§ 3. Вчення Томи Аквінського про державу і право.

Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1226 - 1274 рр.) народився поблизу містечка Аквіно у сім’ї дрібного феодалу. Здобув освіту в кращих європейсь­ких університетах - Неаполю, Кельну та Парижу, де отримав ступень магіст­ра теології. Перу Томи Аквінського належать близько дев’яноста праць із фі­лософії, теології та політики. Серед праць, в яких розглядаються державно- правові проблеми, слід згадати „Суму проти поган” (більш відому як „Суму філософії”), „Суму теології”, „Про владу” (відому як „Про правління царів”). Він написав також коментарі до головних праць Арістотеля, зокрема до „По­літики”.

У головних своїх працях - Сумах - Тома здійснив систематизацію ка­толицької теології в такому масштабі, як це до нього не вдавалося нікому. Завдяки цьому він був визнаний провідним теологом, а його доктрина - офі­ціальною доктриною Римської католицької церкви. Головною особливістю його методології було обґрунтування віри в Бога (надприродне явище) на ос­нові раціональних і логічних аргументів, відповідно до здобутків античної філософії. Згідно зі загальноприйнятою в середньовічних університетах ме­тодикою, Тома викладає своє вчення у вигляді критичного дослідження, в якому наводяться аргументи „за” і „проти” певної тези.

Аквінат досліджував державну владу через розподіл її на три головні елементи: 1) походження, 2) сутності, 3) використання.

Походження та сутність держави. Тома Аквінський сприйняв по­гляди Арістотеля на людину як „політичну істоту”, дещо видозмінивши їх відповідно до християнської доктрини. Наділення людини розумом, на його думку, спричиняє потребу існування соціальних організацій. Але прагнення до соціального життя людина не може задовольнити за допомогою тих мож­ливостей, які пропонують їй сім’я, соціальний стан чи поселення, тому ці спільноти повинні бути об’єднані в більш повну та універсальну організацію - державу. Водночас держава розглядається не лише як наслідок раціональ­ної діяльності людини, а й як частина універсальної імперії, творцем і прави­телем якої є Бог. Призначення держави він вбачає у створення прийнятних умов життя людини в економічних і культурних сферах як передумови її ду­ховного розвитку, пізнання Бога та здобуття після смерті небесної благодаті.

Проблема співвідношення церковної та світської влади. Врахову­ючи, що Тома був представником католицької церкви, а деякій час займав офіційні посади в ній, його вчення продовжувало традицію обґрунтування верховенства церкви над світською владою. Логіка була такою. Усвідомлю­ючи, що кінцевою метою будь-якої особи є досягнення небесної благодаті, виконання цієї мети є покликанням не земної, а божої влади. „Служіння його царству, оскільки духовне відділено від земного, вручено не земним правите­лям, а священикам, особливо Папі римському, якому всі царі християнського світу повинні підкорятися, як самому Господу”. Таким чином, верховним су­вереном над усіма людьми, зокрема над правителями, проголошувався лише Папа, який володарює відповідно до Божого закону.

Водночас Тома визнавав божественне походження державної влади, підтверджуючи це словами апостола Павла: „... бо немає влади, як не від Бо­га, і влади існуючі встановлені від Бога”. Але далі він формулює чіткі обме­ження її повноважень: правитель має керувати державою відповідно до зако­нів, які мають бути справедливими. Якщо дії правителя не відповідають за­конам, піддані мають право на опір.

Класифікації форм правління. Відповідно до античної традиції То- ма виклав учення про „добрі” й „погані” форми правління. Критеріями поді­лу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато) і мету прав­ління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добрими формами є монархія, аристократія та політія, поганими - тиранія, олігархія та демокра­тія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав найдосконалішою: „адже і у бджіл один цар, і у всьому всесвіті єдиний Бог, творець усього і правитель. І це розумно”. Монархії він поділяв на абсолютні та політичні, в яких велику роль мають крупні феодали та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалішими. Серед поганих форм він більш стерпною вважав демократію, а найгіршою - тиранію. Водночас Тома визнавав наявність не­доліків у всіх, навіть правильних форм, а тому для практичного втілення слід завжди шукати „змішаний” тип правління.

Доктрина права та закону. Аквінат безумовно визнавав потребу пра­ва, зокрема законів, які створюються людьми, для регулювання суспільних відносин. Вони, на його думку, є елементом виховання для осіб, схильних до поганого. Більш загальну мету Тома визначав наступним чином: „Закони по­трібно встановити для миру між людьми та чесноти”. Закон він визначає як певне установлення розуму з метою загального блага, що приймається та об­народується тим, хто має піклуватися про суспільство.

Тома Аквінський розробив оригінальну концепцію системи права і за­кону, який є водночас і божественним проявом, і людським творінням. Усі закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів загаль­ний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі інші зако­ни; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями людського розу­му з природних законів для вирішення практичних справ; 4) божественний (також позитивний) закон, який втілений у Біблії та є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.

Отже, Тома одним із перших розробив концепцію системи права, яка має певну ієрархічну внутрішню структуру на чолі з вічним законом. У випа­дку відхилення або порушення цієї ієрархії людські (позитивні) закони „по суті стають не законом, а насильством певної особи”. Право за Аквінатом завжди є сферою правди та справедливості.

Не зважаючи на релігійну форму, доктрина держави і права Томи Ак- вінського закладала теоретичне підґрунтя формування в подальшій європей­ській політико-правовій думці концепцій природного права та правового за­кону. Система ж канонічного права (права Римської католицької церкви) ста­ла однією з основ, на якій пізніше були сформовані всі національні правові системи країн Європи.

У 1323 р. Римською католицькою церквою Тома Аквінський був про­голошений святим, а в 1879 р. його вчення енциклікою Папи Лева ХІІІ фак­тично було визнано офіційним ученням церкви. Папа Іоанн Павло II у 1998 р. в енцикліці „Віра та розум” також підтвердив не минаючу важливість учення Томи Аквінського для сучасної католицької церкви.