Печать
PDF

РОЗДІЛ 11. ПРАВО Й ДЕРЖАВА У ВЧЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА - § 3. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

Posted in История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

§ 3. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

Найвищого ступеня інтелектуальний оптимізм і політичний радикалізм Просвітництва досягнув у творах письменника й публіциста Жан-Жака Рус­со (1712-78)[3].

З метою розробки досконалого рецепту виправлення існуючої нерівно­сті Руссо здійснює історичну розвідку шляху людини до неї. Починає він з аналізу природного стану людини, в якому панує природна свобода, рівність з іншими людьми. З виникненням приватної власності (передусім — на зем­лю) така рівність поступово знищується. За висловом Руссо, „той перший, хто поставив огорожу навколо ділянки землі й зухвало сказав: „Це — моє” — та знайшов простодушних людей, що повірили в це, став справжнім заснов­ником громадянського суспільства”. Приватна власність призводить до появи спочатку майнової, а потім і політичної нерівності, заснування за ініціативою багатіїв публічної влади й держави (шляхом укладання первісного суспіль­ного договору). З цього моменту природний стан людини змінюється на громадянський. Юридичний результат цього заміщення — існуюча держава — не задовольняє Руссо, адже „людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах”. На переконання мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникнення майнової не­рівності), правителів і підвладних (виникнення політичної нерівності), пере­родження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його укла­дення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже його треба переукласти на нових принципах.

Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівно­сті сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою за­гальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється „загальна воля, що тільки й може керувати силами держави у відповідності з метою її заснування, якою є загальне благо”. Відповідно до цього принципу суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й взагалі ро­зірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логіч­но випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування май­бутньої революції.

Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республі­ка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ по­стійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держава, за йо­го доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її безпосередньо, на­родний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним. Мис­литель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від гро­мадського контролю.

На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. Отже, „будь-який закон, не затверджений безпосередньо наро­дом, є недійсним; це взагалі не закон ”. Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі грома­дян, отже відпадає необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.

Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом „загальної волі”. Водночас, загальновизнаним досягненням мислителя є ро­зуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунту­вання ідеї безпосередньої демократії.

Ж.-Ж. Руссо похований у паризькому Пантеоні поруч із Вольтером. На його саркофазі зображена рука, що тримає палаючий смолоскип — як символ просвітницької місії цього суперечливого, але безумовно видатного мислите­ля.