РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ PDF Печать
История государства и права - Історія вчень про державу і право (Петришин та ін)

РОЗДІЛ 3. ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО І ДЕРЖАВУ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

 

З Стародавньої Греції розпочинається правова цивілізація, історія полі­тичної і правової науки філософії. Їх становлення відбувалося в руслі загаль­ного процесу людського пізнання - від міфу, релігійних уявлень, до раціона­льних, наукових. З моменту виникнення державності в Стародавній Г реції на початку I тис. до н.е. історію розвитку політико-правової думки можна поді­лити періоди: 1) передполісний (XI - ХІ ст. до н.е.) - з пануванням релігійно-міфологічних політико-правових уявлень; 2) архаїчний, «сдоократівсь- кий» (Vm - V! ст. до н.е.) - з розвитком полісного життя ці уявлення все бі­льше поступаються раціональним (у творчості Г омера, Г есіода, „семи мудре­ців”), формується філософський підхід до проблем держави і права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт, Демокріт); 3) „сократівський” або класичний (V - перша пол. W ст. до н.е.) - час розквіту давньогрецької політичної і філософ­ської думки (софісти, Сократ, Платон, Аристотель); 4) елліністичний (друга пол. IV - II ст. до н.е.) - час упадку грецької державності, кризи політико- правової ідеології ((Епікур, стоїки, Полібій).

Грецька державність виникла і розвивалась у формі незалежних полісів -     міст-держав. У VІ - V ст. до н.е. в одних з них (Афінах, Абдерах) формою правління була демократія, в інших, як в Спарті, - аристократія, потім - олігархія (Фівах, Мегарах). Короткочасно існувала і Тиранія. Антична циві­лізація зіграла роль своєрідної лабораторії, де випробовувались різні види форм державного правління і політичних режимів. Ці процеси і стимулювали їх теоретичне осмислення в політико-правових вченнях, античній філософії.

І ще про одну особливість. Тут суб'єктами політики (тобто полісного життя) були тільки вільні, громадяни полісу - повноправні члени полісного колективу, невеликих, іноді крихітних держав, обмежених територією міста і прилеглих до нього селищ. Політика і зв'язані з нею практичні й інтелектуа­льні заняття (shole) вважалися справою вільних, фізична праця - долею рабів. Відносини господина і раба, глави родини й інших її членів розглядалися, як відносини неполітичні. Активна участь громадян у справах полісу, розмаїття політичного досвіду, особливо демократичного спонукали шукати нові пояс­нення політичних і правових явищ, поняття і терміни. Політико-правові кон­цепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських вчень.

 

§1. Ранні вчення в давньогрецькій філософії.

Література і мистецтво Стародавньої Греції донесли до нас релігійно- міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. Їх встановлення пов'язувалося з волею богів- олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н.е.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н.е.) - «Теогонгія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає, як верховний заступник загальної справедливості, су­воро караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, особистий статус). При цьому право розуміється, як сукупність індивідуальних (нерівних, у за­лежності від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Г есіод відстоює ідеали патріа­рхального (додержавного) права, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних устано­влень приводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував, як перекручення уяв­лень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода почали чітко розрізня­ли право за природою (божественно-природне право) і право за людським встановленням - номос. Однією з головних ідей виховання молоді в полісі - слухняність владі і виконання законів. Громадянин належав не собі, але полісу. Благозаконня (Евномія) вважалась умовою гідного полісного життя.

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII - VI ст. до н.е.) - Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість - сплав думки і до­свіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних (повеліваючих) афоризмів і вира­зів («гномів»): „Упорядкований поліс - це дотримання законів”, «Корися за­конам», «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших», „Пізнай самого се­бе”, «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не ра­ніш, ніж сам навчишся коритись», «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Це - смисл і прообраз юридичних правил і норм, ідей права і законності. Ідеї афо­ризмів мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638 - 559 р. до н.е.)[1] реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засно­вану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насампе­ред законного порядку; закон, влада закону в полісі - поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демокра­тія».

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580 - 500 р. до н.е.) , «найбільший еллінський мудрець» за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справе­дливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром - за добро, злом - за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорій­ців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належно- го».Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців - поліс, з пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність - висока чеснота; закони - велика цінність. «Ба­тьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законода­вчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тіль­ки знаючими, але і гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і началь- стволюбивими». Мета виховання і управління - в упорядкуванні індивідуа­льних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «поря­док і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії - правління кращих, знаючих, правлячих на підставі законів. Їх аристократичні симпатії й антипа­тії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всякого й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво прекрасно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грець­ких мислителів, у т.ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт (бл. 530 - бл. 470 р. до н.е.)[2] - знаменитий філософ-діалектик. Згідно його філософії у світі панують необхідність і закономірність - світо­вий закон - „логос”, голос космічної справедливості. Світ - вічно змінне ціле і розумність людини полягає у свідомій підлеглості „логосу”.

І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон - джерело людського закону (номосу), його розу­мної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Ло­госу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність - правомірний і справедли­вий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристокра­тії. «Один для мене - десять тисяч, якщо він - найкращий». «І волі одного покора - закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх фо­рмах і типах політичного правління.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 р. до н.е.)[3]. З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть до пізнання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в іс­торії античної думки розглядав становлення людини і людського суспіль­ства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, лю­ди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадсь­кого життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси - недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим - не є справедливе: несправедливо ж те, що проти­вно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить його «опорою». «Справи державні, - підкреслював він, - треба вва­жати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не за­хоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, - найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі, усі в благополуччі - коли вона гине - все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим поряд­ком.

За Демокрітом єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство  -   ознака істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «При­стойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі до­кори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бід­ність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя грома­дян при царях, наскільки воля краще рабства». Був противником безправ'я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його рете­льно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть державні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуч­чю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухня­них закон - тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони  -     «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити ві­льно», адже існує розходження між тим, що установлено „За загальною дум­кою” і тим, що йде від природи. Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб прибор­кати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звід­си - необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що прино­сить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при вся­кому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мис­лителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-правову думку.