснення підприємницької діяльності, промисловості та ремесел, встановлення цін на товари тощо. Купецтво є єдиним станом, що володіє монополією на торгівлю та який повинен захищатися на державному рівні.

Не заперечуючи кріпосного права, Посошков пропонував більш інтенсивне застосування примусової праці в промисловості, і, водночас, за­конодавчо регламентувати обов’язки кріпаків. Захисту прав кріпосних мав сприяти спеціальний суд, до якого могли б звертатися селяни у разі свавільної експлуатації поміщиками селян. За таке звернення селянин отримує волю та матеріальну винагороду, а за недонесення - карається бато­гом.

Посошков визнає однією з ключових проблем органів судочинства їх корупцію та некомпетентність, тому пропонує заходи по вдосконаленню російського правосуддя. Має бути радикально розширена соціальна база кадрового складу суддів: «краще спочатку заради встановлення правди в судді посадити з низьких чинів, насамперед із приказних людей, які в спра­вах розумні і страх божий у собі мають». Для усунення протиправного тиску на судій, їх слід забезпечити широкими гарантіями, «щоби вони ніяких осіб не боялися, окрім Бога та царя». На думку мислителя необхідне удоскона­лення старого законодавства та розробка нового Уложення (замість застарілого 1649 року). Йдеться по узгодження старих і нових царських указів, подолання пробілів на підставі існуючої судової практики, та викори­стання іноземного досвіду. Підготовлений проект має бути винесений на всестанове обговорення. Юридичної ж сили йому надасть лише імператорське затвердження.

Таким чином, саме в здійсненні правозакріплення та регламентації максимально широкого кола суспільних відносин Посошков і вбачав сенс державної політики.

Державно-правові погляди іншого інтелектуала епохи російського просвітництва - князя М.Щербатова (1733-1790)[4], формують аристокра­тичну опозицію ідеології просвіченого абсолютизму. Він намагався адап­тувати просвітницькі західноєвропейські вчення та ідеї тираноборців під власну політико-правову концепцію, за якої найкращою формою держави є монархія, обмежена владою аристократії.

М.Щербатов доводив «природність» станового поділу суспільства, оскільки «природа. розташовуючи порядок співжиття людсько- го,...забезпечила... одних бути правителями й начальниками, інших добрими виконавцями, а нарешті, третіх сліпими діючими особами». Це зумовлює спадковість становості суспільства. В дусі Ж.-Ж. Русо, він стверджує первинність народу щодо влади: «не народ для царів, але царі для народу, бо перед тим, ніж були царі, був народ». Укладаючи, «суспільний договір», люди надають монарху лише «декілька своїх прав», натомість зобов’язавши його захищати та піклуватися про залишені права народу, що робить монарха відповідальним за делеговані йому повноваження. Втім, на відміну від того ж Русо, виразником народного суверенітету, у Щербатова, є лише дво­рянська верства, де монарх виступає виконавцем її волі. Щербатов критич­но ставився до російського самодержавства, з огляду на його «неприродність». «Самовладдя» він визначає як беззаконне та свавільне правління, якому, на відміну від традиційного для допетровської Росії ари­стократичного укладу суспільства, притаманна аморальність, фаворитизм та продажність. Абсолютна влада монарха подібна тиранічній, яка «руйнує силу держави в самому її початку».

Сучасному йому стану «зіпсування нравів в Росії» М.Щербатов про­тиставив свій суспільно-політичний ідеал, який виклав в утопії «Мандри в землю Офірську...». Тут - станово-представницька монархія, де влада мо­нарха обмежена аристократичними «верховною радою» та «вищим урядом», в яких зосереджена законодавча та вища судова влада. Монарх, у випадку зазіхання на необмежену владу, цілком в дусі європейських тираноборців, має бути усунутий та покараний. Водночас, всі сторони життя офірців де­тально регламентовані, нормативно закріплений правовий статус та побут кожної верстви, перехід поміж якими заборонялися. Дворянство наділено найбільш широкими повноваженнями, причому їх кількість залежала від місця на ієрархічній драбині аристократії.

Абсолютистська ідеологія з її проблематикою «філософа на троні», який шляхом концентрації та централізації всієї влади єдиний здатний сприя­ти поширенню просвіти та утвердженню «правди» в суспільстві стала основ­ним напрямком в розвитку російської політико-правової думки на наступні століття.